Зміст
Вступ......................................................................................................................3
Розділ І. Юридична особа як суб’єкт цивільного права
1.1. Передумови виникнення юридичної особи.................................5
1.2. Теорії юридичної особи................................................................13
Розділ ІІ. Види юридичних осіб
2.1. Юридичні особи публічного права.................................................17
2.2. Юридичні особи приватного права.................................................21
Розділ ІІІ. Правосуб’єктність юридичних осіб
3.1. Правоздатність і дієздатність юридичної особи..........................30
3.2. Ознаки юридичної особи як визначальний фактор
правосуб’єктності................................................................................................36
Висновок..............................................................................................................41
Список використаних джерел..........................................................................45
Вступ
Реформування цивільного законодавства в Україні пов’язано як з запровадженням у юридичну практику нових інститутів та категорій, так і з переглядом тих, що вже застосувалися і є звичними. Разом з тим, в силу взаємозв’язку і взаємообумовленості зміна в правовому регулювання однієї частини суспільних відносин веде й до зміни інших.
Визнання в Конституції України (ст. 42) за кожною особою права на підприємництво зумовило розвиток організацій, в першу чергу тих, що створювалися в цій сфері. На жаль, правова база існування даних відносин, які без сумніву, стосуються сфери правового регулювання, відстає від потреб практики.
Цивільне законодавство як суб’єктів правовідносин визнає громадян (фізичних осіб) і юридичних осіб. Держава є суб’єктом будь-яких правовідносин, в тому числі й цивільних. В умовах розвинутої економіки серед всіх суб’єктів економічних (майнових) відносин головне місце, безперечно, належить юридичним особам.
Теорія і законодавча практика всіх держав в тій чи іншій мірі визнає як суб’єктів права колективні, організаційні утворення. На відміну від фізичних осіб (людей) при визначенні статусу суб’єкта цивільних правовідносин ознака юридичної особи для організацій є визначальною.
Основою суспільства є люди, які, спілкуючись, і створюють те, що називають суспільством, соціумом. Існування людей і суспільства не визначається ні наявністю права, ні держави. Саме завдяки людям і заради них виникають та існують будь-які соціальні явища, до яких належать і право, і держава.
Учасниками суспільних відносин безвідносно до того, чи регулюються ці відносини правом, є люди і колективи людей, які можуть утворюватися з різних підстав (територіальні об’єднання, за місцем роботи, за кровним зв’язком (родина, сім’я), за спільним інтересом тощо). Лише частина колективів людей утворюють організовані колективи (організації). Основою розмежування колективів людей і організацій може бути наявність спільного для всіх або більшості членів колективу інтересу. Інакше кажучи, в основі створення організації, на відміну від колективу, завжди лежить суб’єктивний фактор – інтерес. Об’єктивні фактори – фізичні, фізіологічні ознаки (вік, стать тощо), соціальні ознаки (мова, національність, громадянство тощо) не визначають організації як такої.
Об’єктом дослідження даної курсової роботи є становлення інституту юридичної особи у цивільному праві, а також її правове регулювання.
Предмет дослідження складає система нормативних актів, що встановлюють певні організаційно-правові форми юридичних осіб; спеціальна вітчизняна і зарубіжна наукова література, в якій розкриває розвиток і становлення юридичних осіб у цивільних правовідносинах.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення поняття, ознак та особливостей правосуб’єктності юридичних осіб, а також, визначення всіх можливих видів юридичних осіб. Завданням дослідження, які необхідно вирішити для досягнення поставленої мети є:
1. Визначити та обґрунтувати поняття юридичних осіб у якості суб’єктів цивільних прав;
2. Довести доцільність існування даного правового інституту в цивільному законодавстві
Методологічна та теоретична основа дослідження.
Особливості певних видів юридичних осіб досліджуються в роботі з урахуванням їх історичного розвитку, а також основних моментів розвитку юридичних осіб в зарубіжних країнах.
Аналіз відповідної нормативної бази та правової літератури був проведений за допомогою загальнонаукових методів – системного, функціонального, аналітичного та спеціально-юридичних методів порівняльно-правового, історико-юридичного, формально-логічного та інших засобів наукового пізнання.
Розділ І. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права.
1.1. Природа юридичної особи: її виникнення і розвиток.
