У сучасних умовах створення і впровадження в народному господарстві прогресивних науково-технічних рішень, у тому числі створення нових видів продукції, мають бути спрямовані на ефективніше використання трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Процес споживання цих ресурсів відбувається протягом усього "життєвого шляху" виробу аж його зняття з виробництва і з експлуатації. Знати витрати на виріб на всьому шляху його створення і експлуатації, керувати ними - найактуальніше завдання досягнення максимального народногосподарського ефекту від нововведення.
Передусім необхідно з'ясувати, як розуміють "життєвий шлях" виробу?
"Життєвий шлях" продукції - це послідовне проходження певних етапів її створення і споживання. Такими послідовними етапами життя кожного виробу є: наукове відкриття у даній сфері - визначення можливості створення виробу - технічне втілення задуму шляхом розробки видів - освоєння їх у виробництві - виготовлення в промислових умовах -споживання (експлуатація) - утилізація. Ці етапи повторюються в житті кожного виду продукції. А, як відомо, різні повторення, що піддаються визначенню, у науці позначають терміном "цикл". Тому для характеристики стадій, що послідовно повторюються, й етапу у житті виробів використовують термін "життєвий цикл продукції".
Визначення життєвого циклу продукції і типовий зміст робіт на його стадіях встановлюють вітчизняні стандарти відповідно до яких весь життєвий цикл продукції поділяють на 4 стадії: дослідження і проектування; виготовлення продукції; обертання продукції; споживання або експлуатація й утилізація продукції.
Вивчення змісту галузевих і державних стандартів, літературних джерел і наукових розробок у частині дослідження складу, змісту і послідовності руху нових видів техніки по життєвому шляху показує, що вітчизняні стандарти пропонують типову класифікацію стадій (етапів) життєвого циклу продукції, яка має ряд недоліків.
Зі складу стадій життєвого циклу абсолютно виключені фундаментальні і пошукові дослідження, що мають свої характерні особливості і чітко виражені межі. Конструкторську підготовку виробництва у складі першої стадії поділяють на три етапи, що не відповідає змісту робіт з вітчизняного стандарту "Розробка і впровадження виробу на виробництві". Технологічна підготовка входить до складу стадії "Виготовлення продукту". У цьому випадку сплутують технологічну підготовку як етап проектування технологічних процесів з технічною підготовкою виробництва, що включає у необхідних випадках до свого складу конструкторську і технологічну підготовку в ряді інших робіт з освоєння виробництва. Доволі дискусійним, з позицій концепції життєвого циклу продукції, є внесення до складу стадії "Виготовлення продукції" етапу "Підготовка продукції до транспортування і зберігання", оскільки зміст цього етапу здійснюють вже за межами процесу виготовлення продукції, тим більше, що у вітчизняних стандартах виділена спеціальна стадія "Обертання продукції".
Отже, повний життєвий цикл продукції розуміють як тимчасову тривалість "життя", існування продукції. Це існування необмежено розуміти як послідовне (паралельно-послідовне) проходження знову розробленого продукту (машини, виробу, і т. ін.) у часі й у просторі в усьому ланцюжку стабільно змінних стадій (етапів): від задуму (ідеї), технічної матеріалізації цієї ідеї й аж до повного відмирання виробу як об'єкта використання внаслідок морального або фізичного зношення.
Склад повного життєвого циклу продукції збільшено можна розподілити на 4 стадії: передпроектну, проектну, освоєння і виробництво, експлуатацію (споживання).
Розробка методики аналізу собівартості за стадіями життєвого циклу продукції потребує вивчення складу і структури кожної стадії з метою з'ясування їх особливостей і впливу останніх на процес формування витрат і на вибір методів економічного аналізу собівартості.
Перед проектна стадія складається з трьох етапів: фундаментальних і теоретичних досліджень; пошукових досліджень; прикладних науково-дослідних робіт.
