Розвиток грошових систем країн світу відбувався водночас з еволюцією товарного господарства та властивих йому економічних відносин. Грошові системи набували того чи іншого виду залежно від форми, в якій функціонують гроші - як товар (загальний еквівалент) або як знаки вартості.
Історично першим типом грошової системи була система металевого обігу, за якої грошовий товар безпосередньо перебуває в обігу та виконує всі функції грошей, а банкноти розмінні на грошовий метал.
Металеві грошові системи виступали у формах біметалізму та монометалізму.
В епоху первісного накопичення капіталу (XVI-XVIII ст.) грошові системи, як правило, базувалися на біметалізмі, що виник ще за часів феодалізму.
Біметалізм - це грошова система, за якої роль загального еквівалента законодавче закріплялася за двома металами - золотом і сріблом; монети з цих металів карбувалися та оберталися на рівних засадах, банкноти підлягали розміну на обидва ці метали.
Історично першим різновидом біметалізму була система паралельної валюти, згідно з якою співвідношення між золотими та срібними монетами встановлювалося на ринку стихійно, тобто під час здійснення платежів золоті та срібні монети приймалися відповідно до ринкової вартості золота та срібла. Це створювало деякі труднощі, що були пов'язані з існуванням на ринках двох загальних еквівалентів, а значить, двох мір вартості, двох систем цін. Ситуація ускладнювалася постійною зміною співвідношення між золотом та сріблом за вартістю. Тому держава встановлювала у законодавчому порядку обов'язкове вартісне співвідношення між двома металами, що оберталися на однакових засадах за їх відкритого карбування. Такий різновид біметалізму дістав назву "система подвійної валюти".
Але встановлене фіксоване вартісне співвідношення часто не збігалося з реальним ринковим, що зумовлювалося нерівномірним зростанням продуктивності праці при видобутку золота та срібла. Як наслідок, вартість одного грошового металу переоцінювалася, а іншого - недооцінювалася. Той метал, який був за законом недооціненим, витіснявся з обігу металом, вартість якого переоцінювалася. У цьому проявлялася дія закону Коперника-Грешема: "Гірші гроші витісняють з обігу кращі".
У різних країнах в один і той самий час установлювалося неоднакове співвідношення між золотом та сріблом. Так, наприкінці XVII ст. воно становило 1:15,5, а реальне ринкове співвідношення в цей час складало 1:14,9. Це означало, що золото за законом було переоцінене, тобто платежі золотом виявлялися вигіднішими, ніж платежі сріблом, яке часто вилучалося з обігу та вивозилося за кордон з метою купівлі золотих зливків для подальшого їх перекарбування у монети для здійснення платежів.
Слід зазначити, що коли в Європі з обігу вилучалося золото, у США - срібло. Тобто, незважаючи на те, що за законом обидва метали мали рівні права, фактично цю функцію виконував один із них.
Різновидом біметалізму можна вважати так звану "систему "кульгаючої" валюти", за якою один із видів монет карбується у закритому порядку. Прикладом слугує французька грошова система, коли у 1873 р. було заборонено вільне карбування срібла, але за п'ятифранковими срібними монетами залишилася необмежена сила законного платіжного засобу. Це була спроба врятувати біметалізм.
Однак біметалізм не відповідав потребам розвинутого ринкового господарства, бо використання як міри вартості двох металів суперечило сутності цієї функції грошей. Загальною мірою вартості може бути лише один метал, що фактично й відбувалося. З розвитком капіталізму роль повноцінних грошей в обігу дедалі частіше виконували кредитні гроші та безготівкові розрахунки.
