У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.
Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.
Гайдамацький рух в Україні
Перше велике повстання гайдамаків вибухнуло у 1734 р., в той час коли Польща була втягнута у конфлікт з Росією, друге — у 1750 p., найчисленніше та кривавіше «коліївщина» — у 1768 р. Його керівниками були запорожець Максим Залізняк і сотник Іван Гонта. Тисячі шляхтичів, євреїв та католицьких священиків стали жертвами народного гніву. Боячись, що «коліївщина» перекинеться на територію імперії, Росія послала на її придушення війська.
У ЗО—40-х роках в Галичині боролися з панством повстанці-опришки на чолі з Олексою Довбушем.
Загострилися класові протиріччя і на Лівобережжі, Слобожанщині, Запорожжі.
Приєднання південноукраїнських земель до Росії
Наприкінці XVIII ст. в історії України сталися події великої політичної ваги. Особливу роль в історії Росії та всіх українських земель відіграло звільнення від турецько-татарського панування південних територій, що межували з Чорним морем. З кінця XVII ст. Російська держава робила неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але в середині XVIII ст. ця проблема ще не була розв'язана. Розгром Пруссії в Семирічній війні зміцнив становище Росії в Європі, відсунув на тривалий час загрозу агресії на заході і дав можливість сконцентрувати сили для боротьби за опанування Чорноморським узбережжям.
Друга половина XVIII ст. ознаменувалася перемогами Росії у війнах з Туреччиною, видатну роль в яких відіграв російській полководець О. Суворов (1730—1800).
Після успішної для Росії війни з Туреччиною 1768— 1774 рр. за Кючук-Кайнарджийським мирним договором Росія приєднала до свого складу землі між ріками Дніпром та Бугом, а також отримала міста Єнікалє та Керч в Криму, що забезпечило для неї вихід до Чорного моря. Крим був проголошений незалежним від Турецької імперії і в 1783 р. приєднаний до Росії.
Під час війни Росії і Туреччини у 1787—1791 pp. Росія завоювала землі між ріками Буг та Дністер, закріпивши це Ясським мирним договором 1791 р. Цей договір зміцнив становище Росії на Півдні і забезпечив свободу російської торгівлі з чорноморськими країнами.
Приєднання південноукраїнських земель у другій половині XVIII ст. стало одним з основних напрямів-зовнішньої політики царського уряду. Така політика була пов'язана з необхідністю ліквідації постійної загрози, що нависала над південними кордонами, прагненням отримати вільний вихід до Чорного і Азовського морів, а також колонізувати нові родючі землі.
Після визволення і в процесі заселення та розвитку Південної України на основі існуючих поселень почали розбудовуватись нові міста: Херсон — 1778 p., Олександрівськ (Запоріжжя) — 70-ті роки XVIII ст,, Маріуполь — 1784 p., Катеринослав (нині Дніпропетровськ)— 1789 р., Миколаїв — 1789 р., Хаджибей (Одеса) — 1794 р. Водночас із забудовою нових міст виникло чимало промислових підприємств. Потреби розвитку промисловості вимагали швидкого розвідування і використання природних багатств Південної України: кам'яного вугілля, залізних руд, кольорових металів тощо.


Правобережжя та західноукраїнські землі у другій половині XVIII ст.

Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.
Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.
Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини.
Розвиток науки і техніки у XVII—XVIII ст.
У XVII—XVIII ст. відбулися великі зміни в економічному, політичному, релігійному та соціальному житті Європи. З утвердженням нових капіталістичних виробничих відносин відбувався швидкий розвиток виробничих сил, перехід від ручної праці до машинної. Окреслювалася нова епоха — епоха класицизму, Просвітництва, остаточного занепаду аграрної цивілізації, розвитку промислового капіталізму.
Якщо духовне життя людини Середньовіччя оберталося навколо Бога, то тепер філософія, історія, мистецтво зосередили свій погляд на людині. Радикальних змін зазнає світосприйняття людини, в якому віру поступово починають заступати знання. Людина зацікавлюється побудовою світу, законами його існування. Настає період небувалого розквіту наукових знань, боротьби між церквою та наукою.
Розвиток міст, промисловості, торгівлі, сільського господарства, військової техніки, мореплавства відкрили перед наукою та технікою широкі перспективи. У науці XVII ст. остаточно перемогли геліоцентрична система, динаміка Галілея та картезіанська фізика (фізика Декарта та його послідовників). Більш достовірним стає наукове уявлення про Всесвіт. У природознавстві заявляють про себе теорії, базовані на чітких кількісних співвідношеннях між окремими явищами, експериментальній обґрунтованості наукових висновків.
На першому плані в цей період опиняється механіка, певною мірою впливаючи на розвиток математики. Наприкінці XVII ст, видатний англійський учений І. Ньютон відкрив закони механічного руху та закон всесвітнього тяжіння, що пояснював рух планет Сонячної системи та притягання тіл до Землі. До цього періоду належить створення аналітичної геометрії (Р. Декарт), логарифмів (Дж. Непер), диференціального та інтегрального обчислення (І. Ньютон, Г. Лейбніц). Значного успіху досягла оптика (X. Гюйгенс, І. Ньютон), розвиток якої стимулювався практичними потребами астрономії. У середині XVIII ст. видатний російський вчений М. Ломоносов сформулював закон збереження маси речовини під час хімічних перетворень та висловив ідеї атомно-молекулярного вчення. Наприкінці XVIII ст. французький вчений А. Лавуазье незалежно від Ломоносова дійшов до встановлення закону збереження маси. У XVII—XVIII ст. виникли хімія, ботаніка, фізіологія, геологія тощо. А.Лавуазье, спираючись на досліди деяких вчених, встановив склад повітря, відкрив таємницю горіння, довівши, що під час горіння з тілами поєднується частина повітря — кисень.
У медицині розпочато анатомічні дослідження, відкрито кровообіг людського організму. За допомогою мікроскопа (винайшов у XVII ст. голландський учений А. Левенгук) людство дізналося про існування мікробів, було розпочато вивчення збудників інфекційних хвороб. За допомогою мікроскопа англієць Р. Гук встановив, що тканини рослин складаються з міхурців, які він назвав клітинами. Шведський вчений К. Лінней (XVIII ст.) класифікував рослини і тварин на види та роди.
Але у найбільш складних галузях науковий пошук обмежувався здебільшого аналізом окремих груп явищ, систематикою речовин, рослин, тварин. Кожна галузь природи вивчалась відокремлено, наука ще слабо помічала зв'язки між різнорідними явищами. Все це сприяло метафізичному, умоглядному погляду на світ.
Капіталістичні відносини створюють передумови для розвитку машинної техніки, диференціації та спеціалізації робочих інструментів. Водяне колесо стало універсальним двигуном мануфактурного виробництва. Було спроектовано декілька нових гідропотужних установок (XVII—XVIII ст.). Велике значення для гірничих робіт мало застосування пороху (1627 p.), поява нових машин та механізмів для підйому руди, водовідливу та вентиляції, запровадження нових технологій збагачення руд. У металургії відбувався перехід до доменного виробництва.
Важливу роль у появі машинної техніки відіграли млини та годинники — перші безперервно діючі механічні прилади. Першим винаходом у цьому напряму стало застосування наприкінці XVII ст. у бавовняному виробництві (Англія) механічної поїлки «Дженні», названої ім'ям дочки її винахідника Дж. Харгрівса. Пізніше до такої машини Р. Аркрайт приєднав колесо, яке рухало механізм силою води. Цей механізм став основою фабричного виробництва. Одним з перших прядильних фабрикантів був Р. Аркрайт. Остаточний перехід від мануфактури до фабрики відбувся завдяки винаходу Д. Уаттом парової машини. З'явилися нові види транспорту — пароплав, збудований американським механіком P. Фултоном, паровоз, винайдений англійським інженером Д. Стефенсоном. Машинна техніка починає поширюватися в усіх основних галузях виробництва.
Центром тогочасної української освіти і науки була Києво-Могилянська академія, яка виплекала цілу плеяду вчених, культурних та громадсько-політичних діячів. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Ректор академії Іоанникій Галятовський активно вивчав причинно-наслідкові зв'язки сонячного і місячного затемнення, дощу, вітру, блискавки тощо, звертався до історії, ботаніки, зоології, мінералогії та інших природничих наук. Є. Славинецький переклав та популяризував книгу італійця А. Везалія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Інтерес до природничих знань позначається й на структурних змінах філософських курсів. З'являються курси натурфілософії — попередниці природознавства.
Наукові студії українських вчених переважно мали прикладний характер. Так, Ф. Прокопович у 1707—1708 pp. підготував для слухачів академії курс з арифметики та геометрії, підручник «Скорочення змішаної математики». У другій половині XVIII ст. в академії були відкриті класи чистої математики (алгебра та геометрія), змішаної математики (викладали цивільну й військову архітектуру, механіку, гідростатику, гідравліку, оптику, тригонометрію, астрономію, гідрографію, математичну хронологію).
Інтенсивно розвивається у цей час медицина. Багато лікарів-українців одержали вчений ступінь доктора медицини. У 1707 р. в Лубнах^було відкрито першу польову аптеку, у 1787 р. в Єлисаветграді — першу медичну школу.
Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович описали епідемії чуми та холери, запровадили віспощеплення та інші запобіжні заходи боротьби з ними.
Щодо техніки, то вона у XVII—XVIII ст. була ще примітивною. Поступова еволюція господарства зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці: модернізується плуг — його форма стає асиметричною, що сприяє зростанню продуктивності праці; на Лівобережжі та Слобожанщині з'являється своєрідний примітивний культиватор — багатозубне рало; у виготовленні тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат; у ремеслі та промислах впроваджується примітивна механізація, що базувалася на енергії вітру та води.



Україна у XIX ст.

XIX ст. характеризується передусім кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Його обличчя здебільшого визначалося революційною хвилею 1848—1849 pp., яка охопила європейські країни. До 70-х років XIX ст. на Заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини XIX ст., ні дві війни (на початку та в середині XIX ст.) найбільших на ті часи світових імперій — Російської та Австро-Угорської, у складі яких перебували її землі.