ПЛАН

 Вступ                                                                                                                    
 1. Поняття і види правопорушень                                                  
         2.  Юридична відповідальність.                            
2.1. Підстави для юридичної відповідальності                              
     2.2.   Цілі юридичної відповідальності                                             
 3. Причини правопорушень                                                          
         Висновки                                                                                      
Список використаної літератури                                                 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В  С  Т  У  П

В нових соціальних умовах наука - це тільки форма суспільної свідомості, вона стає безпосередньою виробничою силою, так як будь яка діяльність людини прямо або частково зв’язана із застосуванням науково-технічних досягнень, певних знань. Законодавство України повинно відображати закономірності розвитку суспільства, може стимулювати економічний і духовний розвиток суспільства.
Сучасне суспільство надало людині широкі права і свободи, до використання яких необхідно підходити відповідально. Можливості людини в сучасному суспільстві набагато зросли. Але чим більше людині дасться тим більше з неї питають, Ми живемо у світі, де кожний залежить від усіх, а всі від кожного. У цих умовах безвідповідальна поведінка соціальним злом. Наприклад, безвідповідальне ставлення робітника до своїх обов'язків спричиняє вироблення неякісної продукції, незадоволення потреб громадян. У результаті безвідповідального ставлення учня до навчання з нього виросте неосвічена, некорисна для суспільства людина. Навіть за жартівливе пустування доводиться інколи “розраховуватись” з державою, нести законну, тобто юридичну відповідальність.
Теорія держави і права являється юридичною наукою, а також являється політичною наукою, і прикладною суспільною наукою.
Предметом юридичної науки являється право, як специфічне суспільне явище, як нормативний фактор суспільного життя, як засіб нормування економічних і інших суспільних відносин, який має загальнообов’язковий характер.
Право - це система формально-визначених норм (правил поведінки), які встановлені або санкціоновані державою, є загально обов’язковими для  всього населення, державних органів і посадових осіб, охороняються державою, владою під порушення, виражають волю панівного класу або всього народу (компроміс класів або соціальних груп) і направлені на регулювання і охорону суспільних відносин і соціальних цінностей.
Щоб краще зрозуміти суть і природу права, потрібно використати функціональний підхід.
Право не тільки регулює суспільні відносини, але й охороняє їх від  порушення. Право   встановлює, яка  діяльність  і   поведінка правомірна, а яка протиправна. Таким чином, антиподом права є правопорушення. Правопорушення – це протиправне, винне, суспільно небезпечне діяння, за яке встановлена юридична відповідальність.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб’єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки (вчинки) людей, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей, або певні риси характеру. Поза своїми діями підкреслював К. Маркс, людина не існує для закону. Якщо закон карає за тенденцію, за образ думки, то він служить знищенню рівності людей перед законом, роз’єднує їх. Закони, які роблять головним критерієм не дії, як такі, а образ думок діючої особи – це не що інше, як позитивні санкції беззаконня.
Правопорушення –  це перш за все, діяння (дії або бездіяльність). Воно відрізняється від права і від правомірної поведінки наступними ознаками:
         – Це суспільно небезпечне або шкідливе діяння. Ці правопорушення є суспільно небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому.
 – Порушуючи природні права або права, які закріплені законом, правопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи організаціям. Шкода або соціальна небезпека буває різна: матеріальна, моральна – іноді дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров’я людини, на державну безпеку. В зв’язку із цим кримінальні злочини є найбільш соціально-небезпечними серед усіх правопорушень.
           –  Правопорушення – це протиправне діяння (дія або бездіяльність). Усі правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися в активних фізичних діях правопорушника. В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта покладаються юридичні обов’язки передбачені законом чи договором, а він не виконує їх, в результаті чого наноситься шкода або створюється соціальна небезпека.
          – Правопорушення – це винне діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (при використанні джерел підвищеної небезпеки, які нанесли шкоду іншим особам – за виключенням безвинної відповідальності).
