Вивченням протосоціологічних знань, становлення і розвитку науки про суспільство займається історія соціології.
Соціологічна думка формувалась у контексті розвитку цивілізацій. Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв'язку з міфологією. У давніх міфах, які в різних народів мають свої особливості, втілені первісні уявлення людей про навколишню природу, органічною частиною якої тодішня людина вважала і себе, про суспільство і взаємовідносини в ньому, про світ узагалі. Фантастичні картини часто мають земну природу, фантастичні образи наділені людськими рисами, а явища природи, події суспільного життя тлумачаться в причинно-наслідковому взаємозв'язку.
За первіснообщинного ладу існував соціоантропоморфний світогляд, за яким світ, функціонування суспільства тлумачились на основі властивостей людини та її роду. Все, що оточувало людину — сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірі, каміння, дерева, вітер та інше, — бачилося живим, таким, що має душу. Окремі явища природи розглядалися як божественні дії, як воля окремих богів, від яких, вважалося, залежали життя людини і розвиток подій у
суспільстві. Наприклад, за народним повір'ям українців, кожен мав свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля з'являлася в образі нової зірки в Небі по народженні людини, а з її смертю зірка падала з Неба. Соціальні норми ґрунтувалися на етичних, а ті формувалися на основі соціоантропоморф-них уявлень.
З розвитком людини і суспільства міфологічне сприйняття і тлумачення дійсності поступається відображенню його в опоетизованих оповідях, сказаннях про боротьбу історично існуючого чи фантастичного героя-богатиря зі Злом, про перемогу Добра, Справедливості. Міф, який був населений язичницькими богами та іншими фантастичними істотами, заступає епос, у центрі якого — людина, яка діє на тлі історичної долі народу, історичних подій.
З часом з'являються перші паростки філософського пізнання і тлумачення світу. Тодішня філософія втілювала в собі нерозмежовані знання, оскільки філософія виникла значно раніше від природничих наук.
Певні уявлення про стародавні соціальні вчення можна скласти на основі пам'яток античної культури, особливо періоду її розквіту (V—IV ст. до н.е.). З мислителів цього часу найцікавіші міркування належать насамперед Платону й Ари-стотелю.
Платан, справжнє ім'я — Аристокл (427—347 до н.е.), був одним із перших, хто спробував пояснити причини соціального розшарування, тобто створив теорію соціальної стратифікації. Соціальна структура суспільства, за Платоном, формується внаслідок дії надлюдського розуму. Боги створюють душі й розміщують їх на зорях. Душі певний час споглядають вище буття ідей. Наситившись спогляданням, вони падають і потрапляють у тілесний світ. Тілесні душі є нерівними, оскільки різною мірою прилучалися до вищого буття ідей. Нерівність душ, тобто різне володіння ідеями, знаннями, спричиняє нерівність соціальну, певну ієрархію професій, класів. Ця ієрархія починається з філософа, далі йдуть цар, державний діяч, лікар, віщун, поет, ремісник і землероб. Є у Платона й простіша соціальна структура, в якій він розрізняє три стани: філософи, воїни, землероби і ремісники.
На його думку, в державі (під державою розумів і суспільство) всі громадяни мають займатися тільки своєю справою і не втручатися в чужі. В цьому полягає і соціальна справедливість: кожен має своє і виконує також своє.
Платона часто називають попередником соціалістичних ідей. Основними чинниками, які породжують соціальні протиріччя, він вважав бідність і багатство, кращою державою —
ту, в якій у людей все спільне. Філософи та воїни — вищі верстви суспільства — не повинні володіти приватною власністю. Держава має забезпечити їх усім необхідним для виконання своїх обов'язків.
