Ефективність будь-якої національної еко¬номіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство. Існують різні форми міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародний рух капіталів, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна кооперація виробництва тощо.
Ступінь активності країни у світових економічних відносинах макроекономічна наука оцінює такими показниками:
• Рівень експорту. Це відношення обсягу товарів та послуг, що експортуються, до обсягу ВВП, виражене в процентах. Рівень експорту залежить не лише від здатності країни конкурувати на світовому ринку, а й від потреб країни в імпорті, оскільки доходи від експорту мають покривати витрати на імпорт;
• Структура експорту, тобто питома вага окремих груп товарів, залежно від ступеня їх переробки, у загальному обсязі експорту. Відповідно до своєї структури експорт може мати сировинну або технологічну спрямованість, що характеризує місце країни у міжнародній галузевій спе¬ціалізації. Так, переважна частка продукції обробної промисловості в експорті країни є ознакою високого науково-технічного рівня її промисловості.
У сучасному світі спостерігається значний розрив у рівні технічного розвитку окремих країн. У зв'язку з цим розвинуті країни спеціалізуються на експорті високотехнологічних та наукомістких товарів, а слаборозвинуті – на експорті сировини та палива. Згідно з товарною структурою зовнішньої торгівлі України, основними статтями її експорту є такі: чорні і кольорові метали та вироби з них, продовольчі товари та сировина для їх виробництва, продукція хімічної промисловості, машини та устаткування;
• Рівень імпорту. Він характеризує рівень залежності національної економіки від світового господарства, тобто характеризує потребу в товарах, які не виробляються в даній країні, або виробництво яких у цій країні є неефективним. Імпортозалежність України (як відношення обсягу імпорту товарів до ВВП) за 2000 р. становила 42 %;
• Структура імпорту. Україна відноситься до країн з високою залежністю від так званого критичного імпорту, до якого належать переважно енергоресурси. В 2000 р. частка паливно-енергетичної продукції у загальній вартості імпорту України становила 46 %. Стосовно інвестиційних товарів (машин та устаткування), які сприяють активізації інвестиційних процесів в економіці та структурній перебудові, то їхня частка у загальному обсязі імпорту незначна – 16 %.
• Співвідношення між імпортом та експортом капіталу. Міжнародний рух капіталу здійснюється як у підприємницькій формі (прямі та портфельні інвестиції), так і в позичковій (довгострокові, середньострокові та короткострокові кредити).
Прямі інвестиції – це такі інвестиції, які забезпечують інвестору управлінський контроль над об'єктом, в який вкладається капітал. Портфельні інвестиції не дають права управляти об'єктом інвестування. Вони здійснюються, як правило, пакетами акцій, на які, згідно з поширеною практикою, припадає не більше 25 % загального капіталу фірми.
Найбільш привабливою формою залучення іноземного капіталу є прямі інвестиції. Капітал у цій формі дає змогу нерезидентам створювати за кордоном нові фірми, купувати суттєву частку капіталу вже діючої фірми або повністю купувати фірму. За період незалежності Україна залучила прямих іноземних інвестицій обсягом приблизно 3,3 % ВВП, а за міжнародними стандартами рівень, що перевищує 5 %, розцінюється як досить високий. В розрахунку на душу населення серед країн з перехідною економікою Україна займає одне з останніх місць, близько 30 дол. США, тоді як у країнах з перехідною економікою на душу населення в середньому припадає 100 дол. США прямих іноземних інвестицій.
Здійснення зовнішньоекономічних зв'язків між окремими країнами передбачає необхідність встановлення міжнародних режимів, які визначали б загальні норми та правила для всіх суб'єктів світових економічних відносин. У сфері міжнародної торгівлі товарами та послугами такий режим регламентується міжнародною організацією ГАТТ/СОТ (Генеральна угода з тарифів і торгівлі – світова організація торгівлі). Вона функціонує на базі міжурядового багатостороннього договору, котрий обумовлює певні вимоги до міжнародних торговельних відносин.
Основні завдання ГАТТ/СОТ полягають в тому, щоб протидіяти протекціонізму на національному та регіональному рівнях, сприяти лібералізації міжнародної торгівлі, зокрема через регламентацію дій урядів щодо регулювання зовнішньоторговельної діяльності країн. У своїй діяльності ГАТТ/СОТ керується принципами обов'язкового застосування у взаємній торгівлі режиму найбільшого сприяння, недискримінації, взаємних митних та немитних поступок.
Розвиток зовнішньої торгівлі відбувається на основі вигод країнам, які беруть у ній участь, або, іншими словами, чим визначаються напрями зовнішньоторговельних потоків.
Участь кожної країни у світовому поділі праці породжує проблему її економічної доцільності, інтерес до якої економічна наука проявляє вже давно.1 А.Сміт сформулював теорію абсолютної переваги і, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторговельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є. Д. Рікардо довів, що принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, і обгрунтував теорію порівняльної переваги, що є теоретичним обгрунтуванням економічної доцільності міжнародного поділу праці. Історично світові економічні відносини починалися із торгівлі товарами. Тому дана теорія й спирається на порівняльні переваги в торгівлі.
