Письменство. Греки були першим народом світу, що мав професійних письменників і поставив письменство на такому рівні, що воно служило взором для пізніших народів.
Уже в прастару давнину греки витворили величавий епос — «Іліаду» й «Одіссею». Дотепер не вирішено питання, коли жив Гомер, звідки походив і чи справді він був автором приписуваних йому епопей. Про місце уродження поета сперечалося сім міст: Смирна, Родос, Колофон, Саламін, Хіос, Аргос, Афіни, а як на місце його смерті вказували острів Іос. Наукова критика виказала, що вже в найдавніші часи існували початки епопеї—героїчні пісні, які укладали й поширювали мандрівні а й о д и — народні співці, і що здавна витворився епічний стиль та його зверхня форма — гекзаметр. Гомер користувався тими піснями, але доповнив їх, уклав в одну мистецьку цілість, надав своєму творові одну ідею й форму: «Іліада» й «Одіссея» мають величезне значення як перші літературні твори грецького духа, а рівночасно як •джерело до пізнання побуту старої Греції.
Гомера наслідували т. зв. к і к л і к и, твори яких належать до циклу Троянської війни. Вони доповнюють події, про які в Гомера нема ширшої згадки (Стаєш із Кіпру, Арктін із Мілета, Лесхес із Лесбосу, Гагіас із Трезени). У VIII ст. епічною поезією займався також Г е с і о д, що у своїй «Теогонії» зібрав давні міфи, а в творі «Праці й дні» дав описи сільського життя.
Лірична поезія дістала назву від того, що деякі поетичні твори рецитували1 при звуках ліри. Найвизначнішим ліриком старшої доби був А р х і л о х (близько 650 р. до Хр.) — всестороння й рухлива людина, один із визначних піонерів колонізації, хоробрий вояк. У своїх коротких віршах, писаних у народній формі (ямбом і трохеєм), він реагував на всі дрібні події' життя. Особливо славними були його злобні віршики, якими {він] переслідував батька своєї дівчини, що не хотів дати дозволу на їхнє подружжя. В елегіях поети порушували політичні й воєнні теми. Уславилися ними спартанець Тіртей у VII ст., відомий афінський законодавець Солон у VI ст. та Алкайос з Мітилени. Любовну лірику створили Анакреонт із Самоса та перша грецька поетка Сафо з Лесбоса (VI ст.). Фшанець Піндар (V ст.) укладав хоральні пісні.
До найвищого розвитку дійшла в Греції драматична поезія. Слово «драма» озна- І чало по-грецьки акцію. Назва трагедії походить від «тра- І гос» — козел, а комедії — від j «комос оде» — весела пісня, j Початки драми постали під ; час свят на честь Діоніса, коли хор, перебраний у козлячі шкіри, в діалогах зображував різні сцени з життя бога. Ці вистави відбувалися спочатку коло жертовника Діоніса, потім перенесено їх до окремих театрів.
Грецький театр був під голим небом. Місця для глядачів будовані були у формі півкола й підіймалися терасами чимраз вище догори.
Перед цим будинком, на вільній сцені, актори відігравали свої ролі. Спеціальних декорацій і куртин не було.