Фундаментальні і пошукові дослідження - початковий етап повного життєвого циклу продукції. Процес творчості на цих етапах розглядають як процес "виготовлення" нових знань, ідей. При цьому прикладні дослідження є ніби єдиною ланкою між новими знаннями, отриманими у ході теоретичних досліджень, і прикладними знаннями. У результаті виконання робіт на цих етапах суспільство отримує інформацію про можливості матеріалізації нових знань, тобто про технічне втілення ідей, відкриттів тощо. Потрібно зазначити, що планування робіт як у вартісному, так і часовому аспектах тут має невизначений характер, бо точно передбачити дату наукового відкриття і витрати на нього дуже важко.
Прикладні науково-дослідні роботи - це роботи, в результаті яких на основі використання інформації про можливості технічного втілення ідей створюють нові, досконаліші моделі конструкцій, засобів автоматизації, нові технологічні процеси і т. ін.
На етапі прикладних науково-дослідних робіт проводять такі техніко-економічні розрахунки і обґрунтування: розрахунок потенційної економічної ефективності впровадження на підетапі "Розробка технічного завдання"; техніко-економічне обґрунтування форм, методів і засобів дослідження на підетапі "Розробка технічної пропозиції"; техніко-економічне обґрунтування експерименту; визначення очікуваного (потенційного) економічного ефекту на кінцевих підетапах робіт.
Проектна стадія складається з двох основних етапів життєвого циклу продукції: конструкторської і технологічної підготовки виробництва. Метою конструкторської підготовки виробництва є розробка принципових конструкторських рішень, що дають можливість створення всього комплексу робочої конструкторської документації на проектований виріб, тобто всі дані, необхідні для виготовлення промислового взірця.
На цьому етапі здійснюють такі розрахунки і техніко-економічні обґрунтування, як: на підетапі "Технічне завдання" - економічне обґрунтування доцільності конструкторської розробки, розрахунок ефективності (попередній), визначення граничної ціни, орієнтовного попиту, технічного рівня виробу; на підетапі "Технічна пропозиція" - перевірка виробу на конкурентоздатність, порівняльна характеристика за економічним, естетичним, та іншими показниками; визначення питомої трудомісткості, матеріаломісткості, очікуваних техніко-економічних показників, визначення потенційного ефекту в споживача на основі прогнозованих експлуатаційних властивостей; на підетапі "Ескізний проект" - оцінювання на технологічність, вибір варіантів технічних рішень, визначення техніко-економічних характеристик і собівартості проектованого виробу; на підетапі "Технічний проект" -обґрунтування технічних рішень і аналіз конструкцій на технологічність, оцінювання витрат на транспортування, зберігання, монтаж на місці застосування, оцінювання експлуатаційних витрат, уточнення розрахунків собівартості проектованих виробів; на підетапі "Розробка робочої документації" - встановлення собівартості і гуртової ціни виробу, визначення очікуваного економічного ефекту.
Метою етапу технологічної підготовки виробництва є забезпечення технологічності конструкції виробів. На цьому етапі здійснюються такі техніко-економічні розрахунки й обґрунтування: на підетапі "Технічний проект" - обґрунтування й уточнення собівартості виробу за допомогою широкого застосування функціонально-вартісного аналізу; на підетапі "Робочий проект" - визначення трудомісткості та технологічної собівартості проектованого.
Стадію "Освоєння і виробництво" збільшено можна поділяти на дві підстадії: підготовку промисловості до виробництва нового (вдосконаленого) виробу і його освоєння; власне виготовлення виробу як продукту праці. У серійному (масовому) виробництві виріб проходить ряд послідовних етапів: економічне освоєння (доведення технологічних процесів, конструкторської документації, адаптація всіх служб і т. ін.); стабільне (стале) виготовлення продукції; модернізація і вдосконалення споживчих властивостей продукції; зняття з виробництва.
І нарешті, остання стадія "життя" виробу - стадія "Експлуатації". Суть цієї стадії виходить за межі створення або матеріалізації задуму в новій продукції, переходячи до сфери використання продукції за її функціональним призначенням.
