На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.
Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.
Колишня Київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи, була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник — правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.
Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.
Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подольської Орди на р.Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.
У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною.
Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками.
Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі.
Приєднання до Литви південноруських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Таку точку зору поділяє більшість сучасних істориків-фахівців з даної проблеми та авторів популярних підручників — О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, В. Ульянівський, О. Гуржій та ін.
Ще однією специфічною рисою інкорпорації земель Литви та Південно-Західної Русі у 50—60-х роках XIV ст. було узгодження цього процесу з Сараєм, тобто на договірних засадах з монголо-татарами у формі кондомініуму (сумісне володіння однією територією двома або кількома державами), що передбачав збереження залежності окупованих Литвою територій від татар. Ця залежність тривала до кінця 90-х років XIV ст., коли хан Тохтамиш своїм ярликом відступив українські землі великому князю Литовському. Однак і після цього правлячі кола Литви впродовж 100 років змушені були відкуповуватися від татар регулярними «упоминками».
Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 загальної площі князівства.
Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів.
На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.
Протягом другої половини XIV — початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про «ослов'янений» литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви.
Наведені факти дали підставу М. Грушевському стверджувати, що Велике князівство Литовське берегло традиції Київської Русі краще, ніж це пізніше робила Московія, а сучасним авторам називати литовське проникнення в українські землі «оксамитовим»1.
Проте такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов'янського населення не дають підстави вважати Литовську державу XIV ст. продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України: дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західноєвропейської; забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи; повела боротьбу в 70—90 роках XIV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки.
Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла,(1377—1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.
Польська колонізація українських земель
Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Загарбницькі плани короля Казимира Великого (1320—1370) підтримували три сили — магнати Південно-Східної Польщі, що прагнули нових територіальних надбань; католицька церква, що бажала примножити свою паству, а також багаті міщани, які зазіхали на важливі торговельні шляхи Галичини.
Заручившись підтримкою угорського короля і вибравши вдалий момент, коли у квітні 1340 р. помер Юрій II Болеслав — останній незалежний правитель Галичини, Казимир почав захоплення українських земель. Експансія здійснювалась під гаслом захисту католиків Галичини. На відміну від литовців, яким українці майже не чинили опору, поляки, що розпочали воєнні дії, наштовхнулись на значні труднощі. Польському королю довелось боротись за владу над українськими територіями і з литовцями, і з Угорщиною, і з галицькими боярами. Захопивши Львів, польський король готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю, але наразився на повстання місцевого населення під проводом боярина Дмитра Дедька. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. Проте тимчасове збереження обмеженої автономії Галичини не гарантувало галичанам недоторканності. Виконуючи волю могутніх польських магнатів, король почав щедро роздавати землі полякам, німцям, мадярам, призначав у волості своїх ставлеників — старост. Крім Львова, старости з'явились у Галичі, Теребовлі, Перемишлі, Самборі, холмській землі.
Казимир III неодноразово давав офіційну обіцянку шанувати права і звичаї українського народу, але діяв навпаки. У 1341 р. папа Бенедикт XII звільнив короля Казимира від взятих зобов'язань перед місцевим населенням зберігати обряди, права, звичаї православних підданих. Почалося примусове одсатоличення місцевого населення.
Після смерті Дмитра Дедька в 1344 р. почалися нові змагання за Галицько-Волинську спадщину між сусідніми державами. В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині, приєднавши до своєї території майже 52 тис. кв. км із 200-тисячним населенням.
Наступний король Людовік Угорський (1370—1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися «Божою милістю пан і дідич руської землі», користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Із 120 привілеїв для населення тільки 15 стосувались місцевих українців, решта — чужинців. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать.
Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська. Отже, польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялось від литовського: польський уряд із самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму. В майбутньому політика, що проводилася Польською короною в Україні, породила гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, відлуння якого відчувається й нині. Тому можна стверджувати, що ті частини України, які у XIV—XV ст. знаходились під Литвою, перебували у вигіднішому становищі.

Зближення Литви і Польщі.

Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалилися. Литва також потерпала від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу.
Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників — Литву і Польщу — назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення.
14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі.