Драматичне мистецтво розвинули до найвищого рівня три грецькі драматурги. Перший з них, Е с х і л (525—456 pp. до Хр.), був афінянин, брав участь у боях із персами під Марафоном і Саламіном, але потім перенісся на Сицилію. Він написав 90 драм, з яких залишилося сім: «Сплутаний Прометей», «Семеро проти Фів», «Перси», «Агамемнон», «Хоефори», «Евменіди», «Молільниці». Теми для своїх творів він брав із міфології і давніх переказів. Акція в нього проста, а головна думка та, що боги все опікуються людиною. Другий драматург — Софокл (496—406 pp.), також афінянин, був урядовцем Морського союзу й мав велику пошану в Афінах. Залишив поверх 100 творів, а в драматичних конкурсах взяв першу нагороду 50 разів. Збереглися його драми: «Аякс», «Електра», «Антігона», «Король Едіп», «Едіп на Колоносі», «Трахішйки», «Філоктет». Його твори відзначалися незвичайною ясністю й гармонією будови. Теми брав із первісних переказів, але вмів чудово передавати психологію своїх героїв і розвивав глибокі етичні ідеї. Третій великий драматург — Еврипід (480—406 pp.) народився на острові Саламін, помер при дворі короля Архелая в Македонії. З 90 його драм дійшло до нас 19. Найважливіші з них: «Медея», «Орест», «Андромаха», «Безумний Геракл», «Електра», «Іфі-генія в Тавриді», «Іфігенія в Авліді», «Вакханки», «Кіклоп». Еврипід залюбки досліджував таємні відрухи людської душі й майстерно зображував людські пристрасті та конфлікти, що в них виходили.
Найвизначнішим автором комедії був Аристофан (450—387 pp.). Він спеціалізувався на політичнії! комедії й гостро виступав проти від'ємних явищ афшського життя. У «Лицарях» піддав вш безмилосерднШ критиці демагога Клеона та юрбу, що піддавалася під його провід, у «Хмарах» висміював софістш, у «Птахах» — неконсеквентну політику Афш. З 44 його комедіїі уціліло 11.
Історіографія. Історичні досліди почали т. зв. логографи у VI ст. до Хр. в Малій Азії (наприклад, Гекатей із Мілета). Вони досліджували місцеву історію, особливо початок міст, і генеалогіїо королш, не відрізняли легенди від правди і старалися зацікавити читачів штересними оповіданнями.
Наукову історіографіїо перший розпочав Геродот (484—425 pp.) із Галіїсарнаса, званий «батьком історії». Вш відбував далекі подорожі вздовж морш Егейського, Чорного та якоїсь частини Середземного, пізнав і описав, між іншим, Єгипет, Персіїо, а також побережжя України. Від своїх попередникш Геродот відрізняється тим, що змагав до пізнання правди. Хоч і вш залюбки наводить різні перекази та легенди, але ставить їх на другому плані. Весь його твір просякнений одною головною ідеєю — описати перемогу грекш над персами. Коло цеї начальної теми вш групує своє оповідання.
Ще вище поставив виклад історії' афінянин Ф у к і д і д (455—400 pp.). Вш брав участь у Пелопоннеській виші і служив на флоті. В 424 р. афіняни вислали його на допомогу містові Амфшоліс, але вш спізнився й місто дісталося до рук ворогів. За це засудили його на вигнання з Афш, і вш мусив виїхати до Фракії, де й написав іеторіїо Пелопоннеської війни. Вш не вдовольнявся самим оповіданням подш, але старався з'ясувати їхні причини й наслідки. Історичний матеріал вш брав дуже критично, досліджував правдомовність релящй з обох сторш, відрізняв певні факти від чуток і здогадш. Брав під увагу характер народш і змагання мас, належно оцінював роль провідних одиниць. При кожнш справі намагався ДНІТИ до дшсної правди. Мав на оці також практичну користь — щоб майбутні покоління знали, як мають поводитися, коли знайдуться в таких самих обставинах. Праця Фукідіда є класичним зразком прагматичної історії, що старається укладати факти в причинні зв'язки.
До помітніших істориків належав також «Ксєнофонт» (430—355 pp.)- Він походив з Афін, був учнем Сократа, у молодості найнявся на службу в перського королевича Кіра, брав участь у нещасливім бою під Кунаксою й цей похід описав у творі «Анабазис». Належав до сим-патиків Спарти, й через те афіняни засудили його на вигнання. Жив він в Еліді, помер у Корінфі. Головна його праця — це «Гелленіка» — історія Греції від 411 до 362 р. Він писав річево й ясно, але не був такий критичний, як Фукідід, не виявляв безсторонності й не міг сховати своєї симпатії' до Спарти. Ксєнофонт був також автором трактатів про конституцію Спарти, про афінські фінанси, про виховання у персів («Кіропедія»); врешті написав спомини про Сократа в оборону великого філософа, свого вчителя.