Учасники цивільних правовідносин називаються їх суб’єктами. Як і будь-яке суспільне відношення, цивільне правовідношення встановлюється між людьми, як істотами, що наділені волею. Тому в якості суб’єктів цивільних правовідносин виступають або окремі індивіди, або певні колективи людей. Як відмічається в літературі, вже стародавні римляни мали добре розвинуту систему знань про юридичну особу у застосуванні до окремої людини. [26. с.152]
Що стосується колективних утворень, то хоча сама можливість і навіть необхідність їх участі в цивільному обігу в цивільному обігу практично не піддається сумнівам, в юридичній науці періодично виникає дискусія на предмет теоретичного розуміння даного правового інституту, тим більше, що підстава для цього є.
Визнання статусу суб’єктів юридичних відносин лише за окремими особами могло б відобразитися на інтересах суспільства і на його складових одиницях. Відомий теоретик російського цивільного права Габрієль Феліксович Шершеневич так коментує це посилання: “Візьмемо випадок, коли спадкодавець в заповіті визначить певний капітал на створення благодійного закладу. Якщо б суб’єктами права могли б бути лише люди, то заповідач повинен був би доручити цей капітал будь якій фізичній особі, яка б створила установу, яку заповідав заповідач, та від свого імені вело б її, вступало би у всі необхідні угоди, а після смерті заповів би весь капітал знову іншій особі, яка б продовжувала б цю справу від свого імені. Але при таких умовах немає певної гарантії, що весь заповідальний капітал дійсно отримає дане йому призначення в особі першого або наступного розпорядника, що майно це, злившись з іншим майном того чи іншого розпорядника, не буде стягнено за приватними боргами. Всі ці неподобства могли б бути усунені, якщо б майно що заповідається було приурочено до окремого суб’єкта, від імені якого б здійснювалися б всі необхідні угоди. Або візьмемо випадок акціонерного злиття. Множинність осіб складають невеликі внески в значний капітал з метою спільного дослідження загальної економічної мети. Щоб досягнути визначеної мети, акціонери повинні були б вручити капітал одній або декільком особам, які від свого імені здійснювали б всі необхідні угоди. Капітал акціонера злилися б з приватним майном засновників і міг би бути стягнутим зі сторони їх власних кредиторів. Хто при такій небезпеці рішився б зробити внесок?”. [31 с. 88] Дійсно, ситуація складається більш чим несприятлива. І вихід з неї може бути знайдено лише, якщо відійти від постулату безперервного поєднання конкретної правосуб’єктності з людиною, з особистістю. Тоді з’являється можливість створення нового суб’єкту права у вигляді певної юридичної конструкції. Скоріш за все такий прийом був використан в публічному праві. Держава, це також ні що інше, як юридична конструкція, це не заважає йому бути одним з основних суб’єктом ряду галузей права. В цивільному праві завдяки специфіці галузі, ввиду того, що майно є сукупністю юридичних відносин, що об’єднуються найменуванням суб’єкта-власника даного майна замість реально існуючої фізичної особи можливо створити деякий штучний суб’єкт з ім’ям якого будуть пов’язуватись права і обов’язки з приводу конкретного майна правове становище якого, з точки зору цивільного права, важливіше долі того, хто їм володіє. Сам термін, що позначає такого суб’єкта – “юридична особа” – підкреслює особливий характер даного утворення, так як мова іде про суб’єкт права, що немає реального “фізичного” втілення. Але, його створення не лише дозволяє зберегти стройність юридичних понять, але і полегшати досягнення тих суспільних потреб заради яких майно уособлюється. [31 с.89]
В юридичній літературі немає єдиної думки з приводу того, де шукати витоки поняття юридичної особи. Більшість вчених відносять поняття юридичної особи до числа важливіших заслуг римського приватного права.
Відмічаючи незначну вагу таких суб’єктів в цивільному обігу Риму і відсутність самого терміну “юридична особа”, але такі вчені роблять висновок про те, що “основна думка про юридичну особу, як засобі юридичної техніки для введення в обіг майнової маси, так чи інакше уособленої від майна фізичних осіб, була виражена римським правом чітко”.