Стадія експлуатації виробу складається з п'яти етапів, серед яких підготовка і транспортування, транспортування, зберігання; монтаж і підготовка до експлуатації; власне експлуатація знарядь праці (застосування предметів праці), враховуючи обслуговування, ремонт, відновлення, тобто експлуатацію продукту з метою вияву його корисного ефекту, заради якого продукцію було створено; зняття з виробництва (демонтаж); утилізація ліквідованих знарядь праці (предметів споживання).
На цій стадії є кілька цілей. На першому етапі ціль полягає у збереженні якості готової продукції у період від виготовлення до споживання. На етапі власне експлуатації ціллю буде високоефективне використання продукції у споживача. Цю ціль реалізовують шляхом розробки експлуатаційної документації і науковообгрунтованих норм витрачання запасних частин, забезпечення необхідного рівня надійності продукції.
Вивчення складу і змісту робіт на кожному етапі і стадії життєвого циклу продукції показує, що процес формування витрат за всіма стадіями доволі складний і має на кожному етапі свої особливості. Ці особливості безпосередньо впливають на побудову методики економічного аналізу витрат за стадіями життєвого циклу продукції.
Розглянемо спочатку особливості процесу формування витрат за етапами і стадіями та вплив витрат за окремими етапами на сумарні витрати по всьому життєвому циклу.
Основними витратоформуючими стадіями є ранні стадії життєвого циклу продукції, тобто передпроектні і проектні. Їх часто називають також стадіями НДДКР. Ці стадії зумовлюють до 60 - 80% всієї собівартості. Разом з цим, самі витрати на цих стадіях становлять найчастіше менше однієї десятої відсотка від загальних витрат. Таким чином, на цих стадіях наявна найбільша невідповідність між рівнем власних витрат і тим впливом, який справляють ці стадії на сумарні витрати по всьому життєвому циклу продукції.
На тривалість і рівень витрат всього процесу освоєння великий вплив має етап виготовлення дослідного взірця. Повне і детальне відпрацювання конструкції на дослідному взірцеві, скорочує цикл подальшого налагодження вдосконалення виробу в ході серійного виробництва, зменшує витрати на його виготовлення. На цьому етапі наочно виявляється необхідність управління витратами за стадіями життєвого циклу, суть якого полягає не лише і не стільки у зниженні витрат на конкретному етапі, скільки в сумарному зменшенні витрат на всіх стадіях.
У початковий період серійного випуску (під час освоєння першої промислової серії) у зв'язку з подальшим вдосконаленням технології виробництва, набуттям робітниками необхідних навичок і досвіду роботи з виготовлення нової продукції виникають додаткові витрати. Можливості зниження собівартості одиниці виробу тут дещо обмежені. Однак, якщо врахувати масштаби виробництва, величина реальної економії може бути значною.
Серійне виробництво - одна з найважливіших стадій життєвого циклу, бо забезпечує випуск нових виробів, що визначають темпи технічного прогресу. На цій стадії величина витрат багато в чому залежить від прийнятої стратегії нарощування, стабілізації і зниження випуску, інтенсивності робіт з поточного систематичного зниження втрат, чіткого спрямування всього виробництва на мінімізацію витрат (зокрема, на утилізацію відходів, економію енергії і т. ін.), мінімізації втрат від браку і загальних витрат на стабілізацію і підвищення якості, проведення функціонально-вартісного аналізу, систематичного вивчення вимог споживача, своєчасної підготовки до модернізації виробу, організації нормативного господарства, системи обліку, контролю й аналізу.
Значна частка витрат припадає на стадію "Експлуатація". При транспортуванні (доставці виробу до місця споживання) основними витратами є витрати на тару, вантажно-розвантажувальні роботи, витрати на зовнішні транспортні послуги, витрати на утримання й експлуатацію транспортних засобів. Підготовка до експлуатації нерідко пов'язана з улаштуванням фундаменту, передмонтажною ревізією обладнання, випробуванням його, підготовкою кадрів і т. ін. Тут потрібно враховувати два види витрат: витрати, пов'язані з монтажем обладнання і з підготовкою кадрів.
