Кімври і тевтони. Після Другої Пунічної війни римляни опанували всю низину над Падом, що її звали Перед-альпійською Галлією. Дещо пізніше перейшли також поза Альпи й почали займати Галлію Заальпійську. Тут особливо важливою для Риму була надморська смуга, що давала безпосередню комунікацію з Іспанією.
Але окупація цих країн не була легка, бо всюди вздовж Альп жили войовничі північні племена. У більшості це були кельти — войовничий і завзятий народ, що своїми оселями сягав від Піренеїв аж до Карпат. У теперішній Південній Франції проживали вольки, салувії, воконції, аллоброги і могутніші з усіх арверни, над Горішнім Рейном — гельвети, над Верхнім Дунаєм — вінделіки, у Східних Альпах — тавриски і карни, у Чехії—бої, над Савою і Дравою—скордиски. Далі на північ від кельтш жили германські племена, що час до часу пробивалися через кельтські землі й доходили до римських границы Близько 120 р. почався новий переселенський рух серед германів, не знати певно, з яких причин, може, через напір скандинавських племен. Войовничий народ кімврів рушив у мандрівки з великими обозами в напрямі на південь. Вони перейшли через Чехію, Моравію й уздовж Дунаю дійшли десь до Драви, а звідти — у Східні Альпи. «Ці народи були дикі й невідомі дотепер римлянам. Спосіб їхнього життя був простий, постать — велетенська, вигляд їхній свідчив про суворі й дикі звичаї. Цю орду рахували на 300 000 людей, здібних до бою, а коли вони йшли на нові оселі, то за ними тягнулися незліченні маси жінок, дітей і стариків. Ніхто дотепер не міг подолати їх; вже кілька разів вони погромили війська, шо виступали проти них. Горді своїми перемогами, вони погрожували, що підуть просто на Рим, зруйнують його до основ, знищать Італію й тільки тоді розташують свої оселі» (Плутарх).
По дорозі получилися з ними тевтони й інші менші племена. Римські полководці, що стояли тут зі своїми залогами, старалися їх затримати, але германи били їх у всіх зустрічах. Так, у 109 р. зазнав на пограниччі поразки консул Марк Юній Силан, а над рікою Гароною в 107 р. поліг Луцій Кассій Лонгин. Найстрашнішим був бій під Аравсіо в 105 р. Тут варвари знищили так страшно римську армію, що на полі битви полягло 60 000 людей. На щастя для Риму, германи завернули з дороги: ківмри пішли до Іспанії, а тевтони — до північної Галлії.
Марій. Полководцем, що організував оборону Римської держави перед північними варварами, був Гай Марій. Він походив із селянського роду, не мав вищої освіти й до значення дійшов тільки завдяки особливому військовому талантові. «Як тільки молодий вік йому дозволив, почав служити у війську, призвичаювавсь до воєнної служби, а не до грецької вимови чи світських елеганцій. Серед простих занять дозрівав ясний його розум. Багато мав гарних прикмет, як ось підприємливість, чесність, велике знання військового мистецтва, незвичайна хоробрість у бою. У щоденному житті був поміркований, не підлягав пристрастям, не шукав багатства, а бажав тільки слави» (Салустій).
Уперше він відзначився ут. зв. Югуртинській війні. Югурта був королем Нумідії, в Африці. Він почав боротьбу зі своїми свояками, розбив їхні війська й загарбав їхні землі. Покривджені князі звернулися зі скаргами до Риму, але Югурта перекупством1 умів добути собі прихільність римських вельмож і далі робив так, як йому хотілося. Явно кепкував собі з римської справедливості і хвалився, що коли б мав більше золота, то купив би весь Рим. Югуртинська справа скомпрометувала дуже сенат і шляхту, й завдяки цьому демократична партія мала можливість під час виборів провести своїх кандидатів. Консулом на 107 р. обрали Марія, хоч він був у політиці «новим чоловіком». Марій виправився до Африки і за короткий час покінчив справу з Югуртою: князя ув'язнив і передав його римському судові.