Вина – це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вона має об’єктивну  і суб’єктивну сторону (як почуття вини). Особа іноді може визнавати свою вину у вчиненні правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доказується державними органами або позивачем по цивільних справах.
          Правопорушення – це юридично каране діяння. Караність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв’язку із цим всі правопорушення і юридична відповідальність за них закріплені в законодавстві. Питання про відповідальність за порушення природних прав людини, які юридично не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватися на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону в тих галузях права, де вона не заборонена.
 В окремих видах правопорушень, особливо кримінальних злочинах, необхідно встановити причинний зв’язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо такою причиною зв’язку не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушення.
Таким чином, правопорушення – це соціально-небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.   Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на: адміністративні проступки (правопорушення), конституційні,  фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні(порушення трудової дисципліни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні та ін.
Конституційні правопорушення – це протиправні, винні діяння органів державної  влади і  державного   управління   або   інших суб'єктів, які посягають на форму правління, державний устрій та порядок утворення органів держави.
Цивільні правопорушення – це протиправні, винні діяння деліктоздатних суб’єктів, які наносять шкоду майновим і пов’язаних з ними особистим немайновим відносинам.
Адміністративні правопорушення –  це протиправна,  винна дія
чи бездіяльність, яка посягає на громадський або державний порядок,
власність,   права і  свободи громадян, на  встановлений  порядок управління і за яку законодавством  передбачено адміністративну відповідальність.
Дисциплінарні правопорушення – це  протиправні, винні діяння деліктоздатних суб’єктів, які наносять шкоду внутрішньому трудовому розпорядку підприємств, установ і організацій.
Причини правопорушень є загальні (об’єктивні і суб’єктивні), є конкретні (об’єктивні і суб’єктивні) .
Правопорушення виражається у певних діях, частіше всього активних., хоч буває і в "пасивних".
Правопорушення завжди виражається у поведінці, що суперечить юридичним нормам, тобто є протиправною. При цьому така поведінка завжди завдає комусь шкоди: іншим людям, організаціям, суспільству, державі. Власне кажучи, вона тому і забороняється правом, що викликає негативні соціальні наслідки.
Правопорушення виражається в діях що усвідомлюються, хоч трапляється і навпаки (останнє стосується переважно підлітків, тому момент настання здатності нести юридичну відповідальність за правопорушення прямо пов’язане з настанням певного віку, який дає змогу судити І про рівень свідомості особи). Проте завжди особисте свідоме ставлення правопорушника до своїх вчинків, безумовно заслуговує на осуд. Таке ставлення може виражатися насамперед в прямому умислі –  цілеспрямованому, розрахованому вчинені правопорушення, а може виражатися і в необережності, тобто необачному, самовпевненому, легковажному ставленні до своїх протиправних дій та їх наслідків.
Як умисне, так і необережне вчинення правопорушника завжди свідчить про зневажливе,  хоч і різною мірою,  ставлення правопорушника до суспільства, держави, інших громадян. Це дає підстави обвинуватити правопорушника, вбачати в його поведінці вину, визнавати винним.
Правопорушення це протиправна винна дія, що завдає шкоди суспільству, людям.
       Щоб встановити, чи є конкретний вчинок або поведінка правопорушенням необхідно з’ясувати принаймні такі питання: чи заборонений цей вчинок законом, правовою нормою. А для цього необхідно знати законодавство, вивчити встановлені державою правила поведінки людей у суспільстві. Чи завдано протиправною поведінкою шкоди суспільству, колективу, окремим людям? Які ступінь і характер шкоди? Тут оцінюється не тільки матеріальна, а й моральна та інша шкода, завдана правопорушенням. Хто порушник норми права? Чи дієздатна ця особа? Як ставився до правопорушення його "вчинитель”, суб’єкт? Чи винний він у вчиненому? Встановити це буває досить нелегко, оскільки для цього треба проникнути у свідомість, психологію, наміри правопорушника.