Отже, на кожній стадії й етапі є більша або менша свобода у виборі варіантів оптимізації витрат по всьому життєвому циклу продукції. Тому при аналізі собівартості за стадіями життєвого циклу продукції необхідно враховувати, що посилення уваги до зниження витрат на конкретній стадії, етапі, підетапі може привести до зворотного результату -збільшення сумарних витрат. Звідси витрати потрібно вивчати з позиції цілеспрямованого системного впливу на їх зниження по всьому життєвому циклу. Важливим знаряддям такого вивчення є економічний аналіз.
Яким же має бути економічний аналіз собівартості за стадіями життєвого циклу продукції? Оскільки собівартість виготовлення виробу в умовах промислового виробництва залежить, з одного боку, від того, як ефективно було спроектовано виріб, а з іншого - від того, які вимоги до споживчих властивостей ставить споживач, то необхідним є комплексний системний підхід до аналізу собівартості виробу за всіма стадіями життєвого циклу. Велика кількість взаємно переплетених за стадіями й етапами "життя" виробу чинників, що впливають на його собівартість, потребує організації техніко-економічного аналізу собівартості на кожній стадії і по всьому життєвому циклу загалом.
Техніко-економічний аналіз собівартості за стадіями життєвого циклу продукції -системне дослідження техніко-економічних, конструктивно-технологічних, функціональних і естетичних характеристик, створюваних або вдосконалювальних виробів у поєднанні з вивченням витрат на різних стадіях життєвого циклу.
Техніко-економічний аналіз собівартості за стадіями життєвого циклу проводять за такою програмою: постановка завдання аналізу - дослідження варіантів вирішення постановленого завдання - вибір базового варіанта для порівняння - вибір критеріїв і показників собівартості, чинників зниження витрат, їх обґрунтування - розробка методів, алгоритмів розрахунку аналітичних показників, визначення впливу чинників на собівартість виробу - збір, систематизація і підготовка вихідних даних для інформаційного забезпечення техніко-економічного аналізу собівартості - проведення техніко-економічних розрахунків, обчислень - аналітична обробка проведених розрахунків - аналіз результатів і вибір найоптимальнішого технічного рішення, розробка заходів щодо зниження собівартості нового (вдосконаленого) виробу.
З визначення техніко-економічного аналізу собівартості за стадіями життєвого циклу продукції і послідовності його проведення випливає, що методика аналізу собівартості за стадіями залежить від точності і достатності використовуваної інформації, точності розрахунку собівартості і чинників, що визначають її величину на кожному етапі.
Розробка інформаційного забезпечення аналізу - доволі складний процес у зв'язку з безліччю різних параметрів і чинників, що впливають на собівартість на різних етапах життєвого циклу продукції. Усі джерела інформації для аналізу витрат за стадіями життєвого циклу можна поділити на нормативно-довідкові, внутрішньо-планові, облікові та позаоблікові.
На ранніх стадіях життєвого циклу виробу великого поширення набуває використання нормативно-довідкової інформації. До її складу входять: державні стандарти, галузеві стандарти, стандарти підприємств, методичні вказівки, технічні матеріали для керівництва, інструкції. Відправними нормативно-довідковими документами при аналізі витрат на виріб є вітчизняні стандарти, вітчизняні стандарти з управління якістю продукції, розвитком науки і техніки, системою розробки і впровадження на виробництві виробів, системою стандартизації й уніфікації у процесі дослідно-конструкторських робіт, функціонально-вартісного аналізу.
Провідними джерелами інформації у складі інформаційної бази аналізу витрат на виріб за стадіями життєвого циклу є нормативна і звітна інформація НДІ, КБ, виробничих об'єднань (підприємств) - виробників і споживачів продукції. Важлива умова управління витратами за стадіями життєвого циклу - це єдність інформації обліку і внутрішньовиробничого плану.