Марій добув собі через те велику популярність, і коли Італії загрозили кімври, народні збори обрали його вдруге консулом та доручили йому оборону держави. Марій почав збирати військо, але тому, що бракувало вже селян-земле-власників, що були зобов'язані до війська, він затягнув до війська охотників із пролетаріату. Таким чином замість народного ополчення в Римі почало творитися постійне наймане військо. В Галлії він повернув дисципліну в полках, що були здеморалізовані невдачами. «Від того почав, що військо, розпущене з причини лагідності попередніх полководців, яке звикло до розкоші і грабежу, призвичаїв до праці, карності, послуху й поміркування. Такі розпорядки зараз на початку видавалися усім суворими й занадто гострими, особливо тому, що він не прикрашував їх лагідною поставою1 й словами. Але інакше не міг він того робити, бо був суворий не тільки з постави, але й звук голосу мав страшний та пронизливий, а його загонистість не лишала йому часу на лагідну поведінку й намову. Він видавав гострі й суворі засуди, поводився так, щоб його боялися, і вимагав карності. Спочатку зустрів багато спротивів, що могли його знеохотити до справи, але він був упертий і чим більше знаходив перешкод, тим завзятіше з ними боровся. Врешті поконав всякий опір і довів те, що навіть новобранці звикли до його постави, голосу, погроз і всього того, що спершу їх лякало. Всі зрозуміли, що він робить це для їхнього власного добра, дозволили йому кермувати собою і через те змогли дати ворогові кращу відсіч, ніж їхні попередники».
Упродовж двох років Марій порядкував своє військо і створив могутню армію. Коли ж германи наново задумали похід на Італію, вш зустрів їх організованою відсіччю. Варвари поділилися на дві групи: тевтони рушили на римлян від заходу, з Галлії, кімври з іншими племенами перейшли Альпи і прямували в Надпаданську низину. Марій зайшов тевтонам дорогу над Роданом і під Акве Секстієм у 102 р. розбив їхні полки. Майже все тевтонське військо полягло на полі битви або опинилося в полоні. Тим часом кімври дісталися на Пад і почали нищити країну. Римські легіони почали відступати у переполосі. Тоді Марій переїхав у ці сторони, переорганізував військо і під Верцелле зустрівся з кімврами в бою. Хоч варвари боронилися дуже хоробро, римляни перевищили їх воєнним мистецтвом і завдали їм великої поразки. Тут також маса германів лягла в битві, а багато з них самі накладали на себе руки, щоб не потрапити до римської неволі.
Увесь час побуту на пограниччі Марій безнастанно мав уряд консула, хоч це противилося дотеперішнім звичаям. Але народна опінія вірила, що тільки він зуміє охоронити Рим перед варварами. Коли він блискуче розгромив германів, названо його новим засновником Риму, й народні збори шостий раз надали йому консулат.
Війна із союзниками. Партія популярів, що підпирала Марія, думала, шо він, уславлений перемогами, візьме тепер у свої руки провід у Римі. Але Марій не виявив поки що політичних амбіцій і тільки співпрацював з іншими народними проводирями. Найбільше голосним був тоді трибун Луцій Апулей Сатурнин, що взяв собі за приклад Гая Гракха й намагався провести широкі реформи. Між іншим, він заініціював закон про приділ грунтів для ветеранів. Але коли він почав занадто гостро атакувати шляхту, сенат доручив консулам виступити проти нього і його прихильників. Марій не мав відваги знехтувати цей наказ і виступив збройно проти популярів. У боротьбі Сатурнина [було] вбито. Завдяки цьому Марій відразу втратив популярність і мусив виїхати на схід.