На початку другої половини XIX ст. кілька європейських країн (Франція, Бельгія, Італія та Швейцарія) вдалися до спроби зберегти біметалізм, уклавши на конференції 1865 р. міжнародну угоду - так званий Латинський монетний союз. Це була перша спроба міждержавного регулювання грошових систем. На території країн Латинського монетного союзу зберігалося вільне карбування монет із золота та срібла при підтриманні твердого співвідношення між золотими та срібними монетами (1:15,5), однаковий металевий вміст (вага та проба) грошових одиниць, вільний обіг монет одних країн-членів на територіях інших. Такий блок мав зміцнити позиції країн-членів відносно інших європейських країн, передусім Великобританії та Німеччини. Але цей союз проіснував недовго. Знецінення срібла наприкінці XIX ст. через здешевлення його виробництва призвело до того, що фактичне ринкове співвідношення золотих та срібних монет становило 1:20, 1:22. Як наслідок, недооцінені за законом золоті монети почали виходити зі сфери обігу до скарбів. Урешті-решт це спричинило розпад Латинського монетного союзу. У 1878 р. вільне карбування срібла у країнах союзу було заборонено і всі ці країни перейшли до золотого монометалізму.
Монометалізм - грошова система, за якої роль загального еквівалента виконує один метал: золото (золотий монометалізм) або срібло (срібний монометалізм), при цьому в обігу функціонують монети та знаки вартості, розмінні на грошовий метал.
У міру розвитку капіталістичного господарства біметалізм поступається монометалізму. Срібний монометалізм існував у Росії в 1843-1852 pp., в Індії - в 1852-1893 pp., у Голландії - в 1847-1875рр.
Англія першою здійснила перехід до золотого монометалізму наприкінці XVIII - на початку ХЕХ ст. В останній третині XIX ст. з'явилися умови для широкого запровадження золотої валюти. Завдяки своїй портативності (вища вартість та значно менша вага, ніж у срібних монетах) золоті монети були придатнішими для обігу. Золотий монометалізм було введено: у Німеччині - в 1871-1873 pp., у Швеції, Норвегії та Данії - в 1873 p., у Франції - в 1876-1878 pp., в Австрії - в 1892 p., у Росії та Японії - в 1837р., у США - в 1900р.
Золотий стандарт фактично був стандартом фунта стерлінгів, бо більшість країн у XIX ст. проводили політику збереження стабільної вартості своїх валют через переведення їх у фунти стерлінгів.
Великобританія мала перевагу країни, що на той час не брала участі у війнах. Це сприяло формуванню її іміджу як зразка фінансової стабільності та обережності.
Золотий монометалізм існував у кількох формах: золотомонетного стандарту, золотозливкового стандарту і золотодевізного стандарту.
Класичною формою вважається золотомонетний стандарт, за якого:
 золото виконувало всі функції грошей;
 в обігу перебували золоті монети. Уведення в обіг золотих монет не викликало ажіотажного попиту на них. Навпаки, їх часто намагалися позбутися як незручних в обігу;
 відкрите карбування монет із фіксованим золотим вмістом. Англійський фунт стерлінгів містив 7,32 г золота, долар - 1,5, франк - 0,29, марка - 0,35, російський рубль - 0,77 г;
 вільний рух золота та іноземної валюти між особами та країнами, завдяки чому відхилення валютних курсів від валютних паритетів відбувалося лише в межах "золотих точок".
Рівновага підтримувалася через суворий контроль з боку центрального емісійного банку. Залежно від установленого законодавством порядку забезпечення банкнот золотом існувало кілька систем банкнотної емісії.
Англійська система банкнотної емісії:
1. Законодавство установлювало максимальний контингент емісії - фідуціарна емісія. Згідно з актом 1844 р. цей контингент для Банку Англії дорівнював 14 млн ф. ст.
2. Для решти банкнотної емісії, що законом не лімітувалася, обов'язковим було 100-відсоткове металеве покриття.
Французька система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:
1. Законодавство визначало загальний максимум банкнотної емісії.
2. Ніяких обов'язкових норм металевого забезпечення не встановлювалося.
Німецька система банкнотної емісії за законом 1875 р. зводилася до такого:
1. У законодавчому порядку фіксувався максимальний контингент не забезпеченої золотом емісії.
