А. Сміт (1723—1790) видатний англійський економіст, який започаткував систематизований виклад політичної економії. 1776 року він опублікував працю «Дослідження про природу і причини багатства народів», яка здобула світової слави.
Наслідуючи філософів-просвітителів, котрі за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її комплексного дослідження. У «Багатстві народів» він досліджує «людину економічну», однак не ізолює її від інших аспектів людського життя.
Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.
Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них «дозвіллям, свободою, спокоєм». Схильність до обміну зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяльність на певній її формі, що підвищує її продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.
Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», Сміт підкреслює, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «незрима рука», яка забезпечує загальну гармонію через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям.
Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, «вільної гри» господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Водночас Сміт визнає роль держави у виконанні таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо.
Сміт брав собі за мету дослідити природу і причини багатства народів. Проте його працю під такою назвою присвячено, по суті, розгляду умов зростання багатства, умов збагачення нації. Він аналізує низку економічних категорій і понять, що становлять основу цих процесів.
Свій твір Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і фізіократів, які пов'язували його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — працю. Вирішальний фактор зростання багатства й «загального добробуту» він убачає в поділі праці, який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різноманітних занять і мистецтв».
З'ясувавши, якого значення надає Сміт поділу праці, що забезпечує зростання її продуктивності, а отже, і багатства, слід зрозуміти для себе, чим, на його думку, це зумовлюється. Крім того, необхідно звернути увагу на те нове, що вніс Сміт у розуміння поділу праці. Він починає аналіз з поетапного поділу праці в мануфактурному виробництві голок і через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ праці, пов'язуючи його зі зниженням витрат. Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не розумів його причин.
Поділ праці у нього породжується тільки «схильністю до обміну», а міра поділу праці завжди обмежується місткістю ринку.
Поділ праці та обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у Сміта є гроші. Слід зазначити, що він наголошує на товарному походженні грошей, визначає їх функції. Головною він називає функцію грошей як засобу обігу. За Смітом, гроші є «великим колесом обігу» і вони відрізняються від товарів, які обертаються з їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, котрі золото і срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а не гроші. Для здешевлення обігу Сміт пропонує замінити золото і срібло паперовими грошима.
Теорія вартості. Сміт, як і інші економісти тієї доби, вживає термін «цінність», а не «вартість». Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає «цінністю в споживанні», друге — «цінністю в обміні». Це вже є фактичним визначенням споживної й мінової вартості. З допомогою так званого парадокса води і діамантів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки.
Аналізуючи визначення цінності А. Смітом, слід з'ясувати кілька питань. Як заявляє сам автор, він намагається показати: а) дійсне мірило вартості; б) з яких частин вона складається; в) ті обставини, що призводять до відхилення ринкової ціни від природної.
Мінову, або природну, цінність товару Сміт визначає через працю. Але таке визначення, на його думку, є справедливим лише для «раннього, примітивного» суспільства, коли ще не було поділу праці. За таких умов індивідуальна праця втілена в товарі, відповідала його купівельній силі. Отже, обмін був завжди еквівалентним.
З розвитком поділу праці ситуація змінюється. Обмін стає необхідним, і багатство особи, як зазначає Сміт, визначається її можливістю одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність товару для товаровиробника визначатиметься кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару. Товаровиробник, на його власний погляд, одержує більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається із супротивною стороною. У такий спосіб Сміт фактично запроваджує поняття суб'єктивної цінності, проте виводить його не з принципу корисності (як це зробила майже на 100 років пізніше австрійська школа), а з принципу праці. Головне в теорії Цінності Сміта — ідея економії праці.
Щодо складових ціни товару, то, якщо ціна визначається працею, нелогічною, на перший погляд, є сама постановка питання. Річ, однак, у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у первісному суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли виробники обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обміном за умов капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречевленої праці. Робітники продають свою працю, котра так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну» (номінальна й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з двох частин: заробітної плати і прибутку капіталістів. Третьою складовою цінності, за Смітом, є рента. їх Сміт називає першоосновою будь-якої мінової цінності. Отже, цінність у нього — це сума первинних доходів: заробітної плати, прибутку і ренти. Усі вони мають єдину ціннісну субстанцію — працю, уречевлену в товарах, які одержують через обмін. З'ясовує Сміт і причини відхилення ринкової ціни (за якою продається товар) від природної (грошового виразу цінностей). Факторами, що впливають на це відхилення, є попит і пропозиція. За умов природного стану (вільної конкуренції) вони зумовлюють тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги, тобто встановлення ринкової ціни. Аналізуючи це питання, необхідно чітко з'ясувати також позицію Сміта щодо людського втручання в економічний процес і його наслідків.
