Індія та її релігії. Великий Індійський півострів у доісторичні часи мав населення темної барви. Його останками є дравіди, що дотепер живуть у Південному Декані. Але в різні часи напливали сюди різні племена із Середньої Азії, так що расовий характер Індії є доволі мішаним. УII тис. до Хр. на індійські низини вдерлися з півночі народи індоєвропейського походження. Називалися вони «арія», що означає
«шляхетно уроджені». Це були скотарі, що жили зі своїх стад худоби, але також охоче займалися хліборобством. Ділилися на роди й племена та підлягали королям, що мали спадщинну владу. Дуже скоро витворилися в них суспільні класи: жерців — «брахманів», войовників — «кшатрія» та хліборобів — «вайшія». Місцевих мешканців вони почасти винищили, почасти завоювали і зробили своїми невільниками — «шудра». Пізніше цей класовий поділ став іще різкішим, так що від одної касти до другої перехід був заборонений, а темношкіре населення уважали нечистим—«парія». Потворилися й різні другорядні класи, кожен з яких мав свої окремі права, вірування і звичаї.
Арії шанували спочатку одного найвищого бога, що звався Д і а у с або Д і а у с п і т а (те саме, що й грецький Зевс і римський Юпітер). Пізніше найбільшої шани зазнавала трійця богів — «трімурті»: Брахма, що уявляв собою все життя, В і ш н у — опікунка людей і Ш и в а — божество, що все нищить і потім наново творить життя. Індійські жерці уявляли собі божество як духовну силу, що проникає весь світ, творить його й усе наново відроджує. Такий світогляд названо пантеїзмом (або теопанізмом, як це означують деякі дослідники). З ним в'язалися вірування в мандрівку душ. По смерті людини душа переходить у якесь інше єство—- Другу людину, звіра, рослину. Ступінь вивищення чи пониження залежить від суми добрих чи лихих справ померлого, що зветься «карма». Тільки по довгому часі людина кінчає своє коло життя — «самсару» — і доходить до визволення — «нірвани». Віра в мандрівку душ поглибила різниці між суспільними класами Індії: брахмани вважали себе за священний стан, що найскоріше осягає спасіння, інші верстви мусили проходити довгу мандрівку, — чим хто нижчий, тим довшу. Життя й релігію Індії в найдавніші часи пізнаємо із старовинних пісень, званих в є д а («знання»). Найстарша їх частина зветься «Р і г в є д а» — «знання пісень».
Офіційна наука брахманів — брахманізм — зустріла реакцію в новій релігії — буддизмі. Засновником нової релігії був Сідхартха (близько 560—480 pp. до Хр.) — син князя країни Сакія. Він зростав у багатстві і вигодах, молодо одружився й мав уже сина. Але розкішне життя не давало йому вдоволення. За прикладом аскетів — йогів, яких в Індії було багато, він подався на мандрівку, осів у віддаленій місцевині й віддався постам і духовним вправам. По кількох роках він виступив як Б у д д а («освічений») із новою наукою.
Будда не цікавився метафізичними питаннями та визнавав повний атеїзм і акосмізм — це значить, заперечував існування божества, душі й навіть світу. Бог, світ і людина — це тільки Індійський бог Шива бере собі за жінку богиню Парваті
сума фізичних і психічних явищ у постійнім, нескінченнім перепливі («самсара»). Цей рух без відпочинку є найбільшим стражданням світу. Кінець його знаходиться, у відпочинку нірвани, до якого людина повинна стреміти. Будда проголосив «чотири благородні правди»: перша —- все життя є страждання; друга—люди з несвідомості прив'язуються до життя; третя — до мети доходить той, хто вирікається любові до життя; четверта — шлях до спасіння веде вісьмома стежинами (це — чесний погляд, чесна воля, чесне слово, чесне діло,, чесне життя, чесне змагання, чесна думка, чесне заглиблення в себе). Для звичайних людей Будда давав прості моральні накази: не вбивати ніякої живої істоти, не красти, не говорити неправди, не вживати п'янких напоїв, не провадити розгнузданого життя, бути прихильним до всіх. Але за найвищий ідеал він уважав мудреця, що уникає любові й радості та перебуває в повній душевній бездільності. Через те в буддистів поширилося незвичайно чернече життя, постала велика сила монастирів і пустинь, в яких прихильники нової релігії наслідували життя свого вчителя.