2. Законодавство дозволяло випуск не забезпечених золотом банкнот понад установлений максимум, але така додаткова емісія обкладалася 5%-им податком.
3. Не менш як третина загальної суми банкнот мала бути забезпечена золотим запасом.
Американська система банкнотної емісії, що була введена згідно з Федеральним резервним актом 1913 p., характеризувалася тим, що:
1. Установлювалася мінімальна норма металевого покриття всієї банкнотної емісії, яка дорівнювала 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.
2. Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.
Російська система забезпечення банкнотної емісії за законом 1897 р. походила на англійську:
1. Золоте забезпечення повинно було становити не менше ніж 50% загальної суми емісії кредитних банків Державного банку за умови їх випуску на суму не більше 600 млн крб.
2. Емісія понад установлену суму потребувала 100-відсоткового золотого забезпечення.
Золотомонетний стандарт являв собою найстабільнішу, саморегульовану грошову систему. Саморегулювання обумовлювалося адекватністю вартості, яку виражали вказані гроші в обігу, вартості металу, котрий містився в монетах чи міг бути одержаний в обмін на банкноти. Завдяки вільному обігу, карбуванню золотих монет та необмеженому обміну банкнот на золото маса грошей стихійно пристосовувалася до потреб у них обігу через механізм скарбу. В періоди спаду виробництва та товарообороту зменшувалася потреба в грошах, вони виходили з обігу, перетворюючись на скарб. При розширенні товарообороту гроші надходили зі скарбу до сфери обігу. Саме у такий спосіб відбувалося регулювання маси грошей в обігу.
Стабільність національних грошей, стабільність валютних курсів сприяли розвитку капіталізму вільного ринку, створювали умови для розвитку кредитних відносин, міжнародної торгівлі, руху капіталів та ін.
Функціонування золотомонетного стандарту вимагало наявності золотих запасів у центральних емісійних банках, які слугували резервним фондом внутрішнього обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, були резервом світових грошей. Витрати держави на забезпечення обігу золотою монетою були значними. Для їх зменшення широко емітувалися банкноти, використовувалися безготівкові розрахунки. У процесі історичного розвитку співвідношення між золотими монетами в обігу та їх замінниками поступово змінювалося. Наприклад, у США, Великобританії і Франції воно дорівнювало у 1815 р. 3:1, у 1860 - 1:1, у 1885 р. - 1:3. До 1913 р. золоті монети становили 1/10 грошової маси. Але грошова система залишалася стабільною, бо зберігалися основні принципи золотомонетного стандарту.
За паперової системи грошового обігу емісія грошових знаків, які мають форму казначейських білетів, здійснюється державним казначейством для покриття бюджетного дефіциту. У такому разі емісія грошей не пов'язана з потребами товарного обігу, а визначається виключно необхідністю покриття дефіциту державного бюджету, що зумовлює переповнення ними каналів грошового обігу та їх знецінення. До таких систем, як свідчить історія, країни, як правило, вдавалися за часів якихось екстраординарних подій, таких як війни, кризові явища.
Перша світова війна викликала глибокі потрясіння у грошово-кредитних системах. Витрати, пов'язані з цією війною, становили 208 млрд довоєних золотих доларів, що перевищувало витрати на всі війни, починаючи з XVIII ст. Для фінансування витрат використовувалися поряд із податками й позиками інфляційні методи.
У роки Першої світової війни зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та емісією грошей спричинили таке зростання грошової маси в обігу, яке значно перевищувало золоті запаси емісійних банків і ставило під загрозу вільний обмін грошових знаків на золоті монети. У цей час золотомонетний стандарт було скасовано у країнах, що брали участь у війні, та й у більшості інших країн (окрім США та семи латиноамериканських країн). Було припинено розмін банкнот на золото, заборонено його вивіз за кордон, громадянам не дозволялося володіти золотом у монетарній формі, золото пішло у скарби, тобто відбувся перехід до паперових грошових систем. Центральні банки активно скуповували державні цінні папери та надавали позики під їх забезпечення. До кінця війни державні зобов'язання в активах центральних банків становили у Великобританії 54%, Італії - 63, Франції - 81, Німеччині - 91%.