Тим часом виринула нова політична квестія — т. зв. союзників. Це були ті завойовані міста, яким Рим накинув союз із собою. Давнішими часами, коли Римська держава тільки зростала, союзні міста мали доволі широкі права й розвивалися успішно. Але пізніше до переваги прийшли нобілі й еквіти, й ці обидва егоїстичні класи старалися використати якнайбільше населення покорених міст. Так, наприклад, вони наклали на союзників великі податки й тягарі, хоч самі римські громадяни майже ніяких данин уже не платили. Присуджені належності стягали з них безоглядно, часом руйнуючи цілком безборонних людей. Так само військова служба союзників ставала все тяжчою: посилали їх у далекі, небезпечні походи, уживали супроти них дуже сувору дисципліну, карали часто киями і смертю, хоч супроти римлян таких кар не вживали, використовували при поділі воєнної здобичі. Римська аристократія поводилася в союзних містах так, немов у свіжозавойованому терені. Гай Гракх, що дуже співчував союзникам, у своїх промовах наводить яскраві факти таких знущань: в одному місці на скаргу жінки римського консула, що на час1 не вичистили її лазні, публічно- обшмагали найдостойнішого мешканця міста; у другому містечку з подібної причини претор наказав ув'язнити й вибити1 двох радних; в іншому місці до смерті нагаями [було] збичовано селянина, що посмів посміятися з молоденького патриція, якого [було] несено в лектиці. Завдяки такій поведінці в союзних містах наростало все більше невдоволення.
Справою союзників зайнявся трибун Марк Лівій Друз. Він виступив із сміливим внеском, щоб усім союзникам надати право римського громадянства. Цим він хотів залагодити небезпечний рух у союзних містах, а рівночасно скріпити демократичну течію в Римській державі. Але проти його намірів виступили не тільки панівні класи, але й пролетаріат, що не хотів з ніким ділитися своїми правами. Друз, заведений2 у своїх надіях, почав готуватися до революційної акції, але несподівано невисліджені люди його вбили.
Смерть Друза стала гаслом до повстання союзників. Вогонь бунту обняв всю Італію, від півночі до полудня. Першими повстали маловідомі марси, за ними різні призабуті племена, як пелигни, вестини, маруцини, френтани, гірпіни, аж до великих народів, як самніти, лукани, япіги.
Повстанці зорганізували близько 100000 війська з жовнірів, що пройшли римську воєнну школу. їхні полки відзначалися великим завзяттям і хоробрістю. Боротьбу ведено в усій Італії, всюди відбулися погроми римських колоній, причому винищено багато римлян. Сам Рим знайшовся у великій небезпеці, бо повстанці підходили вже до Лаціума. Були чутки, що на допомогу повстанню прийде понтійський король Митридат, що тоді почав війну з Римом.
Війна із союзниками тривала три роки, від 90 до 88 р. до Хр. Остаточно переміг Рим своєю військовою організацією й політичним розумом. Із римських полководців, що відзначилися в цій боротьбі, одне з перших місць зайняв Марій. Він своєю зручною тактикою зумів розбити ворожий перстень1, що загрожував Римові. Але сенат відсунув його від проводу, боячись, щоб він не добув собі провідної ролі.
Воєнним успіхам допомогла поміркована політика сенату. В 90 р. [було] проведено закон, що всі союзники, що залишилися вірні Римові, дістають право громадянства. На другий рік це право поширено також на тих повстанців, які до двох місяців покинуть зброю. Ці розпорядки Риму викликали роздвоєння в таборі повстанців. Значна частина, перевтомлена війною, заявилася2 за згодою з Римом. Найдовше опиралися самніти, в яких віджили1 давні традиції боротьби з Римом, але остаточно і їх, і інші непокірні племена перемогла римська зброя.
Ця війна коштувала Італії багатьох жертв. Сучасники рахують число полеглих на 300000. Широкі простори були знищені і зруйновані воєнними походами, боями й облогами. Але результат війни остаточно був корисним для Римської держави, бо зникла племінна окремішність і всі мешканці Італії, здобувши громадянство, стали справжніми римлянами.
Митридат. Рівночасно з війною в Італії на Рим упала ще інша катастрофа—повстання в Малій Азії та Греції. По закінченні війни з Антиохом римляни довший час мали на Сході спокій. Здавалося, що азійські держави погодилися вже зі своєю залежністю від Риму й навіть вдоволені новим станом речей. У 133 р. Аттол III, останній король Пергама (над Егейським морем у Малій Азії), тестаментом записав' свою державу Римській республіці. Це був доказ великого довір'я до римської влади. І хоч прийшло там до деяких розрухів, що їх спричинив претендент на престол Аристонік, римляни без труду повернули мир й уладили у Пергамі нову провінцію, під назвою А з і ї. Але відносини тільки на перший погляд були унормовані, в дійсності ж серед азійців зростала ненависть до римлян, головно з причин здирства та надуживань, яких допускалися і римські урядовці, і ще більше — кашталісти-публікани.
