Проблеми майбутнього, як свідчать етнографічні та археологічні дані, хвилювали людей ще на ранніх стадіях розвитку суспільства. «Передбачати» і навіть «впливати» на майбутнє в «міфічний» період було звичним заняттям, адже майбутній час, як і минулий, ототожнювався з теперішнім. Рецидиви подібного мислення і тепер іноді проявляються, наприклад, у формі футурофобії. Успадковані від далекого минулого особливості людської психіки і мислення враховують теоретики і практики прогнозування при опитуванні експертів, населення.
Уявлення про майбутнє в давні часи втілювалися у найпростіших казках і міфах про фантастичні світи на небесах і під землею, згодом у релігійних і утопічних концепціях майбутнього. Наприклад, в індуїстсько-буддійській концепції Історія уявлялась як постійна зміна циклів регресу від «золотого віку» до «кінця світу», потім наставав стан «створення нового світу», знову регрес, і так без кінця. В утопічних концепціях поставав ідеальний суспільний лад, бажане майбутнє, плани соціальних перетворень, які вже не пов'язувались з надприродними силами, але і не були науково обґрунтованими.
Спершу утопія тісно перепліталася з легендами про «золотий вік». В античності, а особливо в епоху Відродження, утопія була втілена у зображенні досконалих держав, що нібито десь існують (утопія Платона про суспільний лад, за якого на чолі держави стоять філософи, «Утопія» Т. Мора, «Місто Сонця» Т. Кампанелли, «Нова Атлантида» Ф. Бекона та ін.). Утопізм XVIII ст. широко використовував досягнення західноєвропейської філософії нового часу, ідеї Просвітництва у створенні трактатів, проектів та програм соціальних, політичних реформ. Із середини XIX ст. головними проблемами, до яких звертається утопізм, є соціальний ідеал і моральні
цінності.
У другій половині XIX ст. почався бурхливий розвиток «наукової фантастики». Жюль Берн, Г. Уеллс та інші автори науково-фантастичних творів використовували уже наукові методи передбачення майбутнього, зокрема екстраполяцію тенденцій розвитку науки, техніки, культури на близьке і далеке майбутнє. А художня форма творів розширила діапазон поглядів на проблеми майбутнього і привернула до них масову аудиторію. Соціальні наукові теорії та прогнози були покладені в основу багатьох науково-фантастичних творів. З іншого боку, наукова фантастика стала джерелом ідей для соціального прогнозування.
Ще вищу практичну значимість мав новий жанр наукової публіцистики — «роздуми про майбутнє» вчених або письменників, добре обізнаних з проблемами науки. У їх працях спроби «проникнення в майбутнє» здійснювалися не тільки з допомогою засобів мистецтва, а й науки. Найвідо-мішими творами цього жанру були «Через сто років» (1892) ПІ. Ріше, «Уривки з майбутньої історії» (1896) Г. Тарда, «Завтра» (1898) Е. Говарда, «Передбачення про вплив прогресу механіки і науки на людське життя і думку» (1901) Г. Уелл-са, «Етюди оптиміста» (1907) І. Мечникова та ін.
У 20—30-ті роки XX ст. в Європі спостерігається справжній бум «роздумів про майбутнє». Виходять друком фундаментальні монографії про перспективи розвитку науки, техніки, економіки, культури А. Лоу («Майбутнє»), Ф. Джиббса («Післязавтра»), Е. Біркенхеда («Світ в 7040 році»), Г. Уеллса («Війна і майбутнє», «Праця, добробут і щастя людства», «Доля Гомо сапієнс», «Новий світовий порядок») та ін.
Особливе ставлення до утопії і фантастики сформувалися в Росії, що значною мірою вплинуло й на «українську ситуацію». Утопічні мрії, трактати й проекти набули тут глибшого розвитку, ніж в інших країнах. Саме бідність, економічна неефективність, низький культурний рівень і повне безправ'я народних мас живили мрії про стрибок у блискуче майбутнє, високу ефективність, багате життя і соціальну справедливість. Не випадково російська утопія багато в чому випередила розвиток світової утопічної думки. Так, В. Солов-йов «Короткою історією антихриста» (1900) випередив містичні фантазії Заходу. Загальновизнаним є вплив К. Ціол-ковського на сучасну космічну фантастику, В. Вернадсько-го — на духовні утопії. «Великий інквізитор» Ф. Достоєвсь-кого вплинув на появу антиутопій новітнього часу. Перша з них — «Ми» була створена Є. Замятіним у 1920 р. Найбільший соціальний експеримент (спроба радикального і швидкого стрибка до колективного щастя шляхом соціалістичної революції), який із сучасної точки зору виглядає як утопічний, також був здійснений у Росії.
На Заході загальмований в період Другої світової війни розвиток концепцій майбутнього наприкінці 40-х років розгортається з новою силою. Цьому сприяла поява теорії НТР, що була викладена в книгах Дж. Бернала і Н. Вінера. Велику роль в її популяризації відіграла книга австрійського публіциста Р. Юнгка «Майбутнє уже розпочалося» (1952). Концепція НТР поставила питання про радикальні якісні зміни в житті людства протягом найближчих десятиріч.
