Якщо за основний критерій розбіжностей у моделях узяти розподіл функцій фінансового посередництва між фінансово-кредитними установами, можна досить чітко виокремити три моделі: німецьку, англійську та американську (цей перелік можна доповнити японською, південнокорейською та іншими моделями). До основних функцій фінансового посередництва, як правило, відносять: депозитно-позичкову, емісійну (емісія цінних паперів) та інвестиційну (придбання та андеррайтинг цінних паперів).
Англійська модель
Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна - за небанківськими інституціями (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інституції, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині. Усередині банківського сектора, треба сказати, теж є очевидне розмежування-Так, "оптове" кредитування здійснюють облікові доми, а "роздрібне" - депозитні (клірингові та ощадні банки, будівельні товариства й фінансові доми). Існує спеціалізація й на окремих видах кредиту: облікові доми надають вексельний кредит, клірингові банки - овердрафт, ощадні банки - довгострокові позички населенню, будівельні товариства - позики під заставу житла, яке купується, фінансові доми - споживчий кредит.
Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість - висока концентрація, досягнута ще до Першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" - банки Барклейз, Мідленд, Нешнл Вестмінстер та Ллойдс - припадає 70% операцій.
Емісійна функція - це прерогатива торговельних банків. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торговельні банки завжди здійснювали операції, відмінні від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені переважно за рахунок власних фондів, пропорційних позичкових капіталів і віднедавна депозитів, які перевищують 2500 ф. ст. Найбільші банки - Шредере, філіали Ллойдса та Барклейз.
За законами Великобританії (на відміну від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції. Утім, вони дуже неохоче здійснюють такі операції, вважаючи їх досить ризикованими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не заінтересовані тримати акції промислових компаній.
Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інституції, а також населення (30% від загальної вартості акцій).
Принципи організації британського ринку цінних паперів не Дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інституцій. Проте саме небанківські фінансові інституції є головними Дійовими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями - форму. вання дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси - відсутність інтересу до справ нефі. нансових корпорацій.
Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації дія. льності комерційних банків - вони почали проникати на ринки ін. вестиційних банків, скуповуючи або створюючи торговельні банки.
Коріння сучасної британської моделі банківської системи - j ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англіі найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX ст. Вона викликала централізацію капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки намагалися уникнути ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю.
Централізація банківського капіталу спричинила подальшу спеціалізацію фінансових установ на окремих видах короткострокового кредиту - виокремилися клірингові банки (які надавали кредит у формі овердрафту і короткострокові позички) та облікові доми, що мали справу з вексельними кредитами.
Коли наприкінці XIX ст. назріла гостра необхідність реорганізації банківської системи у Британії, вона пішла шляхом усунення банків від довгострокової участі у справах компаній.
Американська модель.
У США до кінця 1999 р. існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли здійснювати інвестиційні операції з корпоративними цінними паперами.
Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса-Стігала, прийнятим 1934 р. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств - близько двох тисяч комерційних банків щороку - сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками.
Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників банку й усій банківській системі. Законом Гласса-Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним), гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й на штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС).
Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які розміщують цінні папери. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і в такий спосіб здійснювати банківську діяльність.
У США з 1956 р. діє закон про банківські холдингові компанії, їм дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції в цінні папери не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.
Утворену на фінансовому ринку нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок чи за рахунок третіх сторін можуть оперувати не лише державними, а й корпоративними цінними паперами, їх спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торговельних банків. Ролі класичних комерційних банків вони не виконують.
У капіталі ряду американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це вторгнення пояснюється великими вільними капіталами, яким немає застосування всередині Японії, а також інтернаціоналізацією японських фірм.
Ще з часу прийняття закону Гласса-Стігала в США його неоднозначне оцінюють спеціалісти. Річ у тім, що існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. З одного боку, комерційні банки прагнуть розширити коло своїх операцій на ринку цінних паперів, а з іншого - інвестиційні банки та фірми, які працюють із цінними паперами, незадоволені втручанням у їх бізнес небезпечних конкурентів.
Таке обмеження банківської діяльності - велика перешкода в Роботі американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами, адже саме воно обумовило зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат ФРС наполягають на перегляді зазначеного законодавчого акта, але опозиція блокує цей крок.
У процесі боротьби великі комерційні банки все частіше пе ремагали: деякі з них ще з 80-х років зуміли здобути право на обмежене розміщення цінних паперів.
Спеціалісти відзначають, що нинішній американський закос про банківську справу - не кращий зразок законодавства, яким регулюється банківська система.
Дехто з прихильників скасування закону Гласса-Стігала переконаний, що його прийняли, неправильно розуміючи причини банківських банкрутств. Водночас існує думка, що інші закони, правила й судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс.
Німецька модель.
Вона характеризується тим, що всі три функції фінансового посередництва зосереджені в особливій кредитній інституції - універсальному банку.
У німецькій банківській системі переважають універсально діючі кредитні установи. Незалежно від розбіжностей у правових формах, відносинах власності, величині банків, організації підприємств більшість банків поєднує під одним дахом усі можливі операції.