Автори відмічають, що ще в давнину в майнових відносинах приймали участь поряд з фізичними особами і деякі їх об’єднання, певним чином організовані і розпоряджаються визначеними майновими коштами. Ще в стародавні часи існували в Римі приватні корпорації: союзи з релігійними цілями (sodalitates, collegia sodalicia), професійні союзи ремеслеників (fabrorum, pistorum). Багато нових корпорацій з’являється в період республіки, серед яких необхідно особливо відмітити collegia publicanorum – об’єднання підприємців, що брали на відкуп державні доходи, які управляли на підставі договорів державною нерухомістю і які володіли значним майном. Але майно це розглядалося стародавнім правом так як майно, що належить кожному з його учасників в певній частці, або, як майно, що належить одному з учасників – казначею – що веде справи корпорації і відповідальний перед його членами. Тому, по відношенню до даних об’єднань можна говорити про наявність більш-меншої організованості, що здійснюється з певною метою – об’єднання майна, але головна кваліфікуюча суб’єкт права ознака – виступ зовні від свого імені тут відсутня, тому навряд можна говорити про спробу ввести в систему правовідносин новий тип суб’єкта. І все ж таки поява таких утворень свідчить про обмеження суб’єктного складу приватноправових відносин.
Правове положення муніципій – міських громад, яким римська держава, включаючи їх в свій склад і наділяючи їх жителів римським громадянством, надавало самоврядування і господарську самостійність, є більш явним вираженням ідеї юридичної особи. Претор визнав за муніципіями право виступати від свого імені через представників, що призначалися муніципальними радами. Тим самим муніципія була визнана в принципі таким самим суб’єктом майнових прав як і privat personae. Таким чином, ідея юридичної особи отримала визнання в процесуальному праві. В матеріальному ж праві, при укладені правочинів, питання про їх юридичних наслідках ще тривалий час залишався незрозумілим. Як раз із-за невизначеності правового статусу нового суб’єкта.
На підставі вищевикладеного можна констатувати, що інститут юридичної особи не знайшов свого оформлення в римському праві. Але, позитивним висновком всього ходу розвитку римських корпорацій стало наступне.
Римські юристи визнали, що:
1) корпорація може розглядатися в сфері приватного права так же, як розглядається фізична особа;
2) юридичне існування корпорації не припиняється і не порушується з виходом окремих членів зі складу об’єднання;
3) майно корпорації уособлено від майна її членів, до того ж, це не майно, що належить сумісно всім членам корпорації, а майно корпорації як цілого, особливого суб’єкта прав (“якщо що-небудь винні корпорації, то ми не винні її окремим членам; того, що винна корпорація, не винні її окремі члени” Дігести, книга 3, титул 4, фрагмент 7, параграф 1);
4) корпорація вступає в правові відносини з іншими особами за допомогою фізичних осіб, уповноважених на це у встановленому порядку.
Означивши, таким чином, ряд принципових ідей, римські юристи не зробили тих висновків з них, які могли б лягти в основу нового інституту приватного права – інституту юридичної особи. І тому були об’єктивні причини. По-перше, в економічному житті Риму, навіть в період найбільшого розквіту римського господарства, під час найбільш оживленої
Торгівлі корпорації як самостійно господарюючі суб’єкти значної ролі не грали, тому не було потреби в юридичному оформленні цього економічного інституту. По-друге, відсутність в римському праві інституту прямого представництва перешкоджало розумінню механізму участі юридичних осіб в цивільному обігу при посередництві фізичних осіб. Ідея головної ролі волі в приватноправових відносинах була в римському праві безспірним постулатом. Перефразуючи Дювернуа, цю причину неразробленості в римському праві інституту юридичної особи можна сформулювати так: зв’язав раз поняття особи з реквізитами розумності та волеспрямованості суб’єкта, римські юристи закрили собі шлях до пояснення ряду явищ цивільної правосуб’єктності, що йде за межі правоздатності окремої людини. [26 с.153]
Таким чином, з усього вищевикладеного можна зробити наступний висновок, що хоча поняття юридичної особи в римському праві не отримало повної і детальної розробки, “ідея юридичної особи в римському праві була видвинута і вирішена”.
З такою позицією не згодні інші вчені, які вважають, що “початок історії поняття юридичної особи слід віднести до раннього середньовіччя”. Вони стверджують, що ідея корпорації як особливого, відмінного від окремої людини, суб’єкта права, що видвигалася римською правовою думкою, належить не приватному, і тому витоки поняття юридичної особи як інституту приватного права слід шукати не в римському праві, а дещо пізніше. Їх точка зору базує на наступному.
