Структурно-діяльний аналіз
організаційних форм і методів навчання
в початковій школі
План
Вступ
Розділ І. Теоретичний аналіз організаційних форм і методів навчання в початковій
школі.......................................................................................
1.1. Організаційні форми та методи навчання як категорії дидактичного
процесу..............................................................................................
1.2. Аналіз організаційних форм і методів навчання учнів молодших
класів.................................................................................................
Розділ ІІ. Вдосконалення організаційних форм і методів навчання як актуальна проблема
початкової школи...................................................
2.1. Дидактичний аналіз рівня навчального процесу в початкових класах загальноосвітньої
школи..........................................................
2.2. Основні шляхи вдосконалення педагогічного процесу в початковій
школі...................................................................................................
Висновки......................................................................................................
Список використаної літератури................................................................
Додаток
Вступ
Перебудова системи освіти України, подальше удосконалення навчального
процесу в загальноосвітній, в тому числі і в початковій школі ставить питання про
удосконалення перш за все організаційних форм і методів навчання. В свою чергу
методам навчання, від яких залежить немалий успіх роботи учителя і школи в цілому, теж
присвячений не один десяток фундаментальних досліджень як в теорії педагогіки, так і в
приватних методиках викладання окремих навчальних предметів.
Проблемами удосконалення організаційних форм і методів навчання
займалися Я.А.Коменський, Гербардт, Песталоцці, Г.С.Сковорода, О.Ващенко. В останні
роки питання вдосконалення організаційних форм і методів навчання розглядалися в
роботах А.М.Алексюк, Ю.К.Чабанського, В.О.Онищука, О.Я.Савченко, І.Ф.Варламова. Аналіз
цих робіт, не дивлячись на їх високий методичний рівень, показав, що чіткого визначення
в педагогічній науці понять “форма організації навчання” чи “організаційні форми
навчання”, як і поняття “форми навчальної роботи” як педагогічних категорій поки що
немає.
І.Ф.Халамов правий, констатуючи, що "на жаль це поняття не має в дидактиці
чіткого визначення" і що "більшість вчених просто обходять це питання і обмежуються
буденними уявленнями про сутність даної категорії".
В свою чергу методам навчання, від яких залежить немалий успіх роботи
учителя і школи в цілому теж, присвячений не один десяток фундаментальних досліджень
як в теорії педагогіки, так і в приватних методиках викладання окремих навчальних
предметів. І не дивлячись на це, проблема методів навчання як в теорії навчання, так і в
реальній педагогічній практиці залишається дуже актуальною і час від часу породжує
гострі дискусії на сторінках педагогічної літератури. Вони пояснюються безперервними
спробами теоретиків-дидактів перейти від емпіричних описів окремих груп методів до
обгрунтування наукової системи методів навчання і пояснення їх сутності на основі
розкриття природи методів навчання і розробки основ їх класифікації.
Історія розвитку і становлення методів навчання дуже своєрідна. Вчені-
педагоги, спостерігаючи за процесом навчання в школі, звернули увагу на величезну
різноманітність видів діяльності вчителів та учнів на уроці. Ці види діяльності вони і
почали називати методами навчання. Наприклад, учитель пояснює новий матеріал - він
використовує метод пояснення ; учні самостійно вивчають матеріал - це метод
самостійної роботи; учень виконує практичні завдання - метод практичної роботи і т.д.
Такий підхід до виділення методів навчання послужив приводом різним авторам виділяти
різну кількість методів навчання та давати їм вкрай різноманітні назви.
Та якість педагогічного процесу не можна забезпечити лише методичною його
досконалістю, працездатністю вчителя, добрим обладнанням тощо. Чи не найголовнішими
результатами навчання є виховання сумлінного творчого ставлення учня до праці, його
позиція на уроці, бажання та прагнення бути кращим, тобто позитивні зміни в самій
особистості дитини.
Навчання по-різному впливає на розумовий розвиток залежно від того,
наскільки успішно воно виховує в учнів повноцінні мотиви учіння. Дослідні дані свідчать,
що структура навчальної діяльності, яка адекватна цілям навчання, є фактором
формування в учнів не лише систем операцій і знань, а й навчальних, пізнавальних
інтересів, бажання вчитися допитливості, любові до книги, прагнення до самоосвіти.
Позитивні сили для всього дерева учіння йдуть насамперед від почуттів
маленького школяра, від того, як його зустрічають школа і перший вчитель. Якщо
справдилися надії малюка на радість від шкільного життя, тоді зміцнюється допитливість,
виникає інтерес, який і є сильним мотивом учіння.
Актуальність проблеми, її недостатня наукова розробка послужили причиною
вибору теми дипломної роботи.
Об’єкт дослідження – дидактичний процес в початковій школі.
Предмет дослідження – педагогічні умови удосконалення організаційних форм
та методів навчання.