Задля соціальної справедливості Платон пропонував скасувати сім'ю як соціальний інститут. Адже коли дружина й діти у кожного свої, це спричиняє особливі для кожного радощі й печалі, що роз'єднує людей і порушує державну єдність. Статеві стосунки у суспільстві повинні були суворо регламентуватися. Жінці дозволялося мати дітей з 20 до 40 років, чоловікові — з 25 до 55. Дітей, народжених поза зазначеними віковими межами, повинні були знищувати. Держава мала регулювати статеві стосунки так, щоб кращі сходились з кращими, гірші — з гіршими. Потомство кращих жінок і чоловіків необхідно було виховувати, гірших — знищувати. Виховання дітей — компетенція держави, матерям не треба знати своїх дітей особисто. Тоді кожна з них буде любити всіх дітей—ровесників своєї дитини як своїх імовірних дітей, що зміцнить єдність держави.
На питання, чи щасливими будуть у такому суспільстві люди, Платон відповідав, що його держава не передбачає щастя кожного зокрема, достатньо того, що вона щаслива загалом. Пізніше учень Платона Аристотель скаже, що в такій державі ніхто не щасливий, тому що вона загалом нещаслива, адже ціле не може бути щасливе, якшо його частини нещасливі.
Соціальне вчення Платона зумовлює амбівалентне (подвійне) сприймання його. Поряд із суперечливими і неприйнятними ідеями він висловлював такі, які й тепер обговорюються вченими. Так, він вважав, що теорія управління державою має бути заснована на вивченні людини, а здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх і невпевненість. Цікавим є і його міркування про те, що характер уряду визначається якостями людей даної держави. Загалом соціально-філософські погляди Платона мали велике значення для розвитку наукової думки стародавнього світу й пізніших часів. Здобувши послідовників і супротивників, вони сприяли новим науковим пошукам.
Учень Платона Аристотель (384—322 до н.е.) є творцем найширшої наукової системи античності. Більше 150 його праць присвячені філософії, фізиці, космології, логіці, психології, мистецтву. Значне місце посідають і роботи з проблем суспільствознавства.
Теоретична спадщина Аристотеля містить цікаві погляди на соціальну організацію. Він вважав, що людина у своєму
житті потребує певних благ, необхідних для існування. Без цього неможливий всебічний розвиток особистості. Але надмірні майнові статки не потрібні. Вчений обстоював необхідність приватної власності: коли власність буде поділена між окремими особами, зникнуть взаємні нарікання, кожен буде ретельно ставитися до того, що йому належатиме. Регулювати обсяги власності мають моральні, інтелектуальні чинники: щоб інтелектуальні люди не бажали мати більше, ніж треба, а інші не мали можливості бажати цього.
Взаємин громадян у суспільстві Аристотель вважав вищою формою спілкування. Кожний окремий вид спілкування виникає з прагнення певного блага. (Ця думка втілена й розвинута в сучасній соціологічній «теорії обміну»: люди взаємодіють на основі аналізу свого колишнього досвіду й потенційних винагород та покарань.)
Платон шукав абсолютної справедливості. Для Аристотеля основна дилема — влада закону чи влада людей. Погоджуючися з тим, що закон придуманий людьми й ніколи не буде досконалим, він підкреслював, що влада закону краща за владу будь-якої особи. Управління на основі закону не може бути абсолютно справедливим, але все ж воно є меншим злом, ніж свавілля та пристрасті управління, заснованого на владі людини. Концепція Аристотеля про владу закону була актуальною у середні віки, коли політичні відносини будувалися на звичаях, і стала важливою складовою європейської конституційної системи.
Значним соціологічним відкриттям Аристотеля є теорія «середнього елемента», згідно з якою «середній елемент» — соціальна група, яка за майновим станом посідає проміжне місце між найбагатшою і найбіднішою верствами суспільства (малися на увазі вільні громадяни; раби до уваги не бралися). Держава, яка складатиметься переважно з людей середнього достатку, матиме й найкращий державний устрій, а її громадяни перебуватимуть у найбільшій безпеці. Вони не прагнутимуть чужого добра, як бідняки. Ніхто не претендуватиме на те, що належить середньому класу, бо він є більшістю населення країни. Аристотель був упевнений, що бідність породжує бунт і злочин, а там, де відсутній середній клас і чисельно переважають бідні верстви населення, неминучі соціальні ускладнення, які можуть призвести до загибелі держави.