Почасти зброєю, почасти зручною дипломатією він значно поширив свою державу. На східному побережжі Чорного моря він добув Колхіду, тобто Закавказзя, що славилося родючістю та золотом. Потім сягнув він на північ, увійшов у порозуміння з грецькими колоніями в Криму й українському побережжі і взяв їх під свій протекторат. Звідти його влада пройшла ще далі вздовж моря, аж до гирла Дунаю. Маючи такі великі простори на півночі, Митридат задумав опанувати також усією Малою Азією. По черзі він почав притягати до себе частини Бітинії, Пафлагонії, Галатії, Каппадокії й Вірменії. Римські намісники в Малій Азії запротестували проти тих планів короля, і він мусив уступити, але наслав на римлян свого союзника Тиграна — короля Вірменії.
Коли вибухнула війна в Італії і Рим був примушений сконцентрувати всі свої сили в Італії, Митридат рішився провести свої плани в повній ширині. Причину до війни дала провокація римського комісара Манлія Аквілія, що наслав на Понт бітинського короля Никомеда. Митридат зібрав тоді велику армію, яку рахували на 300 000 — це число, очевидно, перебільшене — й ударив на римські залоги у 88 р. За короткий час він опанував майже всю Малу Азію. Місцеві мешканці вітали Митридата з незвичайним захопленням, називаючи його «богом-визволителем». Показалося тепер ясно, на яких крихких основах спочивала1 римська влада. Переможець вирішив тоді знищити римську владу безоглядно, до самих основ: видав наказ, щоб одного дня, рівночасно, вимордувати всіх італіків, без огляду на вік і стан. Цей по-орієнтальному жорстокий розпорядок справді виконали, так що 80 000 римських громадян, чи навіть ще більше, втратили життя. Вже перед тим жорстокою смертю покінчив винуватець війни Аквілій — його замучили, вливши йому до горла розтоплене золото: «нехай насититься ненаситний римлянин». Митридат переніс акцію на Егейське море. Його флот під проводом адмірала Архелая опанував усіма Кікладами. Прихильників римської влади нищено безжалісно. Так жертвою помсти впав багатий острів Делос — центр егейської торгівлі. Столичне місто зрівняли із землею, а населення винищили або запродали в неволю. Тоді також проти римлян повстала Греція з Афінами в проводі. Під кермою філософа Аристіона афінці поновили в себе демократичний лад і прийняли залогу Митридата. На римську Македонію Митридат наслав із півночі ватаги фракійців. Також увійшов у порозуміння із самнітами, що ще боронилися від римлян, й обіцяв їм допомогу. На Римську державу з усіх сторін насувалися грізні хмари.
Марій і Сулла. В Італії тоді вже війна із союзниками добігала до кінця, натомість вибухнула знову боротьба між популярами й оптиматами. Спочатку на першому місці стояли соціальні справи: внаслідок війни із союзниками прийшли занепад господарства, недостача збіжжя, доріжня1, так що народ почав повставати проти шляхти й капіталістів. Загальне невдоволення використали проводирі демократичної партії, щоб підняти боротьбу з оптиматами. Поразки римських військ у боротьбі з Митридатом також збільшили розбурхання пристрастей. Рухливий трибун ПублШ Суль-пщій Руф терором опанував збори і провів ухвалу, щоб провід у війні з Митридатом віддати Марієві. Марій, хоч уже тоді мав 70 рокш, бажав зреабілітуватися по давніх невдачах і відіграти в Римі ще раз провідну роль.
