Останнім часом зріс інтерес до вивчення духовної культури та її ролі в розвитку суспільства. Виникають наукові дослідження з теорії, історії, соціології культури. Водночас помітні намагання відновити культурологічні концепції, які ототожнюють культуру з релігією. При цьому останню інтерпретують як універсальний елемент духовного життя, єдине живильне середовище видатних творінь людського генія і великих суспільних перетворень. Загальний інтерес до проблем культури зумовлений різними причинами. Для релігійних організацій утвердження функціональної залежності між релігією та всім різномаїттям духовного життя суспільства є засобом самоствердження і збереження своїх позицій у сучасному світі. Для зарубіжної культурології, зайнятої пошуком альтернативних теорій, які дають змогу подолати кризу сучасної «масової культури», релігія стає засобом обгрунтування нових культурологічних моделей. Цим пояснюються спроби оновленої інтерпретації поглядів західних соціологів — М. Вебера, Е. Дюркгейма, Г. Зіммеля, які намагалися довести незалежність культури від суспільного буття.
Наявність подібних тенденцій порушує перед наукою невідкладні завдання: показати справжню роль релігії в історії культури, з'ясувати особливості її впливу на духовні процеси і водночас розглянути значення вільнодумства як невід'ємного елемента духовної культури. Сучасні культурологічні концепції умовно поділяють на релігійно-богословські та світські, матеріалістичні.
В усіх богословських системах релігію розглядають як основоположний елемент духовної культури. Теза англійського етнографа Дж. Фрезера «вся культура — з храму» стала центральною ідеєю релігійної культурології. У сучасному православ'ї, зокрема, набула поширення «єдина філософія культу», яку розробив російський релігійний філософ і богослов П. О. Флоренський (1889—1937). Сутність цієї теорії зводиться до положення: вся культура постає з релігійного культу. Культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення й виховну роль усіх без винятку духовних цінностей. П. О. Флоренський доходить висновку про культ як основу духовної культури, внутрішній імпульс її розвитку.
Православні богослови вбачають у явищах культури лише релігійний зміст, який постійно нашаровується і деформується внаслідок світського впливу. На підставі цього вони твердять, що духовний розвиток, виходячи за межі релігії, неминуче породжує кризу культури.
Останнім часом у багатьох богословських дисертаціях, наукових розвідках, публікаціях акцентується увага на історичній ролі православ'я у становленні й розвитку духовної культури Київської Русі. Для теоретичного обгрунтування конструктивної ролі церкви на всіх етапах людської цивілізації православні богослови висувають свої концепції подій світової і вітчизняної історії. При їх тлумаченні їхні зусилля зосереджуються на з'ясуванні політичних, економічних і соціальних аспектів діяльності церкви з тим, щоб активніше включити християнство в суспільну історію і культуру.
Таке саме прагнення характерне для сучасних католицьких і протестантських концепцій культури. У прийнятій Другим Вати-канським собором (1962—1965) пастирській конституції зазначається, що християнське віровчення не лише оновлює духовну культуру, а й надприродним чином одухотворює її зсередини, очищає та звеличує її. Культура, згідно з цією конституцією, є наслідком божественного одкровення, яке зростило життєдайні пагони в людському серці. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Лише в Богові (і через Бога), згідно з нею, слід вбачати джерела виникнення і розвитку культури.
Активно розробляється ісламська культурологія, де вирішальна роль у розвиткові науки, культури, етичних учень належить Коранові. В 1980 р. іслам проголошений «цивілізаторською» релігією. Згідно з твердженнями богословів, будівництвом арабських міст як місць поклоніння і центрів науки, культури, розвитком знань сучасний світ зобов'язаний ісламові.
Отже, всі богословські концепції, якою б мірою вони не відрізнялися, вважають релігію єдиною основою, на якій могла виникнути духовна культура й досягти найвищих вершин. Лише завдяки релігії наука, мораль, живопис, архітектура набули повноцінного розвитку, стали вираженням людської активності й моральної відповідальності. Людська ж діяльність, не одухотворена світлом божественного розуму, стає, за твердженням богословів, головною причиною занепаду духовного життя і гальмом духовного прогресу.
Оцінюючи ці основоположні принципи релігійного трактування проблем культури, слід передусім з'ясувати роль релігії, релігійних організацій та ідеологів у розвитку духовної культури в усій її складності й суперечливості. Ніхто не заперечує нині загальновідомі факти, які свідчать про вагому роль церков, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури, поширенні писемності й освіти, музичного й образотворчого мистецтва.
Слід зауважити, що кожний новий етап у розвитку релігій, пов'язаний зі зміною попередніх вірувань, свідчить про кризу суспільних порядків та історичну необхідність соціальних зрушень. Так, запровадження християнства на Русі було викликане потребами релігійного освячення феодальних відносин. Нова суспільна структура вимагала нового ідеологічного забезпечення. Православ'я на Русі сприяло зміцненню прогресивних, порівняно з родоплемінними, феодальних відносин, брало під свій захист моногамну сім'ю, засуджувало існуючі раніше звичаї кровної помсти, сприяло розвиткові писемності, літератури, мистецтва, архітектури, широкому проникненні!) та освоєнню передової на той час візантійської культури.
Позитивна роль церкви, монастирів, релігійних діячів у розвитку духовної культури не означає, що релігія є визначальною умовою і головною причиною розвитку духовної культури в усій її багатогранності. Православ'я з розвитком феодальних відносин, утвердженням авторитарної централізованої влади багато в чому стало гальмом соціального і культурного прогресу. Не випадковими були намагання російських релігійних мислителів В. Соловйова, М. Бердяева та інших модернізувати православ'я, ідеологічно переорієнтувати його на збереження та виконання ним своєї доктринальної ролі.
Прогрес науки, філософської думки, мистецтва, літератури, моралі є наслідком задоволення суспільних потреб, обумовлених виробництвом матеріальних благ і відносинами, що складаються в процесі виробництва.
Нові уявлення та ідеї виникають як відображення матеріального життя суспільства. Саме спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі.
Не свідомість людей визначає їх буття, а суспільне буття визначає їх свідомість. Отже, не релігія була основою й причиною виникнення, становлення та розвитку культури, а вона сама, як і всі інші явища духовного порядку, виникла, еволюціонувала й поширилася під впливом соціально-економічних процесів і суспільних потреб. Безумовно, релігія впливала на суспільне життя. Вона неоднаково впливала на розвиток культури — гальмувала або сприяла її розвиткові.