Залежно від ступеня шкоди правопорушення поділяються на дві групи –проступки і злочини.
У нашому суспільстві немає таких людей і організацій, на яких не поширюється вимога додержання законів, інших юридичних норм. Але із загальності цієї вимоги випливає, що на кожну протиправну дію, хто б й не вчинив, держава мас "відповісти" – притягнути до юридичної відповідальності (або у деяких випадках вжити інших примусових заходів).
Необхідність такого реагування держави виражається у принципі невідворотності відповідальності за правопорушення.
Цей     принцип     цілком узгоджується з основами соціальної справедливості, демократії, рівності усіх перед законом. Він сприяє підвищенню ефективності боротьби з  тими відхиленнями, які виражаються в правопорушеннях.
Відповідальність за правопорушення має настати неминуче, "невблаганно". У протилежному разі правопорушника, можливо, і у громадськості, формується уявлення про безвідповідальність, ослаблюються, "нейтралізуються" внутрішні сили, мотиви, що утримують під неправомірних дій.
Розрахунок правопорушника на те, що його проступок залишиться нерозкритим, а якщо і виявиться, то йому якось "минеться", оскільки відповідати буде хтось інший, – глибока помилка. 1 розплачуватися за неї доводиться надто дорого. І все ж більшість людей дотримуються вимог закону   не   через страх  перед   покаранням,   а   тому,   що законодавство   відповідає   як   потребам   суспільства,  так   і  їхнім особистим інтересам, воно є справедливим і необхідним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Юридична відповідальність.

Юридична відповідальність – це найсуворіший, "жорсткий", але все ж не єдиний примусовий засіб держави для боротьби з порушеннями права, для їх запобігання. Відомо, що до юридичної відповідальності може бути притягнута особа, яка досягла певного віку. Якщо ж порушення вчиняють підлітки, діти, то й тоді держава, її органи, службові особи   (а   в   багатьох   випадках і   громадськість) не залишаються байдужими. Не вдаючись до мір юридичної відповідальності, вони, проте, застосовують до правопорушників інші, причому теж передбачені законом – заходи впливу: організаційні (такі, що застосовуються, наприклад, для відвернення, запобігання або припинення правопорушення, для відшкодування збитків, шкоди, що ним заподіяна), морально-виховні чи громадські.
Кожна людина,  яка  порушила  своїми  діями   закон,   не  повинна уникнути, ухилитися від невигідних, небажаних, неприємних для неї заходів, що застосовуються   примусово   уповноваженими   на  це органами, особами. Невідворотність відповідальності, як неминучість реагування, "відповіді"   держави на будь-які   і   будь-чиї дії,   що порушують закон, поширюється на всіх незалежно від віку.
Незнання закону не звільняє від відповідальності. Уявіть собі, що сталося б,  коли б цей принцип не діяв: тоді більшість правопорушників, очевидно, спробувала б послатися на своє незнання закону, щоб уникнути відповідальності, за правопорушення.
Знати закони суспільства і додержувати їх – моральний обов’язок кожної людини. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило в законодавстві, особливо в Кримінальному кодексі, Кодексі про адміністративні правопорушення. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень. Різні види відповідальності мають свою особливість, або специфіку, різну мету, цілі, тому деталізація цього питання належить до різних галузей права.
Юридичну відповідальність  поділяють па такі основні види :
конституційна, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова, матеріальна. Дискутується питання про можливість виділення й інших видів юридичної відповідальності:  екологічної, процесуальної та фінансової. Види правопорушень можна класифікувати залежно від галузей права, але не можна класифікувати так юридичну відповідальність.
Юридична відповідальність – це заснована на законі, об’єктивно зафіксована в юридичних критеріях і виражена в якості специфічного юридичного о6ов’язку необхідність відповідати за свою юридичне значиму поведінку (діяльність), яка концентрує в собі імперативну силу права і реалізується в дійсності через регулятивні правовідносини, в яких зобов’язаний суб’єкт знаходиться в стані відповідальності (підзвітності, підконтрольності т.д.)