Класичним варіантом теорії порівняльних переваг є теорія порівняльних витрат Рікардо. Вона грунтується на положенні, згідно з яким окремі країни спеціалізуються з виробництва тих товарів, які мають відносно більш низькі витрати порівняно з іншими країнами. Для ілюстрації цього положення Рікардо взяв за приклад виробництво вина і сукна в Англії та Португалії
Виробництво вина і сукна в Португалії абсолютно дешевше, ніж в Англії. Якщо керуватися звичайною логікою, то Португалії невигідно купувати в Англії ні вино, ні сукно. Але Рікардо пропонує враховувати не абсолютні, а порівняльні витрати. Він виходить з того, що ціна товару – це грошова форма вираження мінової вартості, тобто мінова вартість сукна знаходить своє відображення через певну кількість вина, а мінова вартість вина виражається через певну кількість сукна. При цьому в основі мінової вартості лежить відношення абсолютних витрат.
Спираючись на абсолютні витрати, можна обчислити порівняльні витрати, тобто мінову вартість сукна та вина. Дані, наведені в табл.14.1, свідчать, що в Англії мінова вартість вина дорівнює 3/4 сукна, а в Португалії – 1/2 сукна, тобто в Англії ціна вина вища, ніж у Португалії (3/4>1/2). Тому Англії вигідніше відмовитися від виробництва свого вина й купувати його в Португалії. Португалії ж доцільно відмовитися від виробництва сукна й купувати його в Англії.
Теорія Рікардо пояснює переваги міжнародної торгівлі, враховуючи головним чином міжнародні відмінності у природно-кліматичних умовах виробництва товарів. Проте з розвитком промисловості, насамперед обробної, їхня роль як фактора виробництва помітно зменшилася. Вирішальну роль стали відігравати виробничі фактори суспільного походження.
Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних витратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виникають ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20-30-х рр. сформулювали нову теорію міжнародної торгівлі1 – неокласичну двофакторну модель. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробничих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше у виробництві різних товарів фактори використовуються у різних співвідношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробництва є нерівномірною.
У відповідності з теорією Хекшера-Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробництва інтенсивного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, що їх має країна, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі в розрахунку на одного працюючого). Якщо в даній країні будь-якого фактора виробництва більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того продукту, у виробництві якого цей дешевший фактор використовується більшою мірою, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порівняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.
Теорія Хекшера-Оліна вдало пояснює багато закономірностей, які спостерігаються в міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно продукцію, в затратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові для них ресурси. Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинені країни, поступово вирівнюється. Окрім того, на світовому ринку все більше зростає частка торгівлі “подібними” товарами між “подібними” країнами.
У середині 50-х рр. відомий американський економіст Василь Леонтьєв емпірично перевірив основні висновки теорії Хекшера-Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу “затрати-випуск”, побудовану на основі даних про економіку США за 1947 р., В. Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті – капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера-Оліна, і тому отримав назву “парадокс Леонтьєва”. Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).
Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера-Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:
• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв'язку з цим в експорті промислово розвинених країн може відображатися відносна надлишковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;
• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояснює те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;
• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулювати розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галузей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори виробництва.
У другій половині XX ст. істотний вплив на розвиток міжнародної торгівлі почав справляти науково-технічний прогрес. Це знайшло своє відображення в моделях неотехнологічної теорії. Найбільшого поширення серед них набула модель технологічного розриву, автором якої є англійський економіст М. Портер. Її суть полягає в тому, що міжнародна торгівля може виникати навіть за однакової наявності у країнах виробничих факторів, але за умов технологічного розриву між ними.
М. Портер виділяв такі детермінанти, що формують середовище, в якому розвиваються конкурентні переваги галузей і фірм:
• фактори виробництва певної кількості і якості;
• умови внутрішнього попиту на пропозицію даної галузі, його кількісні і якісні параметри;
• наявність підтримуючих галузей, конкурентноздатних на світовому ринку;
• стратегія і структура фірм, характер конкуренції на внутрішньому ринку.
Названі детермінанти конкурентної переваги утворюють систему, взаємно посилюючи і обумовлюючи розвиток один одного. До них додаються ще два фактори, які можуть серйозно впливати на обставини в країні: дії уряду і випадкові обставини.
Нові технології, що вперше виникають в будь-якій країні, дають їй можливість виробляти традиційні товари з меншими затратами або випускати нові товари. В обох випадках країна, що першою застосувала технічне нововведення, одержує порівняльні переваги і спеціалізується на експорті високотехнологічних, наукомістких товарів, ліцензій та прямого інвестування чи на експорті порівняно дешевих традиційних товарів.
Технологічний розрив між країнами в окремих галузях виробництва не є постійним. Він поступово долається, але може виникати знову, проте в інших галузях, між іншими країнами і на більш високому рівні науково-технічного прогресу.