В той час, коли весь лад римського цивільного побуту істотним чином визначався початком особи і в той же час особливості правовідносин кожної людини, картини середньовікового побуту мають зовсім протилежні риси. Тут не окрема особа є правоздатним, а союз (корпорація). В цьому побуті прослідковується риса безлікості, де відомий і постійний характер правовідносин визначається приналежністю людини до союзу (корпорації) і приналежність ця передається з покоління в покоління. В цих умовах задачі юриспруденції і законодавства заключаються в тому, щоб визначити скоріш права корпорації і відношення до них прав окремих осіб, що входять до них, чим права окремих осіб як самостійних одиниць в гуртожитку. Середньовікові глосатори розробляли поняття корпорації як союзу, визнаного державою в якості суб’єкта права, а їх приємники, канонисти, відрізняли в зв’язку з цим поняття “особи” і “людини” і почали розсуждати про природу цієї особи. Але, як відмічається в літературі, навіть в середні віка “ уяви про юридичних осіб все ще переносили вплив догматів римського права”. [25 с.105] глосатори і постглосатори, обмежувались коментуванням античних текстів, намагались пристосувати їх до потреб господарства, що розвивається. Ця тенденція прослідковується і в одному з перших понять юридичної особи, що було дано папою Інокентієм IV в 1245 р. Він писав, що юридична особа існує лише в розумі, воно не наділено тілом, а тому не наділений волею.
Дійсний розвиток конструкція юридичної особи отримала в Новий час, коли з’являються крупні торгові підприємства в яких виробляється техніка колективного введення крупних справ. Тут вже саме життя підказує необхідність розробки статуту цих об’єднань і регламентації їх правового положення.
Що ж таке юридична особа і яке її значення як суб’єкту економічного і цивільного обігу? Цікаву відповідь на першу частину питання можна знайти у Г. Ф. Шершеневича: “... під ім’ям юридичної особи розуміємо все те, що не будучи фізичною особою, визнається зі сторони закону здатним, ввиду певної цілі, бути суб’єктом права”. [25 с.105] з цього визначення автор робить два принципових висновку, з яких можна визначити ряд ознак юридичної особи. По-перше, як самостійний суб’єкт, юридична особа здійснює незалежно від інших суб’єктів, в тому числі від тих які створили юридичну особу і входять до її складу. Тому така юридична особа може укладати з нею угоди на правах рівного партнера. По-друге, так як юридична особа – суб’єкт, позбавлений особистисного початку, йому повинні бути чужді права, що пов’язані з фізичною природою людини. Так, юридична особа не може вступати у шлюбні відносини, навряд чи можна говорити про честь, гідність юридичної особи, не входить юридична особа і в коло спадкоємців за законом.
Термін “юридична особа” був вперше використан в цивільному праві. Розвиток інституту юридичної особи було тісно пов’язано з швидким ростом капіталістичної економіки, яка потребувала капіталів. Інститут юридичної особи і став правовою формою такої концентрації. Детальне теоретичне розуміння феномена юридичної особи здійснювалося в Германії в межах роботи над германським цивільним укладом. Старе, феодальне германське право не пішло в цьому питанні подальшого визнання поняття фізичної особи, і за визнанням самих розробників укладу формула, яка оголошує, що майно організованого соціального союзу є особиста власність нового ідеального суб’єкту, і на цій підставі вводить також соціальне, суспільне майно в коло цивільного права і різко виділяє його від майна окремих членів союзу – формула юридичної особи, знайдена в області римського права і прийнята нами на підставі рецепції римського права.
Вдалість розробки інституту юридичної особи в германському праві пояснюється тим, що ідеї римських цивілістів лягли на благодатну почву у вигляді економічних відносин, що інтенсивно розвиваються. Бурна індустріалізація країни, різка активізація різного роду соціальних груп господарських і негосподарських об’єднань об’єктивно вимагали максимально чіткого юридичного оформлення організації як самостійного суб’єкта права. І Германський цивільний уклад, прийнятий у 1896 році надало статуту юридичних осіб значну увагу. В самому Укладі юридичним особам присвячено близько 70 параграфів. Крім того, в Германії як і в більшості інших країнах норми, регламентуються правові положення окремих видів юридичних осіб, зібрані в так званому, спеціальному законодавстві.
Що ж все ж такі обумовлює столь пристальну увагу законодавця до цього інституту?
Значення інституту юридичної особи можна зрозуміти, проаналізувавши функції, які вона виконує в регулюванні майнового обігу.