Мета дослідження – теоретично обґрунтувати шляхи вдосконалення
організаційних форм та методів навчання в початковій школі.
Гіпотеза – педагогічні умови удосконалення організаційних форм і методів
навчання можуть бути визначені і обґрунтовані, якщо буде здійснений структурно-
діяльнісний аналіз педагогічної діяльності учителів початкових класів.
Завдання:
- аналіз літератури;
- аналіз передового педагогічного досвіду;
- виявлення основних характеристик педагогічного процесу;
- розробка методики і постановка констатуючого педагогічного експерименту;
- аналіз результатів констатуючого педагогічного експерименту.
Методи дослідження:
- аналіз літератури;
- анкетування;
- спостереження;
- бесіди з викладачами;
- порівняння;
- констатуючий педагогічний експеримент;
- методи математичної статистики.
Розділ І. Теоретичний аналіз організаційних форм і методів навчання в початковій школі
1.1. Організаційні форми та методи навчання як категорії дидактичного процесу
Дискусії навколо проблеми форм організації навчального процесу в школі не затихають на
сторінках педагогічної літератури. І це не випадково. Чіткого визначення в педагогічній
науці понять "форма організації навчання" чи "організаційні форми навчання", як і
поняття "форми навчальної роботи" як педагогічних категорій поки що немає.
І.Ф.Харламов правий, констатуючи, що
"на жаль, це поняття не має в дидактиці чіткого визначення", і що "більшість вчених
просто обходять це питання і обмежуються буденними уявленнями про сутність даної
категорії" . Ретельний аналіз різних позицій у визначенні даного поняття, вжитий І.М.
Чередовим, свідчить про те, що більшість вчених-педагогів дають цьому поняттю занадто
загальне визначення. Приводом до такого висновку послужило визначення цього поняття
І.Я.Лернером. Він пише: "Організаційну форму навчання ми визначаємо як взаємодію
вчителя і учнів. Що регулюється певним, заздалегідь встановленим режимом і порядком" .
Природньо постає запитання: що таке форма організації навчання? В чому її суть? Що
таке "організація" в даному контексті?
В науці поняття "форма" розлядається як з позиції лінгвістичної, так і з
філософської. В тлумачному словнику С.І.Ожогова поняття "форма" трактується як вид,
пристрій, тип, структура, конструкція чого-небудь, обумовлені певним змістом.
Форма - це вид ззовні, це зовнішнє окреслення, певний встановлений порядок.
Форма будь-якого предмета, процесу, явища зумовлена його змістом і, в свою
чергу, виявляє на нього протилежний вплив.
У "Філософській енциклопедії" поняття "форма" визначається так: "Форма є
внутрішньою організацією змісту... Форма обіймає систему стійких зв'язків предмета". І
тим самим виражає внутрішній зв'язок і спосіб організації, взаємодію елементів і процесів
явищ як між собою, так і із зовнішніми умовами. Форма володіє відносною самостійністю,
що тим більше підсилюється, чим більшу історію має дана форма.
З боку навчання, форма - це спеціальна конструкція процесу навчання. Характер цієї
конструкції зумовлений змістом процесу навчання, методами, прийомами, засобами,
видами діяльності учнів. Ця конструкція навчання представляє собою внутрішню
організацію змісту, який в реальній... педагогічній дійсності виступає процес взаємодії,
спілкування вчителя з учнями при роботі над певним навчальним матеріалом.
Відповідно форму навчання потрібно розуміти як конструкцію відрізків, циклів
процесу навчання, що реалізуються в зв'язку керуючої діяльності вчителя і навчальної
діяльності учнів, що керується засвоєнням певного змісту навчального матеріалу і
способів діяльності. Представляючи собою вид ззовні, зовнішнє окреслення відрізків -
циклів навчання, форма відображає систему стійких зв'язків компонентів всередині
кожного циклу навчання і як дидактична категорія позначає зовнішню сторону організації
навчального процесу, яка пов'язана з кількістю учнів, що навчаються, часом і місцем
навчання, а також порядком його здійснення.
При цьому деякі вчені педагоги, а саме М.І.Махмутов, вважає, що в педагогіці є
необхідність вказати на різницю двох термінів , включаючи слово "форма" - "форма
навчання". В першій своїй відмінності "форма навчання" означає колективну, фронтальну
та індивідуальну роботу учнів на уроці. В цьому значенні термін "форма навчання"
відрізняється від терміну "форма організації навчання", що означає який-небудь вид
заняття - урок, предметний гурток і т.п.
Що ж розуміється під терміном "організація" взагалі і в чому суть педагогічної
трактовки цього терміну?
І.М.Чередов справедливо констатує, що форма організації навчання зумовлює
"упорядкування, налагодження, приведення в систему" взаємодії учителя з учнями при
роботі над певним змістом матеріалу. Організація навчання переслідує мету забезпечити
оптимальне функціонування процесу управління навчальної діяльності зі сторони
вчителя.