Рівночасно постала друга релігійна секта — джиністів. її творцем — чи, радніше, оновником — був Вардгамана (540—468 pp. до Хр.), званий М а г а в і р а, тобто «великий герой». Він походив із лицарського стану, дванадцять років віддавався аскетичним вправам і врешті почув себе вільним від страждань, став «переможцем» «джина»1 (звідси — назва його приклонників). Він наказував суворі покути й навіть поручав2 добровільну голодову смерть.
Нові релігії поширилися серед нижчих класів, бо не визнавали суспільної нерівності й навіть паріїв приймали за своїх визнавців. Але вищі верстви залишилися при вигідному для них брахманізмі.
Історія й культура Індії. Про історичний розвиток Індії в давніші часи не маємо ніяких певних відомостей. Інди не мали ще своїх істориків, а їхні вчені більше цікавилися релігійними питаннями, ніж політикою. Коли дійшла до могутності Перська держава, Індія частинно перейшла під її владу. Кір підбив Афганістан і Белуджистан. Дарій дійшов до Інда. В 330—326 pp. до Хр. Александр Великий заволодів цими самими країнами й дійшов аж до гирла Інда. Численні індійські князі, що жили у безнастанних війнах fa собою, не змогли опертися3 македонським фалангам.
Все-таки чужинецький наїзд розбурхав приспані сили великої країни. Князь Ч а я д р а г у п т а (321—297 pp. до Хр.), хоробрий полководець, почав організовувати велику державу. Коли Селевк Нікатор, наслідник Александра в Індії, з'явився над Індом, щоб знову накинути тут грецьку владу, Чандрагупта виступив проти нього з таким великим, військом, що македонський полководець мусив із ним помиритися. Прийняв викуп — 500 слонів — і залишив Індію. Ця перша індійська держава займала західну частину Індії, що сягала від гір Гіндукуш до моря. Грецькі письменники оповідали дива про столичну Паталіпутру, що була обведена мурами й мала 64 воріт та 570 оборонних веж. Чандрагупта розвинув велику торгівлю й утримував дипломатичні зв'язки з елліністичними державами.
Ще більшу славу здобув собі король А ш о к а (274— 233 pp. до Хр.). Він визнавав релігію Будди й намагався ввести в життя високі науки вчителя. Він тільки раз в житті вів війну, а зрештою старався утримувати мир і добром єднати людей. Ашока часто об'їздив своє велике царство, що обіймало всю Індію, від Гімалаїв аж до Індійського океану, і всюди голосив1 релігійні науки. В місцях, де проживав Будда, він виставив пам'ятники, в інших місцях приміщував на скелях написи з моральними повчаннями. При головних шляхах наказував копати криниці, насаджувати тінисті дерева, плекати лічничі2 рослини, щоб допомагати подорожнім і бідноті. Від своїх намісників вимагав він лагідності й милосердя у відносинах із підданими. Навіть засудженим на смерть давали час на поправу. Ашока скликав у Паталіпутрі буддистський собор, на якому було прийнято основні релігійні приписи. Він із запалом вів місіонерську діяльність і приєднав до буддизму Кашмір, Декан, Цейлон й інші пограничні країни. Сам жив дуже скромно, при його дворі споживали тільки рослинні страви. Цей князь-чернець — це поява, надзвичайно характеристична для Індії, в якій релігій-но-моральні цінності завжди стояли на першому місці в житті. Його приповідки спопуляризував у нас Іван Франко у «Моїм ізмарагді».