1) Оформлення колективних інтересів. Специфіка майнових відносин, що регулюються цивільним правом складається з того, що кожний суб’єкт цих відносин діє виходячи із своєї власної вигоди і на свій інтерес. Але в ряді випадків досягнути максимальної вигоди можна лише об’єднавши свої сили та кошти з іншими суб’єктами таких же відносин. Щоб при цьому не вийшла ситуація, що була описана в відомій басні І. О. Крилова, воля всіх учасників такого об’єднання повинна стати однією волею або волею одного. Але у другому випадку буде порушено баланс інтересів членів об’єднання. Залишається перше. Таким чином, інститут юридичної особи організує, впорядковує внутрішні відносини між учасниками юридичної особи (організації), преображаючи їх волю у волю організації в цілому, дозволяючи їй виступати в цивільному обігу від свого імені.
2) Об’єднання капіталів. Для досягнення крупної комерційної мети необхідно включити у справу крупний капітал. В цьому плані юридична особа, особливо такий її різновид як акціонерне товариство, є оптимальною формою довгостроковою централізацією капіталів, без чого крупномасштабна підприємницька діяльність неможлива.
3) Обмеження підприємницького ризику. Конструкція юридичної особи дозволяє обмежити майновий ризик учасника сумою внеску в капітал конкретного підприємства.
4) Управління капіталом. Ця формула тісно пов’язана з першою, так як управління капіталом здійснюється для досягнення цілей, що представляють інтерес для тих, хто об’єднує свій капітал з капіталом інших учасників. Інститут юридичної особи створює також підстави для більш гибкого використання капіталу, що належать одній особі, в різних сферах підприємницької діяльності.
Таким чином, поява і розвиток інституту юридичної особи було обумовлено потребами економічного обігу, що розвивається, який предопредилив появу в якості самостійного учасника суспільного виробництва особливого феномена – певного уособленого майна. Виникнув в надрах економічних суспільних відносин цей соціальний феномен неодмінно повинен був знайти собі юридичне визнання.
1.2. Теорії юридичної особи.
Становлення і вдосконалення столь складного і важливого соціального інституту як юридична особа, ледве можлива без його серйозних досліджень. Вони велись на протязі всієї історії існування юридичних осіб, і призвели до створення у ХІХ столітті ряду фундаментальних теорій і активно продовжуються у сучасній цивілістиці.
Перше капітальне наукове дослідження поняття юридичної особи було здійснено Ф. К. Савіньї в середині ХІХ століття і увійшло в історію під назвою “теорія фікції” або “теорія уособлення”. Савіньї стверджував, що лише людина є дійсним суб’єктом права. Позитивне право на свій розсуд може, або звузити коло правоздатних осіб, або навпаки, розширити його, за рахунок створення штучних суб’єктів права. Юридична особа представляє собою ні що інше, як штучно створений завдяки простій функції суб’єкт права. Такий суб’єкт створюється виключно в юридичних цілях. Реальними суб’єктами правовідносин в юридичній особі залишаються єдині можливі носії правосуб’єктності – фізичні особи. Юридична особа як проста фікція недієздатна. Дієздатні лише її органи, що складаються з людей.
Така концепція визначила як порядок виникнення, так і природу правоздатності юридичної особи. Якщо юридична особа є штучним створенням правопорядку, то лише держава шляхом визнання, оформлення відповідним актом, може повернути її до життя, лише держава може визначити форми і сферу її діяльності.
“Теорія фікції” отримала широке розповсюдження в Англії і США. “Корпорація – це штучне утворення, невидиме, неосязаєме і існуюче лише з точки зору закону” – таке визначення корпорації було дане в рішенні по справі The Trustees of Dartmouth College V. Woodward головою Верховного суду США Д. Маршаллом ще на початку ХІХ століття, і з такого поняття корпорації до теперішнього часу виходять практика і законодавство Англії і США. [25 с.78]
Не дивлячись на сприйняття законодавством, “теорія фікції” підпала під жорстку критику зі сторони багатьох вчених цивілістів, в тому числі і російських. Е.Н. Трубецкой писав “фікція є вимисел, що передбачає чогось неіснуючого, між тим, приписуючи права установам і корпораціям, ми не повинні видумувати що-небудь неіснуюче: об’єднання людей в суспільстві, які переслідують певні цілі, а таким чином і установи з визначеними функціями суть величини досить реальні. Раз “суб’єкт прав” – взагалі не таж сама людина, то називати установи і корпорації юридичними особами – зовсім не означає створювати функції”. [26 с.154]
“Теорія фікцій” породила ряд інших доктрин, які так чи інакше використовуються для пояснення поняття юридичної особи. До їх числа відноситься ідея уособлення майна (К. Белау), суть якої заключається в тому, що майно, яке служить певній цілі, для користі людей, відіграє завдяки діям представників роль особи.