Ознаки юридичної відповідальності:
•  застосовність тільки щодо правопорушника;
• державно примусовий примус;
• негативні наслідки для правопорушника особистого, майнового характеру;
• осуд державою протиправної поведінки правопорушника.
Юридична відповідальність здійснюється на засадах (принципах) законності, обґрунтованості, невідворотності,  індивідуалізації  і справедливості. Така відповідальність    виражається    у неприємних, небажаних, невигідних   для   самого   громадянина наслідках.
Втім, це властиво не лише юридичній, а й іншим видам відповідальності за антигромадські, аморальні проступки, наприклад перед батьками, друзями, колективом класу, спортивної секції, навчальною групою.
Чим же відрізняються міри юридичної відповідальності, від інших мір відповідальності, що   застосовуються,  наприклад,   за неслухняність у сім’ї?
По-перше, усі ці міри передбачені законом, правовими нормами. Це відповідальність лише за законом.
По-друге, усі вони застосовуються лише тоді, коли вчиняються дії, що суперечать закону, праву. Отже, це відповідальність саме (і тільки) за правопорушення.
По-третє, усі вони здійснюються органами держави, яким громадянин зобов’язаний (причому зобов’язаний юридично, на підставі закону) "дати відповідь," за свої проступки і які, зі свого боку, мають право (причому юридичне право) притягти до відповідальності. Отже, це відповідальність завжди перед державою.
По-четверте, ці міри виражаються в примусовому позбавленні (або обмежені) правопорушника певних благ, цінностей, можливостей. Отже, це примусово караюча відповідальність.
По-п’яте, ці міри завжди виражають осудження правопорушника саме державою, гостру, критичну, безумовно незадовільну оцінку його поведінки. Така оцінка звучить не тільки у "відповіді” держави на правопорушення. а й у реакції на проступок з боку громадськості, колективу, батьків. Юридична відповідальність завжди поєднується з моральною відповідальністю.
Із розуміння аморальності  будь-якого  правопорушення   випливає практично значущий висновок: якщо не знаєте вимог закону, сумніваєтесь у правомірності своєї поведінки, то оцініть її з точки зору моралі. Поведінка, що відповідає моральним ідеалам суспільства, відповідає і приписам його закону. Аморальна поведінка у більшості випадків може викликати і  негативну оцінку з боку суспільства, тягти юридичну відповідальність.
Юридична відповідальність необхідна насамперед в ім’я справедливості, щоб “відповісти” належним чином на негативне (байдуже, безвідповідальне, зневажливе, а іноді навіть вороже) ставлення до людей, суспільства, держави, що виявилось у правопорушенні, щоб обмежити в чомусь, покарати правопорушника. При цьому покарання не має на меті завдавати фізичних страждань або принижувати людську гідність – так вимагає закон зокрема ст. 22 Кримінального Кодексу України.
Але не можна зводити юридичну відповідальність лише до “відплати” правопорушнику, її цілі є ширшими, а головне – гуманнішими, їх в основному три:
• охоронна – захистити, охороняти від посягань на такі найважливіші для всіх людей цінності, як права і свободи громадян і організацій. Якщо такі посягання вчинено, юридична відповідальність має на меті відновлення, відшкодування, “ремонт” блага, що постраждало;
• виховна – змінити погляди, свідомість правопорушника так, щоб він у майбутньому не допускав подібних проступків;
• запобіжна (профілактична) – на окремих людей, які могли б (через недостатню свідомість або з інших причин) вчинити правопорушення, вплинути таким чином, щоб вони утрималися від цього.
Юридична відповідальність буває різною і залежить від виду правопорушення, “розмірів” шкідливості (або небезпеки) його наслідків, кола людей і організацій, яким заподіяно шкоду. Урахування цих обставин –  неодмінна умова справедливості і покарання.