Аристотеля справедливо вважають провісником політики середніх верств населення. У XX ст. теорія «середнього класу», що обґрунтовує його стабілізуючу роль у суспільстві, посіла помітне місце в соціології.
Соціальна думка Стародавнього Риму формувалася під
впливом учень давньогрецького походження. Однак римські мислителі ближче підійшли до осмислення сутності рабовласницького суспільства, передусім щодо власності, майнових відносин, ролі держави у цих процесах. Вельми цікаві соціально-політичні міркування висловлювали знаменитий оратор Цицерон, правники Гай, Модестіан, Папініан та ін.
Головні протиріччя рабовласницького ладу, жорстокість Римської імперії щодо будь-яких спроб похитнути її устої породжували у народних мас відчуття безсилля, безвиході, що було однією з основних передумов поширення релігійних настроїв. Народ, сподіваючись на краще життя, чекав Спасителя. Згідно з християнським ученням ним став божий посланик Христос.
За тих часів моделі формулювання та вирішення соціальних проблем формувалися відповідно до загального світобачення та під впливом провідних релігійних концепцій. В основі соціальної парадигми стало християнство, яке зберегло свої позиції і в середні віки. Космологічний фаталізм, характерний для античності, заступив християнський провіденціалізм (від лат. — передбачення, провидіння), який розглядав історію як вияв волі Божої. Згідно з цією волею здійснюється заздалегідь передбачена божественна програма спасіння людини й світу. Провіденціалізм поєднувався із свободою індивідуального вибору й особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.
Великий авторитет серед християнських мислителів протягом кількох століть мав римський єпископ Августин Блаженний (354—430). Він уперше глянув на історію людства як на єдиний, закономірний та об'єктивний процес, який є частиною еволюції світу загалом. Історія земного людства обмежується двома катастрофічними подіями: гріхопадінням Адама та Єви і Страшним судом. За цей час відбувається випробовування волі людей до добра, спокутування першо-родного гріха, закликання кращої частини людства до побудови священної спілки праведників, відокремлення праведників від грішників. Люди повинні прагнути потрапити в «град Божий», тобто в «суспільство небесне».
Діалектика всесвітньої історії уявляється Августину протиборством двох діаметрально протилежних за своїми інтересами та долями людських спільнот: «суспільства земного» і «суспільства небесного». Протилежна й мораль обох суспільств: громадяни першого хочуть будь-якими засобами добре влаштуватись у цьому житті; громадяни другого беруть від цього життя тільки необхідне, терпляче чекаючи вічного блаженства в майбутньому.
Августин вважав мир вищим ідеалом будь-якого суспільства, але в земному суспільстві він триває недовго, тому що його роздирають егоїзм і ворожнечаі. Такі думки фактично збігаються з деякими сучасними уявленнями про соціальні процеси, зокрема про нетривкість і непостійність процесу співробітництва.
Загалом суспільна модель А. Блаженного є моделлю теократичної держави, в якій обґрунтовується необхідність підкорення світської влади авторитету церкви.
В епоху Відродження (XIV—XVI ст.) була започаткована нова система соціальних і моральних цінностей. Вирішальною тенденцією став перехід від теоцентричного до антропо-центричного розуміння світу. Це дало імпульс новій соціальній психології: за нових економічних і політичних умов людина повинна покладатися тільки на власні сили, волю, знання, кмітливість, заповзятливість. Певного поширення набули й утопічні погляди.
Основні суспільно-політичні погляди епохи Відродження закумульовані в мистецьких, філософських творах великих гуманістів Дайте Аліг'єрі, Франческо Петрарки, Бокаччо, Ле-онардо да Вінчі, Еразма Роттердамського, Сервантеса та ін. Однак соціально-політична думка Відродження поширилася здебільшого серед інтелектуально активної частини населення, умами народних мас оволодіти вона не змогла.
