6. Аксіологічний підхід до вивчення педагогічних явищ.

Гуманістичний світогляд як узагальнена система поглядів, переконань, ідеалів будується навколо одного центра - людини. Людина є системоутворювальним фактором, ядром гуманістичного світогляду. Різні її ставлення до людей, суспільства, духовних цінностей, діяльності, до себе, тобто до світу в цілому, пов'язані з двома різними, хоч і взаємообумовленими, підходами: практичним і пізнавальним. Перший підхід викликаний пристосуванням людини до явищ, що швидко змінюються у часі і просторі, а другий - переслідує мету пізнання закономірностей дійсності, яка її оточує.
Проте, як відомо, наукове пізнання здійснюється не тільки через любов до істини, а й з метою задоволення соціальних потреб людини. У цьому зв'язку зміст життєдіяльності людини визначається спрямованістю активності особистості не лише на осмислення, але й на створення матеріальних і духовних цінностей, що є складовими культури людства. Роль механізму зв'язку між практичним і пізнавальним підходами виконує аксіологічний (гр. axios - цінний), або ціннісний підхід, що виступає своєрідним мостом між теорією і практикою.
Цінності - це не тільки предмети, явища і їх властивості, що потрібні людям певного суспільства і окремій особистості як засоби задоволення їх потреб, а й також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу (В.П.Тугарінов).
Цінності, на думку філософів - гуманістів, не є однаково значимими для всіх. Адже у кожної людини, яка намагається пізнати навколишній світ, є свої значення. Цінності - це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.
До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища і їх властивості, що пов'язані із соціальним прогресом. Постійними на різних етапах розвитку людського суспільства є такі вартості як життя, здоров 'я, любов, освіта, праця, творчість, краса і под. Вони несуть у собі гуманістичне начало, і тому витримали перевірку в практиці світової історії.
У центрі аксіологічного мислення знаходиться концепція взаємозалежного, взаємодіючого світу. Вона стверджує, що наш світ - це світ цілісної людини. Тому важливо навчитися бачити те спільне, що не тільки об'єднує людство, а й характеризує кожну окрему людину.
Ці положення філософії гуманізму на початку XX століття були підтверджені природничими науками, такими глобальними відкриттями як теорія відносності А.Ейнштейна, кібернетична теорія Н.Вінера, принцип додатковості Н.Бора. Ці відкриття спричинили сумніви людства щодо можливостей науки абсолютно точно передбачати хід подій, процесів і явищ. Кінцевий результат досліджень квантової теорії, що вивчає можливості природи світла, виявився залежним не від використання точних законів, а від мінливих умов, що їх диктує об'єкт дослідження. Теоретичним і дослідним шляхами було доведено, що атом як об'єкт поводиться не як класична частина чи хвиля, а як система, що об'єднує їхні властивості. Об'єкт набув статусу суб'єкта, що викликало необхідність перегляду загальнонаукової методології, яка керується класичними принципами пізнання об'єктів. Іншими словами, зміна способу постановки питання, перехід дослідника в середину системи спостереження привніс у науку новий погляд на основні положення і методи, які здавалися вічними.
Водночас непередбаченість, нелінійність, вірогідність і суб'єктність поведінки електронів, як частин, зумовлені достатньо передбаченою поведінкою цілого - атома. Але і поведінка атома багато в чому визначається поведінкою його частин. Таким чином, поняття сінергія (від гр. sinergia -співробітництво), яке розробляється наукою сінергетикою, набуває принципово нового значення. Сьогодні ця наука досліджує класичну взаємодію неоднакових, складних і відкритих систем (для обміну енергією, речовинами, інформацією), які перебувають у постійному процесі саморозвитку завдяки природній здатності нових систем до самоорганізації.
Концепція додатковості Н.Бора поставила під сумнів дієвість запозиченої Марксом у Гегеля ідеї про єдину можливість зняття протилежностей за допомогою "якісного зрушення", тобто насильницько організованого революційного стрибка. Принцип компліментарності (фр. kompliment - втішне зауваження на чиюсь адресу, похвала), що домінує у цій теорії, стверджує, що протиріччя зникають не шляхом зняття, а за рахунок взаємного доповнення, компромісу, поєднання рис попередніх протилежностей.
Для філософського забезпечення гуманістичної освіти ці відкриття набули методологічного значення. На зміну необхідності ламати і підганяти особистість учня засобами виховання до досконалої моделі особистості приходить необхідність плавного і обережного розвитку людини; виховання пронизує не ідея диктатури "об'єктивних" вимог, а ідея пошуку компромісу, який поєднує протилежності суспільства і особистості; педагогічний вплив поступається взаємодії, співробітництву, партнерству, орієнтаціям на реальну свободу особистості, яка розвивається, і діалог з нею.
Смисл аксіологічного підходу може бути розкритим через систему аксіологічних принципів, до яких належать:
- рівноправність усіх філософських поглядів у межах єдиної гуманістичної системи цінностей (при збереженні різноманітності їх культурних і етнічних особливостей);
- рівнозначність традицій і творчості, визнання необхідності вивчення і використання учінь минулого і можливості відкриття в теперішньому і майбутньому;
- екзистенціальна рівність людей, соціокультурний прагматизм замість суперечок про підґрунтя цінностей;
- діалог замість байдужості чи взаємозаперечення.
Ці принципи дають змогу різним наукам і течіям, що об'єднані гуманістичною орієнтацією, вести спільний пошук оптимальних рішень на підставі діалогу.