Під час війни та особливо після її закінчення фінансовий центр перемістився з Західної Європи у США, які перетворилися з країни-боржника на країну-кредитора. По закінченні війни лише в США зберігався золотомонетний стандарт. У більшості країн панував інфляційний обіг паперових грошей, який зберігався тривалий час і після закінчення війни.
Відбувся перерозподіл офіційних золотих резервів. У 1924р. 46% світових золотих запасів було сконцентровано у США (у 1914 p. -23%).
За нових історичних і політичних умов повернення до класичної золотомонетної форми було вже неможливим. Однією з причин неможливості такого повернення була нерівномірність світових запасів золота. У той час, коли питома вага США у світовому централізованому запасі за 1913-1924 pp. зросла з 31,7 до 46%, частка європейських країн упала з 49,3 до 34%. Це значно ускладнювало поновлення золотомонетного стандарту.
Іншою причиною було прагнення держав до централізації золота як важливого військово-фінансового ресурсу на випадок нових війн. Тому навіть ті європейські держави, які мали порівняно великі золоті запаси (Англія і Франція) вживали заходів до того, щоб централізувати ті запаси, вилучити їх з обігу та зберігати у центральних банках.
Після закінчення Першої світової війни інфляція в ряді країн посилилась, чому сприяли розруха, товарний дефіцит, надмірна емісія грошей. Особливо це стосувалося країн, які програли війну.
На основі зростання промисловості та торгівлі в 1924-1928 pp. відбулася відносна стабілізація економіки. Процес стабілізації валют тривав кілька років, унаслідок чого з'явилися передумови для "валютної війни". Перша повоєнна грошова реформа була проведена у Швеції в 1922 p., остання - в Японії в 1930 р.
У більшості країн були здійснені девальвації, причому в Німеччині, Австрії, Угорщині, Польщі вони були близькими до нуліфікації. У Франції за 1928 р. золотий вміст франка знизився у 5 разів. Тільки у Великобританії в 1925 р. відбулася ревальвація фунта стерлінгів, унаслідок якої його довоєнний золотий вміст поновився.
Під час грошових реформ (1924-1929 pp.) повернення до золотого стандарту відбулося у двох нових формах - золотозливкового та золотодевізного стандартів.
Золотозливковий стандарт - це така грошова система, за якої на відміну від золотомонетного стандарту, в обігу відсутні золоті монети та їх вільне карбування, обмін банкнот здійснюється лише на золоті зливки з певними обмеженнями. У Великобританії ціна стандартного зливка в 12,4 кг дорівнювала 1700 ф. ст., у Франції зливок золота вагою 12,7 кг коштував 215 тис. фр.
Більшість країн (Німеччина, Австрія та ін.), які не мали достатніх золотих запасів, перейшли до золотодевізного стандарту, за якого також відсутній обіг золотих монет та їх вільне карбування, а обмін банкнот здійснюється на іноземну валюту (девізи), яка обмінюється на золото. У такий спосіб зберігався непрямий зв'язок грошових одиниць 30 країн світу із золотом.
Золотозливковий та золотодевізний стандарти були грошовими системами без золотого обігу, тобто золото функцій обігу та платежу не виконувало, саме тому їх називають "урізаними" формами золотого стандарту.
Остаточний крах золотого стандарту як грошової системи було прискорено економічною кризою 1929-1933 pp., яка охопила всі сфери суспільного відтворення - виробництво, торгівлю, грошово-кредитну та валютну системи. Світова грошово-кредитна криза тривала 3,5 роки - з осені 1929 до весни 1933 р. і характеризувалася надзвичайною глибиною та гостротою. Наприклад, у США депозити банків зменшилися на третину, їх обліково-позичкові операції - в 2 рази. З початку 1929 до липня 1933 р. збанкрутувало більш як 10 тис. банків (40% загальної чисельності банків у країні).