За умовами Кревського договору Велике князівство Литовське зобов'язалося навернути в католицьку віру населення, передати Польщі свою казну, виплатити 200 тисяч флоринів Вільгельму Австрійському за відмову від Ядвіги, з якою він був заручений, навічно приєднати литовські, білоруські та українські землі до Польщі. Кревська унія значно зміцнила Польщу. З допомогою литовсько-українського війська вона в 1387 р. остаточно відвоювала в Угорщини Галичину й встановила владу над Молдавським князівством. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною.
Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати «лрисяжнені грамоти» на вірність королю Польщі. Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони, передусім з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля — Вітовт, в особі якого владно заявила про себе тенденція до збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. 1392 р. опозиціонери домоглися проголошення Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям.
Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Майже 40 років спроби об'єднати землі Польщі та Великого князівства Литовського зазнавали поразки, а основною лінією литовської політики стало збереження незалежності власної й підлеглих територій.
Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Литовське, Вітовт вдався до централізації країни. На державні пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад православних українських князів. Намагаючись перебороти роздрібненість, він постійно переводив князів з одного місця в інше, не даючи глибоко пустити коріння в своїх землях.
Нові тенденції багато в чому підривали права удільних князів, які через деякий час за своїми функціями почали все більше нагадувати служилих людей на взірець боярства. Разом з тим Вітовт частково зберіг інституції і звичаї долитовських часів, наприклад, народні віча, де збирались представники всіх верств населення, покарання дозволялись тільки після ухвалення рішення суду, яке можна було оскаржити у князя тощо.
Централізації держави сприяла і боротьба Вітовта проти автономних українських князівств, які намагалися здобути державну незалежність. Ця боротьба посилилася в 90-х роках XIV ст. Більшість українських князівств відмовилася визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. На чолі патріотичних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович. Однак діяли вони розрізнено, не-узгоджено і тим самим прирекли визвольний рух на невдачу. Вітовт протягом 1392—1395 рр. відібрав у повсталих князів найбільші удільні князівства і передав їх своїм прибічникам. Після тривалої боротьби в 1399 р. до Києва був присланий намісником представник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було завдано першого серйозного удару.
Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовнішню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправда, від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. У цій битві Вітовт загубив більшість свого війська, спричинив каральну експедицію татар на українські землі, втратив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої володіння за рахунок Московського князівства.
Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Новгородом. Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на зближення з Польщею.
За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. Одночасно був поновлений військово-політичний союз, що дало змогу об'єднати зусилля в боротьбі проти давнього ворога — Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом (1410) литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання великих князів литовських і королів польських. Одночасно це посилювало дискримінацію православних аристократів, які ще більше відсторонювались від джерел збагачення і вищих адміністративних посад.
Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдатися до колонізації Причорномор'я. Однак це не означало, що Польща відмовилася від поглинання Великого князівства Литовського і всіх його територіальних надбань. Польська корона просто змінила тактику дій, де активний зовнішній тиск поступився місцем гнучкій політиці поступового приборкання Литви через її еліту.
Зрівняння в правах польських і литовських феодалів-католиків, надання їм права повністю розпоряджатися своїми землями і обіймати державні посади повинно було заохотити литовську верхівку триматися Польщі, зраджуючи інтереси власного народу. Городельська унія, забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.
Смерть Вітовта (1430) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. Велике князівство відмовилося від політики південної колонізації. Оборонна лінія поступово була відсунута на північ, зупинившись на лінії замків Вінниці, Черкас, Канева. Великі князі, що були одночасно польськими королями, не проводили самостійної політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої життєвою справою було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала кожну нагоду для послаблення Литви. Наприклад, протягом 1385—1501 pp. Польща підписала 8 різних угод, які тим чи іншим чином допомогли закріпитись їй на литовській території.
З того часу, як польський вплив в Литовському князівстві посилювався, українська аристократія втрачала політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович зумів завдати нового удару по автономії українських земель. 1452 р. він ліквідував Волинське князівство, передав Волинь своєму наміснику. Така сама доля чекала і на Київське князівство. Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали спадкоємцю. Незважаючи на обурення киян, король задовольнив це бажання, і намісником був призначений литовець — католик Гаштовт. Ліквідація Київського князівства означала кінець української автономії.
Після ліквідації місцевої автономії Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства, якими управляли намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу мали старости. Посади воєвод та старост обіймали, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро винагороджував за службу. Великі магнати входили до великокняжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передавати у спадок в магнатських родах.
В умовах повної та необмеженої влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилось на об'єкт постійних утисків і окатоличення. Більшість місцевих українських феодалів дотримувалась угодовської політики і не поспішала захищати інтереси співвітчизників.