Але об'єднання Індії не протривало довго. Знову почалися внутрішні ворохобні, й велика країна розбилася на безліч малих князівств. Північно-західні частини дісталися навіть під владу грецьких королів Бактрії. Але добробут і культура там стояли завжди високо. Рим за цісарства вів з Індією живу торгівлю через Єгипет і Червоне море: спроваджував перець й інші коріння, перли, діаманти, золотарські вироби, бавовняні матерії. Більші держави постали тільки в VII ст. по Хр.
Найвизначнішою постаттю тих часів , був король Г а р с а (606—647 pp.)—володар надгангських країв. Він мав кілька великих воєнних походів, змагаючи до того, «щоб уся Індія була під одним щитом». У його війську мало бути 60 000 воєнних слонів. Гарса ставився прихильно до всіх релігій, але найбільше симпатизував буддизму. Побудував багато буд-дистських монастирів, уладжував релігійні диспути, в яких брала участь також його вчена сестра Райяшрі, проповідував добрі діла, закладав притулки для подорожніх. Його влада відзначалася лагідністю, але за вбивання звірят він безжально карав смертю.
Індійська культура впродовж століть дійшла до високого розвитку. Як у всіх стародавніх народів, так само й у індів у центрі культурних змагань стояла релігія. Різні теологічні школи, брахманські та буддійські, ривалізували1 з собою, стараючись довести до найвищого рівня екзегезу2 священних книг і переказів. При цьому розвинулися поважно граматичні студІЇ. Учений П а н і н і, що жив, імовірно, в V ст. до Хр., склав граматику санскриту—літературної мови того часу. Знавці вважають її за найкращий філологічний твір стародавнього світу. Високо стояли в індів астрономія і математика. Т. зв. арабські цифри, яких уживаємо тепер, перейшли до нас з ІндІЇ за посередництвом арабш.
У IV ст. до Хр. постали великі шдійські епопеї: «М а х а б х а р а та» — оповідання про боротьбу між двома лицарськими родами, та «Р а м а я н а» — історія побожного короля Рами і його вірної дружини. Обидві поеми надзвичайно довгі: «Махабхарата» складається зі 100 000 подвшних віршів! Індійські епопеї дають мальовничі описи місцевого життя й величаві картини боїв. Як герої виступають войов-ники й благородні жінки, що боронять ідеали вірності, побожності, справедливості та лицарства. Провідний мотив їх — перемога права. В «Рамаяні» всі ті благородні прикмети знаходять своє здшснення в особі героя Рами, постать якого змальована з ніжністю і глибоким почуванням.
У ті часи зародилися також т. зв. п а р а н и, тобто «старі легенди», що прославляють діяльність брахманів. «Т а н т р а» — це знову священні книги секти «шакта», що дають приписи, як відбувати богослужшня.
Найвизначнішими пам'ятками індшського мистецтва є святині—ступи, у вигляді величезних півкуль, мурованих із каміння. Такі будови довкола оточує кам'яний мур із великою брамою, прикрашеною багатою різьбою. Найчастіше тут зображені сцени із життя Будди, причому виступають великі маси людей, звірі, міста, сади та ін. Дивує нас надзвичайно буйна фантазія, що виявляється в тих картинах. Від II ст. до Хр. Індія потрапила під грецькі мистецькі впливи, що йшли через Бактрію. Грецька техніка позначилася тут в архітектурі й різьбі, а грецькі мотиви — в орнаментиці (наприклад, корінфські колони). Але найбільше розвинулася портретна різьба, що дала твори дуже високої вартості. В ті часи улюбленою постаттю різьбарів стає Будда, якого зображували в найрізнорідніших виглядах.