Сучасник Ксенофонта, Ктесій із Кніда, написав історію Персії, а Ефор із Кіме уклав першу всесвітню історію у 30 книгах.
У часи Александра Великого з'явилося багато другорядних істориків, що давали панегіричні й риторичні твори, в яких історична правда відігравала малу роль. Пізніші грецькі історики присвячували свої досліди головним чином римськШ історії. П о л і б і й (205—120 pp.) із Мегалополя в 166 р. переїхав як заложник до Риму й тут пізнав докладно устрій та минуле Риму й описав їх у своїй «Історії*». У способі писання вія наслідував Фукідіда. Д і о д о р із Сицилії написав історію всіх відомих тоді народів до 60 р. перед Хр. Д і о н і с і й із Галікарнаса досліджував початки Риму. Плутархіз Херонеї (40—120 pp. по Хр.) дав славні біографії' грецьких і римських діячів. КассійДіонКокцеан(близько 150-—235 рр. по Хр.) написав історію римського цісарства.
Природознавство. Перші наукові досліди над природою почалися серед греків у Малш АзІЇ, Що стояли в тісних зв'язках із Сходом, найбільше з Сирією, а через неї в Вавилонією та Єгиптом. З тих найдавніших вогнищ культури греки могли добути початки знання математики, астрономії й медицини. Але в той час, коли на Сході наука мала чисто практичну мету, греки почали першими вводити досліди чистого пізнання. Перший відомий нам грецький учений — це Ф а л е с із Мілета (близько 600 р. до Хр.). Він умів уже передбачити затьми Сонця (585 p.), відкидав міфологічне розуміння явищ природи, а дошукувався в них постійних законів. За основний елемент, з якого постав світ, він уважав воду. Учень Фалеса, Анаксиман д р, за початок життя уважав щось «неозначене», — з нього постали чотири елементи: земля, вода, повітря й вогонь. Землю він уявляв собі як круглий щит. Висловив погляд, Софокл, грецький драматург з нижчих, — люди, наприклад, із риб. Він перший мав нарисувати географічну карту. Анаксимен приймав за основний елемент повітря, Г є р а к л і т з Ефеса (близько 500 р.)—вогонь. Піфагоріз Самоса (575—500 pp.) відбував далекі подорожі, зіткнувся з вавилонськими магами, потім осів у Кротоні, в Південній Італії, й там заснував релігійно-філософічний союз. Він розвинув високо математику, учив про те, що земля є кулею; порядок світу бачив у гармонії чисел. Піфагореєць Ф і л о л а й виступив із сміливою теорією, що посередині світу існує центральний вогонь, а небесні тіла кружляють довкола нього по гармонійно впорядкованих колах. Л е в к і п п та його учень Демокрит(Уст. до Хр.) розвивали теорію про те, що матерія складається з дрібненьких часточок — атомів.
У пізнішу добу грецька наука увійшла на шлях спеціальних дослідів. Найскорше розвинулася медицина.
Своїм розквітом вона завдячувала святиням бога Асклбпія в Епідаврі, в Арголіді, на островах Кнід, Кос на ін. Туди напливали хворі з усіх сторін і лягали спати в святині, щоб у снах, які на них зсилав бог, пізнати найкращий шлях лікування. Жерці мали нагоду до обсервації різних слабостей і вчилися їх раціонально лікувати. Першим славним грецьким лікарем був Дакомедіз Кротона — лікар короля Дарія, що перевищував своїм знанням єгипетських лікарів. Дещо пізніший А л к м є о н уперше виступив із поглядом, що центри думання знаходяться в мозку. Перевищив їх славою Гіппократіз Коса (460—359 pp.), що залишив багато медичних праць. Він був автором теорії про чотири плини в людському тілі: кров, лімфу, чорну жовч і жовту жовч. Причиною слабості є недостача рівноваги між тими елементами. Гіппократ уважав за найкращого лікаря саму природу й дораджував зміну підсоння, сонце, воду, дієту, на дальшому місці ставив ліки. Тільки в тяжких випадках він рішався на операцію. Від нього походить лікарська засада: «Чого не лікують ліки, те лікує залізо; чого не лікує залізо, лікує вогонь».
