|
Лекція 2
Вплив зниження слуху на психічний розвиток дитини
1. Роль слухового сприйняття в пізнанні навколишнього світу
2. Закономірності психічного розвитку дітей в умовах сенсорної депривації
3. Особливості розвитку дітей з вадами слуху в ранньому віці
Роль слухового сприйняття в пізнанні навколишнього світу
Однією з важливих характеристик і властивостей багатьох предметів і явищ живої та неживої природи є звук, який в цій якості сприяє формуванню уявлень дитини про навколишній світ. Оволодіння предметними діями і пізнання предметів виявляються тісно пов’язаними зі сприйняттям звуку як однієї з властивостей речей. Під час сенсорного розвитку дитини відбувається формування звукових диференціювань: спочатку за принципом “звучить – не звучить”, пізніше – з урахуванням гучності, тембру, висоти звучання. Оволодіння цими характеристиками сприяє більш повній предметності сприйняття і його цілісності.
Звук є одним з регуляторів поведінки і діяльності людини. Регуляція поведінки, пов’язана з орієнтуванням людини в просторі, характеризується як виділенням зорово сприйнятих предметів, так і локалізацією їх на основі просторового слуху. Отже, орієнтування дитини в навколишньому середовищі залежить від здатності слуху оцінювати просторові характеристики предметів. Саме просторові характеристики звучання визначають пізнавальний компонент слухового сприйняття. Наявність у просторі джерел звуку, їх переміщення, зміни гучності та тембру звучання – все це забезпечує умови найбільш адекватної поведінки в навколишньому середовищі. Принципове значення мають динамічні, або часові, характеристики, оскільки вираженість процесу звучання в часі є специфічною ознакою звуку. Для регуляції поведінки важливими є емоційно-оцінні характеристики слухового образу. Форма реагування особливо сильно змінюється при сприйнятті екстремальних сигналів (плач, крик, стогін).
Найбільш значна роль слухового сприйняття для мовлення та музики. Слухове сприйняття розвивається перш за все як засіб забезпечення спілкування та взаємодії між людьми. Звук як об’єкт слухового сприйняття має в своїй основі чітку комунікативну спрямованість. Вже з перших місяців слухові реакції дитини носять яскравий соціальний характер: дитина особливо активно реагує на голос людини, і перш за все – матері. В процесі розвитку слухового розпізнання мовлення формується розуміння висловлювань оточуючих, а пізніше – й власне мовлення малюка, що в подальшому забезпечує задоволення його потреби в спілкуванні.
Формування слухового сприйняття усного мовлення пов’язане з оволодінням дитиною системою звукових (фонетичних) кодів. Засвоєння найважливішої для людини знакової системи – фонематичної – обумовлює розвиток мовлення як основного засобу спілкування та пізнання навколишнього світу.
Одним з важливих засобів емоційно-естетичного розвитку дитини є музика, звуки природи, інтонації і тембр голосу.
В залежності від особливостей об’єктів, які видають звуки в більшій чи меншій мірі відрізняються один від іншого, що дає можливість за допомогою звуку розпізнати об’єкт. Ми знаємо, книга чи ніж упали зі столу в сусідній кімнаті. У звуці відображаються і окремі властивості предметів, наприклад величини: ми розпізнаємо, чи була книга, яка впала велика чи мала, впуст столовий чи складаний ніж. Крім величини по звуку розпізнається матеріал, з якого зроблені предмети, а саме: картон, дерево, метал, скло і т.д. У звуці проявляються важливі ознаки внутрішньої будови, наприклад наявність порожнин у непрозорому об’єкті. У звуці виявляються дефекти в предметі ( наприклад, тріщина в склянці ).
Таким чином, звук має предметно – пізнавальне значення. Звук, який дає об’єкт, виявляється різним в залежності від відстані, відділяючий нас від джерела звуку. Це дозволяє не тільки упізнати предмет, який звучить, але і визначити, як далеко він знаходиться. Завдяки цьому обладнанню слухового аналізатора, а саме просторовій роздільності обох слухових рецепторів, розміщених на двох протилежних сторонах голови, ми маємо можливість сприйняти направленість джерела звуку. Отже, слухом можливо визначити місце розміщення об’єкта, інакше кажучи, локалізувати його в просторі.