Дві обставини – ступінь  шкідливості  (або  небезпечності) правопорушення і особа правопорушника - завжди беруться до уваги. При встановленні міри юридичної відповідальності як при виданні закону, так і при його застосуванні до конкретних осіб.
Це цілком відповідає  засадам соціальної справедливості і виражається у  принципі   індивідуалізації відповідальності: вона повинна відповідати ступеню тяжкості правопорушення (тяжкості “вчиненого”, як  виражаються   юристи)   і   особливостям   особи правопорушника.

2.1. ПІДСТАВИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Підставами юридичної відповідальності є склад правопорушення,  деліктоздатність  (осудність,  дієздатність)  суб’єкта  його вік і наявність законодавства. Всі ці підстави взаємопов’язані і закріплені в законодавстві.
Юридична відповідальність наступає лише за факт  правопорушення. Всяке правопорушення має свою структуру, яку називають складом правопорушення. Склад правопорушення є підставою юридичної відповідальності. Склад правопорушення обов’язково повинен бути закріплений у чинному законодавстві. Це законні підстави юридичної відповідальності.
Кожне правопорушення має такий склад (елементи): об’єкт, об’єктивна сторона правопорушення, суб’єкт і суб’єктивна сторона правопорушення.
Об’єктом правопорушення є певні блага чи соціальні цінності, на пошкодження, позбавлення чи знищення яких спрямоване протиправне діяння. Об’єктами правопорушення можуть бути різні матеріальні і духовні цінності, які визначаються об’єктами правовідносин. Це може бути власність життя,  здоров’я людини, державна безпека, порядок управління, честь і гідність особи.
Об’єктивна сторона включає протиправне діяння, його шкідливий, або небезпечний результат. До об’єктивної сторони входить необхідний причинний зв’язок між протиправним діянням і шкідливими або соціально-небезпечними наслідками. Таке діяння може бути виражене як в активних діях, так і в результаті бездіяльності, коли суб’єкт не виконує зобов’язуючих норм права. Юридична відповідальність настає лише за фізичні протиправні діяння. Не можуть бути підставою юридичної відповідальності думки, переконання, бажання, настроїв, світоглядів, соціальні або особисті властивості.
Суб’єктом правопорушення є фізична або юридично особа, яка повністю деліктоздатна. Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність. Вона тісно пов’язана з віком особи. у кримінальному праві така особа повинна бути осудною і навпаки, неосудна особа не може нести юридичної відповідальності. В цивільному праві особа повинна бути повністю дієздатною.
За різні правопорушення юридична відповідальність наступає з різного віку. Так, кримінальна відповідальність наступає з 16 років, а за особливо тяжкі – з 14 років (ст.10 КК України), за адміністративні правопорушення – з 16 років, за дисциплінарні – з 16 років, а в окремих випадках – з 15 років.
Юридична відповідальність наступає лише за власні дії правопорушення. Ніхто не може нести відповідальність за когось іншого.
Суб’єктивна сторона юридичної відповідальності виражається в формах вини: намір (умисел) і необережність. Прямий намір, буває тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає і бажає настання його негативних наслідків.
Непрямий намір є тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його негативні наслідки, але байдуже ставиться до можливості їх настання.
Необережність також виступає в двох формах: протиправна самовпевненість – коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони не настануть; протиправна недбалість відбувається тоді, коли суб’єкт усвідомлює протиправність свого діяння, але не передбачає можливості настання його негативних наслідків, хоча згідно з рівнем свого розвитку повинен це передбачати.

 

 

2.2. ЦІЛІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Під цілями відповідальності розуміють досягнення остаточного результату, який передбачається законодавством. При різних видах юридичної відповідальності можуть бути різні цілі. Наприклад, у кримінальному законодавстві основними цілями покарання є такі:
• виправлення і перевиховання засуджених;
• попередження здійснення нових правопорушень з боку засудженого;
• попередження злочинів з боку інших осіб.