У соціально-економічному житті Західної Європи XVI ст. стали активно розвиватися капіталістичні відносини, які вивели на суспільну арену нові класи і нові відносини, що вступили в гостре протиріччя з феодальними принципами.
Тогочасна суспільна думка опинилася перед завданням осмислити існуючі соціальні реалії, передусім стосовно ролі та функцій держави, права, політики, особи. Одним із найяскравіших учених того часу, який наблизився до проблем буржуазного суспільства, став італієць Нікколо Макіавєллі (1469— 1527). Він першим розглянув проблему технології ефективного лідерства, обґрунтував теорію організаційної поведінки.
Макіавєллі розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту:
1) авторитет або влада лідера кореняться у підтримці прихильників;
2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він чекає від них;
3) лідер має володіти волею до виживання;
4) лідер має бути завжди зразком мудрості та справедливості для своїх прихильників.
Макіавеллі стверджував, що правитель, який бажає домогтися успіху, повинен вивіряти свої дії із законами необхідності (долі), а також зі способом поведінки підлеглих.
Серед теоретиків соціального менеджменту і сьогодні дискутується сформульоване Макіавеллі питання: що для лідера краще — навіювати страх до себе чи любов? Що для нього корисніше: аби його любили чи боялися? Краще, звичайно, вважав учений, поєднувати обидва мотиви, але страх міцніший і твердіший, а любов дуже тонка. Вона тримається на надто хисткій основі — людській вдячності, яка легко руйнується. Але діяти треба так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше правителя ніщо не врятує від обурення мас.
Керувати людьми, стверджував Макіавеллі, можна або ласкою, або пригніченням, вчиняючи це дуже обачливо. Благодіяння правильніше роздавати по краплі, щоб підлеглі мали досить часу для вдячної оцінки. Нагородами та підвищенням по службі дорожать, коли це трапляється рідко. А карати краще відразу і суворо. Одномоментна жорсткість сприймається з меншим роздратуванням, ніж розтягнута у часі. Там, де є роздратування, керувати поведінкою людей неможливо.
Актуальним є міркування Макіавеллі про те, що ніколи не можна усунути одну незручність, аби із цього не виникла інша. Якщо, наприклад, хочеш зробити народ сильним і великим, доведеться виховати в ньому свободу і незалежність. Але тоді цим народом вже не можна буде керувати, не рахуючись з його волею.
Теоретичний доробок Н. Макіавеллі оцінюють по-різному. Його часто згадують, коли до влади пробираються цинізм, корисливість. Однак ідеї Макіавеллі дали життя сучасній соціологічній теорії еліт (В. Парето, Е. Дженнінг, Г. Моска, Ч. Міллс), мали вплив на автора теорії «менеджерської революції» Дж. Бернхайма. Досить авторитетним вважають його теоретики бюрократії (М. Вебер, Р. Міхельс), корупції (С. Хан-тінгтон), «постіндустріального суспільства» і політичного прогнозування (Д. Белл, Г. Кан, Е. Вінер). Нарешті, Н. Макіавеллі задовго до О. Конта висунув ідею «суспільного консенсусу».
Помітний вплив на подальший розвиток суспільної думки справили концепції Томаса Гоббса (1588—1679), насамперед вчення про суспільний договір. Схематично його можна викласти так: люди від природи мають однакові права; одночасно природа створила й причини для конфліктів (війн) між ними — суперництво, недовіру, жадобу до слави. Все це призводить до жорстоких зіткнень між людьми; постійний
страх за свою безпеку змушує, нарешті, прийняти розумне рішення — з глухого кута недовіри та конфліктів їх може вивести тільки суспільний договір.