Ось один із прикладів такої організації.
Навчальне заняття починається з читання учнями параграфа підручника під
кутом зору якого-небудь завдання, виписування своїх запитань. Вчитель в свою чергу
збирає ці питанняя. Класифікує, виділяє якість питань, їз глибину, змістовність,
встановлює їх зв'язок з попередньою темою, іншими навчальними предметами,
актуальними проблемами виробництва, економіки, культури, життя.
Після того, як кожен учень познайомився з новим матеріалом, уточнюються і
розглядаються питання учнів. На них відповідають найбільш підготовлені школярі. Вчитель
по мірі необхідності уточнює, доповнює відповіді учнів, відповідає на найважчі запитання,
використовуючи найвідоміші йому методи і прийоми навчання. Потім починаються
практичні заняття - вправи, розв'язування задач, лабораторні роботи.
Тут учитель оцінює уже не тільки знання, але і вміння їх використовувати. При
цьому він може залучати сильніших учнів на допомогу слабшим, створюючи творчі групи,
розширюючи настільки необхідне в цьому віці ділове спілкування. За підсумками
практичних робіт виставляються оцінки. Ті, що не впоралися із завдання, повторно
працюють над матеріалом тієї теми, що вивчається в позаурочний час разом із вчитетем
та сильними учнями.
На мою думку, наведений приклад організації навчальної роботи означає що
одна і та ж форма навчання (наприклад, урок) може мати різну модифікацію і структуру в
залежності від завдань і методів навчальної роботи, організованої учителем. Про це
впевнено свідчить історія розвитку організаційних форм навчання.
В історії світової педагогічної думки та практиці навчання відомі
найрізноманітніші форми організації навчання. Їх виникнення, розвиток, вдосконалення і
поступове відмирання окремих із них пов'язане з вимогами і потребами суспільства, що
розвивається. Кожний новий історичний етап в розвитку суспільства накладає свій
відбиток і на організацію навчання.
В результаті педагогічна наука накопичила значний емпіричний матеріал в цій
галузі.
Постає запитання про необхідність систематизації різноманітності форм
організації навчання, виділення найбільш ефективних, відповідних духу часу, історичної
епохи.
Як мені відомо, в зв'язку з цим, вченими виділені такі підстави для класифікації
форм організації навчання: кількість і склад учнів, місце навчання, протяжність навчальної
роботи. На цих підставах форми навчання діляться відповідно на індивідуальні,
індивідуально-групові, колективні, класні і позакласні, шкільні і позашкільні. Помітимо, що
ця класифікація не є строго науковою і визнається далеко не всіма вченими-педагогами.
Разом з цим треба визнати, що такий підхід до класифікаціх форм організації навчання
дозволяє трохи упорядкувати їх різноманітність.
Якщо я не помиляюся, найстарішою формою навчального процесу, що бере
свій початок з глибокої давнини, є індивідуальна форма навчання.
Її суть полягає в тому, що учні виконують завдання індивідуально. В домі
учителя або учня. Допомога вчителя виступала або безпосередньо, або через вивчення
учнем підручника, автором якого являється сам учитель. Я вважаю, що прикладом
безпосередніх та індивідуальних контактів учителя і учня в сучасних умовах є
репетиторство.
Як я довідалась, індивідуальна форма організації навчання була єдиною в
античний час, в період Середньовіччя, а в деяких країнах широко використовувалась до
ХVІІІ століття. В подальші періоди розвитку суспільства вона домінувала в практиці
сімейного виховання заможних верств населення
( наприклад, у дворянських сім'ях, в заможних сім'ях інших верств населення).
Які ж достоїнства та вади цієї форми організації навчання, що, з однієї
сторони, послужили підставою для того, що у формі репетиторства вона збереглась і в
наш час і, з другої,- уже в ХVІІ столітті в масовому масштабі залишила місце новим
формам організації навчального процесу?
Я вважаю, що головними достоїнством індивідуального навчання є те, що воно
дозволяє повністю індивідуалізувати зміст, методи і темпи навчальної діяльності дитини,
слідкувати за кожною його дією і операцією при розв'язуванні конкретних завдань,
слідкувати за його рухом від незнання до знання, вчасно вносити необхідні корективи як в
діяльність учнів, так і в особисту діяльність вчителя, призвичаювати їх до ситуації, що
постійно змінюється, але контролюється зі сторони учителя і зі сторони учня. Все це
дозволяє учневі працювати економно, постійно контролювати витрати своїх сил,
працювати в оптимальний для себе час, природньо, дозволяє досягати високих
результатів навчання. Звичайно, індивідуальне навчання передбачає наявність вчителя з
високою педагогічною кваліфікацією. Поряд з перечисленими достоїнствами індивідуальне
навчання має і ряд недоліків, за що вже в ХVІ столітті воно було різко критиковане.