Процес такого долання у довгостроковому періоді починається з перетікання ресурсів із галузі в галузь. Вищі ставки заробітної плати в господарствах, які займаються, наприклад, вирощуванням зерна в Аргентині, будуть приваблювати туди додаткову робочу силу, в тому числі й ту, що втратила роботу на підприємствах цукрової промисловості. Збільшення пропозиції праці призведе до поступового змен¬шення ставок заробітної плати в зернових господарствах. Окрім того, почнуть вирівнюватися ставки орендної плати, оскільки частина земель, яка була зайнята для виробництва в цукровій промисловості, буде звільнятись і передаватися для вирощування зерна. У Бразилії, навпаки, кількість земель, зайнятих під зерном, буде скорочуватись, а робоча сила перетікатиме у цукрову промисловість.
Таким чином, з плином часу на ринках факторів виробництва поновлюється втрачена рівновага між попитом і пропозицією, і рівень доходів поступово вирівнюється. Проте це не означає, що в довгостроковому періоді ставки доходів повертаються до рівня, який існував до запровадження зовнішньоторговельних відносин. Справа в тому, що, наприклад, в Аргентині скорочення виробництва цукру призвело до вивільнення великої кількості праці (бо це було трудомістке виробництво) і невеликої кількості землі. Проте виробництво зерна, обсяги якого швидко нарощувалися, навпаки, потребувало багато родючої землі і відносно мало нових робочих рук.
Внаслідок таких галузевих зрушень під впливом зовнішньої торгівлі в Аргентині утворився надлишок робочої сили та нестача родючих земель. Ця диспропорція усувається шляхом зміни цін на фактори виробництва: рівень заробітної плати в цілому в економіці повинен знизитись, а ставки орендної плати за землю – зрости. У нашому прикладі, в Аргентині з часом виграють всі землевласники, а програють – всі робітники, незалежно від того, в якому виробництві ці фактори зайняті.
Таким чином, у довгостроковому періоді розвиток зовнішньої торгівлі призводить до зростання доходів власників того фактора виробництва, який інтенсивно використовується в експортних галузях, і до зменшення доходів власника фактора виробництва, який інтенсивно використовується в галузях, що конкурують з імпортом.1 Дана ідея відома як теорема Столпера-Семюелсона і справедлива за певних припущень (наявність досконалої конкуренції, вільне перетікання факторів виробництва між галузями, незмінність загальної пропозиції факторів виробництва тощо).
Із теорії Хекшера-Оліна й теореми Столпера-Семюелсона випливає: чим більшою мірою той чи інший фактор виробництва спеціалізований на виробництві експортної продукції, тим більшим є виграш внаслідок зовнішньої торгівлі (обернене твердження справедливе для фактора, який сконцентро¬ваний в імпортозамінному виробництві).
На практиці для виміру ступеня експортної чи імпортної спеціалізації факторів виробництва можна використовувати дані про частку доходів цих факторів у доданій вартості експортних та імпортозамінних виробництв, а також у національному доході в цілому:
Sіх/m =
де Sіх/m– показник ступеня експортної чи імпортної спеціалізації фактора і;
Qіх – частка доходу фактора і в загальній вартості експорту;
Qіm – частка доходу фактора і в загальній вартості конкуруючої з імпортом продукції, яка за обсягом дорівнює імпорту;
Qіy – частка доходу фактора і в національному доході.
До цього часу ми розглядали вплив розвитку зовнішньої торгівлі на розподіл доходів при незмінній пропозиції факторів виробництва в економіці в цілому. Проте в довгостроковому періоді пропозиція факторів виробництва не залишається незмінною: збільшується запас капіталу, зростає пропозиція трудових ресурсів, розробляються нові родовища корисних копалин, у господарський обіг можуть залучатися нові землі.
Варто підкреслити, що пропозиція різних факторів виробництва збільшується в різній пропорції, а це зумовлює відмінності в динаміці виробництва у різних галузях. Припустимо, що країна експортує трудомістку та імпортує капіталомістку продукцію. Якщо відбувається випереджувальне зростання пропозиції праці, то спостерігатиметься розширення виробництва і, відповідно, доходів у експортних галузях. Проте воднораз може відбутися скорочення виробництва і доходів у капіталомісткому виробництві, яке конкурує з імпортом, оскільки зростаючий експортний сектор буде “відтягувати” на себе частину зайнятого там капіталу.
В 1955 р. англійський економіст Т. Рибчинський охарактеризував співвідношення між зростанням пропозиції факторів та нарощуванням обсягів виробництва, яке відоме як теорема Рибчинського: зростання пропозиції одного з факторів виробництва приводить до збільшення обсягів виробництва і доходів у тій галузі, де цей фактор використовується відносно інтенсивніше, і до скорочення виробництва й доходів у галузі, де цей фактор використовується менш інтенсивно.
Одним із конкретних проявів закономірності, яка описується теоремою Рибчинського, є так звана “голландська хвороба”. Коли в 70-х рр. Голландія почала розробку родовищ природного газу в Північному морі, то швидкі нарощування обсягів видобутку газу супроводжувалося перетіканням ресурсів у цю галузь із галузей обробної промисловості, що призводило до скорочення в них обсягів випуску та експорту. Аналогічні процеси спостерігалися також у Великій Британії, Норвегії та інших країнах, де велась інтенсивна розробка нових родовищ.