Середня Азія. Середня Азія займає широкі, гористі й висо-чинні простори від Каспійського моря по Китай та від Індії до Сибіру. Підсоння тут континентальне, з малою кількістю дощів, і через те тамтешні країни мають характер пустельний або степовий. Хліборобство не могло тут дійти до більшого розвитку. Тільки в долинах рік управляли дещо землі за допомогою штучного наводнення. Племена Середньої Азії жили головно зі скотарства й вели кочове життя, переходячи зі своїми стадами й отарами з місця на місце в пошуках доброї паші. Вони мали свій родовий устрій, лучилися не раз у більші союзи і безнастанно вели з собою боротьбу за пасовиська чи з інших причин, часто з причин родової помсти. Не раз знаходилися між ними талановиті ватажки, що вміли організувати великі маси кочового населення й на їх чолі йти на далекі завоювання. Середня Азія була країною, з якої раз у раз виходили завзяті ватаги, що нищили й руйнували сусідні культурні країни. Від їхніх нападів зазнали багато лихоліття Західна Азія, Європа, Китай, Індія. Щодо походження, то тамтешні народи належали до двох головних груп — монголів і турків1, але були також домішки інших рас і племен.
У мирні часи Середня Азія була посередником між Далеким Сходом та Заходом. Хоч це країна пустельна й недоступна, але через неї завжди йшли важливі торговельні шляхи, що ними купці перевозили всякий дорогоцінний крам, як шовк із Китаю, зброю із Західної Азії, посуд, вовняні вироби та ін. Дикі кочовики не раз нищили цю комунікацію, але торговельні держави наново відновлювали свої дороги й забезпечували їх військовими залогами. Цими торговельними шляхами до Середньої Азії приходили також культурні впливи, що підіймали на вищий рівень примітивний побут кочовиків.
Коло 1200 р. до Хр. у Монголії постала держава г у н і в.
Монгольський вершник. Старовинний -китайський малюнок
Китайці називали їх «хун-ну». Не знати напевне, чи було це плем'я монгольського походження, чи турецького. Гунську мову знаємо тільки з кільканадцятьох слів, що їх записали китайські літописці в неточній транскрипції. Це був завзятий, войовничий народ, що жив із нападів на сусідів. Вони мали спосіб боротьби, з яким пізніше виступали в нас татари: їхні вершники засипали ворога стрілами, відбігали, вдаючи втечу, але потім несподівано збиралися й оточували ворога. Свої набіги гуни робили головно на Китай. Кілька разів, у різні століття, вони знищували-китайські провінції. Для оборони від них китайці будували свій славний мур, робили походи в пустелю і старалися підірвати могутність гунів за допомогою інших степових племен. Врешті по 1500 роках існування гунська держава занепала й гунський народ був примушений уступати на захід—до Європи. На місці гунів коло 150 р. до Хр. постала держава племені «сієн-пі», коло 400 р. по Хр. —держава народу «жуань-жуан», а в VI ст. почала зростати могутність турків. У СхідномуТуркестані, над рікою Тарим й озером Лобнор, розвинулося хліборобство в ряді оаз, в яких [було] заведено штучне наводнення, Сюди проходили два караванні шляхи, один — уздовж гір Куньлунь, другий — попри Тянь-Шань. Тут зустрічалися китайські купці з іранськими. Китайці старалися утримати ці важливі переходи у своїх руках і якийсь час мали їх під своєю владою. Китайський полководець Пан-гао у 102 р. до Хр. дійшов аж до Каспійського моря.
Окремим життям жив Тибет, відділений від інших країн високими горами. У північній його частині жили кочови-ки-скотарі, на полудні — хлібороби. У VII ст. по Хр. постала тут могутня держава, що вела щасливі війни з Китаєм. У той же час тибетці прийняли буддизм, що в дальших століттях став головною релігією країни. З часом піднеслася там загальна культура та розвинулося релігійне письменство й мистецтво що було під впливом Індії.