До їх числа слід віднести його неекономічність, деяку обмеженість впливу
вчителя, викликану тим, що, як правило, функція вчителя зводилась до задання завдання
учню і перевірки його виконання. Вадою також являється обмеженість співробітництва з
іншими учнями, що негативно впливало на процес соціалізації та формування вмінню
працювати в колективі. Ось чому значення індивідального навчання, починаючи уже з ХVІ
століття дуже знижується і поступово звільняє місця індивідуально-груповій формі
організації навчального процесу. Суть цієї форми заключається в тому, що вчитель веде
заняття вже не з одним учнем, а з усією групою різних за віком дітей, рівень підготовки
яких був різний. В силу цього вчитель вів навчальну роботу з кожним учнем окремо. Він по
черзі питав у кожного учня вивчений матеріал, пояснював кожному окремо новий
матеріал, давав індивідуальні завдання. Решта учнів в цей час займалися своїми
справами. Це дозволяло учням приходити в школу в різний час - на початку, всередині і
навіть в кінці навчального року і в будь-який час дня.
Відомо, що як індивідуальна, так і індивідуально-групова форми організації
навчання вже в кінці ХVІ - на початку ХVІІ століть не задовільняли потреб суспільства як
в кількісному, так і в якісному плані підготовки підростаючих поколінь. Більшість дітей
залишались неохопленими навчанням, а ті, які були ним охоплені, одержували лише
найпростіші навички читання, письма, рахунку.
На кордоні ХV і ХVІ століть в Європі відбувається всплеск нових потреб в
освіті. Вони викликані розвитком різноманітних галузей, ремесел і торгівлі, підвищенням
ролі духовного життя - відродженням в літературі, мистецтві, архітектурі, науці. Все це
привело до виникнення масового навчання дітей. Виникла концепція колективного
навчання, яка вперше була використана в братських школах Білорусії та України ( ХVІ
століття) і стала зарадком класно-урочної системи навчання. Теоретично ця система
була заснована і широко популяризувалась в ХVІІ столітті Яном Амосом Коменським. В
наш час ця форма організації навчання, що витерпіла значну модифікацію та
модернізацію, являється найпопулярнішою в школах світу, незважаючи на те, що класу та
уроку як дидактичним поняття уже більше 350 років.
В чому суть класно-урочної системи як специфічної форми організації навчальної роботи?
Відповідь на це запитання міститься в тих особливостях , які притаманні цій системі. На
мою думку, найважливішими з них є:
- учні приблизно одного віку та рівня підготовки складають клас, який зберігає в
основному постійний склад на весь період шкільного навчання;
- клас працює за єдиним річним планом і програмою згідно з постійним розкладом.
Внаслідок цього діти повинні приходити до школи в один і той же час року і в заздалегідь
визначені години дня;
- основною одиницею занять є урок;
- урок, як правило, присвячений одному навчальному предмету, темі, в силу чого учні
класу працюють над одним і тим же матеріалом;
- роботою учнів на уроці керує учитель, він оцінює результати навчання свого предмету,
рівень знань кожного учня окремо і в кінці навчального року приймає рішення про перевід
учнів в наступний клас.
Навчальний рік, навчальний день, розклад уроків, навчальні канікули, перерви,
точніше, перерви між уроками - це теж признаки класно-урочної системи.
Її достоїнства: чітка організаційна структура, що забезпечує впорядкованість
всього навчально-виховного процесу; просте управління ним; можливість взаємодії дітей
між собою в процесі колективного обговорення проблем. Колективного пошуку
розв'язування задач; постійний емоційний вплив особистості вчителя на учнів, їх
виховання в процесі навчання, економічність навчання, оскільки вчитель працює
одночасно з достатньо великою групою учнів, створює умови для принесення духу змагань
в навчальну діяльність школярів і в той же час забезпечує систематичність і послідовність
в їх русі від незнання до знання.
Виділяючи ці достоїнства, не можна не бачити в цій системі і ряд суттєвих вад,
а саме: класно-урочна система орієнтована в основному на середнього учня, створює
непосильні труднощі для слабшого і затримує розвиток здібностей у більш сильних;
створює для вчителя труднощі при урахуванні індивідуальних особливостей учнів в
організаційно індивідуальній роботі з ними як за змістом, так і за темпами і методами
навчання; не забезпечує організоване спілкування між старшими і молодшими учнями та
ін.
Класно-урочна система нав'язує учням штучну організацію роботи, призводить
до частої зміни предметів за короткі відрізки часу, в результаті чого учні не можуть
довести розпочаті справи до кінця, продумати їх, поглибити свої знання. Дзвінок, цей
типовий атрибут класно-урочної системи, не тільки визначає час роботи і відпочинку, але
і в кінці року виміряє час, за який вони повинні зуміти дати звіт про свої успіхи за цілий рік
навчання. В кінці кінців учні переводяться в наступний клас, а інші - нехай слабші тільки з
якого-небудь одного предмета - залишаються на другий рік, хоча при кращій організації
роботи вони могли б з успіхом заповнити прогалини у своїх знаннях.