Особливістю світової грошово-кредитної кризи 1929-1933 pp. було збереження низької норми відсотка за кредит. У 1930-1933 pp. облікова ставка Банку Англії була в середньому на рівні 3,1% проти 5,5% у 1929 p., Федерального резервного банку Нью-Йорка - 2,6% проти 5,2%.
Збіг економічної та грошово-кредитної кризи з валютною призвів до скасування золотого монометалізму та масового знецінення валют (на 50-84%) Золотий стандарт було скасовано в усіх країнах (наприклад, у Великобританії, Німеччині та Японії - у 1931р., у США - в 1933р.).
Безпосередніми причинами ліквідації золотого стандарту були дефіцитність державних бюджетів, пасивність платіжних балансів, зменшення офіційних золотих запасів.
Після кризи золотий стандарт певний час зберігався лише у країнах так званого "золотого блоку": Франції, Бельгії, Голландії, Швейцарії, Італії та Польщі. У 1935 р. від золотого стандарту відмовилися Бельгія та Італія, а в 1936 р. - і всі інші країни. З того часу утвердилася система паперово-кредитних грошей. А єдина міжнародна валютна система поступилася валютним угрупованням - валютним блокам та зонам.
Валютні зони - валютні угруповання країн, які було створено під час та після Другої світової війни на ґрунті довоєнних валютних блоків. Характерними ознаками валютної зони є: підтримка учасниками валютної зони твердого курсу валют відносно основної валюти, збереження національних валютних резервів у банках країни-гегемона та пільговий режим розрахунків усередині зони.
Основні валютні блоки - стерлінговий та доларовий - виникли після скасування золотого стандарту у Великобританії та США, в період загострення "валютної війни" між ними.
* стерлінгова зона - це очолюване Великобританією валютне угруповання країн, що склалося історично. Воно проводить більш-менш узгоджену політику у сфері міжнародних валютно-фінансових відносин із використанням фунтів стерлінгів у валютних операціях.
Історичним попередником стерлінгової зони був стерлінговий блок, який склався після краху золотого стандарту у Великобританії в 1931 р. До нього входили переважно країни Британської імперії та деякі інші. Стерлінгова зона була найбільшим валютним угрупованням за територією та чисельністю населення країн, що входили до неї. її площа становила 1/6 території Земної кулі з чисельністю населення понад 1 млрд. Частка країн стерлінгової зони становила 1/6 світового товарообігу.
Для валютного механізму стерлінгової зони було характерно:
1) прикріплення національних валют країн-учасниць до англійської валюти через підтримання курсу відносно фунта стерлінгів;
2) більш пільговий режим обміну між стерлінговими валютами порівняно з нестерлінговими;
3) наявність усередині зони єдиної системи валютного контролю;
4) участь країн зони у загальнозональному інвалютному фонді (доларовому пулі) через здавання у централізовані резерви в Лондоні за твердим курсом усієї або частки виручки в доларах та інших валютах;
5) збереження значної частини валютних резервів членів зони у фунтах стерлінгів у вигляді стерлінгових авуарів в англійських банках.
Юридичне зона не мала централізованого керівного органу, і вся її діяльність здійснювалась на підставі "джентльменських угод". З 60-х років стерлінгова зона вступила в період свого розпаду, практично припинила існування після скасування Великобританією у 1972 р. пільгового режиму валютних розрахунків із країнами зони).
* доларова зона - валютне угруповання країн Північної, Центральної та Південної Америки, що існувало протягом 30- 70 років XIX ст. Грошові системи та зовнішні розрахунки цієї зони орієнтувалися на головну валюту - долар США. Зона не мала офіційної юридичної основи. Механізм зони ґрунтувався на таких положеннях:
1) підтримання більш-менш незмінного співвідношення національної валюти з доларом США;
2) відсутність державного контролю в міжнародних розрахунках;
3) збереження основної маси валютних резервів у вигляді доларових депозитів в американських банках та здійснення через них міжнародних розрахунків.