На початку XVI ст. Велике князівство Литовське почало занепадати. Суперництво Литви і Московії за північні території вирішувалося не на користь литовців. У 1522 р. Москва захопила Чернігів і Стародуб. У1522 та 1549 роках Литва зазнала двох поразок від татар, які спустошили литовські володіння. Незважаючи на це, Литва у 1558 р. разом зі Швецією та Данією виступила на боці Лівонії у війні проти Московської держави (1558—1583). Держава стояла на порозі воєнної катастрофи, і запобігти цьому можна було тільки шляхом політичного об'єднання Литви і Польщі, якого все наполегливіше вимагало незадоволене литовське дворянство.

Люблінська, Берестейська унії та їх політичні наслідки.

Об'єднання двох держав було підготовлене всім ходом попередніх подій. Вже в середині XVI ст. головним напрямком експансії російських царів стала територія Великого князівства Литовського. В цей же час Кримське ханство, яке виникло внаслідок розпаду Золотої Орди, здійснювало регулярні руйнівні набіги на південні володіння Литовської держави. Нездатність Литви (а частково й Польщі) поодинці відбивати зовнішню загрозу призвела до того, що вже в період правління в Польщі Сигізмунда II Августа (1548 р. обраного королем) намітилося цілеспрямоване польсько-литовське зближення. З іншого боку, польська шляхта настійливо добивалася інкорпорації Литви, не припиняючи при цьому свого проникнення в українські землі. Відбувалось неконтрольоване властями проникнення польського панства в Україну, що неминуче поставило б питання про офіційне затвердження шляхетських надбань.
У 60-ті роки XVI ст. виснажена величезними військовими витратами, поставлена перед загрозою вторгнення московських військ, Литва була змушена звернутись по допомогу до Польщі. Поляки були готові надати допомогу, але за умови об'єднання обох держав в одне політичне ціле.
Щодо приєднання українських земель та інкорпорації Литви до Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Дрібна і середня шляхта підтримували цю ідею, сподіваючись таким чином обмежити диктатуру магнатів і отримати широкі привілеї подібно до польських феодалів. Литовські та українські магнати чинили перешкоди повному об'єднанню з Польщею, побоюючись втратити свої статки і вплив на вирішення державних справ, але були згодні на унію, корисну в організації спільної боротьби проти зовнішньої агресії і в зміцненні власного становища в незалежній Литві. Загалом в середині XVI ст. українські князі та верхівка панства втратили роль виразника й провідника політичних прагнень свого народу. Замкнувшись у сфері соціально-економічних інтересів своїх удільних володінь і маєтків, вони остаточно відмовилися від планів розбудови національної держави, зреклися ідеї поновлення власного князівства.
Яскравим свідченням цього стала їхня позиція під час Люблінського Сейму, що розпочав роботу 10 січня 1569 р. і мав остаточно розв'язати питання про характер і форму унії Королівства польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Вже в перші дні зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі. Національно-політичні інтереси української нації на Сеймі не були представлені зовсім. Це сталося і через обмеженість прагнень представників української еліти сферою матеріальною, і через те, що українські землі вже давно втратили ознаки автономії. Українці не порушили питання про надання українським землям статусу державної автономії й перетворення таким чином майбутньої Речі Посполитої у федеративну польсько-білорусько-литовсько-українську державу.
Через наявність двох програм і неузгодженість позицій від самого початку робота Сейму набрала гострого характеру. Магнати Великого князівства Литовського на чолі з протестантським князем Криштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким, які були незадоволені ходом переговорів, після місячних безплідних сперечань таємно покинули Люблін. У відповідь на це польська сторона вжила рішучих заходів. Вона самочинно привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовського князівства, і королівською грамотою 5 березня 1569 р. проголосила їх приєднаними до Польської держави. Ще одним об'єктом агресивних зазіхань польської корони стали Брацлавщина і Київщина, які були «возз'єднанні» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли під тиском дрібної шляхти литовська делегація повернулась на Сейм, всі українські землі вже перебували поза державними межами Литви.