Виправлення і перевиховання дуже тісно пов’язані між собою, і кожне суспільство зацікавлене в тому, щоб правопорушник став на шлях виправлення і більш не вчиняв злочинів чи інших правопорушень. Хоча це дуже складний процес, і як показує практика діяльності виправно-трудових установ, ефективність їх діяльності була дуже низька. Більш ефективно застосовуються гуманні методи, в тому числі за допомогою релігії.
Мета покарання – це попередження вчинення правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. За вчинення тяжких злочинів покарання має на меті ізолювання злочинця від суспільства, не дати йому можливості вчиняти нові злочини, щоб він усвідомив свою антисоціальну діяльність чи поведінку. В результаті покарання засуджений позбавляється певних матеріальних чи духовних цінностей, він обмежується в своїй дієздатності і зобов’язаний компенсувати збитки, які завдав державі чи громадянам. Інші цілі переслідуються при цивільно-правовій відповідальності. Головне місце займає поновлення втрачених прав, відшкодування збитків. Згідно із ст.    Цивільного Кодексу України передбачено, що за невиконання або неналежне виконання зобов’язань встановлена неустойка (штраф, пеня).
Законом чи договором можуть бути передбачені випадки, коли допускається стягування тільки неустойки (збитків, пені), а не збитків; коли збитки можуть бути стягнуті в повній сумі понад неустойки (штраф, пеня); коли за вибором кредитора можуть бути стягнуті або неустойка або збитки.
Таким чином, кожний вид юридичної відповідальності має як свої конкретні цілі, так і спільні – це покарання за правопорушення і попередження, недопустимість їх в майбутньому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.  ПРИЧИНИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Щоб розглядати питання про причини і умови вчинення правопорушень і злочинів, необхідно чітко вияснити поняття причини і умови.
Серед причин і умов вчинення правопорушень виділяють об’єктивні і суб’єктивні причини. Об’єктивними причинами виступають конкретні протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних відносинах людей.
До суб’єктивних причин правопорушень відносять деформації в правосвідомості, в потребах, мотивах, позиціях, в низькому рівні моральної і правової культури. Причинність полягає в переносі матерії, енергії, інформації від причин до наслідків. Передача інформації – типова властивість причинності в сфері суспільних відносин. Інформація про різні людські проступки, про правила поведінки, систему цінностей, про діяльність засвоюється особами через різні джерела і канали інформації і формує світогляд і психологію суспільства і соціальних груп.
Причина  –  наслідок  –  безкінечна   низка   причинності.   У останньої причини є її друга причина, а внаслідку – його останній наслідок, другий, перший і т.д. Взаємозв'язок "причина-наслідок" залежить від умов  - сукупності явищ, обставин, які утворюють його середовище, супроводжують і забезпечують певний його розвиток. Місце  причин   і  умов   в   механізмі   причинності  різне: причина породжує наслідок, умови цього допомагають, але мова завжди йде  про сумісну їх дію, як необхідний зв’язок елементів єдиної системи,
Комплекси причин і умов, сумісна дія яких визиває наслідки – злочин і злочинність - називається детермінантами.
Причини і умови злочинності – це система негативних для відповідної   суспільно-економічної   формації соціальних    явищ, детермінуючих злочинність по походженню і по суті соціальні. Вони завжди   включені   в систему   соціальних   протиріч   суспільства. Причини і умови   конкретних   злочинів   виступають первинним елементом кримінальної системи.
Причини – не ті соціальні явища, які взяті в двохланковому зв’язку, породжують, відтворюють злочинність і злочини як свої закономірні наслідки
Умови – це такі явища, які самі не породжують злочинність, а
сприяють, полегшують, інтенсифікують:
а) формування;
б)  дії причин.