Не тільки предмети пізнаються слухом, але також процеси, явища і події: робота машин, діяльність людей, переміщення і пересування об’єктів. Неправильно думати, що ми знаємо тільки своєрідні звуки, притаманні різним предметам, процесам, явищам. Ми сприймаємо характерне складне, багатообразне звучання сукупної обстановки, наприклад: лісу, поля, морського берегу, заводу, великого міста і т.д. ; ми в змозі його аналізувати і визначати наявність різних об’єктів, їх розміщення, переміщення, а також розпізнавати, які процеси відбуваються в середовищі. Слухом можливо сприйняти багато невидимих предметів. Так, наприклад, вдень у лісі не видно ні одного птаха, але весняний гомін не тільки свідчить про їх наявність: це хор, де кожний голос співає свою особливу пісню, за допомогою якої можна узнати, кому із птахів вона належить.
Отже, оточуюча нас дійсність відображається завдяки вихідним від неї звукам значно повніше, ніж при сприйнятті за допомогою одного лише зору. Звуки сигналізують про наявність невидимих об’єктів та процесів в зоровому сприйнятті в дану хвну ділянці оточення. Наявність звуків послаблює значення неминучої „фрагментарності” огляду, яка залежить у тому, що кожного разу поглядом охоплюється лише частина сукупного оточення, яка є в так званому полі зору.
Значення слуху виявляється при необхідності швидко реагувати на раптово виникаючі зміни в оточенні, про яке дає знати перш за все саме звук. Без сприйняття звучання зміни в оточуючому світі залишаються не сприйнятими до останньої секунди, внаслідок чого створюються важкі і навіть небезпечні положення.
Не тільки звуки, які виникають незалежно від нас, але також звуки, які породжені нашою діяльністю, які виходять від предметів, з якими ми приходимо в зіткнення, і які використовуються нами для регуляції нашої поведінки.
Слухом свідомо контролюється робота станка, автомобіля, літака, комбайна, так як характер звуків та їх зміни сигналізують про процеси, які здійснюються в середині них.
Слух звільнює від необхідності часто оглядати оточення, щоб визначити, чи не виникають суттєві зміни в невидимих його частинах. Коли ми зайняті працею у тихому приміщенні, слуховий аналізатор виявляється як би „сторожовим” аналізатором. Він відображає зміни, які відбуваються в достатньо широкому оточенні, яке зорово в цей час не сприймається. Ці зміни пізнаються, враховуються, що дозволяє реагувати негайно лише на суворо спеціальні зміни, на другі ж – пізніше, під час робочої паузи, на треті – через багато часу, по закінченні всієї роботи.
Таким чином, сприйняття звуків оточуючого світу, мовлення і музики, при якому діяльність слухового аналізатора підкріплюється зоровим, тактильним, руховим, нюховим, виступає важливим засобом розвитку психіки дитини.
Закономірності психічного розвитку дітей в умовах сенсорної депривації
Обмежений приплив інформації при порушенні одного або декількох аналізаторів створює незвичайні умови розвитку психіки дитини. Ще в 30-і роки Л.С.Виготський висунув положення про складну структуру аномального розвитку психіки дитини з дефектом і вказав на певне співвідношення симптомів, що входять у цю структуру. Первинний симптом, виникнувши в дитячому віці, перешкоджає нормальному розвиткові психіки дитини і приводить до відхилень вторинного порядку.
Принципове значення має та обставина, що вторинні відхилення в розвитку психічних процесів є специфічними для конкретного первинного дефекту. Вторинно порушуються саме ті процеси, розвиток яких у нормі залежить від первинно постраждалої функції. У ході аномального розвитку первинний дефект і вторинна симптоматика знаходяться в закономірній взаємодії. Не тільки первинний симптом створює умови для виникнення вторинної симптоматики, але і вторинна симптоматика збільшує первинний симптом.
Відомо, що виключення або зниження діяльності органів слуху як результат уродженої або набутої у ранньому дитинстві глухоти або приглухуватості позбавляє дитину одного з найважливіших джерел інформації, видозмінює її пізнавальну діяльність. Порушення слуху негативно впливає і на формування особистості дитини, яке проходить в особливих умовах. Л.С.Виготський розглядав сенсорну депривацію (відсутність слуху або зору) як своєрідний “соціальний вивих”. Він вважав, що “око і вухо людини – це не тільки фізичні органи, але й органи соціальні”, тому “недолік ока або вуха” – це перш за все випадіння важливих соціальних функцій, патологічне переродження громадських функцій, зміщення, своєрідна деформованість усіх систем поведінки.