Без сумніву, критичні висловлювання на адресу класно-урочної системи, що
особливо посилилися з кінця минулого століття, в своїй основі справедливі і послужили
основою багаточисленних пошуків і теоретиків педагогіки і вчителів-практиків, з однієї
сторони нових систем навчання, з іншої - шляхів вдосконалення, модифікації і модернізації
класно-урочної системи, організації навчання у відповідності з новими потребами
суспільства, що розвивається і досягненнями психолого-педагогічної науки.
Першу спробу модернізації класно-урочної системи організації навчання
використали в кінці ХVІІІ - початку ХІХ століть англійський священик А.Белл і учитель
Джон Ланкастер. Поштовхом до цього виявився перехід від мануфактури до крупної
машинної індустрії, що потребували великої кількості робочих, які володіли хоча б
елементарною грамотністю. Для їх підготовки необхідно було збільшити кількість шкіл, а
відповідно, і контингент учителів, які б навчали значно більшу кількість учнів.Так виникла
модифікована класно-урочна система організації навчання під назвою белл-
ланкастерська система взаємного навчання, названа за іменами її засновників і
використана вказаними авторами в Англії та Індії. Суть цієї системи полягала в тому, що
старші учні спочатку під керівництвом вчителя самі вивчали матеріал, а потім, одержавши
відповідну інструкцію, навчали тих, хто знає менше. Це дозволяло одному учителю
навчати відразу багатьох дітей, здійснювати їх масове навчання, та сама якість цього
навчання була дуже низькою. Цим і пояснюється те, що белл-ланкастерська система не
одержала широкого розповсюдження.
В кінці ХІХ - на початку ХХ століть особливо актуальною в подальшій розробці
організаційних форм навчання стає питання індивідуалізації навчання учнів з
відмінностями в їх розумовому розвитку.
З'являються і відповідні форми вибіркового навчання. В США була заснована
так звана батівська система, яка ділились на дві частини. Перша частина - це урочна
робота з класом в цілому, а друга - індивідуальні заняття з тими учнями, які виявляли
потребу в таких заняттях, або для того, щоб не відстати від вищеприйнятих норм, або з
тими, хто виявляв бажання поглибити свої знання, тобто з тими, хто вирізнявся порівняно
розвиненими здібностями. З останньою категорією працював учитель, а з менш здібними
учнями і з тими, що відстають у навчанні, займався помічник учителя. Одночасно в Європі
почала створюватися так звана маннгеймська система.
Маннгеймська система, названа так за найменуванням міста Маннгейм, де
вона вперше була використана, характеризується тим, що при збереженні класно-урочної
системи організації навчання, учні, в залежності від їх здібностей, рівня інтелектуального
розвитку і ступеня підготовки, ділилися за класами на слабших, середніх і сильних.
Засновник цієї системи, Йозеф Зіккенгер (1858-1930 рр.) пропонував чотири
класи. Відповідно до здібностей учнів:
1. Основні класи - для дітей, що мають середні здібності.
2. Для менш здібних дітей, які "звичайно не закінчують школу".
3. Допоміжні класи - для розумово відсталих дітей.
4. Класи іноземних мов або "перехідні" класи для найбільш здібних учнів, які можуть
продовжувати навчання в середніх навчальних закладах. Відбір в класи відбувався на
основі результатів психометричних обстежень, характеристик учителів і екзаменів.
Зіккегнер вважав, що в залежності від успіхів учні зможуть переходити із однієї
послідовності класів до іншої, але цього майже не відбувалося, оскільки система не
давала можливості слабшим учням досягати високого рівня. Програмні відмінності в таких
класах не сприяли створенню реальних умов для таких переходів.
Маннгеймська система навчання мала багато прихильників, особливо в Німеччині в період
до першої світової війни. Деякі положення цієї системи були позитивно сприйняті у
Франції, Росії, США, Бельгії та в інших країнах світу. Елементи цієї системи збереглися і
сьогодні в практиці роботи сучасної школи в Австралії, США та Англії. Так, в Австралії
існують класи для більш-менш здібних учнів; в США практикуються класи для учнів, що
повільно навчаються, і для здібних учнів; в Англії маннгеймська система служить основою
для створення шкіл, в яких контингент учнів комплектується на основі тестування
випускників початкових класів.
В цілому ж теоретичні постулати цієї системи в наш час підлягають справедливій критиці,
педкреслюється, що вона побудована на помилковому уявленні про вирішуючий вплив
біопсихологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів; що вона знижує вплив
цілеспрямованої виховної діяльності на формування особистості учня, руйнує можливості
розвитку у нього соціально обумовлених потреб та інтересів. Концепція Зіккенгера і
заснована ним маннгеймська система організації навчання виявилась явно неможливою,
якщо брати її як цілісну.