Але проти Марія виступив кандидат сенату Лущи Корнелш С у л л а. Це був аристократ визначного роду, з непересічною освітою, талановитий, але до того часу не виявляв зацікавлення політичними справами, а уживав життя, як усі заможні люди тої доби. Сенат призначив його полководцем у вШні з Митридатом, і він готувався до виїзду. Але коли Марій захотів відібрати в нього провід, він несподівано зі своїми легіонами рушив на Рим. Це вперше римський полководець виступив проти найвищої влади в державі.
Прихильники Марія пробували підняти проти нього народ, але остаточно мусили втікати. Сулла опанував містом, і під терором війська народні збори ухвалили його внесення. Марія і його помічників [було] оголошено поза правом, а їхнє майно сконфіскували. Сулла зніс усі закони, що вийшли з ініціативи популярів, натомість провів нові права, що мали на меті скріпити значення сенату. Консули мусили скласти присягу, що без змін утримають ці реформи.
Але ледве Сулла залишив Рим, прямуючи на схід, як знову до влади прийшли популяри. Народні збори відкликали із заслання Марія, й він за допомогою консула Луція Корнелія Цинни повернувся до Рима. Тут він почав зводити порахунки зі своїми політичними супротивниками. З незвичайним завзяттям переслідував усіх тих, хто чим-будь причинився до його давніх невдач. На основі судових засудів [було] покарано смертю багато визначних аристократів, ще більше людей полягло без суду. Суллу було проголошено ворогом народу і знищено його дім. Марій став знову консулом, але недовго уживав владу, бо у 86 р. помер.
Партія популярів, хоч мала необмежену владу, ніяких основних реформ не провела. Не вирішено аграрної справи, ані зоргашзовано нових колоній, навіть не проведено повного зрівняння громадян. Тому демократична управа все більше втрачала популярність, а збройні ватаги «маріанів» стали такі зненавиджені, що народ почав винищувати їх без суду. Над Римом висіла все небезпека, що з Азії повернеться Сулла і знову віддасть владу нобілям. Цинна, вірний наслідник Марія, готувався до війни з ним, але коли хотів переправитися морем до Греції, власні вояки його вбили (у 84 p.).
Тим часом Сулла розпочав війну з Митридатом і його союзниками. Вийшов з Епіра, пройшов вширш Грецію, здобуваючи збунтовані країни, врешті дійшов до Афін. У 86 р. здобув місто і віддав його на грабіж своїм воякам. Але, йдучи за своїми філоеллінськими симпатіями, невдовзі привернув Афінам самоуправу та їхні колонії. Митридат із великим військом із ФракІЇ перейшов до Беотії, щоб тут змірятися з римлянами. У бою під Херонеєю Сулла погромив його сильно, а в другій битві під Орхоменом знищив остаточно королівську армію. Під впливом цих перемог греки відвернулися від Митридата, і він чимскорше переїхав до Малої Азії. Там також не повелося йому, і в Дардані над Геллеспонтом він був примушений укласти мир із Суллою. Зрікся усіх завойованих провінцій і зобов'язався заплатити велику контрибуцію.
Реформи Сулли. Сулла скінчив спішно вшну з Митридатом, щоб повернутися до Рима й упорядкувати управу держави. Популяри, знеохочені безладдям, пропонували йому мир, але він відкинув усяке порозуміння. У 87 р. причалив до Італії, й тут зараз пристали до нього проводирі оптиматів. Демократична партія, не бачачи можливості згоди, зібрала всі свої сили і навіть нав'язала зв'язки із самнітами й лукана-ми, що ще не склали зброї. До вирішного бою прийшло під самим Римом, коло Коллінських воріт. Сулла розбив тут військо популярів у дуже кривавій битві, — лягло тут, як оповідали, 50 000 людей, а всіх бранців переможець наказав вирубати.
Тепер Сулла став необмеженим паном Риму. Демократична партія вже не існувала, а все громадянство було таке стероризоване, що ніхто не смів виступити з опозицією. Сулла прийняв тоді титул диктатора «для видавання законів і впорядкування республіки»,—народні збори ухвалили йому цю владу. Від давнішої диктатури уряд Сулли відрізнявся тим, що не кінчався по півроці, а мав тривати необмежений час, та що диктатор міг перебудувати в основах Римську державу.