Всі причини і умови злочинності можна класифікувати по різним критеріям:
1. по рівню дії (субординації):
• злочинності в цілому;
• видів (категорій, груп);
2. по змісту криміногенні детермінанти поділяються на   діючі  в соціально-психологічній, культурно-виховній,  організаційно-управлінській сферах;
3. соціальна суть криміногенних причин і умов визначається по взаємозв’язках з основними закономірностями розвитку суспільства;
4. повні і специфічні причини злочинності (частина повної причини);
5. по природі причини і умови злочинності поділяються на:
• об’єктивні;
• об’єктивно-суб’єктивні
• суб’єктивні.
Існують і інші критерії класифікації причин і умов злочинності. Спеціалісти нараховують більше 200 причин і умов конкретних злочинів.
Кримінологічна наука нараховує декілька десятків найбільш розповсюджених теорій причини злочинності. Всі концепції про причини злочинності в західній кримінології можна поділити на дві головні групи: соціологічні і біосоціологічні. Перші характерні для американської і англійської кримінології, другі - для європейської і латиноамериканської кримінології.
I...   Соціальні теорії причин злочинності:
 –  Ведучою теорією являється теорія науково-технічної революції як комплексної причини злочинності в XX ст. НТР визиває такі серйозні соціальні зміни, як індустріалізацію, урбанізацію, автомобілізацію, міграцію. Вони порушують традиційні норми сімейних зв’язків, релігії, культури, внаслідок чого відбувається відчуження і знеособлення людини, придушення її індивідуальності. Концентрація населення в містах, розповсюдження загальної байдужості підвищують агресивність, егоїзм, індивідуалізм і емоційну нестриманість, що веде до злочинності.
– Вчення Є. Сатерленда про диференціальні асоціації (різні
зв'язки). Суть цієї теорії зводиться до того, що злочинцями
не народжуються, а навчаються  в  процесі багатогранних контактів особи в мікрогрупах: в сім’ї, на вулиці, в профспілках і т.д. Домінування   в таких   групах антигромадських поглядів, установок, і позицій веде до злочинності інших осіб і навпаки. Але ця теорія не пояснює походження - злочинності, вона вважає, що злочинність вічно присутня людському суспільству. Вона критикує біопсихоатричні фактори злочинності і ігнорує  свободу волі людини.
– Теорія   соціальної  дезорганізації. Її  суть: різний  рівень багатства і бідності, велика соціальна нерівність ведуть до злочинності.  Американський кримінолог Т.Є. Шур вважає
США злочинним суспільством, оскільки воно нерівноправне суспільство. Соціальна єдність суспільства веде до нормального життя і зменшення злочинності.
– Теорія багатофакторності (Кетле, Гене). До таких факторів відносять: фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні. Барт нараховував більше 170 таких факторів, хоча і ця теорія  не давала системного аналізу.
– Класова теорія. Її суть зводиться до того, що основною причиною злочинності є класова приналежність і майнова нерівність. Крім того французький вчений Санею називає 11 основних факторів злочинності:
• дегуманізація людських законів в результаті НТР;
• урбанізація – ріст великих міст;
• індустріалізація;
• конкуренція;
• бідність і велика розкіш населення;
• фрустрація – емоційне незадоволення потреб і інтересів багатьох людей;
• страх перед новими хворобами;
• нудьга і незайнятість;
• алкоголізм;
• етнічно-психологічна несумісність;
• почуття неповноцінності в результаті багатьох факторів.
   II. Біосоціальні теорії причин злочинності.
 Серед цих теорій найбільш розповсюджені теорії небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії психоаналітичних причин, складові теорії, теорії конституційної схильності, расової теорії.
– Небезпечний стан – перманентна (змінююча) і іманентна (внутрішньо присутня) людині схильність до здійснення злочинів. Небезпечний стан – це явище не юриспруденції, а медицини.