1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена Річ Посполита — польсько-литовська держава, яка мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Велике князівство Литовське певною мірою зберігало свою автономію, а саме: місцеве самоврядування, військо, казну, але фактично його роль у політичному житті об'єднаної держави була зведена нанівець. Домінувала в усьому Польща. Платою за збереження хоча й обмеженої державної суверенності Литви стали українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина та Брацлавщина, що були приєднані до Польської корони. За Литвою залишилась невелика частина земель — Берестейська і Пінська області, отже, вона вже не могла справляти суттєвого впливу на українські території. Інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави, польська еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткові національної самосвідомості в українських магнатів і шляхти, а від* так — зародженню в їхніх колах державної ідеї. Щоправда, польський король вдовольнив мінімальні вимоги, висунуті українською шляхтою в Любліні стосовно збереження привілеїв, руської мови в офіційному діловодстві тощо. Наприклад, на Волині землі було прирівняно в правах до коронних. Було зроблено редакцію останнього правового статуту (Литовського статуту), статті якого стали єдиними для всіх територій. Державні та судові установи на певний час було переведено на місцеву мову. Права православної шляхти було прирівняно до католицької знаті. Однак, незважаючи на ці часткові нетривалі поступки, приєднання до Польщі українських провінцій Литви відбувалося за зверхності Польщі в новому державному об'єднанні Речі Посполитій і відкривало широкий простір для колонізації багатих українських земель.
Люблінська унія 1569 р. мала для українців надзвичайно тяжкі наслідки. Ситуацію не полегшувало навіть те, що тогочасна Польща була країною з передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями. Спланована в Любліні модель «братерства в унії» виявилась життєздатною тільки в теорії. Реальне життя показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей.
З проникненням нового польського режиму вглиб української території зростала взаємна національна антипатія, закладалися основи денаціоналізації українського етносу. Унія прискорила процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Найзнатніші українські роди — Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських — зрікалися рідної мови, традицій, православ'я і переходили до католицтва, ополячувалися. Така позиція дуже негативно сприймалася низами — міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об'єднання двох церков — католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного навернення православних в католицьку віру. Нова церква зберігала українську обрядність, при відправленні служби слід було користуватись церковнослов'янською мовою і календарем, визнаючи при цьому зверхність Ватикану та приймаючи догмати католицької церкви. Це питання було вирішене на церковному соборі в Бересті (16 жовтня 1596 р.). За його рішенням уніатське духовенство (як і католицьке) було звільнене від податків, шляхта, що прийняла унію, отримала право обіймати державні посади нарівні з католицькою знаттю, а уніати-міщани прирівнювались у правах до міщан-католиків.
Православне духовенство покладало на унію певні надії. Воно намагалось подолати кризу церковного життя, призупинити експансію католицизму на українські та білоруські землі, домогтися зрівняння в правах православного духівництва з католицьким. Напередодні церковного собору православні єпископи висунули декілька програм, які передбачали реформування православної церкви та регіональне об'єднання церков в межах Речі Посполитої. Але їх пропозиції були відкинуті, і акт Берестейської унії відбувся як вимушений крок верхівки православної церкви, зумовлений потужним тиском з боку католицьких кіл Польщі та Ватикану.
Уряд Речі Посполитої вважав унію обов'язковою для всіх православних на території держави. Таким чином, православна церква була поставлена поза законом.
Рішення уніатського собору не відповідало ані інтересам, ані настроям української більшості населення, для якого православна віра зберігала традиційну роль символу національно-визвольної боротьби, а католицька церква сприймалася як знаряддя іноземного поневолення. Тому закономірним наслідком Берестейської унії став релігійний розкол в Україні. Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Для православної знаті ареною боротьби став сейм. Активно виступали проти унії міщани та селяни. Так, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким заборонили будувати православні храми. Уряд змушений був відступити. У1629 р. селяни відмовилися виконувати повинності на користь Дерманського монастиря, ченці якого прийняли унію. Виступ селян був придушений урядовими військами. Закінчилось поразкою і повстання міщан Острога у 1638 р., які виступили проти закриття православних храмів та передачі їх уніатам.
Однак, наляканий розмахом боротьби на початку 30-х років XVII ст., польський уряд був змушений дещо поступитися і видати «Статті для успокоєнія руського народу», які повертали на Україну православну віру і священиків. Щоправда, «Статті» не зупинили наступу католицизму та уніатства на землі українців.
Отже, включення українських земель до складу Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві й принесло українському населенню різке посилення визиску, національно-релігійну дискримінацію, колонізацію й покатоличення.

Соціально-економічне становище України після Люблінської унії.