Стерлінговий та доларовий блоки використовувалися для захоплення ринків збуту, джерел сировини. Між ними розгорталася справжня "валютна війна". Для її ведення було створено валютні стабілізаційні фонди - державні золотовалютні фонди для здійснення валютної інтервенції з метою врегулювання валютного курсу.
* зона французького франка - очолюване Францією валютне угруповання, створене на базі її колоніальних володінь. Виникло в 1939 р. Його особливістю порівняно зі стерлінговою зоною було юридичне її оформлення міждержавними угодами та наявність централізованого керівного органу - Валютного комітету зони франка.
Усередині зони існують два валютні союзи - Західноафри-канський валютний союз та Валютний союз Центральної Африки. Грошовою одиницею цих країн є франк КФА (Colonies francaises d'Afrique - французькі колонії в Африці). 1 французький франк = 50 франкам КФА.
Механізм зони:
1. Установлення твердого паритету валют із французьким франком.
2. Гарантування франка КФА французьким казначейством та його вільний обмін на французький франк.
3. Контроль Франції за кредитною політикою емісійних банків країн-членів.
4. Збереження всіх інвалютних резервів у французьких франках.
5. Відсутність валютних обмежень між країнами-членами.
6. Здавання виторгу в іноземній валюті у централізований пул при французькому казначействі.
7. Здійснення усіх розрахунків через валютний ринок у Парижі. Зростання економічного потенціалу посилюють центробіжні сили у зоні франка.
Таким чином, депресія, яка мала місце після світової економічної кризи, супроводжувалася війнами валютних блоків та знеціненням валют.
З 30-х років XX ст. в усіх країнах утвердилася система кредитних грошей, не розмінних на золото. Сучасні гроші у своїй основі - це кредитні гроші, які нерозривно пов'язані з господарським оборотом і реально відбивають його рух. Тобто сучасні гроші у своїй основній масі є не лише свідченням вартості, титулом платоспроможності, а й реальним відбитком руху товаро-матеріаль-них цінностей, руху капіталу.
Характерними рисами сучасних грошових систем є такі:
1. Втрата зв'язку із золотом унаслідок витіснення його з внутрішнього та зовнішнього обороту.
2. Випуск грошей в обіг не тільки для кредитування господарства, а й для кредитування держави.
3. Широкий розвиток безготівкового обігу та зменшення готівкового.
4. Хронічна інфляція.
5. Державне регулювання грошового обігу.
6. Скасування офіційного золотого вмісту, забезпечення та розміну банкнот на золото.
7. Розвиток інтеграційних процесів у сфері грошово-кредитних відносин.
Кредитний механізм емісії грошей базується на загальних принципах кредитування (поверненість, забезпеченість та ін.), що створює передумови для забезпечення сталості грошей через формування спеціального механізму регулювання пропозиції грошей відповідно до потреб обороту в засобах обігу. Нині в усьому світі емісія грошей монополізована державою, яка бере на себе зобов'язання забезпечувати сталість грошових знаків, що від її імені емітує центральний емісійний банк тієї чи іншої країни.
За деяких умов кредитна природа банківських білетів може мати формальний характер. Розлад економічного життя суспільства відбивається на характері функціонування кредитно-фінансових установ. Скасування золотої конверсії, а потім і відмова від підтримання ринку цінних паперів неодноразово призводили до зближення кредитних та державних паперових грошей. Зберігаючи формальні реквізити кредитних грошей, банкноти емітувалися без будь-якого забезпечення. Однак це мало місце лише в умовах повної дезорганізації та хаосу в економіці. Відбувався фактично розпад банківської системи, яка повністю втрачала здатність регулювати грошові потоки. Зокрема, саме так відбулося в період гіперінфляції 1918-1923 pp. у Німеччині, коли рейх-смарки формально залишалися банкнотами, але імперський банк-емітент фактично припинив бути кредитною установою.

назад |  1  2 | вперед