Розроблена в 50—60-х роках техніка пошукового і нормативного прогнозування, яка поставила прогностику на службу управлінню, зумовила появу сотень наукових закладів, які спеціально займалися виробленням технологічних прогнозів.
«Буму прогнозів» 60—70-х років сприяло формування нових філософських, економічних і соціологічних концепцій суспільного розвитку, набору понять, категорій, соціальних норм, інших теоретичних передумов, необхідних для конструювання моделей майбутнього. Вирішальне значення щодо цього мали теорії «індустріалізму», «постіндустріалізму», згодом і концепції «інформаційного суспільства».
На зміну оптимістичним теоріям майбутнього поступово приходить хвиля соціального песимізму. Перша «антиіндус-тріальна хвиля» була пов'язана із зростаючою тривогою світової громадськості у зв'язку з прогресуючим забрудненням навколишнього середовища. «Технофоби» Олвин Тоффлера (нар. 1928), Л. Мемфорд, Т. Роззак та інші, викладаючи кон-
цепцію «шоку від зіткнення з майбутнім», твердили, що не тільки технологія, але й інші соціальні процеси вийшли з-під контролю і що саме НТР, сучасна технологія є головною причиною всіх бід. Футурологічними бестселерами такого типу в 70-ті роки стали «Футурошок», «Екоспазм» і «Третя хвиля» О. Тоффлера. В першій з цих книг констатувалося: «Підсвідомий страх, масові неврози, вчинки, що не піддаються раціональному поясненню, нестримні акти насилля — все це тільки слабкі ознаки хвороби, яка нас чекає. Футурошок, — продовжував О. Тоффлер, — це знамення часу, результат зростаючого темпу життя, результат раптових змін, що відбуваються в суспільстві». Щоб підготуватися до цього «футурошоку», пропонувалось: негайно розвивати «дослідження майбутнього», створювати плацдарм для наступу на майбутнє шляхом проведення соціальних експериментів,' організувати «навчання майбутньому» в школах, університетах, інших навчальних закладах, а також через засоби масової інформації.
Але ще до виходу в світ названих книг, в 1968 році, за ініціативою Ауреліо Печчеї — видатного італійського економіста, бізнесмена і громадського діяча, був створений Римський клуб — міжнародна організація вчених, що мала на меті привернути увагу державних керівників, вчених, громадськості до глобальних проблем, які загострювалися у світі. Ця невелика організація (100 осіб), яка не мала навіть власного бюджету, здобула авторитет і міжнародне визнання, здійснюючи активний вплив на світову громадську думку.
Найбільші наукові центри світу взяли участь у дослідженні й підготовці знаменитих доповідей Римському клубу, керівники багатьох держав світу підтримують контакти з Клубом, конференції Клубу проводяться в багатьох столицях світу. Римський клуб здійснював пошуки надійного інструментарію вивчення глобальних проблем, оскільки рання футурологія 50—60-х років мала примітивну дослідницьку методологію, зокрема недосконалі методи екстраполяції та історичної аналогії, на основі яких і відбувалось усвідомлення майбутнього. На початку 70-х років американським кібернетиком Дж. Форрестером — відомим спеціалістом з теорії та моделювання складних динамічних (соціальних) систем, були створені економіко-математичні моделі глобального розвитку світу «Світ-1» і «Світ-2». Вони імітували світовий розвиток з допомогою декількох глобальних категорій — населення, капіталовкладення, використання невідновлюваних ресурсів, забруднення середовища, виробництво продовольства.
Запропоновані Форрестером методи були широко використані при виробленні різноманітних соціальних моделей. Так, уже в першій доповіді Римському клубу під назвою «Межі росту» (1972) американський професор Денніс Медоуз представив і проаналізував низку гомогенних моделей світу. Висновок автора: колапс людства, пов'язаний з виснаженням ресурсів, забрудненням тощо, неминучий у найближчому столітті. Вихід з такого становища, на думку Медоуза, — в «нульовому зростанні» промисловості й населення. Головна мета доповіді, яка полягала у застереженні, була досягнута. Книга «Межі росту» за короткий час вийшла майже ЗО мовами чотиримільйонним тиражем, понад 1000 навчальних курсів в університетах і коледжах використовували її як навчальний посібник.
Двома роками пізніше у звіті Римському клубу американського математика М. Месаровича і німецького професора математики Е. Пестеля «Людство на поворотному пункті», світ розглядається як система взаємодіючих регіонів, що відрізняються один від одного рівнем економічного розвитку, культурними цінностями, способом життя. Тому світові, на думку авторів, загрожує не стільки глобальна небезпека, скільки регіональні катастрофи. І вихід із становища не в зупиненні економічного зростання на певному критично допустимому рівні, а в розвиткові усіх структур, але тільки у формі «органічного зростання». З середини 70-х років Римський клуб майже щорічно проводить конференції і публікує доповіді з проблем глобального моделювання.