Класи і доходи. Відповідно до визначених первинних доходів (їхніх джерел) Сміт виділяє три класи суспільства: найманих робітників, землевласників, капіталістів-підприємців.
Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів існування робітника і його сім'ї. Нормальний рівень заробітної плати підтримується ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці. Сміт був прихильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.
Прибуток у Сміта має трудове походження. Він його визначає як різницю між заново створеною вартістю і заробітною платою, тобто як результат неоплаченої праці. Він заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з нагляду й управління, і зазначає, що прибуток має інші джерела і залежить від величини капіталу, використовуваного у виробництві. Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт. може бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, оскільки різною є величина авансованого капіталу. З прибутку Сміт виводить і процент, як похідний прибуток.
Земельна рента, на думку Сміта, — це плата за користування землею. її причиною він називає приватну власність на землю. Є в Сміта й елементи фізіократичного трактування земельної ренти як наслідку дії сил природи, що їх землевласник надає в користування фермеру. Праця в сільському господарстві, писав Сміт, продуктивніша, бо тут поряд з людиною працює природа. Сміт бачив різницю в родючості й місцезнаходженні земельних ділянок і її вплив на величину ренти. Розглядав він також залежність ренти від капіталовкладень. Проте Сміт ще не розумів й не розрізняв суті понять диференційної й абсолютної ренти. Він визначає монопольну ренту (хоч не вживає цього терміна), що виникає тоді, «коли кількість землі, котра може бути пристосована під якусь особливу культуру, занадто мала для задоволення реального попиту». Оплачує цю ренту споживач.
Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Передовсім слід зазначити, що Сміт називає продуктивною будь-яку працю, незалежно від того, до чого її прикладено. Щодо критеріїв її визначення, то в Сміта таких два. Перший — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє, праця служника не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивної — дохід. Другий критерій визначення продуктивної і непродуктивної праці пов'язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця — праця робітника — закріплюється і реалізується в певному предметі або товарі, що придатний для продажу. А^праця служника не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають у момент їх надання. Згідно з цим уся сфера нематеріального виробництва визнавалася непродуктивною. Такий висновок Сміта багато хто з його сучасників піддавав справедливій критиці. Проте К.Маркс сприйняв його, хоч і з певними застереженнями. Цим, головно, і пояснюється те, що саме такий підхід став основним критерієм розрахунків національного доходу в СРСР.
Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції (не використаний на споживання), що дає прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Капітал він поділяє на основний
(машини, знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, «людський капітал» тощо) і оборотний (гроші, запаси продовольства, сировини, готової продукції на складах).
Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея його праці. Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для утримування продуктивних робітників. Зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці збільшує річний продукт нації.
Цінність річного продукту нації складається лише з доходів. Такий підхід Сміта до визначення мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксистській літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він не включає перенесену вартість у вартість сукупного продукту. Проте Сміт виходив із того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) — це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва.
Сміт чітко розрізняє валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чистий дохід — це нова цінність.
Як прихильник економічного лібералізму Сміт виступає за свободу міжнародної торгівлі, критикує протекціонізм. Він обґрунтовує теорію абсолютних переваг, відповідно до якої поділ праці також у сфері міжнародного обміну є важливою передумовою підвищення продуктивності та прибутковості виробництва. На його думку, існує природний розподіл виробництв між різними країнами, що відповідає їхнім взаємним інтересам. А протекціонізм перешкоджає отриманню з цього належного зиску.
У підсумку варто зазначити, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував системний виклад політичної економії. Він підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає загрозливого для суспільства характеру, тобто ринковий механізм створює гармонію лише тоді, коли його обмежено відповідними правовими та інституціо-нальними рамками.
І не випадково англійський історик економічної думки М. Блауг писав, що «Сміту немає рівних ні у XVIII, ні в XIX ст., за глибиною і точністю проникнення в суть економічного процесу, економічною мудрістю...»