Початки Китаю. Найдавніша історія Китаю дотепер ще не досліджена. Хоч Китай має традиції дуже давньої культури, але первісна його історія оповита міфами й легендами, в яких важко віднайти історичну правду. Старі перекази оповідають про золотий вік держави, коли народом правили ідеальні володарі, що забезпечували краєві мир і право та опікувалися релігією й мораллю. Поодиноким королям приписували різні винаходи, як будову домів, лови, годівлю худоби, хліборобство, шовківництво, плавбу, торгівлю, лічиицтво, астрологію, міри й ваги, письмо, музику, шкільництво та щ. Пізніше китайські історики перелічують кількадвадцять королівських династій, але хронологія найдавніших часів є дуже непевна. Між новочасними дослідниками нема згоди щодо того, коли зачинати історичні часи Китаю: одні приймають X ст. до Хр., інші починають від 2357 р. до Хр.
Археологічні досліди ствердили поки що те, що коло 3000 р. до Хр. Китай проходив неолітичну епоху. Характеристичною для тих часів є гарна мальована кераміка, що нагадує й еламітські вироби, й нашу доісторичну кераміку з Трипілля. Деякі археологи вважають це за доказ культурної спільноти Китаю із Західною Азією та Східною Європою. Коло 2000 р. до Хр. китайці мали вже своє письмо. Але давніх пам'яток письма залишилося небагато, бо в Китаї не було звичаю робити написи на камені. Як писемний матеріал вони вживали здавна бамбукові таблички, що не могли довго зберігатися. Окрім того, давнє китайське письменство впало жертвою цісаря Ши Хуанді, що в 213 р. до Хр. наказав знищити всі архіви. Тоді пропало також багато давніх літописів. Пізніші китайські історики намагалися зреконструювати давнє літописання, але тільки ввели цим плутанину в історіографію.
Спочатку велика територія Китаю була поділена на дрібні племінні держави. Провід мали щораз інші князі з різних околиць. Але остаточно на перше місце виступила провінція Хунань у долішній частині ріки Хуанхе. Це'була околиця, вкрита лісами й багниста. Багато праці пішло, поки замінили її на родючі поля. Князі цієї країни в боротьбі з іншими князями здобували собі все більше значення.
Конфуцій, великий китайський філософ
Першою династією, про яку є певні історичні відомості, була династія Ч ж о у, що почала панувати коло 1122 р. до Хр. Про перших ЇЇ представників, що носять імена By і Вант, є дуже скупі відомості. Як виразніша індивідуальність виступає тільки цісар М у в а н г (1001— 946 pp. до Хр.), войовник і законодавець. Він старався поширити свою владу на Середню Азію й воював із тамтешніми кочовими народами. Він видав перший китайський правций кодекс, у якому зреформував давні закони. При менших провинах суддя тільки остерігав однією з п'ятьох різних пригадок, за тяжчі назначав грошові оплати й тільки за найтяжчі злочини карав суворими карами (наприклад, обтинанням носа, руки, ноги) або й засуджував на смерть. Король наказував суддям: «Як судите, не надуживайте владою під впливом урядовців, приятелів, жінок, перекупства або намови; надужиття права є рівне злочинові, який судите».
Для дальшої історії Китаю найважливішою справою було об'єднання різних країн в одну цілість і встановлення сильної влади. Справами устрою займалися філософічно-правничі школи, що розвиваються від VI ст. до Хр. Найвизначнішим таким філософом був Конфуцій (Кун-цзи, 551—179 pp. до Хр.). У своїй науці він не торкався державно-організаційних справ, а звертав головну увагу на мораль у відносинах між людьми. Свій ідеал він бачив у давніх патріархальних часах і радив своїм сучасникам іти слідами прадідів. Про свою науку він казав: «Я переказую, а не творю, — вірю старовині й кохаю її». За основу чесноти він уважав знання. Король повинен учитися, розсліджувати відносини, добувати собі знання—тоді стане добрим володарем. Філософія Конфуція за його часів не прийнялася; ідеалізм учителя не відповідав примітивним відносинам його доби, що спиралися на брутальну силу. Тільки пізніше ця наука добула собі прихильників.