У Німеччині банки вочевидь домінують у кредитно-фінансовій системі. Інші інституції нечисленні і є або асоційованими компаніями трьох потужних "гросбанків" (Дойче Банк, Дрезднер Банк, Комерцбанк), або діють у зоні їхнього впливу. Ці гіганти з'явилися ще в період об'єднання імперії за Бісмарка, коли відбулася концентрація банківської системи.
Упродовж років саме ці універсальні за характером своїх операцій установи надають довгострокові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємств. Присутність у вигляді пайової участі, яка часом трохи тисне на підприємство, дає дві додаткові переваги:
- банк має можливість краще контролювати роботу підприємства;
- скорочується загальна вартість фінансування виробництва самого підприємства.
Це підвищує конкурентоспроможність німецьких виробників на зовнішніх ринках.
Дойче Банк - приклад такого злиття. Він бере участь у 400 промислових та комерційних компаніях. Універсальні німецькі банки є агентами "промислової політики", що врешті-решт на користь Німеччини.
У цілому 67% акцій, що розміщені в національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інституції не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).
Як стверджує журнал "Бізнес уік", якщо у Франції промислову політику визначає держава, в Японії- "МІТІ", в Америці - Пентагон, то у Німеччині - Дойче Банк. Безперечно, журналісти трохи перебільшують, як це інколи трапляється, але разом із тим у цій оцінці є й дещиця правди.
Присутність німецьких банків у капіталі підприємств веде до того, що ці установи нерідко "рятують" ті підприємства, які потрапили у скруту. Цей неабиякий вплив банків на діяльність підприємств пояснює відносну автономію німецьких біржових ринків, чого не спостерігається в інших країнах. Відкритого продажу цінних паперів практично немає. Він не є традиційним для німецьких фінансових кіл (так само, як і японських) - вага банків надто велика для того, щоб той чи інший "трейдер" ризикнув атакувати котрусь із компаній, у капіталі якої бере участь банк, навіть невеликий.
Банки на фондовому ринку Німеччини відіграють провідну роль. Вони - головні учасники торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.
Принцип володіння акціями у німецьких банків - формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25% акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні).
Контроль фінансового ринку над виробничим сектором Німеччини здійснюють універсальні банки, які мають прямий доступ до внутрішньої інформації фірми як великі акціонери промислових фірм. Вони, крім того, використовують голосування за дорученням своїх дрібних вкладників, а також посилають представників у наглядові ради промислових компаній. Банки не просто стежать за фінансовою стабільністю фірм, а й глибоко вникають у суто виробничу, особливо інноваційну, діяльність корпорацій Німецькі банкіри знають промислове підприємство, в їхніх установах є відділи промислової інформації. У Німеччині також має місце перехресна система володіння акціями. Вона посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у відносно невеликій групі ключових компаній.
Історично Німеччина з початку її промислового розвитку не мала достатнього капіталу, а також необхідного досвіду організації торгівлі цінними паперами, отож не могла фінансувати великі підприємства, не використовуючи при цьому банківських кредитів у великих розмірах.
Прикметна риса німецьких банків - готовність узяти на себе ризик довгострокового кредитування промисловості. Це значною мірою пояснюється дефіцитом фінансових ресурсів у країні в ході прискореної індустріалізації. Німецькі банки з самого початку взялися за вироблення механізмів поглинання й розподілу підвищеного ризику. Важливою їх особливістю (на відміну від англійських банків) була відсутність широкої мережі філіалів; функція випуску власних банкнот для них нехарактерна. Вони тривалий час (до 1920 р.) не залучали ощадних вкладів населення, це здійснювали лише державні ощадкаси. Депозити німецьких універсальних банків формувалися головним чином із коштів промислових компаній. Банки цієї країни мали великі резерви і працювали переважно на базі власного капіталу, а не депозитів, що мало велике значення у справі формування німецького нефінансового підприємництва.
Як наслідок, одне й те саме явище - банківські крахи - викликало у різних країнах неоднакову реакцію фінансової системи. В Англії банки усунулися від довгострокового кредитування промисловості, в США вони не були допущені до цієї справи згідно із законом 1934 p., а в Німеччині банки, навпаки, стали посилено проникати у промисловість, причому не просто через довгострокові позики, а й з допомогою прямого впливу на процес прийняття інвестиційних рішень.
Дослідження свідчать, що в усіх тих країнах, де нині все ще існують банківські системи з організаційним розподілом функцій фінансового посередництва (англосаксонський варіант), спостерігається тенденція до створення універсальної моделі, її основна перевага полягає у вищій стабільності на базі диверсифікації операцій і, таким чином, вона відзначається високою надійністю грошових вкладів. Додатковою перевагою універсальної моделі є можливість надати клієнтові широкий вибір послуг.
Разом із тим не можна ігнорувати аргументи проти названої моделі. Вважають, що тісні зв'язки між німецькими банками та великими компаніями - одна з причин "економічного чуда" Німеччини. Однак останнім часом усе гучніше звучать голоси за розрив цього зв'язку. Німецькі політики нині розглядають пропозиції, спрямовані на послаблення тих лещат, у яких банки затисли німецьку промисловість, хоча дехто із дослідників вважає, що значення банків перебільшене. Так, є дані, що в період між 1950 і 1989 pp. на банківські кредити припадало лише 11,7% інвестицій німецьких виробників у матеріальні засоби, а зі 171 досліджуваних великих промислових та комерційних фірм лише 85 мали єдиного акціонера з правом понад 25% голосів, і лише у 6% випадків акції тримав банк.