Суть реформ Сулли полягала в тому, що всю державну владу він передав аристократі ї, чи, радніше, її органові— сенатові.Він сам був аристократом із роду і переконань і не уявляв собі держави інакше, як під кермою шляхти. Щоб забезпечити цю владу найвищому класу, він передусім старався знищити ті кола, що поборювали сенат. Так, без милосердя переслідував він проводирів, членів і прихильників демократичної партії. При цьому кермувався так само почуванням особистої помсти проти тих, хто колись його оголосив поза правом, як взагалі проти всіх супротивників свого класу. Завів він т. зв. п р о с к р и п ц і ї, тобто списки тих, кого визнавав ворогами держави. Таких людей можна було вбива-тц безкарно, й убивець діставав ще за це грошову нагороду, а якщо був невільником — свободу. В засуджених конфіскували все майно, в їхні нащадки втрачали всякі політичні права. Заїлість Сулли йшла так далеко, що він навіть порушував спокій мерців: тіло Марія наказав добути з гробниці і вкинути до ріки. Такими жорстокими засобами старався морально знищити всіх давніх популярів. Жертвою його впав клас капіталістів, що в егоїстичному інтересі підпомагав народній опозиції проти сенату. Еквітів загинуло тоді 1600. Число всіх проскрибованих доходило до 5000.
Число членів сенату Сулла збільшив до 600. Частина сенаторів також загинула від проскрипція, [а] на їхнє місце він увів інших, головно з великих землевласників. Щорічно сенат збільшувався на 20 членів, а саме нових квесторів, яких обирали народні збори. При цих змінах показався непотрібним уряд цензорш, що перше укладали лісту' сенату: не знесено його формально, але вибори цензорів уже не відбувалися. Сенат став найвищою установою, що мала ухвалювати закони, вести нагляд над адміністрацією і творити судові трибунали. Народні збори втратили цілком своє значення.
Можна було на них ухвалювати тільки такі внесення, на які вже перше згодився сенат. Також втратили вплив народні трибуни — обмежено їхнє право спротиву, а хто був раз трибуном, той не міг уже добути ніякого державного уряду. Цим Сулла старався стримати від трибунату амбітні одиниці. Еквітам відібрано судівництво; членів судових трибуналів обирано жеребом із-поміж сенаторів. Сулла зреформував також вищі уряди, встановив їхні компетенції і призначив порядок, за яким можна було переходити з уряду на уряд.
Важливе значення мали суллянські соціальні реформи. Землю в Італії він надав ветеранам своїх легіонів, яких числено на 100 000 людей. Цих людей він примістив на грунтах, які [було] сконфісковано у проскрибованих або відібрано з рук елементів, неприхильних державі. Сулла особливо завзято нищив самнітів як плем'я, що з безоглядною ворожнечею ставилося до Риму. Він мав надію, що скріпить середній селянський стан, що колись був основою римськоївлади. Але ця його реформа не вдалася, так само як і реформа Гракхів. Вояки, що не звикли до хліборобства, утікали з села до міста. Зате міста в той час почали краще розвиватися. Сулла урегулював відносини менших міст й опер їхній устрій на самоуправі. В Римі зніс право пролетаріату на безплатне збіжжя. У провінціях, а саме в Азії, установив прямий побір податків державою, щоб усунути надуживання державців-публіканів.
Диктатура Сулли тривала чотири роки (82—79 pp. до Хр.). Коли він зм'якшив дещо гострий режим, почала відживати опозиція, і при виборах почали виходити супротивники аристократичної влади. Сулла без труду міг знищити опозиційні елементи — все мав при собі гвардію, складену з 10000 «корнеліїв», і міг рахувати на своїх ветеранів. Але він був уже хворий і перевтомлений працею і несподівано в 79 р. зрікся диктатури. При цьому заявив, що готов здати справу зі свого урядування, але ніхто не посмів скористатися з цеї заяви. Він усунувся до Кампанії й там помер у 78 р. На своїй гробниці наказав примістити напис: «Коли який приятель прислужився мені, або ворог зробив мені кривду, то я вщерть йому за це відплатив».