Ще вище розвинулася медицина в елліністичні часи1 в Єгипті, в Адександрії. Птолемей І заснував науковий інститут, т. зв. Музейон, зібрав велику бібліотеку й давав допомогу ученим. Поруч з іншими науками студіювали тут анатомію на основі секцій1" людського тіла. Тоді вперше досліджено докладно мозок, печінку, серце та інші органи. Найславніші лікарі елліністичної доби були Ерасистрат із Коса, Герофіл із Халкедона, Філій із Коса та ін.
Природничі науки систематично опрацював великий філософ Аристотель (384—322 pp.). Він перший дав описи звірят, рослин, метеорологічних явищ. Матеріал до дослідів доставляли йому вчені, що виправилися в похід на Азію разом із його учнем Александром. Аристотель змагав до наукової систематики і в обсягу дослідів над звірячим світом дав справді основні речі. Визначним природником пізнішого часу був Теофрастіз Лесбоса (372—-287 pp.). Він дав основні праці про звірят, про систематику й фізіологію рослин та дещо про мінерали.
У географії Ксенофан(у ст.) увів поділ на п'ять кліматичних стреф2. Ератосфеніз Кірени (III ст.), директор Музейону, обчислив довжину полуденника' Землі й нарисував географічну карту Землі з означенням ширини і довжини.
Греки залишили' також багато описів різних країн; від часу походів Александра Великого розбудилася охота до географічних відкрить.
Геродот і Фукідід, великі грецькі історики
На незвичайній висоті було поставлено також астрономію. Аристарх ізЛа-моса (III ст. до Хр.) обчислив віддаль Сонця і Місяця від Землі. Він довів, що Земля обертається довкола своєї осі упродовж доби, а впродовж року відбуває рух довкола Сонця. За ці сміливі погляди покарали його засланням. Гіппарх із Нікеї(II ст. до Хр.) розвивав далі ті самі погляди, обчислив докладно довжину року, уклав каталог 1000 сталих зірок, користувався дуже помисловими астрономічними знаряддями.
Греки поклали також основи математики й фізики. Поряд із Піфагором найперші місця займають Е в к л і д з Александрії (III ст. до Хр.) — автор елементарної геометрії; А р х і м є д (помер у 212 р. до Хр.) — знаменитий фізик і механік, що розвинув науку про геометричні фігури, про рівновагу тіл, питому вагу, осередок ваги , про шдойму й різні інші механічні чинники; Г є р о н (II ст. до Хр.) досліджував пружливість газів, тепло й займався будовою машин; астроном Гіппарх створив почини тригонометрії. У техніці греки цікавилися найбільше будовою кораблів, воєнними машинами, а також старалися вдосконалити годинники.
Філософія. Всі різнорідні ділянки знання порядкувала й приводила до синтезу філософія. Греки відзначалися спекулятивним2 змислом3 і від найдавніших часів змагали до того, щоб різнорідні явища зібрати в одноцілу систему. Найстарші іонійські філософи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Герак-літ), як вже було згадано, шукали основні елементи, до яких можна б звести все життя, а Піфагор і його учні старалися всю різнорідність світу звести до чисел. Геракліт з Ефеса (540—480 pp.) бачив зміст життя у безнастанних перемінах: ніщо не є постійне, все змінюється, перетворюється, все пливе («панта рей»). Емпедокл (490—430 pp.) з Акрагаса на Сицилії за сили, що кермують світом, уважав любов і ненависть. Анаксагор (500—428 pp.), приятель Перікла, протиставив матерію духові («нус»). Афіняни оскаржили його за безбожність, і він мусив покинути Афіни.