Люди укладають суспільний договір не заради якихось високих ідеалів, а задля своєї вигоди. До суспільного життя їх схилили гіркі уроки минулого і лише згодом — виховання. Людина, як елемент природи, кидає своє природне буття і починає жити за штучними, створеними людьми суспільними законами. Таким чином, постають певні суперечності між природним і соціальним буттям.
Структура держави, за Гоббсом, уподібнюється будові живого організму. Суверен — це душа, чиновники — нерви та сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби, таємні агенти — очі держави. Нагороди та покарання — нервові імпульси, що йдуть від «голови» держави до її органів, а гроші є «суспільною кров'ю» та ін. (Ідея порівняння суспільства з живим організмом детально розроблятиметься у середині XIX ст.). Держава — це механізм, створений «механіками» (людьми), який регулюється через встановлені норми поведінки. Держава — це доцільно влаштований громадянами «політичний автомат».
Пошуки моделей ідеального справедливого суспільства продовжували і вчені-утопісти, яких розглядають у контексті духовного, соціально-політичного досвіду епохи Відродження. Найвідоміші утопічні теорії англійця Т. Мора та італійця Т. Кампанелли. Томас Мор (1478—1535), автор твору «Утопія», справедливим вважав суспільство, в якому існуватиме тільки суспільна власність. Все має належати всім, і хоча ніхто нічим конкретно не володітиме, всі, однак, будуть багаті. Цього буде досягнуто обов'язковою для всіх фізичною працею з шестигодинним робочим днем. Найвища цінність суспільства — людина. Все підпорядковується її здоров'ю. Всі громадяни одягаються однаково, за винятком того, що одяг чоловіків відрізняється від одягу жінок, а одяг одружених — від одягу неодружених. Мода ніколи не змінюється.
Томмазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства. Водночас він вважав людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на своє буття. Т. Кампанелла змалював образ міста-держави («Місто Сонця»), де існує общинне життя, яке ґрунтується на відсутності приватної власності і на спільній, добре організованій праці. Ця особливість надає великої переваги: немає ні бідних, ні багатих, внаслідок чого не люди служать речам, а речі служать людям. Незалежність від речей дає змогу громадянам зберегти власну індивідуальність, не руйнувати її у
непосильній праці: передбачалася тривалість робочого дня чотири години.
Взявши за основу платонівську ідеальну державу, Т. Кампанел ла вважав, що відсутність приватної власності можлива тільки за відсутності індивідуальної сім'ї. В його суспільстві всі статеві стосунки мали б бути суворо регламентованими. Керівництво визначає, які чоловіки і жінки краще підходять одне одному і коли вони можуть вступати у статеві зносини. Вихованням дітей займається суспільство. Керують суспільством спеціалісти, яким поталанило від народження бути найздібнішими.
До проблеми управління суспільством спеціалістами ще не раз поверталися вчені. Так, англійський соціолог М. Янг у 1958 р. написав антиутопію «Піднесення меритократії: 1870— 2033», в якій сатиричне зобразив прихід до влади і крах олігархії, яка виправдовувала своє панування тим, що складалося з найталановитіших та найенергійніших особистостей, рекрутованих з усіх верств суспільства. Однак Д. Белл і 3. Бжезинський надали термінові «меритократія» (від лат.— гідні влади) позитивний зміст, сконструювали соціологічну й політичну концепцію меритократії, яка заперечує можливість соціальної рівності та підкреслює визначну роль нової інтелектуальної еліти.
У XVII—XVIII ст. почали домінувати просвітницькі ідеї. Вчені різних країн виступили проти кріпосництва у всіх його проявах, обґрунтували необхідність нових, прогресивніших суспільних порядків, значну роль у створенні яких вони відводили поширенню знань.