До концепцій, що заперечують існування реального суб’єкта з рисами юридичної особи відноситься і теорія “персоніфікованої мети”, запропонована Бринцем. Суть її заключається в тому, що оскільки метою інституту юридичної особи є лише управління майном, то і юридична особа є ні що інше, як сама ця персоніфікована мета.
Особливе місце в доктрині юридичної особи займає концепція її існування як реальних суспільних відносин. Засновник “обмеженої теорії” юридичної особи О. Гир стверджував, що юридична особа – це особливий тілесно-духовний організм, союзна особистість. Це не продукт правопорядку, а реально існуючий організм, який держава не закликає до життя. Звісно, перетворитися в самостійну особу, яка відрізняється від суми індивідів, що її складають, людський колектив може лише при наявності певних умов. Французькі вчені Л. Мішу та Р. Салейль відмічають три такі умови:
1) наявність у колективі постійного інтересу, що відділений від індивідуальних інтересів його членів;
2) відповідна організація, здатна виявляти колективну волю, представляти і захищати загальний інтерес;
3) включення колективу в юридичну середу.
Проти цієї теорії, також, як і проти “теорії функції” було видвинуто багато заперечень. Говорили навіть про спробу О. Гирке біологізувати юридичну особу.
Одним з важливих наслідків Великої Жовтневої соціалістичної революції стала кардинальна зміна сутності економічних відносин в нашій країні, в тому числі і області господарської діяльності організацій. Одержавлення і об’єднання засобів виробництва, тотальний державний контроль над економікою визвали необхідність принципового перегляду існуючих юридичних доктрин. Це відноситься до області розуміння сутності юридичної особи. В застосуванні до існуючих нових відносин, з 30-х до 70-х років, юристи сформулювали нові погляди на юридичну природу організації як суб’єкта цивільних відносин. Серед них “теорія держави” С. І. Астазія, який вважав, що “ всенародний колектив” в особі радянської держави стоїть за всіма юридичними особами. Держава створює “господарські одиниці”, як елементи єдиної структури, через які впливає на окремі групи людей – членів соціалістичного суспільства, які докладають свої зусилля до суспільних засобів виробництва, що передані їм в оперативне управління для досягнення єдиної господарської мети (державного завдання). Він стверджував, що державна юридична особа – це сама держава, що діє на певній дільниці єдиної системи господарських відносин. Автори теорії “соціальної реальності” М.Г. Александров та Д. М. Генкін стверджували, що суб’єкти права, а саме юридичні особи, є носіями економічних суспільних відносин. Оскільки категорія “суб’єкт права” – це правове поняття, що відображає суспільну реальність, то обґрунтування існування юридичної особи – це обумовлена суспільними відносинами здатність створювати юридичні або вольові відносини. Тому питання про суб’єкт права, про юридичну особу – це питання про вступ даного утворення (юридичної форми) як єдності, як носія волі в його відносинах з іншими суб’єктами.
Засновник “теорії директора” Ю.К. Толстой стверджував, що в якості юридичної особи в соціалістичній державі слід розглядати його единий орган (директора) якому власник в особі держави передає майно для цільового використання для задоволення власних інтересів, в зв’язку з чим вступає з ним у відповідні юридичні відносини. Згідно теорії “персоніфікованого (цільового майна” С. Н. Ландкофа, який виступав послідовником вчення Шварца та Дюга, юридична особа – це колектив людей, що реалізують функції управління майном цільового призначення. Особливо широке разповсюдження і визнання отримала “теорія колективу”, яка була запропонована А. В. Венедиктовим, а надалі розвинута С. Н. Братусем, В. П. Грибановим, О. С. Іоффе. Венедиктов стверджував, що Радянська держава є єдиним суб’єктом права державної соціалістичної власності.
В 70-і роки велика увага дослідниками юридичної особи приділялась О. А. Красавчиковим, В. В. Лаптєвим, В. А. Рахміловичем та іншими відомими радянськими вченими-юристами.