Патофізіологічним обґрунтуванням впливу порушень слуху на нервово-психічний стан дитини є відомі положення І.М.Сєченова та І.П.Павлова, які вказували, що функціональний стан центральної нервової системи залежить від рівня потоку аферентації. Тобто діяльність ЦНС підтримується асоціативними подразниками і разом з тим залежить від кількості усіх подразників та їх іррадіації. Перш за все, це безперервне співвідношення відомостей, що надходять із зовнішнього світу, власних програм моторних дій, уроджених або набутих в процесі навчання, а також наявної інформації, яка зберігається в пам’яті дитини як “минулий досвід”.
При “випадінні” одного з аналізаторів вмикаються компенсаторні механізми, які певним чином допомагають відтворити цілісну картину світу, але така компенсація не буває повною.
Своєрідність слухового аналізатору полягає в тому, що він відіграє вирішальну роль у розвитку мовлення (в першу чергу як засобу спілкування). Будь-яка освіта, інтелектуальний розвиток можливі лише при наявності другої сигнальної системи, а це в свою чергу є основою розвитку мислення та формування психічної діяльності.
Уроджена або рано набута глухота або приглухуватість, як важкий первинний дефект, веде до виражених вторинних відхилень, особливостей формування особистості та своєрідності протікання психічних процесів.
Хронічна психологічна травматизація, якою, безумовно, є сенсорна депривація, веде до порушень не тільки у психологічній сфері, а й впливає на соматичний стан дітей.
Так, за даними Ковальова В., у зв’язку з тим, що порушення слуху дуже часто є результатом інфекційних та токсичних уражень ЦНС, в клінічній картині поширені церебрастенічні та психоорганічні симптоми; як показано в дослідженні Матвєєва В. та Барденштейн Л., у глухих дітей не спостерігається поточних прогредієнтних захворювань мозку, але виявлена розсіяна неврологічна мікросимптоматика резидуального характеру у вигляді недостатності конвергенції, часткового страбізму, тремору повік та пальців рік, похитування в позі Ромберга, носо-губної складки, зниження або посилення сухожилкових рефлексів, розширення рефлексогенних зон. Ця симптоматика у кожної окремої дитини була представлена не всіма наведеними симптомами, а комбінацією з 2-3 симптомів. З віком патологічні симптоми як правило редукуються. За даними Барденштейна Л., практично у всіх досліджених глухих дітей спостерігаються ті чи інші судинно-вегетативні порушення у вигляді блідих шкіряних покровів, посилення судинного малюнка на грудях та скронях, яскраво-червоного дермографізму, акроціанозу, локального та загального гіпергідрозу, лабільності пульсу, запаморочення, головних болів. Ці явища були найбільш вираженими у віці 7-15 років та дещо редукувались до 17-19 років.
Можна припустити, що група патологічних явищ при дефектах сенсорних систем та хронічних соматичних хворобах неоднорідна за генезом: у формуванні патологічних рис особистості приймають участь як фактори “ґрунту” (глухота, резидуальна недостатність, можливі фізичні вади), так й середовищні розлади (дефекти виховання, психогенії), що складно поєднуються одне з одним в кожному окремому випадку.
Цілеспрямовані клінічні дослідження впливу сенсорної депривації на психофізіологічний стан дітей почалися лише у другій чверті ХХ століття, але й дотепер ми не маємо змоги створити цілісну картину особливостей фізичного та психічного стану глухої та приглухуватої дитини.
Так, за даними А.Adler у багатьох глухих розвиваються неврози та інші девіації, як наслідок дії “уроджених” сил. Але таке тлумачення, звичайно, не може розкрити дійсного етіопатогенеза особистісних порушень. I.Solomon відмічає, що різноманітні невротичні розлади у глухих частіше зустрічаються в період певних вікових криз (3-4 роки, 6-7 років, 13-14 років). Цікавим є розподіл сенсорно-депривованих на дві групи за домінуванням в кожній з них певних психопатологічних особливостей. Так, до першої групи I.Solomon відносить дітей з явищами відлюдькуватості та підозрілості. У них спостерігаються енурез та неконтрольовані дії у вигляді кусання нігтів, висмикування волосся тощо. В іншу групу були включені діти з розвинутим кричанням, роздратованістю, афективною лабільністю та схильністю до агресивних дій.
На думку Гіляровського В., глухота часто призводить до значних особистісних деформацій зі схильністю до параноїдальних установок. Приводом патологічних змін характеру є хворобливо змінена реактивність у поєднанні з поступово виникаючим почуттям неповноцінності.
T.Bilikiwecz вважає основною причиною характерологічних порушень у глухих не тільки слухову, а й соціальну депривацію. В.Ковальов та А.Лічко надають величезного значення неправильному вихованню глухих та приглухуватих дітей, що веде до формування астенічних та істероїдних якостей особистості.