Пізніше ці онтологічні досліди, що шукали з'ясування таємниці життя, втратили прихильників. Сама різнорідність космологічних систем показала, що важко знайти одну, вирішальну відповідь на ці питання. Тоді філософія звернулася до дослідів над людиною, зокрема над етикою, тобто засадами морального життя. Перша філософічна школа, що тим зайнялася, були софісти. Найвизначніший із них — Протагор (487—411 pp.) — походив із Великої Греції, був законодавцем міста Турюй, потім перебував в Афінах, де його поважали «як бога» за його мудрість. Але коли він висловив свій погляд на богів, суд закинув йому безбожність, і він мусив утікати з міста. Він учив так: «Про богів не можу знати, чи існують, чи не існують, також не вмію вказати ніякої їхньої прикмети; на перешкоді тому стоять і непевність речей, і короткість людського життя». Він вказував на те, що весь досвід залежить від суб'єктивних прикмет людей, тому не можна говорити про одну правду, а правд є стільки, скільки людей. «Мірою всіх речей є людина». Софісти займалися не теоретичними дослідами, а практичним навчанням молоді; на першому місці ставили такі науки, що могли придатися юнакам у громадянському житті. Протагор так характеризує свою систему: «Інші безоглядно мучать молодих людей, — ті раді, що вткли зі школи, а тут їх до нової школи запрягають і засаджують силою до рахунків, до астрономії, географії, музики. А до мене як прийде, не буде вчити нічого іншого, тільки того, чого бажає. Цією наукою є — як радити собі вдома, як найкраще у власному домі господарювати, як найкраще в державних справах поводитися й говорити». Софісти вчили риторики, тобто способів, як промовляти гарно й переконливо, як перемогти в дискусії супротивника, «як слабшу думку зробити сильнішою». Вони немало причинилися до піднесення загальної освіти, але своєю теорією релятивної1 правди підкопали етичні основи громадянства.
Проти науки софістів виступав Сократ (469—399 pp.).
Він був сином убогого різьбаря і сам спочатку займався батьківським ремеслом, служив у війську, був членом народного суду. Але пізніше віддався самим філософічним роздумуванням. Він почав виступати проти поверховості софістів та їхнього суб'єктивізму і всупереч їм доводив, що існує одна й безоглядна правда. Обов'язком людини є змагати до цієї правди. Хто добуде знання, той осягне також чесноту, бо добро й знання — це те саме. Своє навчання Сократ вів індукційним методом, — основи знання добував від учнів питаннями, а потім від подробиць переходив до загального погляду. Наука Сократа мала глибокий етичний зміст. Він звертав увагу на те, що в людині відкликається божий голос («дай-моніон»), що веде її до добра. Схилявся до погляду, що людська душа є безсмертна. У своїй науці Сократ критикував не раз й афінський устрій, і народні вірування в богів. Це було причиною [того], що проводирі юрби виступили проти нього й народний суд засудив його на смерть через отруту.
На основі науки Сократа розвинув свою філософію Платон (427—347 рр). Він походив із заможної афінської родини, відбував далекі подорожі до Єгипту, Італії, Сицилії, потім осів в Афінах і вчив у гаю Академія, тому його школу й названо Академією. Платон виступав із поглядом, що світ, який пізнаємо змислами, є змінний і непостійний, а правдиве життя міститься у світі вічному й незмінному — у світі ідей. Ідеї — це правзори всіх наших понять. Предмети, що їх бачимо на землі, — це тільки їхні слабі відбитки. За найвищі ідеї Платон уважав красу, добро, правду. Доводив безсмертність душі та її преегзистенцію, тобто попереднє існування, перед приходом на світ. У душі бачив три сторони: розумну, чуттєву і схильну до вживання. Так само в ідеальній державі хотів бачити три верстви — провідну верству філософів, що репрезентують розум, і дві нижчі: сторожів-вояків і хліборобів. Науку Платона названо ідеалізмом.