Єдиним елементом цієї системи, прийнятним для особливостей сучасного розвитку
психолого-педагогічної науки і практики роботи передових шкіл, являється так зване
спеціалізоване навчання. В реальній педагогічній дійсності воно втілюється у вигляді
спеціалізованих шкіл виключно для обдарованих дітей, виявляючих здібності до
поглибленого вивчення предметів певних галузей знань - гуманітарних, математичних і
т.п. В Європі і в США на початку ХХ століття було випробувано багато систем навчання,
направлених на забезпечння індивідуальної активної самостійної навчальної роботи
школярів. Найбільш радикальною серед них була система індивідуалізованого навчання,
вперше використана вчителькою Єленою Паркхерст в першому десятиріччі ХХ століття в
місті Дальтон (штат Масачусетс). Ця система ввійшла в історію педагогіки та школи під
назвою Дальтон-план. Її ж нерідко називають лабораторною або системою майстерень.
Педагогічне кредо автора цієї системи, Є.Паркхерст, зводилось до наступного: успіх
навчальної діяльності залежить від пристосування темпу роботи в школі до можливостей
кожного учня, його здібностей; традиційна організація навчання, в якій керуючою є
діяльність викладання над діяльністю вивчення, замінюється організацією, де
центральною являється самостійна навчальна діяльність учнів, а функції вчителя
зводяться тільки до тактовної організації їх діяльності. Класи як такі замінюються
лабораторіями або предметними майстернями, уроки відміняються , відміняється
пояснення вчителем нового матеріалу. Учень займається в лабораторіях або майстернях
індивідуально на основі одержаного завдання від учителя і при необхідності звертається
за допомогою до вчителя, який постійно знаходиться в цих лабораторіях або майстернях.
Завдання давались учням на рік з кожного предмету на початку навчального року. Річні
завдання потім конкретизувалися у вигляді щомісячних завдань і учні звітувалися за ними
у встановлені строки.
Одержавши річні та місячні завдання, учні письмово зобов'язувалися виконати їх у вказані
строки. Для успішної навчальної роботи учні оснащувалися всіма необхідними
навчальними посібниками, інструкціями, в яких вміщувались методичні вказівки стосовно
того, як слід виконувати завдання, а також користувалися консультаціями учителя -
спеціаліста з певного навчального предмету. Єдиного для всіх розкладу занять не було.
Колективна робота велася одну годину на день, решта часу - індивідуальна робота в
предметних майстернях, лабораторіях. Щоби стимулювати роботу учнів, дати їм можливість
порівняти свої досягнення із досягненнями інших учнів учитель складав спеціальні
таблиці, в яких щомісяця відмічав хід виконання учнями даних завдань.
Дальтон-план одержав високу оцінку провідних американських педагогів - подружжя Дьюі і
швидко почав розповсюджуватися в практиці роботи шкіл багатьох країн, та прижитися
йому не судилося ні в одній країні світу.
Так, в СРСР в 20-ті роки використовувалась модифікація Дальтон-плану під назвою
бригадно-лабораторної системи. Завдання з вивчення курсу, теми брала група учнів
(бригада). Вони працювали самостійно в лабораторіях і з консультаціями учителя,
звітувались колективно. Однак дуже швидко ця система продемонструвала свою
непрактичність. Рівень підготовки учнів невпинно знижувався, їх відповідальність за
результати навчання падала перш за все тому, що їм було не під силу виконувати
завдання без пояснення вчителя. Все це і привело до того, що існування в СРСР цієї
системи організації в 1932 році завершилася.
Чи значить це, що Дальтон-плану не вистачало окремих достоїнств? Ні! До його
достоїнств слід віднести перш за все те, що він дозволяв пристосувати темп навчання до
реальних можливостей учнів, привчав їх до самостійності, розвивав ініціативу, зволікав до
пошуків раціональних методів роботи та ін. Проте, як справедливо стверджував у свій час
відомий педагог К.Д.Ушинський - порожня голова не мислить . А я вважаю, що Дальтон-
план мало сприяв систематичному оволодінню учнями системи знань. Вони були у них
фрагментарними, не охоплювали всього об'єму необхідної і достатньої інформації про
природу, суспільство, техніку і культуру. Крім того, Дальтон-план породжував нездорову
ворожнечу між учнями, призводив до затрати великої кількості часу на виконання завдань.
Все це зумовило те, що в педагогічній дійсності він не одержав широкого розповсюдження
навіть в період його інтенсивної популяризації Дж.Дьюі, а врешті і взагалі був
відторгнутий. Відголоси його пропаганди почалися знову тільки в 50-60 роки нашого
століття у вигляді плану Трампа, розробленого професором Ллойдом Трампом.