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними. Вона також справила великий вплив на спосіб життя українців та соціально-економічні відносини на українських землях. Річ Посполита остаточно ліквідувала залишки попередньої адміністративної системи колишніх руських князівств. Українські землі були поділені на шість воєводств, де проживало 28% населення держави, етнічних українців.
Протягом другої половини XVI — першої половини XVII ст. на цих землях (особливо в Галичині та на Волині) почало інтенсивно зростати велике феодальне землеволодіння магнатів, шляхти, церкви. В Галичині знаходились землеволодіння Потоцьких, Собецьких, Даниловичів, Одровонжей та інших у формі «ключів» — декількох поселень та містечок, які в адміністративному відношенні становили єдиний господарський комплекс. На Волині 250 магнатських родів володіли найбільшими у всій державі латифундіями. За відомостями на 1629 р. в руках 37 волинських магнатів знаходилось 3/4 всіх селянських господарств. Наймогутнішим феодалом на Волині був князь Острозький. На початку XVII ст. йому належало 59 міст, містечок та замків, 857 сіл та 111 фільварків. Найбільші земельні володіння в інших місцевостях України мали Заславські, Хоткевичі, Пронські та ін.
Після Люблінської унії, яка відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для придбання земель в Україні, вони захопили на Придніпров'ї та Брацлавщині величезні земельні масиви. Коли Литовський статут 1588 р. юридично затвердив всі форми феодального землеволодіння, в тому числі і в Україні, польські сейми дозволили королю роздавати шляхті землі в Придніпров'ї, причому це стосувалося не тільки пустуючих земель, а головним чином земель із селянами. Так, наприкінці XVI — на початку XVII ст. на Наддніпрянщині, Брацлавщині з'явилися численні володіння шляхти — магнатів Замойських, Жолкевських, Казановських, Потоцьких та інших, на Лівобережжі — Вишневецьких. На отриманих від короля та захоплених самочинно землях Вишневецький збудував міста Лубни, Пирятин, Ромни, Прилуки, десятки сіл та хуторів. Наприкінці 30-х років XVII ст. Вишневецькі були власниками 39,6 тис. селянських дворів, 56 міст та містечок. У 20-х роках XVII ст. 18 магнатам та великим шляхтичам Брацлавського воєводства належало 18% всіх селянських та міщанських дворів.
Великими землевласниками були католицька та уніатська церкви, а також православні монастирі. Найбільшим землевласником в Україні був Києво-Печерський монастир. А на Волині на початку XVII ст. уніатській церкві належало до 2,1 тис. селянських господарств.
Маючи в своєму розпорядженні величезні наділи, польські феодали почали поступово перетворювати свої володіння на комерційно зорієнтовані господарства, що отримали назву фільварків. Причиною цього була зміна економічної ситуації в багатьох європейських країнах та зростання попиту на продовольчі товари і зерно внаслідок великих географічних відкриттів. Багатолюдні західні міста потребували великої кількості хліба, який в XVI — на початку XVII ст. почала активно експортувати Річ Посполита. Намагаючись отримати з селянських господарств якомога більше зерна, шляхтичі включали їх до складу своїх володінь. Замість оброку вони почали вимагати від селян регулярної щотижневої панщини. Щоправда, процес переходу до фільваркового господарства, що охопив всю Польщу, в Україні розвивався повільнішими темпами. Але в тих районах, де був вільний доступ до ринків та значна робоча сила (а такі умови склалися в Галичині та на Волині), протягом XVI — на початку XVII ст. все більше вкорінювався новий тип господарства.
Зміцнення та зростання великої феодальної власності на землю призводило до посилення кріпацтва, що проявлялося в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба і прикріпленні його до землі.
Правове становище українського селянства в Галичині та західному Поділлі визначалось головним чином цольським державним законодавством, яке передавало землю в необмежену власність шляхті. На решті території України після Люблінської унії поширювалися і польське феодальне право, і Литовський статут. Доповнена редакція статуту 1588 p., як і польські закони, залишала селян без жодних прав. Вони не вправі були брати участь у роботі центральних та місцевих органів влади, мати своє самоврядування та суди, переходити на інші землі. Селянин, який прожив на землі феодала 10 років, ставав кріпаком.
Після Люблінської унії всі українські селяни втратили право в один установлений день на рік переходити до іншого хазяїна. У 1505 р. польський сейм заборонив селянам залишати поміщика без його згоди, а після унії це рішення поширилося на всі українські землі. Коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, в Східній Європі та в Україні воно зароджувалось в особливо жорстокій формі. До середини XVII ст. на території етнічної. України була закріпачена чверть селянства.