За даними Корсунської Б., Мясіщєва В., у сенсорно депривованих дітей спостерігається синдром ретардації психічного розвитку в наслідок парціальної затримки інтелектуального розвитку, етіологічно пов’язаної з глухотою та відсутністю мовлення (хоча за даними Розанової Т., Рау М., глухі не мають жорсткої детермінованості і розвиток інтелекту глухих відбувається на знаковій основі). Електрофізіологічні дослідження показали, що при виконанні різноманітних операцій мислення у більшості випадків спостерігається співдружнє охоплення збудженням м’язів артикуляційного апарату та м’язів руки. Це свідчить про існування всередині мовнорухового аналізатору глухих єдиної функціональної системи, що поєднує діяльність артикуляційних та пальцевих кінестезій. Поступово головна роль починає належати артикуляційним кінестезіям, але пальцеві кінестезії все ж не втрачають значення, а дактильна мова сприяє оволодінню мовою слів, позитивно впливаючи на відтворення складової структури слова. Виникаючі при цьому умовно-рефлекторні зв’язки між артикулемами та дактилемами є своєрідною заміною слухового контролю за вимовою.
У глухих дітей спостерігається синдром ретардації психічного розвитку, ядром якого є вторинна парціальна затримка інтелектуального розвитку, етіологічно пов’язана з глухотою та її наслідком—відсутністю формування мовлення в перші роки життя. Вона виражається в типовій затримці словесного абстрактно-логічного мислення, із збереженням конкретних форм мислення. Синдром включає в себе і окремі симптоми емоційно-вольової незрілості: нестійкість захоплень, інтересу, насичуваності, недостатня самостійність, емоційна лабільність з нахилом до афективних сплесків та ін. Можна сказати, що ці властивості є тільки проявом парціального психічного інфантилізму. Ці симптоми найбільш виражені у віці 7-11 років і зменшуються поступово, з підростанням. Синдром ретардації стає фоном, на якому розвиваються граничні нервово-психічні порушення.
Але, хоча інтелектуальний розвиток глухих має досить добрі перспективи, синдром ретардації, особливо у дошкільному віці має багато симптомів емоційно-вольової незрілості (нестійкість інтересів, недостатня самостійність, навіюваність, емоційна лабільність зі схильністю до афективних спалахів), що в той же час не визначають повної характеристики особистості і кваліфікуються багатьма авторами (Матвєєв В., Лічко А.) як прояви парціального психічного інфантилізму.
Можна виділити наступні специфічні закономірності психічного розвитку дітей з порушеннями слуху.
1. Зниження здатності до прийому, переробки, зберігання та використання інформації.
По відношенню до зорової інформації при нормальному інтелекті зберігається до 10-11 років.
2. Утруднення словесного опосередковування.
3. Уповільнення процесу формування понять.
4. Диспропорційність розвитку окремих психічних процесів.
5. Темпи психічного розвитку знижені в перші роки життя, з віком прискорюються.
6. Рівень психічного розвитку залежить від особистісних якостей та корекційно-розвивального впливу.
Особливості розвитку дітей з вадами слуху в ранньому віці
На першому році часто проявляється зниження пізнавальної активності (не цікавляться предметами, що звучать).
Затримується розвиток предметних дій, вміння орієнтуватися на якості та властивості предметів.
Обмежуються можливості засвоєння соціального досвіду.
Порушується мовленнєвий розвиток, в результаті страждають функції позначення, узагальнення, регуляції, комунікації.
В перші місяці життя голосо-артикуляційні реакції розвиваються, потім – згасають. У глухих можуть формуватися звукові реакції, що пов’язані з емоціями або використовуються для привертання уваги. У слабочуючих слова скорочені, перекручені. Фраза виникає тільки в окремих дітей при кращому стані слуху.
Спостерігається прагнення до контакту з дорослими, зацікавленість, адекватна реакція на успіх та невдачі. В той же час розуміння інших утруднене. Наслідування має механічний характер. Підвищена орієнтованість на дорослого.
Втрата слуху ускладнює розвиток рухової чутливості. Саме слуховий контроль допомагає виробленню чітких, плавних, розмірених рухів. В результаті 70% дітей пізніше починають тримати голівку, сидіти, стояти, у 50% затримується початок самостійного ходіння. Часто спостерігається незграбність рухів, відставання в розвитку рухів пальців рук, артикуляційного апарату.
Формування компенсаторних механізмів значною мірою залежить від індивідуальних здібностей та повноцінності оточення.
|