Суть плану Трампа як системи організаційних форм навчання зводилась до того, щоби
максимально стимулювати індивідуальне навчання з допомогою гнучкості форм його
організації. При такому навчанні поєднуються заняття у великих аудиторіях, в малих
групах з індивідуальними заняттями. Лекції з використанням сучасних технічних засобів
для великих груп на 100-1500 чоловік читають висококваліфіковані викладачі, професори.
Малі групи на 10-15 чоловік обговорюють матеріали лекції, ведуть дискусії. Тут робляться
доповнення до того, що було почуто на лекції. Заняття в малих групах ведуть або рядовий
учитель, або кращий учень групи. Індивідуальна робота проводиться в шкільних кабінетах,
лабораторіях. Час проведення вказаних видів занять розподіляється так: на лекційні
заняття відводиться 40% навчального часу; на заняття в малих групах - 20%; на
індивідуальну роботу в кабінетах і лабораторіях - 40 %. Класи як такі відміняються, склад
малих груп постійно змінюється. Система потребує узгодженої роботи учителів, чіткої
організації, матеріального забезпечення.
План Трампа став широко відомим завдяки активній рекламі. І тим не менше за цим
планом працює невелика кількість експериментиальних шкіл. Масові школи
використовують у своїй роботі лише окремі елементи цього плану: навчання бригадою
вчителів, використання помічників учителів. Що не мають педагогічної освіти, заняття у
великих аудиторіях, організація самостійної роботи учнів у кабінетах.
Сьогодні, як бачимо, відбуваються спроби вдосконалення класно-урочної системи та інших
систем організації навчання, відбуваються пошуки форм навчання у напрямку
індивідуалізації, технізації навчання.
Така історія розвитку організаціних форм навчання. Із цього короткого історичного
аналізу можна констатувати, що найбільш стійкою виявилась класно-урочна система і що
вона дійсно являється цінним завоюванням педагогічної думки і передової практики
роботи масової школи.
1.2. Теоретичний аналіз систем методів навчально-виховного
процесу молодших школярів
Метод (від гр. methodos) - шлях до чогось, спосіб пізнання. Метод навчання - шлях
навчально-пізнавальної діяльності учнів до результатів, визначених завданнями навчання.
Процес навчання реалізується шляхом взаємодії діяльності учителя (викладання) і
діяльності учня (учіння). Учитель здійснює різноманітні спроби, які допомагають учням
засвоїти навчальний матеріал, сприяє активізації навчального процесу, учень сприймає,
осмислює, запам'ятовує тощо цей матеріал. Метод при цьому виступає як упорядкована
взаємодія, співробітництво, партнерство. Це дозволяє зробити висновок про те, що під
методом навчання слід розуміти спосіб упорядкованої, взаємозв'язаної діяльності учителя
й учнів, спрямованої на досягнення завдань освіти, розвитку і виховання в процесі
навчання.
Методи навчання є одним з найважливіших компонентів навчального процесу. Без
провідних методів діяльності неможливо реалізувати цілі і завдання навчання, досягнути
відповідних результатів.
У процесі навчання зв'язок методу з іншими компонентами взаємозворотний: метод є
похідним від цілей, завдань, змісту, форм навчання; водночас він суттєво впливає на
можливості їх практичної реалізації. Навчання прогресує настільки, наскільки дозволяють
йому рухатись уперед застосовані методи.
У структурі методів виділяються прийоми. Прийом - це елемент методу. Елементи методів
є не звичайною сумою окремих частин цілого, а системою, об'єднаною логікою
дидактичного завдання. Зокрема, якщо певний спосіб навчання педагог використовує на
уроці тільки для того, щоб зосередити увагу на якомусь питанні змісту матеріалу, то цей
спосіб відіграватиме роль дидактичного прийому. А якщо спосіб навчання
використовується для з'ясування суті питання, для розкриття змісту матеріалу, то це вже
буде не прийом, а метод. Метод є способ діяльності, що охоплює весь її шлях. Прийом - це
окремий крок, фазова дія в реалізації методу.
Метод навчання має дві складові частини: об'єктивну і суб'єктивну. Об'єктивна частина
методу обумовлена тими постійними положеннями, які обов'язково присутні в будь-якому
методі, незалежно від того, який учитель його використовує. У ній відображені
найзагальніші вимоги законів і закономірностей, принципів і правил, а також ціль,
завдання, зміст, форми навчальної діяльності. Суб'єктивна частина методу обумовлена
особистістю педагого, його творчістю, майстерністю, особливостями учнів, конкретними
умовами. Питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в методі вирішене не
до кінця: одні автори вважають, що метод є лише об'єктивним утворенням, інші, навпаки, -
творіння педагога. Безперечним є те, що об'єктивна частина дозволяє дидактам
розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З
іншого боку, саме методи є сферою прояву високого педагогічного мистецтва.