–  Фрейдистські теорії злочинності отримали розповсюдження   з початку ХХ століття під впливом лікаря психіатра Фрейда. Суть цієї теорії полягає в тому, що людина з часу народження біологічно приречена на постійну жорстку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів – агресивних, статевих, страху  – з моральними установками особи. З цим пов’язаний комплекс неповноцінності, особливо часто цим пояснюється злочинність неповнолітніх. Особистість людини формується в дитячому віці, то відношення матері до сина і сина до матері (комплекс Едіпа), а також батька до дочки і навпаки (комплекс Електри) розглядаються роковим формуючим фактором, від якого людина не може позбавитися все своє життя.
–  Теорія психоаналітичних причин. Головна теза цієї теорії –  злочинець    завжди   психопатична або розумово   відстала особа.
– Спадкові теорії  вважають причиною злочинності, яка
передається по спадщині. Ця причина знаходиться в        хромосомах, генетичному коді людини, яка має схильність до антисоціальної поведінки. Іноді її називають " теорія сімейного древа". Ця теорія практично не підтверджується, хоча в окремих випадках такі приклади можуть бути.
– Теорія конституційної схильності (Є. Кречмер - німецький
професор медицини), її суть полягає в тому, що між          будовою тіла і психологічними рисами особи, особливо її характером, є прямий зв’язок. Чим більш рання злочинність, небезпечна і регулярна, тим значніша роль її біологічних факторів. Це  по суті, антропологічна теорія.
–Правові теорії. Її суть полягає в тому, що окремі риси людей більш схильні до антисоціальної поведінки, ніж біла раса. Разом з тим на злочинність більш впливають соціально-економічні фактори, а також національність, відношення суду до підсудних.

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Існують і інші теорії і підходи до причин і умов злочинності. Деякі дослідження   і   висновки   про   причини   антисоціальної поведінки були висказані ще Ш. Монтеск’є і І. Бентамом, які пробували інтерпретувати правопорушення і, перш за все  злочинність з точки   зору   впливу   на   людину   географічного  середовища, клімату, стану здоров’я, а також деяких соціальних факторів.
Чарльз Ломброзо висунув теорію "уродженого" злочинця, в якій на перший план поставив антропологічні, фізичні і соціальні фактори антисоціальної поведінки  в одну  класифікацію. Існують  також психологічні, правові і політичні підходи.
Для більшості кримінологів немає доказів того, що біологічні фактори обумовлюють злочинність. В кожній  ролі є біологічно неповноцінні представники, які схильні до правопорушень.
Маркс, Енгельс, Ленін основну причину злочинності вбачали в соціальних  умовах життя   людей,   які   визивали  антисоціальну поведінку. Практикою західних країн, у країнах колишнього СРСР доказано, основними причинами злочинності є кризові явища в економічній і політичній  системі. Як підтверджує  статистика в колишніх соціалістичних державах, в тому числі в СРСР, рівень злочинності був значно нижчий, ніж в західних цивілізованих країнах. Розпад Радянського Союзу, перехід до нової економічної системи; кризові явища породили безліч причин і умов злочинності.
Підводячи підсумок, можна сказати, що існують різні причини  і умови злочинності і правопорушень - як соціальні, так і біологічні, психологічні, ідеологічні, економічні і політичні та й інші причини і умови.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Базылев Б.Т. Юридическая ответственность. Теоретические вопросы. Красноярск, 1985
2. Брагусь С.И. Юридическая ответственность и законность.         М., 1976
3. Кудрявцев В.Н. Закон, поступок, ответственность. – М., 1906
4. Лейсг О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву. _ М., 1986. – С. 7-43, 126-129, 216-236.
5. Самощенко Н.С., Фарукшин М.Х. Ответственность по советскому законодательству. – М., 1971
6. Щербак А.И. Социальный механизм юридической ответственности должностных лиц. – К., 1986
7. В.О. Котюк Теорія права. – К., “Вентурі”, 1996
8. П.М. Рабіновіч, Г.Г. Шмельова, Л.А. Луць. Загальна теорія права і держави, 1992 р.