Другим визначним філософом мав бути Л а о - ц з и, але новіші дослідники вважають його міфічною постаттю, а саме ім'я тлумачать як назву книжки, в якій проповідувалася філософія т. зв. таоїзму. «Тао» —це основний первень, суть речей. Ця філософічна школа відкидала теоретичну науку, а дораджувала практичну діяльність, оперту на здоровий розум. Чим менше знання й теорій, тим краща держава. Розумний володар старається наповнювати черева своїх підданих, а не їхні голови: «Він дбає про те, щоб народ нічого не знав і нічого не бажав, а ті, що знають, щоб не посміли нічого робити».
Ці філософічні теорії й досліди розбудили в Китаї зацікавлення суспільними справами і немало причинилися до духовного об'єднання країни.
Китайське цісарство. Державне об'єднання Китаю вийшло з держави Ц і н ь, у провінції Шан-сі, над Долішньою Хуанхе. Це була гориста країна, забезпечена від нападів сусідів, досить багата й добре уладжена. Найвизначнішим організатором цеї держави був міністр Вей-янг в половині IV ст. до Хр. Він утворив добру поліцію, розпочав боротьбу з поширеним у горах розбишацтвом, суворими карами винищив бандитизм і довів до такого безпеченства, що ніхто не відважувався підняти з землі загублену річ. Він також будував дороги, осушував багна, поширив хліборобство й торгівлю, завів одностайні міри та ваги. Незвичайне значення мала аграрна реформа, яку він провів: він відібрав землю у шляхти й поділив її між селянами. Дякуючи цим реформам держава Цінь дійшла до великого добробуту, організувала сильне військо й почала завойовувати сусідів. Упродовж III ст. до Хр. всі китайські провінції остаточно визнали гегемонію Цшь. У 221 р. до Хр. остаточно прийшло до формального об'єднання Китаю: король ІнЧжен (246—211 pp. до Хр.) проголосив себе цісарем всієї держави. Цісарський титул «хуанді» містив у собі ідею божеського походження влади. Ін Чжен змінив своє ім'я і назвався ШиХуанді, що означало «перший цісар». Його наслідники мали носити імена, взяті від чисельників1, «аж до десятитисячного». Новий цісар усунув владу давніх князів, поділив державу на нові округи й всюди поставив по три управителя: цивільного, військового й контролера. Часто зміняв їх, щоб не дійшли до занадто великих впливів. Він будував великі гостинці2 й канали, колонізував пустирі, переводячи населення з густо заселених околиць, завів одноцільні міри й навіть однакового розміру вози в усій державі. Це він видав наказ знищити давні архіви,- щоб цим позбавити аристократію її давніх привілеїв. У 215 р. до Хр. він наказав получити в одну цілість оборонні мури, побудовані давніше для оборони від нападів гунів. Так постав славний «китайський мур»3. Цей Ши Хуанді став засновником могутності Китаю, а назва його держави Цінь дійшла до Європи у формі «Сінай», «Тінай», тобто Хіна.
По смерті першого цісаря Китайська держава попала знову у внутрішній розстріл. Давні княжі роди підняли голову, різні провінції почали домагатися автономії, шляхта прийшла знову до голосу. Цісарі з великими труднощами вели боротьбу з відосередніми змаганнями, намагаючись за допомогою урядництва втримати централізм. До зростання національних почувань немало причинилися напади гунів. З огляду на грізну небезпеку громадянство зрозуміло потребу сильної влади. Остаточно нову організацію Китаю провів цісар У Д і (140—86 pp. до Хр.). Він утворив велику армію, в якій головну роль мала кіннота, побудував нові стратегічні дороги й розпочав боротьбу з Гунами. У недовгому часі вш перейшов Великий мур, відігнав гунів у монгольські степи й дійшов аж до Східного Туркестану. До рук Китаю дісталися караванні шляхи, так що можна було розпочати торгівлю з Іраном. Новоздобуті провінції У Ді колонізував, переводячи туди населення з осередніх провінцій. У цей спосіб намагався утворити бар'єр між Китаєм та Степом. Цей цісар відзначився також тим, що до Китаю прилучив полудневі провінції', аж по Кантон. Ці територіальні здобутки дали Китаєві надзвичайну силу, а рівночасно підняли авторитет цісаря-завойовника.