Основними джерелами для аналізу собівартості виробів у НДІ та КБ є: ф. № 1 "Виробничо-тематичний бізнес-план", "Кошторисна калькуляція вартості науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектних робіт", звітні калькуляції, матеріали бухгалтерського й оперативного обліку (нагромаджувальні відомості, матеріальні вимоги, наряди, змінні рапорти, табелі, інвентаризаційні відомості тощо).
Потрібно зазначити, що характеристика ранніх стадій життєвого циклу виробу не має достатньо повного відображення у бізнес-плані і звітності. Часто інформацію доводиться вибирати з первинної документації, що потребує додаткових витрат праці і часу. Значна тривалість і трудомісткість етапу збору інформації - характерна особливість організації економічного аналізу витрат на ранніх стадіях життєвого циклу продукції. Від проведення цього етапу залежать оперативність, достовірність і практична цінність аналітичних висновків.
Для ранніх стадій життєвого циклу продукції характерною є наявність обмеженої інформації для формування й аналізу собівартості. При проведенні теоретичних, пошукових і прикладних досліджень, а також у процесі розробки технічного завдання на стадії науково-дослідного проектування і навіть ескізного проектування коло інформації щодо проектованого виробу, часто обмежене лише кількома основними його параметрами. Як вихідну інформацію тут використовують технічні вимоги, огляди, наукові звіти, проект технічного завдання, особливі вимоги замовника. Вихідна ж інформація на стадії розробки і проектування характеризується такими документами: технічне завдання на ДКР; техніко-економічне обґрунтування; відомості технічної пропозиції, ескізного і технічного проекту; звіти; макети; програми випробувань; робочі креслення; технічні умови на дослідний взірець; документація на дослідну партію; технічні умови на серійне виробництво; акти приймання і впровадження.
Повніше оцінювання науково-технічного рівня виробу й організаційно-технічного рівня підготовки виробництва, а також їх впливу на собівартість продукції можливе на основі даних, що містяться у конструкторсько-технічній документації. Найпростішим конструкторським документом є креслення, на його основі складають іншу конструкторську документацію; конструкторську документацію на вузол, зведену конструкторську специфікацію на виріб і т. ін. Конструкторська документація служить вихідною базою для складання технологічної документації: маршрутно-технологічного паспорта, маршрутно-технологічної карти, інструментальної відомості та ін.
Важливим джерелом інформації для аналізу витрат на ранніх стадіях життєвого циклу продукції є карта технічного рівня. Перевага цієї форми полягає у тому, що вона передбачає зіставлення технічних характеристик проектованого виробу і виробу-еталона. Як аналоги беруть найліпші взірці як вітчизняні, так і зарубіжні.
Враховуючи з відмінності інформаційної бази, на різних стадіях життєвого циклу продукції використовують і різні прийоми визначення собівартості та її аналізу.
Для передвиборних стадій характерне використання наближених прийомів попереднього визначення собівартості. Пояснюють це тим, що на ранніх стадіях життєвого циклу продукції ще нема достатніх і достовірних відомостей про новий виріб, нема ще специфікації, норм і нормативів. Такий стан змушує дослідників і розробників використати наближені методи.
Існують такі методи попереднього визначення собівартості виробу: метод питомої ваги, графоаналітичний, метод раціональної функції, складного коефіцієнта якості, бального оцінювання, регресивного аналізу. Класифікація наявних методів попереднього визначення собівартості за стадіями життєвого циклу продукції та їх характеристика наведені у табл. 34. Як показують дані табл. 34, попереднє визначення собівартості шляхом прямого калькулювання стає можливим, лише починаючи з підсумкових етапів розробки і проектування.
Розглянемо коротко деякі прийоми попереднього визначення собівартості.