Одним із найяскравіших представників цієї когорти був Шарль Луї де Секонда, відомий за своїм баронським титулом де Монтеск'є (1689—1755). Застосувавши історичний підхід до соціальних проблем, він дійшов висновку, що їх не можна тлумачити ні з точки зору християнського провіденціалізму, ні як скупчення випадкових подій, що стаються з примхи людей. «Існують загальні причини як духовного, так і фізичного порядку», — вважав Монтеск'є
На прикладі Стародавнього Риму він спробував обґрунтувати соціально-психологічну детермінацію історичного процесу. Джерелом могутності римлян вважав властиву їм громадянську доброчинність, яка спонукала ставити над усе інтереси вітчизни. Ця соціально-психологічна риса, на думку Монтеск'є, органічна в контексті політичної свободи, республіканської форми управління суспільством. Падіння республіки і встановлення деспотичного правління призвели до послаблення громадянської доброчинності, внаслідок чого
римляни виявилися нездатними протистояти варварам. А падіння республіки зумовлене невпинною експансією римлян, значними військовими витратами. Отже, Монтеск'є бачив причинне-наслідкові зв'язки між соціальними явищами.
Обережно ставився він до перспектив швидкої та радикальної зміни суспільного ладу, зараховуючи себе до тих, хто «відчуває старе зло, бачить засіб до його виправлення, але водночас бачить і нове зло, яке випливає з цього виправлення».
Логічним розвитком концепції соціально-психологічної детермінації історичного процесу стало й обґрунтування впливу географічного середовища (клімату, ґрунту, рельєфу місцевості) на характер суспільства, поведінку, діяльність його елементів. Монтеск'є вважав, що в малих та середніх за розмірами державах немає географічної передумови для сепаратизму окраїн, і тому уряд може здійснювати там свою владу порівняно м'якими засобами, не позбавляючи підданих політичної свободи, а навпаки, забезпечуючи її заради процвітання країни. Тобто в таких державах є всі можливості правити через закони. Великі за розмірами держави не можуть існувати без деспотичного правління, яке тільки страхом перед лютим покаранням змушує віддалені окраїни (насамперед їх управителів) підкорятися центральній владі. У XIX ст. концепція географічного детермінізму Монтеек'є стала одним із теоретичних джерел географічного напряму в соціології.
Значно збагатив теоретичні дослідження соціальних проблем Жан-Жак Руссо (1712—1778). Він вважав, що суспільний прогрес характеризується суперечностями і попереджав щодо ілюзії ототожнення розвитку знань із збагаченням мудрості людей.
Руссо належить авторство теорії відчуження. Якщо його сучасник, відомий французький вчений Клод Гельвецш (1715—1771), вважав, що у бідах людей винні законодавці, які видали погані закони, то Руссо стверджував, що самі люди своєю сукупною діяльністю призвели себе до нещасть і страждань. Він виділив шість різновидів відчуження: політичне (відчуження правлячих осіб від їх підданих і потреб держави); соціально-економічне (нерівність у власності породжує зло); моральне (намагаючись жити «краще», люди приходять до морального зубожіння); психологічне (в міру розвитку суспільства людьми оволодіває почуття самотності); загальнокультурне (брехливість і фальш проникають у мистецтво, науку і стосунки між людьми).
Усі зазначені види відчуження Руссо не субординував, але відчував їх внутрішній зв'язок, зумовлений взаємодією індивідуального й суспільного: відчуження соціальних інсти-
тутів від особистого щастя і морального покликання людини, внутрішній розлад у людини та її відособлення від суспільства — все це може бути проявом загальної суспільної кризи.
Ж.-Ж. Руссо відомий також як автор вчення про походження соціальної нерівності. Він вважав, що здатність людини удосконалюватись і зростання кількості населення зумовили нагромадження засобів для життя, створення знарядь, що. підвищують ефективність праці, зумовлюють перехід до осілого способу життя і примус працювати на себе інших людей. Розвиток господарства спонукав запровадження приватної власності, яка стала основою майбутнього громадянського суспільства і спричинила у ньому майнову, а згодом і політичну нерівність.
Теоретичні положення Ж.-Ж. Руссо можна віднайти у працях П. Гольбаха, К. Гельвеція, Д. Дідро, І. Канта, Г.-В. Регеля.