Можна відмітити, що не дивлячись на множинність різних концепцій юридичної особи це не оказує негативний вплив на практику його функціонування. Початкова мета, яка стояла перед дослідниками феномену юридичної особи, – обґрунтування розмежування майна (і випливають з цього розмежування майнових прав, обов’язки і відповідальність корпорації і учасників цієї корпорації, а також третіх осіб. Саме общність вказаної мети, не дивлячись на різноманітність думок, об’єднує теорії юридичної особи і дозволяє їм обслуговувати потреби сучасного цивільного обігу. Юридична особа предстає в якості суб’єкта як публічного, так і приватного права, що вступають в правові відносини від свого імені і відповідають в межах цих відносин своїм майном.
Розділ ІІ. Класифікація юридичних осіб.
2.1. Теоретичні засади класифікації юридичних осіб.
Юридична особа – узагальнююча назва організацій, які визнаються суб’єктами цивільних правовідносин. Таким статусом закон наділяє організації, які істотно відрізняються одна від одної. Ці відмінності значною мірою зумовлюють особливості їх створення, діяльності і припинення. З метою врахування цих особливостей, відображення їх соціальної природи та особливостей правового статусу, здійснюється класифікація юридичних осіб.
Традиційним для законодавства багатьох країн є поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичні особи публічного права. Причиною формування такої системи юридичної особи є поділ буржуазного права на публічне і приватне. В різних країнах в основу розмежування юридичних осіб на ці дві групи покладено різні критерії. У ФРН відмітними рисами цих юридичних осіб є правова природа акту, який є підставою їх виникнення. Юридичні особи публічного права виникають на підставі приватно-правового акту. Юридичні особи публічного права, крім того, переслідують цілі публічного характеру, мають владні повноваження, особливий характер членства.
У Великобрітанії публічними є ті корпорації, що створені заради політичних цілей. Їх статус характеризується наявністю владних повноважень, як правило, на певній території або області. [24] Слід також відзначити, що юридичні особи публічного права є також органи, організації та установи, що здійснюють наукові, культурно-освітні, релігійні, та інші суспільно корисні функції державного значення, засновані на підставі норм публічного права. До їх числа входять академічні установи, університети, ліцеї, лікарні, торгові палати тощо. Засновуються вони в розпорядчому (деколи у дозвільному) порядку на основі спеціальних актів, що приймаються компетентними державними органами і в більшості випадків мають спеціальну правоздатність. [25]
До приватних корпорацій відносяться ті з них, що створені приватними особами і переслідують їх особисті інтереси. У США всі корпорації поділені на чотири групи: публічні, напівпублічні, підприємницькі і не підприємницькі. До публічних віднесено державні й муніцтпальні органи. Напівпублічними є корпорації у галузі постачання населення газом, водою, електроенергією. Напівпублічні корпорації існують на гроші платників податків. Усі інші відносяться до категорії приватних, тобто тих, у створенні яких бере участь не держава, а приватні особи. [25]
Непідприємницькі корпорації не мають на меті отримання прибутку (релігійні організації, школи, благодійні фонди). Якщо підсумувати, то до юридичних осіб публічного права відносять саму державу, яка віступає в майнових відносинах в якості особливого суб’єкта права – скарбниці, адміністративно-територіальні одиниці, державні установи і державні організації, які одночасно виступають і як господарюючі суб’єктами і як оргаанізації державного управління. Як правило, публічними визнаються юридичні особи, які наділені державними владними повноваженнями. Приватними є всі інші юридичні особи, тобто ті, які створюються приватними особами і переслідують приватні цілі. [14]
В цивільному праві праві України, у відповідності до практики зарубіжних країн, також існує поділ юридичних осіб на юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Стаття 81 Цивільного кодексу України визначається, що “юридичні особи публічного права створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування”. Отже, у розпорядчому порядку виникають державні юридичні особи. Якщо законом передбачено обов’язкове створення юридичної особи шляхом волевиявлення виборців – виборів, то така юридична особа також набуває статусу юридичної особи публічного права.