Таблиця 34 Класифікація наявних методів попереднього визначення собівартості виробу

Метод питомої ваги називають також методом структурної аналогії. Він базується на аналітичному зіставленні проектованого виробу з аналогом. При цьому припускають, що структура собівартості порівнюваних виробів відносно постійна. Як базові статті для розрахунку найчастіше вибирають сировину і матеріали, куповані комплектуючі вироби і напівфабрикати, основну заробітну плату виробничих робітників, тобто прямі статті калькуляції.
Визначивши питому вагу кожної з прямих статей калькуляції у собівартості виробу-аналога, розраховують значення прямих статей калькуляції, внесених до собівартості нового виробу, враховуючи ознаку структурної аналогії за такою формулою:

де СНИ - виробнича собівартість нового виробу;
Сним- витрати на матеріали у собівартості нового виробу;
Снизп - витрати на основну заробітну плату виробничих робітників у собівартості нового
виробу;
Сники - витрати на куповані комплектуючі вироби і напівфабрикати у собівартості
нового виробу;
НН — середній процент накладних витрат (стосовно основної заробітної плати
виробничих робітників підприємства-виробника нової продукції).
Середній відсоток накладних витрат беруть по підприємству-виробнику знову проектованого виробу. При цьому припускають, що новий виріб буде виготовляти те саме підприємство, що й порівнюваний аналог. Якщо ж підприємство-виробник невідоме, то необхідно взяти середньогалузевий відсоток по групі споріднених виробів.
У тих випадках, коли питома вага прямих витрат становить менш ніж 40% чи нема достовірних відомостей про собівартість виробу аналога, використовують графоаналітичний метод. Цей метод базується на визначенні залежності між вартістю основних матеріалів, купованих комплектуючих виробів і основної заробітної плати виробничих робітників, тобто ЗОП = f(МЕ), де МЕ— вартість прямих матеріальних затрат на одиницю продукції (у грн.).
Виробничу собівартість будь-якого виробу (аналогічного до групи споріднених) можна визначити за формулою:

де залежність З ОП =f(МЕ) можна виразити таким чином ЗОП = dМh Е.
У цій формулі d і h постійними коефіцієнтами для груп споріднених виробів. Ці коефіцієнти визначають, виходячи зі спеціально розроблених номограм залежностей величини основної заробітної плати виробничих робітників і вартістості матеріальних витрат.
Підставивши значення ЗОП = dхМпЕ у попередню формулу, отримаємо:
Ни
np=M+dM+НП/100
де Нн - відсоток накладних витрат підприємства-виробника.
Застосування графоаналітичного методу передбачає проведення попереднього аналізу собівартості споріднених виробів. Цей метод можна успішно застосовувати на етапі ескізного проектування, бо на ньому не становить труднощів визначення витрат на комплектуючі вироби. Разом з цим, для підрахунку витрат на матеріали використовують наближені прийоми. Масу матеріалів для кожного виробу знаходять шляхом виключення із загальної маси виробу комплектуючих виробів. Потім визначають питому вагу матеріалів у загальній масі виробу і середню вартість 1 кг матеріалів.
Між техніко-експлуатаційними характеристиками і собівартістю виробу існує щільний зв'язок. Встановлення об'єктивної залежності зміни витрат від зміни параметрів на основі дослідження варіантів технічних рішень є головним змістом нормативно-параметричних методів попереднього визначення собівартості. Широкого застосування у цих дослідженнях набувають математичні методи й обчислювальна техніка. Нормативно-параметричні методи використовують для обгрунтування рівня і співвідношення цін на однотипну продукцію, для прогнозування зниження собівартості в умовах серійного виготовлення, для обгрунтування нормативно-умовних та граничних цін і т. ін. Застосування нормативно-параметричних методів залежить від особливостей параметричного ряду продукції. Основними нормативно-параметричними прийомами, які використовують для визначення собівартості, що знову проектованого виробу є: метод раціональної функції, складного коефіцієнта (індексу) якості, бального оцінювання, кореляційного і регресійного аналізів.