В іншому напрямі повів філософію Аристотель (384—322 pp.). Він народився в Македонії, де його батько був королівським лікарем, студіював у платонівській Академії, був учителем Александра Великого, врешті заснував свою школу — т. зв. Лікейон (ліцей), названу так від святині Аполлона Лікея-Вовчого. Він викладав на проходах, тому його школу названо «перипатетиками». Аристотель був визначним природником, досліджував реальні явища життя, й це відбилося у його філософії. Він відкинув науку Платона про окремий світ ідей, — він не міститься серед явищ, які можна пізнати змислами. Аристотель твердив, що існують тільки реальні предмети, які можемо розслідити нашою обсервацією. Що Платон називав ідеєю, це — тільки форма предмета, — кожна річ складається з матерії й форми. Світ ідейЧ світ змислів не існують окремо, але доповнюються взаємно. Так само людина складається з елементів матеріального й духовного; вони творять одну цілість і взаємно на себе впливають. У всесвіті він добачав також матерію і дух. Дух — це чиста форма, причина й мета світу, це — божество. Аристотель роздумував також над устроєм держави, але й тут брав справи тверезо, опираючи свою теорію на зразки, які зустрічав у громадянстві. За найліпший устрій він уважав демократію.
В елліністичні часи постало кілька різнорідних філософічних шкіл, що займалися найбільше практичними проблемами — яким шляхом людина може дійти до щастя. З є н о н (336—269 pp.), з Кіфіона на Кіпрі, як на дорогу до щастя вказував на поміркованість і стриманість. Людиною повинен кермувати розум, що стримує усі почування й пожадання. Зенон учив в одній із галерей — стоа— на афінськім ринку, тому його учнів названо стоїками. Щастя людини в повному занеханні всяких людських бажань бачили Антисфен з Афін і Д і о г є н із Синопи (IV ст. до Хр.). Називали їх «кішками» від площі Кіносаргес в Афінах, де містилася школа Антистена, але пізніше цю назву виводили від «кінікос» — пес, немов то вони поручали1 псяче життя, без усяких вигод (з того пішла назва «циніків»).
Інше становище займав Е п і к у р (341—270 pp.) із Самоса. Мету життя він добачав у розкошах, уживанні приємностей. Людина повинна позбутися страху перед смертю та богами й жити погідно: прикрашувати своє життя всякими способами. Спокій і погоду1 можна знайти тільки в чесному й розумному житті, у філософії та інтелектуальних приємностях.
П і р р о н (376—286 pp.) із Еліди, маляр, виступав проти догматизму інших філософів і вказував (так само, як [і] софісти), що знайти об'єктивну правду — річ неможлива. Людина знайде щастя тоді, коли стримається від пошукування правди. Від слова «скепсис» (сумнів) цю науку названо скептицизмом. Ця школа розбудила , наново критицизм, і під її впливом
фІЛОСОфи ПОЧалИ обережніше Платон, філософ, учень Сократа
будувати свої тези. Серед
учителів практичної філософії розвинувся також еклектизм — напрямок, що з різних систем вибирав те, що видавалося найбільш доступним і практичним для широкого загалу.
Характеристика грецького життя. Греки першими між європейськими народами досягнули повного розвитку культури й дійшли до такого високого її рівня, що впродовж століть тримали провід у духовному житті Європи. У своїх початках грецька цивілізація розвивалася під впливами Сходу. Помітні в ній сліди культур егейської, малоазійської, єгипетської. Але талановите еллінське плем'я зуміло чужі надбання так основно собі присвоїти й так перетворити на свій лад, що грецька культура набрала характеру наскрізь оригінального.