Юридичні особи публічного права створюються, як правило, для здійснення спеціальних публічних функцій, не зумовлених їх участю у цивільному обороті (міністерства та відомства тощо). Однак, це не означає, що вони не можуть вступати у цивільний оборот. [32 с.56]
На підтвердження цього, стаття 82 Цивільного кодексу України визначає умови участі юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах: “на юридичних осіб публічного права у цивільних відносинах поширюються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом”. Це означає, що юридичні особи публічного права поряд з іншими юридичними і фізичними особами можуть брати участь у цивільних правовідносинах. Виступаючи як суб’єкт цивільних правовідносин, юридична особа публічного права користується такимиж правами і несе такі ж обов’язки, як і інші суб’єкти цивільного права. У цьому виявляється специфічна риса цивільного права відношення, яке грунтується на характерній властивості цивільно-правового методу регулювання – рівності суб’єктів.
Окрім цивільного кодексу правовідносини пов’язані з діяльністю юридичних осіб публічного права і регулюються іншими нормативними актами.
Приватні юридичні особи створюються і діють в інтересах певного кола осіб: засновників, учасників або визначених в інший спосіб. Вони не мають такого загальносоціального значення як публічні юридичні особи, а тому створюються незалежно від держави, на основі загального її дозволу, вираженого в законі. Правова підстава їх виникнення – засновницьке волевиявлення (угода) однієї або декількох осіб. Основна різниця між приватними і публічними юридичними особами, умовно кажучи, полягає у тому, що перші створюються засновниками “для себе (для когось)”, а другі – “для всіх”. Обидва види юридичних осіб можуть створюватися різними суб’єктами цивільного права. Цих критеріїв разом достатньо для розмежування юридичних осіб. Отже, публічна юридична особа – це організація, яка на основі адміністративно-правового акту створена, дозволена державою або має особливий статус, і діяльність якої має загальносоціальне значення. Приватні юридичні особи – це організації, що створюються на підставі угоди з метою задоволення потреб певного кола осіб.
Важливим є поділ юридичних осіб за елементами організаційно-правової форми. Така класифікація дозволяє комплексно охарактеризувати різні види юридичних осіб, які мають одну, абодекілька спільних ознак. Організаційно-правова форма –визначається шістьма елементами: метою, складом засновників, правовим режимом майна, правовим статусом засновників, організацією управління, умовами відповідальності. За кожним з цих елементів можна виділяти групи та підгрупи юридичних осіб.
2.2. Юридичні особи приватного права.
Як зазначалось вище, юридичні особи поділяються на окремі види за різними ознаками. Залежно від існуючих форм власності в Україні юридичні особи поділяються на: а) приватні; б) колективні; в) державні; г) змішані. Відповідно до суб’єктного складу юридичні особи поділяють на: а) українські; б) спільні, з участю іноземного інвестора; в) іноземні; г) між-народні організації та об’єднання.
У деяких країнах СНД поширений поділ юридичних осіб на комерційні та некомерційні. Комерційними визнаються організації, головною метою діяльності яких є одержання прибутку. Такими юридичними особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, підприємства незалежно від форм власності. До некомерційних юридичних осіб належать такі, які не мають на меті одержання прибутку і створюються для інших цілей. Такими некомерційними юридичними особами визнаються різні об’єднання громадян, у тому числі політичні партії, релігійні організації, споживчі кооперативи, фонди та інші.
Однак слід зазначити, що такий поділ є певною мірою умовним, оскільки і некомерційні організації досить часто виконують роботи, надають послуги, отримуючи при цьому прибуток.
Приватні юридичні особи, в свою чергу, традиційно поділяються на дві підгрупи: товариства і установи.
Відповідно до ч. 2 ст. 83 ЦК України товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створене однією особою, якщо законом це прямо не заборонено.
Товариства в свою чергу поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Підприємницькі товариства – це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та подальшого його розподілу між учасниками (ст. 84 ЦК України). Видами підприємницьких товариств є: господарські товариства (акціонерне товариство, товариство з обеженою або додатковою відповідальністю, повне та командитне товариство) або виробничі кооперативи.
Акціонерним вважається товариство, яке має статутний фонд, поділений на певне число акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства. Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства лише у межах належних їм акцій, У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплачених сум.
Акціонерні товариства бувають: відкритими, акції яких можуть поширюватися шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на біржах, і закритими, коли їхні акції розподіляються між засновниками і не можуть поширюватися шляхом передплати, купуватися і продаватися на біржах. Проте закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери і фондову біржу, і внесення змін до статуту товариства (статті 24 і 25 Закону України "Про господарські товариства").
Подібними до акціонерних є товариства з обмеженою відповідальністю, статутні фонди яких також