Чи свідчать ці факти про зниження впливу німецьких банків на промисловість? Навряд. Адже вони посилено практикують голосування за дорученням своїх клієнтів, мають власні структури з управління фондами. Тому вони можуть контролювати фірми й не маючи в них великого паю. І все ж німецькі політики сьогодні прагнуть зменшити цей вплив. Найрадикальніші ідеї висуваються лівою опозицією. Пропонується обмежити прямі вкладення банків у приватні компанії п'ятьма відсотками, зобов'язати їх продати свої керуючі фондами фірми, послабити контроль над процедурою голосування за дорученням та розширити права дрібних акціонерів, які часто ігноруються.
Правляча правоцентристська коаліція також робить спроби загострити увагу на більш прямому контролюванні банків. Пропонується скоротити кількість місць у наглядових радах, закріплених за банкірами, розширити гласність тощо.
Деякі банки вже почали добровільно скорочувати свою участь в акціонерних компаніях. Однак цей процес гальмується чинним податковим законодавством. Високі податки на доходи від операцій із капіталом (54 %) відбивають у банків бажання продавати свою частку акцій, реальна ринкова вартість яких набагато вища від їх бухгалтерської оцінки. Нарешті прийнято рішення про значне зменшення зазначеного відсотка з 1 січня 2001 р. Наслідком такого рішення може стати підвищення прибутковості активів німецьких банків, бо в них з'явилася реальна можливість позбутися неприбуткових акцій, в які було вкладено кошти ще в 50-60-ті роки.
І все ж: яка модель ефективніша в сучасних умовах - розмежування функцій фінансового посередництва між різними кредитними установами чи їх злиття в універсальному банку? Істина, як це найчастіше буває, посередині. З одного боку, варто розширювати спектр послуг, які надаються комерційними банками, з іншого - необхідно створити й розвивати спеціалізовані інституції, якими у сфері інвестування є так звані ділові банки. (Термін "ділові банки" більш загальний, ніж "інвестиційні банки", в останньому розкрита лише одна зі сторін діяльності, а поняття "торговельний банк" ще вужче.) Головна відмінність між ними та комерційними банками полягає у термінах, на які надаються позики. Традиційно комерційні банки надають підприємствам та урядам короткострокові позики, приділяючи особливу увагу кредитам в оборотні кошти підприємств. Ділові банки, навпаки, надають головним чином довгострокові кредити. Значна частина коштів, потрібних для виконання умов угод, береться з власного акціонерного капіталу, частка якого в загальній сумі пасивів значно вища, ніж у комерційних банках. Це означає, що діловий банк є не просто кредитором, а має власний інтерес у багатьох фінансованих ним проектах.
Ділові банки, на відміну від комерційних, діють на різноманітних фінансових ринках як самостійно, так і від чийогось імені та керують майном третіх осіб. У різних країнах комерційні банки згідно із законом чи за традицією також займаються (і роблять це дедалі охочіше) тим чи іншим із перелічених видів діяльності, однак для ділових банків вони є основними. Залежно від країни ділові банки створюються для різних потреб і мають різноманітну спеціалізацію. Як правило, ці банки діють у трьох основних напрямках:
а) операції з цінними паперами;
б) операції комерційних банків;
в) фінансовий інжиніринг.
Згідно з першим напрямком, вони організовують емісію цінних паперів третіх осіб, інших банків та підприємств і в разі потреби гарантують їхні вкладення, здійснюють нагляд за вторинним ринком цінних паперів і підтримують їх курс на бажаному для клієнта рівні через купівлю та продаж. Ця діяльність потребує високої кваліфікації персоналу, здатності до фінансового аналізу й прогнозування кон'юнктури та біржової ситуації, банківського досвіду та відмінного знання фінансових ринків.
Крім того, за власний рахунок вони можуть купувати акції компаній з метою:
- створення портфеля акцій для забезпечення доходів при довгострокових та середньострокових операціях;
- здійснення операцій злиття та поглинання;
- проведення комерційних дій, тобто купівлі та продажу цінних паперів для отримання короткострокової вигоди.
Усе це може бути зроблене і для третьої сторони за комісійні. У різних країнах вони діють безпосередньо на ринку чи змушені (або хочуть) діяти через біржових посередників.
Другий напрямок передбачає ситуації, за яких із числа підприємств ділові банки обирають солідних клієнтів, котрим можна продати послуги з фінансового інжинірингу та операцій із цінними паперами. Вони охоче мають справу з експортерами, щоб продавати послуги з валютного обміну та інших операцій за кордоном. Цим займаються й комерційні банки, але для ділових - це цілеспрямована спеціалізація.
Напрям фінансового інжинірингу, який згадується третім, стосується фінансування складних проектів, операцій щодо реструктуризації боргу, злиття та поглинання, а також із нерухомістю тощо.