Найважливіше, чим грецький світ відрізнявся від Сходу, це — розвиток громадяшша-одиниці. У всіх великих народів Сходу панувала деспотична монархія, при якій народна маса у всьому була залежна від царів. Навіть перси, що в своїх початках показували зрозуміння для благородного розвитку одиниці, попали в неволю своїх деспотів, і Ксеркс батогами гнав своїх підданих до бою. У Греції монархічна влада ніколи не була сильною. Навіть у первісні, гомерівські часи, в епоху війн і мандрівок, король був тільки патріархом свого племені, і його волю обмежувала рада племінної старшини. Пізніше в грецьких містах-державах розвинулося народоправство й усі державні функції перейшли до народних зборів та обраних ними урядовців. Громада почувалася справді основою держави й сама кермувала своїми справами. Ніде в світі не було такого зацікавлення публічними справами, як у Греції, ніде не відбувалося стільки зібрань і дискусій, ніде громадське життя не опановувало так уми всього населення. У таких відносинах буйно розвивався індивідуум-одиниця. Кожна людина мала можність виявити свій талант, широко розвинути свої сили й вибитися на визначне місце в громаді. Тому в Греції було стільки визначних політиків, учених, митців, філософів, письменників, бо кожна визначна одиниця могла зазначити свій вплив у житті народу.
Тому також грецька культура була така різноманітна і глибока. На всіх ділянках життя греки осягнули незвичайні результати, так що супроти їхніх осягів цивілізація Сходу зайняла другорядне місце. У мистецтві Греція не дала таких монументальних пам'яток, як Єгипет чи Месопотамія, але в своїх мистецьких творах виявила незвичайне почування гармонії, доцільності й краси. Греки першими вміли триматися естетичних правил у розплануванні міст, через що, наприклад, Акрополь в Афінах чи подібні осередки інших міст являли собою незвичайну архітектурно-мистецьку цілість. Кожна грецька святиня сама для себе була зразком простоти, математично обчислених пропорцій, артистичного поміркувавші і доцільної краси. Грецька різьба зірвала з конвенціоналізмом1 Сходу, і кожний скульптор підходив до твору зі своїми власними мистецькими правилами та намагався в новий, оригінальний спосіб осягнути мистецьку мету. Грецька різьба показує ту незвичайну різнорідність типів і індивідуальностей, на які був багатий еллінський світ.
Грецьке письменство дало пізнішим народам недосяжні зразки у всіх ділянках. Гомерівський епос дивує нас простотою мистецьких засобів, незрівнянним стилем і справді «епічним» спокоєм. Іонійська лірика вперше відкрила незнаний світ людських почувань. Драматургія розв'язувала найважчі проблеми громадянського життя й етики. Незвичайно глибоко й уважливо входили греки в дослідні питання. Грецька наука від самих початків ставила собі сміливу мету — вияснити початки й суть життя та світу. До цієї мети змагали покоління, розвиваючи всі ділянки знання, відкриваючи таємниці природи й людського життя. Грецькі історики першими звели хід політичних подій до прагматичних, причинних зв'язків. Дослідники держави перевели класифікацію основних форм громадянського устрою. Філософія лучила всі ті досліди в одну гармонійну цілість, змагаючи до охоплення всіх явищ життя в одноцілий синтез. Ця різнорідність і гармонійність грецької культури — це те, що робить її вічно свіжою й життєвою та є причиною того, що вона ніколи не постаріється і не втратить своїх цінностей, що впливи її тривали цілі століття й що дотепер іще дають людству свіжі імпульси.
З одним греки не дали собі ради — не зорганізували одної великої держави. В політичні твори, хоч й оперті на теоретично продумані основи, виявилися недовговічними, — чи згадаємо Афінський Морський союз, чи спартанську симмахію, чи навіть державу Александра Великого. Грек почував себе добре тільки в своїм місті-державі, де політичний і суспільний лад можна було щодругий день перемінювати й уліпшувати. Буйний грецький індивідуалізм не міг дати собі ради з широкими просторами, що їх можна було об'єднати тільки залізною рукою консеквентної й далекозорої влади. Цю вмілість виявили тільки римляни.