Рівень закріпачення селян в Україні був не скрізь однаковий. У густо заселених районах (Галичина та Волинь), де був особливо відчутний польський вплив, кріпацтво існувало у жорстоких формах. На початку XVII ст. панщина тут досягала 4—5 днів на тиждень. А в рідконаселених районах (Карпати та Подніпров'я), де не вистачало робочої сили, поміщики були змушені йти на поступки селянам. Так, наприклад, на Київщині панщина 2—3 дні на тиждень була стабільною понад 100 років. Крім того, українське селянство, що становило 80% населення краю, не давало закріпачити себе без боротьби.
Наприкінці XVI ст. загалом завершився процес формування шляхетського стану, розпочатий двома століттями раніше.
У той самий час, коли селянство втрачало свої права, польська шляхта посилювала свої позиції та політичний вплив. Спочатку шляхта намагалася обмежити свої обов'язки перед сюзеренами. Вчорашні воїни, а тепер підприємці, вони прагнули обмежити право короля починати військові дії, оскільки не бажали брати участь у воєнних походах, бо можна було отримувати великі прибутки з власних маєтків. На початку XVI ст. шляхта підкорила собі місцеві сейми, а невдовзі і загальний сейм Речі Посполитої, якому належала вища законодавча влада в країні. Тепер шляхта, що становила 8—10% населення, більше, ніж знать будь-якої країни Європи, могла обмежувати владу своїх королів.
Обмеження королівської влади було лише однією з цілей шляхти. Вона також прагнула позбавити будь-який прошарок суспільства можливостей загрожувати їхньому привілейованому становищу. Тому шляхта розпочала боротьбу ще на два фронти: проти магнатів (з їхньою монополією на високі посади і величезними земельними маєтностями) та проти міських заможних верств, оскільки вбачала в них суперників у торгівлі. І хоча майже 420 українських міст отримали Магдебурзьке право, шляхта знаходила можливості його обмежувати і втручатися в міські справи. Перевага сил була на боці польської шляхти. На початку XVI ст. більшість міст було позбавлено права голосу в сеймі, а місцевим купцям було заборонено їздити по товари за кордон. У той самий час сейм звільнив шляхту від податку на ввіз і вивіз товарів, через що торгівля почала зосереджуватися в руках щляхтичів.
Основним товаром експорту в Західну Європу із земель України був хліб. Його кількість весь час зростала. В середині XVI ст. вона становила 17, у другій половині — 78, а в першій половині XVII ст. — близько 84 тис. лаштів (лашт — приблизно 2 т). Торгувала шляхта ще й волами, кіньми, дубовими колодами, смолою тощо. Про загальне захоплення шляхти торгівлею на шкоду військовій службі з жалем писав один з польських публіцистів того періоду: «Тепер у нас нема вояків... зате є корчмарі, гендлярі й посередники... Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женуть биків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують...» Найбільші вигоди від торгівлі природними багатствами України мали польські магнати і шляхта. Хижацька експлуатація природних надр виснажувала землі і робила їх малопродуктивними. Одержувані кошти йшли на розкішне життя панства, частково вкладалися в економіку Литви і Польщі, а Україна дедалі більше перетворювалась на сировинний придаток європейських країн. За рахунок українського народу зміцнювались інонаціональні феодали, а національні поступово відсувалися від основних джерел збагачення або будь-що намагались прилучитись до польської еліти, зраджуючи власний народ.
Отже, після Люблінської унії водночас з розвитком продуктивних сил, зростанням міст, розвитком ремесел, торгівлі на землях України почалося становлення фільваркової системи, що зумовило остаточне оформлення кріпосного права. На початку XVII ст. більшість українських земель прибрала до рук польська знать, довівши, що багатовікова суперечка поляків і литовців за Україну закінчилася перемогою Польщі.
Розвиток науки і техніки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст.
Потреби економіки, комерціалізація сільського господарства, розвиток міст, зростання матеріальних запитів населення зумовили потребу в нових технічних засобах, пристроях, механізмах. Тому прогресивно мислячі феодали, шляхта, ремісники, купецтво впроваджували у виробничі процеси західні технічні нововведення, сприяли вітчизняним винаходам, поширенню освіти, наукових знань.