Метод раціональної функції застосовують у тому випадку, коли існує пропорційна залежність між зміною основного технічного параметра виробу і його собівартістю. Виражають цю залежність цілою раціональною функцією. При використанні цього методу виходять із припущення, що інші параметри виробу залишаються незмінними. Застосування даного методу обмежують лише вузькою групою споріднених виробів. Його недолік полягає у тому, що він не відображає всю сукупність споживчих властивостей складних технічних комплексів. Відомі також модифікації цього методу: визначення собівартості проектованого виробу на основі вартості конструкційної ваги аналогічних виробів і метод питомих витрат, що базується на виборі головного техніко-експлуатаційного параметра, який відображає основну властивість виробу.
Метод складного коефіцієнта (індексу) якості застосовують у тих випадках, коли наявний виріб-аналог і потрібно визначити собівартість модернізованого виробу, шляхом зіставлення їх технічних параметрів, що найбільшою мірою впливають на собівартість. У цьому випадку необхідно визначити залежність собівартості виробу від сукупності технічних параметрів, які мають певну кількісну оцінку у вигляді складного коефіцієнта якості. Цей метод можна використовувати для визначення рівня додаткових витрат, пов'язаних із поліпшенням якості нового виробу; надбавок (чи знижок) до гуртових цін у зв'язку зі зміною якісних параметрів виробу; додаткових витрат, що виникають при доведенні основних якісних параметрів виробу до рівня світових взірців. До переваг цього методу можна віднести можливість його застосування на всіх етапах науково-дослідних робіт.
Метод бального оцінювання базується на припущенні, що між собівартістю і будь-якою технічною й експлуатаційною характеристикою існує пряма або обернена залежність, а максимальна величина цієї характеристики може бути оцінена балом, тому собівартість знову проектованого виробу можна визначити способом множення суми балів на ціновий множник для кожної групи виробів, який отримують як частку від ділення фактичної собівартості порівнюваних аналогів-прототипів на відповідне сумарне значення балів. Метод застосовують у тих випадках, коли виріб-аналог і знову проектований виріб мають однакове функціональне призначення, схемну-конструктивну побудову, порівнянний рівень виробництва, зіставні техніко-економічні показники.
Суть методу аналізу полягає у встановленні залежності між собівартістю й основними технічними та експлуатаційними характеристиками виробу, у знаходженні емпіричних формул, що виражають цю залежність. Метод дає змогу на основі ретроспективного аналізу статистичних даних побудувати економіко-математичну модель і потім за нею розрахувати найімовірніші значення, яких у майбутньому може набути собівартість при певних значеннях показників-аргументів.
Агрегатний метод застосовують для попереднього визначення собівартості складних виробів (систем, технічних комплексів), що формуються з уже застосовуваних раніше функціональних вузлів, блоків, а кількість принципово нових вузлів, блоків відносно невелика. Цей метод полягає у підсумовуванні собівартостей конструктивних елементів (вузлів, блоків, агрегатів), які входять у знову проектований виріб.
Техніко-економічний аналіз собівартості виробу за стадіями його життєвого циклу характеризується безліччю різних методичних прийомів. Прийоми техніко-економічного аналізу собівартості на виробничих стадіях доволі широко відображені у підручниках і навчальних посібниках з економічного аналізу діяльності виробничих об'єднань (підприємств). На ранніх же стадіях життєвого циклу продукції, як показує досвід, аналізові собівартості майбутнього виробу приділяють недостатньо уваги. Переважно забувають, що досягнення необхідних техніко-експлуатаційних параметрів може збільшити собівартість і трудомісткість виготовлення виробу. Нестача часу, інформації на цих стадіях часто призводить до надмірної вартості. Отже, для мінімізації витрат по всьому життєвому циклу виробу необхідно проводити ретельний техніко-економічний аналіз собівартості вже на ранніх стадіях його "життя".