Відмінності глобального моделювання від футурології 60-х років полягають не тільки у використанні комп'ютерних моделей, але і в застосуванні альтернативного, варіантного підходу при визначенні тенденцій розвитку майбутнього. Мета глобального моделювання якраз і полягає в тому, щоб дослідити різні альтернативи розвитку людства і виробити відповідні рішення для нейтралізації одних і створення сприятливих умов для реалізації інших. Наприклад, один з най-відоміших у світі вчених і консультантів з питань бізнесу та міжнародних відносин, а з початку 90-х років іноземний член НАН України Богдан Гаврилишин у доповіді Римському клубові «Дороговкази в майбутнє», вперше опублікованій у 1980 р. в Нью-Йорку, передбачав такі два варіанти майбутнього розвитку Радянського Союзу: «Або істотні перетворення еволюційного характеру, що вимагають великої рішучості і вміння з боку нинішнього керівництва, або збереження статус-кво з вірогідністю розпаду в кінці цього шляху».
Проблеми глобального моделювання становлять основу досліджень багатьох інших міжнародних, національних груп
і центрів, їх прогнози на майбутнє цивілізації досить неоднозначні: від крайнього екопесимізму з тотальною глобальною катастрофою вже в найближчі десятиліття до крайнього оптимізму. Представниками оптимістичного напряму є, наприклад, відомі американські діагностики тенденцій світового розвитку Дж. Нейсбітт і П. Ебурдін, які в книзі «Мега-тенденції 2000» стверджують, що останнє десятиріччя XX ст. буде десятиріччям вражаючих технологічних новинок, безпрецедентних економічних можливостей, незвичайних політичних реформ і великого культурного відродження.
Прогнозування не зводиться нині тільки до глобального моделювання, широко використовуються й інші методи вивчення майбутнього, створюється багато прогнозних розробок з конкретних проблем суспільного життя. Триває активна робота над теоретико-методологічними і методико-технічними питаннями щодо вдосконалення сучасного інструментарію прогнозування.
Нині майже в усіх розвинутих країнах існують футурологічні інститути, журнали. З кінця 60-х років систематично проводяться міжнародні і всесвітні конференції з проблем майбутнього. В 1973 р. завдяки зусиллям австрійського футуролога Роберта Юнгка була створена Всесвітня федерація дослідників майбутнього, до якої ввійшла більшість провідних футурологів світу.
Наприкінці 60-х років прогнозування поступово втрачає ізольований, самостійний характер. Прогнози все органічніше входять у системи планування, програмування, проектування, управління. Відповідно в закладах і установах сфери управління створюються підрозділи прогнозування і проектування.
У Радянському Союзі слово «прогнозування» з'явилося у вжитку у середині 60-х років. У 1966 р. заговорили про до-планові прогнозні розробки. В 1967 р. в окремих науково-дослідних закладах з'являються перші сектори і відділи з питань науково-технічного і соціально-економічного прогнозування. Тоді ж були створені секція і громадський Інститут соціального прогнозування при Радянській соціологічній асоціації. В 1968 р. засновано Радянську асоціацію наукового прогнозування. В Києві, Москві, Ленінграді почали скликати конференції, симпозіуми з питань теорії і практики прогнозування. Публікуються перші спеціальні праці (Г. Добро-ва, І. Бестужева-Лади, В. Косолапова).
У 1969—1970 рр. внаслідок чергового тотального погрому суспільствознавства науково-прогностична активність була придушена. Адміністративне ця діяльність була покладена
на Держкомітет з науки і техніки. Сили прогнозистів сконцентрували на вироблення «Комплексної програми науково-технічного прогресу і його соціально-економічних наслідків на 1976—1990 рр.», а пізніше й інших програм — від загальнодержавних (енергетичної і продовольчої) до сотень галузевих.
Армія прогнозистів із десятків тисяч спеціалістів на початку кожної з останніх п'ятирічок створювали по півсотні гомів «Комплексної програми науково-технічного прогресу» на прийдешні 20 років. А крім того — тисячі конкретних прогнозів. Усі вони були призначені тільки для службового користування. Але Держплан, для якого готувалися прогнозні розробки, їх не використовував, оскільки плани п'ятирічок верстав «від досягнутого», для чого ніяких прогнозів не потрібно було.
Як і в усьому світі, роль прогнозування буде зростати і в Україні, яка має певні традиції і досвід дослідження майбутнього. Досить згадати хоча б середньовічного доктора філософії і медицини Юрія Дрогобича (справжнє прізвище — Котермак), автора першої вітчизняної друкованої книги «Прогностична оцінка 1483 року», виданої в Римі в 1483 р., низки відомих рукописних праць з проблем прогностики. Наприкінці 20-х років XX ст. М. Грушевський у роботі «Почат-ки громадянства» ставив питання про створення соціально-політичної прогностики, розвиток футурології. Один з відомих у колишньому СРСР прогностиків В. Косолапов жив і працював у Києві. Наприкінці 60-х років Київ став місцем проведення масштабних конференцій з питань теорії і практики прогнозування, симпозіумів з наукознавства і науково-технічного прогнозування. Значною подією для української прогностики стала Міжнародна науково-практична конференція «Проблеми діагностики і прогнозування соціально-економічних ситуацій», яка відбулася в 1992 р. у Кривому Розі.