Вплив західної культури, який частково почався в першій половині XVI ст. і значно посилився після Люблінської унії, сприяв поширенню в українському суспільстві передової європейської думки і наукових знань. Українське населення долучалось до світової науки і техніки не тільки завдяки використанню на виробництві виробів, пристроїв і механізмів. Через Литву і Польщу в Україну почали проникати ідеї Відродження і Реформації, що пробуджували інтерес до рідної культури, мови, історії, викликали потребу в освіті й наукових знаннях.
Вихідці з України навчались в університетах Кракова, Базеля, Сорбони, Болоньї, Падуї, Праги. Тільки в Краківському університеті в 1510—1560 pp. здобули освіту 352, а протягом XVI—XVII ст. — 800 вихідців з України. Прізвища студентів-українців значаться в документах паризької Сорбони в другій половині XVI ст. Українці були й серед бакалаврів, ліцензіатів, магістрів. В середині XV ст. Сорбона мала і кілька докторів-українців.
Абсолютна більшість з них поверталась на батьківщину, несучи з собою ідеї гуманізму, Реформації, фундаментальні наукові знання. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської науки і культури: Павло Русин, Станіслав Оріховський, Юрій Котермак, більш відомий як Юрій Дрогобич. Закінчив він Краківський та Болонський університети, послідовно здобув ступінь бакалавра, магістра, а згодом доктора філософії та медицини. Був ректором Болонського університету. У світовій науці відомий працями з астрономії, математики, медицини, філософії. Розвитку міжнародних культурних зв'язків, поширенню наукових знань сприяла також друкарська справа. Піонером східнослов'янського кириличного друкарства був Швайноль Фіоль, який в 80-х роках XV ст. заснував у Кракові друкарню. Майже водночас починається кириличне друкарство в Чорногорії, а в середині XVI ст. друкарська справа налагоджується і в Україні. Пов'язана вона з іменем Івана Федорова, який організував у Львові 1569—1570 pp. першу в Україні друкарню. У 1578 р. він переніс її до .Острога. Після смерті І. Федорова (1583) друкарське обладнання викупило Львівське Успенське братство, заснувавши свою друкарню. У другій половині 80-х років XVI ст. відновилась діяльність Острозької друкарні, яка видавала навчальні та богословські книги, публіцистичні твори.
У 1604—1606 pp. у Стрятині та Крилосі діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів. Згодом обладнання стрятинсь-кої друкарні було викуплено і перевезено в Києво-Печерську лавру. Невдовзі києво-печерська друкарня стала найбільшою в Україні. У Києві в 1624—1628 pp. була ще друкарня київського міщанина і реєстрового козака Тимофія Вербицького, а в 1628—1630 — друкарня Спиридона Соболя. Діяли «мандрівні друкарні». Усього протягом 1574— 1648 pp. їх було понад 20.
Роль друкарень, передусім Острозької, Львівської братської, Києво-Печерської, не обмежувалася поширенням літературної та наукової продукції. Вони були важливими осередками освіти, які об'єднували високоосвічену громадськість. Крім продукції українських друкарень, в Україні поширювались видання Московського Друкарського двору, різноманітна література з Білорусі, Польщі, країн Західної Європи. Не тільки діячі культури, а й окремі освічені міщани-ремісники, купці мали пристойні бібліотеки світської літератури, наукових праць з філософії, юриспруденції, математики, медицини та географії.
У містах виникали школи грамоти. У м. Острозі князь Костянтин Острозький заснував у 1578 р. перший вищий навчальний заклад — школу (колегіум), де кращі вітчизняні та іноземні вчені викладали граматику, риторику, арифметику, астрономію та інші науки. Згодом вона піднялася до рівня тогочасних європейських академій.
Велику роль у поширенні наукових, загальноосвітніх і технічних знань відіграли братства — громадські православні організації, що на свої кошти утримували школи, друкарні, бібліотеки для міського населення. На початку XVII ст. існували Острозьке, Галицьке, Кам'янець-Подільське, Самбірське, Київське, Луцьке та інші братства.
На початку XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стає Київ. У 1632 р. внаслідок злиття Київської братської школи і колегіуму було засновано Києво-Могилянський колегіум (згодом перейменований на академію), де викладали філософію, теологію, математику, грецьку, латинську, слов'янську, польську мови. Колегіум невдовзі став центром тяжіння слов'янської молоді з усієї Європи, а її вихованці часто продовжували освіту в університетах Парижа, Рима, Відня.