Основними особливостями техніко-економічного аналізу собівартості на ранніх стадіях життєвого циклу продукції є недостача інформації і наближеність розрахунків величини собівартості. Ці особливості зумовлюють ту обставину, що на передвиробничих стадіях для аналізу собівартості використовують ряд прийомів, відмінних від тих, які застосовують на стадії виробництва. Розглянемо деякі з них.
На передвиробничих стадіях найбільшого поширення набули такі методичні прийоми техніко-економічного аналізу, як структурно-схематичний, структурно-вартісний, функціонально-вартісний і кваліметричний аналізи.
Структурно-схематичний аналіз полягає у побудові схем, що характеризують поділ виробу на складові елементи: деталі, вузли, складальні одиниці й опис цієї структури за такими показниками, як собівартість, трудомісткість, матеріаломісткість і т. ін.
На базі структурно-схематичного аналізу проводять структурно-вартісний аналіз. Він базується на використанні залежностей між вартісними і технічними параметрами, що визначають собівартість виробу, і включає побудову залежностей, які відображають структуру собівартості, трудомісткості і т. ін. у цілому щодо виробу і його складових деталей, виявлення елементів конструкції виробу, що визначають величину собівартості; розробку техніко-економічної моделі для прогнозування собівартості; використання моделі для оцінювання ефективності вибору й оптимізації технічного рішення, спрямованого на зменшення витрат. Таким чином, структурно-вартісний аналіз використовує залежності економіко-математичної моделі між витратними, вартісними і технічними параметрами, що визначають собівартість.
На відміну від структурно-вартісного аналізу в основі функціонально-вартісного аналізу лежать функціональний опис і пошук рішення, що забезпечить виконання певних функцій виробу з найменшими витратами ресурсів.
Кваліметричний метод аналізу собівартості продукції на ранніх стадіях життєвого циклу призначений для забезпечення високої технологічності конструкції, що створює передумови для зниження питомих показників матеріаломісткості, трудомісткості і технологічної собівартості. Основним напрямком зниження технологічної собівартості виробу, який враховують при цьому методі аналізу, є зменшення матеріальних витрат за рахунок зниження питомої матеріаломісткості конструкції. Зменшення питомих витрат матеріалів відбувається за рахунок зменшення ваги і габаритів конструкції виробу, підвищення коефіцієнта використання матеріалів, упровадження безвідходних технологій, вибору при конструкторській проробці виробу менш дефіцитних та дорогих матеріалів і т. ін. Іншим напрямком зниження собівартості вибирають зниження трудомісткості конструкції. Зниження трудомісткості конструкції відбувається переважно під впливом трьох груп чинників: підвищення рівня уніфікації і стандартизації (застосування стандартних деталей, випущених на спеціалізованих підприємствах), визначення раціонального набору матеріалів, простоти й ефективності технології виготовлення. Значний вплив на собівартість виробу має рівень уніфікації (стандартизації), бо означає можливе спрощення конструкції виробу, деталей, вузлів, зменшення їх кількості, застосування принципів блокового складання.
Особливе місце у вивченні витратних показників у життєвому циклі продукції займає стадія експлуатації (застосування) виробу. Власне показник собівартості виробу, характерний для всіх попередніх стадій життєвого циклу, тут виступає як показник, що впливає на формування гуртової ціни - ціни споживання нового виробу. На цій стадії доцільно аналізувати загальні витрати споживання, що складаються з витрат на придбання, монтаж-демонтаж, навчання кадрів з експлуатації, а також витрат на відновлювальний ремонт та утилізацію по закінченні термінів використання (фізичного і морального зношення). Таким чином, витрати, пов'язані з експлуатацією виробу, складаються з витрат на забезпечення виконання виробом його функцій, тобто на створення корисного споживчого ефекту, а також із витрат на відновлення його корисних властивостей.
Характеристика основних методів аналізу собівартості виробу за стадіями життєвого циклу продукції і чинників, що визначають собівартість, наведена у табл. 35.
Таблиця 35
Характеристика основних методів аналізу собівартості виробу за стадіями життєвого циклу і чинників, що визначають собівартість