У самій державі могутній цісар міг не рахуватися з опозицією. Давніх феодалів він нищив в усякі способи; так, між іншим, видав декрет, що великі маєтності мають бути поділені на менші землі. В боротьбі з аристократією він протегував людям із народу, даючи їм вищі уряди. Потребуючи великих заообів на воєнні походи, він накладав тяжкі податки на вищі класи й не раз проводив реквізиції. У своїй державі завів вш однодільну1 монету, заборонив поодиноким провінціям бити свої гроші, завів також монополію на сіль і залізо. У культурному житті підпомагав філософії Конфуція, що тоді опанувала вищими класами й мала корисний вплив на піднесення суспільної моралі. Тоді уформував характеристичний світогляд китайців, що тривав довгі століття.
По смерті цісаря У в Китаї почалася внутрішня ворохоб-ня, що велася між різними претендентами на престол. Нерідко траплялися потаємні вбивства в цісаревіїі родині, якими двір усував невигідних людей. З початком християнської ери до влади дійшов самозванець Ван Ман (9—23 pp.), що усунув династію Тан і проголосив себе цісарем. Своїми аграрними реформами він викликав грізне повстання селян під назвою «червоних брів». Легальну династію привернув цісар Куанг-ву-ті (25—58 pp.). Він поширив владу Китаю на Аннам і наново забезпечив торгові шляхи в Середній Азії. Генерали того часу, Бань Чао і Пан Юнг, поширили впливи Китаю аж до границь Ірану. З тої доби маємо перші певні звістки про торгівлю Китаю 3 Римською державою, а саме вивіз китайського шовку. Транспорти йшли через Іран й Месопотамію до Тіра, де шовк фарбували й вивозили до Риму.
У першому столітті по Хр. у Китаї поширився буддизм. Пізніший переказ сповідав, що цісар Мінг-ті (58—75 pp.) уві сні побачив чудову постать, що ясніла золотим сяйвом. Один із дорадників цісаря вияснив, що це, певно, з'явився Будда. Цісар вислав посольство до Індії і спровадив перших буддійських ченців, що поширили нову віру.
У 220 р. вимерла династія Тан. Китай попав тоді знову у внутрішній розклад і боротьбу, що тривала аж до середньовіччя.
Початки Японії. Японія розпочала своє історичне життя значно пізніше, як Китай. У доісторичні часи були там великі зміни населення. Місцеві автохтони, до яких зараховують, між іншим, айнів, мусили уступати на північ під напором завойовників, що прийшли з полудня. Хто саме були вони, цього ще докладно не досліджено. Імовірно, племена малайсько-полінезійського походження, хоч також був наїзд і з боку азійського суходолу.
Японські перекази уважають першим королем свого краю героя Джимму Тенно, що прийшов з острова Кюсю, опанував країну Ямато на острові Ніппон та заснував тут свою державу. Японці вказують рік 660 до Хр. як початок своєї держави.
Японія стояла тоді на низькому рівні культури. Населення займалося рибальством, ловами й управою рису. Пізніше розвинулися ткацтво, гончарство й особливо металевий промисел, бо країна мала багаті засоби міді. Релігійні вірування також були примітивними й обмежувалися шануванням предків та сил природи. Цю релігію названо пізніше «шин-то».
Японці відзначалися від найдавніших часів як войовничий і лицарський народ. У завзятій боротьбі з місцевим населенням вони зайняли всі острови, а потім звернулися на суходіл. Королева Джинго у II ст. по Хр. підбила вже частину Кореї. Через ці завоювання Японія увійшла у зв'язки з Китаєм і перейняла звідти початки вищої культури, між іншим письмо, що стало монополією окремих писарських родів. Невдовзі також поширився там буддизм, що мав дуже велике культурне значення.