Розвиток освіти в Україні сприяв появі наукових праць (компілятивних та оригінальних) з різних галузей науки. Науковими центрами були Остріг, Львів, Київ. Острозькі вчені написали ряд наукових праць з філософії, мовознавства, астрономії, бальнеології тощо. Пожвавився розвиток географічних наук. Значну роль в цьому відіграли «Опис України» французького інженера Гі де Боплана і складена ним карта України. З'явились також праці, які узагальнювали досвід сільського господарювання (книга з бджільництва, 1614 p.).
Вдаючись до технічних запозичень, місцеві умільці створювали і власні оригінальні конструкції, механізми, прилади, зброю (плоскодонні козацькі «чайки», пристосовані до пересування в плавнях і на мілинах; зразки годинників, замків тощо).
Отже, за несприятливих умов литовсько-польського панування, відсутності власної держави українцям вдалося долучитися до передових гуманістичних європейських ідей і досягнень наукової думки, створити і розвинути власну систему освітніх закладів, друкарень., що стали носіями наукових знань, сприяли появі освічених людей, проникненню технічного прогресу в матеріальне виробництво і військову справу.
Загроза українським етнічним землям з боку Московії, Туреччини та Криму
Не тільки Велике князівство Литовське та Річ Посполита претендували на українську спадщину. Наприкінці XV — на початку XVI ст. завершився процес формування єдиної Московської держави, яка також розраховувала розширити свої кордони за рахунок українських територій і претендувала на роль збирача спадщини колишньої Київської Русі. Це призводило до періодичних сутичок між Москвою, Литвою і Польщею. Так, у 1498 р, відбулося перше російсько-литовське зіткнення, успішне для Росії. У 1500 р. вибухнула нова російсько-литовська війна. У 1503 р. в Москві був укладений мирний договір, за яким до Москви відходили Чернігово-Сіверські землі з Черніговом, Стародубом, Новгород-Сіверським Брянськом та іншими містами, що становило майже третину території литовської держави. Так було покладено початок входженню українських земель до складу Московського царства. З 1504 р. московське керівництво висунуло вимогу передати йому Київ і Смоленськ як спадкоємцю київських князів. Через деякий час внаслідок нової війни між Росією і Литвою, що тривала 10 років (1512—1522), Москва приєднала до себе Смоленську землю, а в 1523 р. — ще й Новгород-Сіверське князівство.
З XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави і Кримського ханства. Протягом XIV—XVII ст. Турецька військово-феодальна держава за правління султанів Баязида, Мурада та Махме-да захопила Візантію і весь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за правління хана Хаджи-Гірея Кримське ханство остаточно відокремилось від Золотої Орди. Основою його зовнішньої політики було пограбування країн-сусідів. За часів правління хана Менглі-Гірея кримчаки захопили Причорномор'я з містами Дашев (Очаків), Хаджибей, які раніше належали Литовській державі.
У 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, змусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на берегах Чорноґо та Азовського морів. Турки побудували кілька фортець, які використовувалися для нападів на українські землі.
Вже наприкінці XV ст. турки напали на Галичину і Поділля. У1498 р. вони зруйнували галицькі міста Перемишль та Ярослав. Кримські татари, заручившись підтримкою Туреччини, з 80-х років XV ст. почали постійні напади на Україну. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Гірея спустошила Брац-лавщину та інші регіони Поділля й без перешкод відійшла до Криму. В 1482 р. Менглі-Гірей з великим військом вдерся в Київську землю і взяв Київ. Наприкінці XV — першій третині XVI ст. татарські орди майже щороку грабували та спустошували українські міста і села, гнали в полон тисячі людей, продавали їх у рабство на східних ринках. Найбільшим ринком невільників була Кафа (Феодосія).
За підрахунками Я. Дашкевича, в період з 1400 до 1650 р. під час грабіжницьких походів на Україну було захоплено в полон або убито від 2 до 2,5 млн. осіб.
Незважаючи на те що литовські князі під тиском обставин почали сплачувати кримським ханам щорічну данину, кримчаки не припиняли своїх злодійських набігів на українські землі. Таким чином, південна Русь жила під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Держава повинна була взяти на себе її захист. Але ні литовсько-руська держава до Люблінської унії, ні польсько-литовська Річ Посполита після неї не мали достатньо сил, щоб організувати захист віддаленої окраїни з її незахищеним кордоном.