Метод навчання є досить складним утворенням. Має багато сторін. За кожною з яких
методи можна групувати в сисмеми. На цій підставі створюються класифікації методів.
Класифікація методів навчання - це впорядкована за певною ознакою їх система.
Процес навчання є триєдиним, надзвичайно рухливим процесом. Для того, щоб
відображати цю багатогранність і динамізм, ураховувати зміни, які постійно відбуваються в
практиці застосування методів, не можна класифікувати методи єдино і незмінно. Цілісний
навчальний процес у сучасній школі здійснюється за допомогою цілого ряду класифікацій,
які в єдності відображають завдання і зміст дидактичних методів. При цьому кожна
класифікація методів грунтується на одній або кількох істотних ознаках, проте всі
класифікації зводяться до системи.
Методологія цілісного підходу до взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів у навчанні
передбачає виділення методів навчання у великі групи:
- методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності;
- методи стимулювання і мотивації учіння;
- методи контролю і самоконтролю у навчанні;
- бінарні методи навчання .
Усвідомлення вчителем суті й особливостей цілісної класифікації методів дозволить
йому здійснити цілісну процедуру їх вибору.
Розділ ІІ. Вдосконалення організаційних форм і методів навчання як актуальна проблема
початкової школи
2.1. Дидактичний аналіз рівня навчального процесу в початкових класах загальноосвітньої
школи
Удосконалення навчального процесу є одним з основних завдань педагогічної науки й
практики. Ніхто краще за вчителя школи, безпосереднього і основного учасника цього
процесу, не зможе дати об’єктивну характеристику основних дидактичних процесів у
шкільній практиці. Для того, щоб зробити дидактичний аналіз рівня навчального процесу
в початкових класах загальноосвітньої школи, я провела анкетування серед вчителів,
вище вказаних класів Гвіздецької та Старогвіздецької загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступеня
акредитації, що в Коломийському районі Івано-Франківської області. На запитання анкети
(Див. Додаток) давали відповіді 6 вчителів першого класу, 7 другого та 6 – третього класу.
Зробивши підсумок анкетування, я підрахувала скільки відсотків учителів (по класах) дали
позитивні відповіді на кожне із запитань, а також визначила середній їх відсоток. Таким
чином, на основі цього анкетування побудовано таблицю (Див. Таблицю 1), яка і
дозволить зробити дидактичний аналіз рівня навчального процесу в початкових класах
загальноосвітньої школи. От, наприклад, одним із питань анкети є: яку методику ви
постійно використовуєте в практиці своєї роботи? З підрахованих відповідей випливає, що,
в середньому, в 62,8% вчителів використовують традиційну для школи методику вивчення
предмета, свою, самостійно розроблену методику застосовують 36,6% опитаних учителів,
методику педагогів-новаторів – 26,2%, творчі домашні завдання – 74,7% і тільки 10,3%
вчителів, що приймали участь в анкетуванні, застосовують нові технології навчання.
Одним із завдань анкети було таке: “З числа запропонованих виберіть види педегаогічної
діяльності при первинному вивченні нового, що найчастіше Вами використовується”. 100%
учителів обрали таку відповідь:
“Висуваєте завдання, накреслюєте можливі шляхи (метод, формулу) його розв’язання,
вирішують діти самі, а потім пропонуєте учням самим розв’язати таку ж задачу (завдання,
проблему).
Таблиця 1
Питання Варіанти можливих відповідей Відсоток викладачів,
що дали позитивні відповіді
1 клас 2 клас 3 клас середн.
1. В практиці свої роботи Ви постійно використовуєте: 1. Традиційну для школи
методику вивчення предмета. 50,1 71,5 66,8 62,8
2. Свою, самостійно розроблену методику. 33,4 42,9 33,4
36,6
3. Методику педагогів-новаторів. 33,4 28,6 16,7 26,2
4. Методи активізації ініціативи і самостійності. 50,1 57,2
66,8 58,1
5. Творчі домашні завдання. 83,5 57,2 83,5 74,7
6. Нові технології навчання. 0 14,3 16,7 10,3
7. Методику, що використовується в школі. 16,7 14,3 16,7
15,9
2. Ви вважаєте, що більшість (не менше 70%) дітей у Ваших класах: 1. Отримують всю
визначену програмою інформацію. 50,1 28,6 66,8 48,5
2. Формують стійкі навчальні уміння, тобто уміння самостійно вчитися.
83,5 85,8 83,5 84,3
3. Мають здібності до самостійної навчальної діяльності. 50,1 85,8
83,5 73,1
4. Не повністю здібні до самостійної навчальної діяльності. 50,1
14,3 16,7 27,1
5. Не здібні до самостійної навчальної діяльності. 0 0
0 0
6. Здібні займатися на більш високих рівнях інтелектуальних труднощів
0 0 0 0
7. Не мають здібностей навчатись на
