Варіант 3

1. сутність, зміст і форми сучасної зарубіжної держави.
2. Форми правління: монархія, республіка.
3. Політико-територіальний устрій.
4. Поняття державного і політичного режимів.

 
1. Сутність, зміст і форми сучасної зарубіжної державви.

Сутність сучасної зарубіжної держави – це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально соціальних і вузько класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально соціальні завдання (”спільні справи”), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це – засоби транспорту і зв’язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.
          Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її ви-никнення:
• класовий аспект –  захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;
• загальносоціальний аспект – захист інтересів усього суспіль¬ства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ. 3агальносоціальний аспект сутності держави особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським суспільством.
Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів паную¬чої верхівки (еліти) і інтересів усього суспільства за різних істо¬ричних часів не однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення іншої. До середини ХІХ ст. у біль¬шості країн перевага була на боці організованого примусу, захи¬сту інтересів економічно пануючого класу. Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком громадянського суспільства усе більшого значення набувають загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у неокапіта-лістичних і неосоціалістичних державах.
Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбу¬лася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих зарубіжних державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністич¬ний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.
Зміст діяльності держави набув нових якостей:
– держава стала на шлях подолання суспільних суперечнос¬тей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою дося¬гнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;
– держава у своїй діяльності широко використовує такі за-гальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;
– держава застосовує засоби захисту людини праці, соціаль¬ної захищеності всіх громадян;
– на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з ін¬шими державами.
Така держава в сучасних західних теоріях трактується як над-класова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціаль¬ної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататор¬ських державах – рабовласницьких, феодальних, буржуазних.
Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова дер¬жава припускає наявність громадянського суспільства, де гро¬мадянин – суб’єкт права – є вільною, автономною особою.
У правовій доктрині форма держави є однією із найдавні¬ших концепцій, що досліджували феномен держави взагалі, ор¬ганізацію та діяльність держави, зокрема. Тривалий час під те¬рміном "форма держави" розумілося сукупність найбільш за¬гальних ознак держави й у зв’язку з цим в юридичній літерату¬рі нерідко стверджувалося, що форма держави не є предметом вивчення конституційного права, що це поняття є категорією загальної теорії держави і права.
У зарубіжній конституційній доктрині форма держави аналізується у трьох аспектах: форма правління; форма дер¬жавного устрою; політичний режим.
Уявляється важливим підкреслити, що форма держави у зарубіжному конституціоналізмі, як правило, не розглядаєть¬ся як інтегрована концепція, що об’єднує у синтезованому понятті названі три аспекти. Таким чином, форма дер¬жави може бути виражена у трьох обличчях залежно від установлених критеріїв. Цими трьома критеріями є: орган, наділений прерогативами глави держави; спосіб організації та здійснення суверенної влади на території держави; методи правління. В залежності від цих трьох критеріїв, держава отримує певну форму: монархії або республіки; унітарна держава або федеративна держава; може мати демократич¬ний, монократичний (самодержавний) або авторитарний по-літичний режим.
Незважаючи на величину, економічний або військовий потенціал та інших факторів подібного порядку будь-яка держава, як суверенне творіння володіє  прерогативою у силу свого суверенітету вирішувати вільно і згідно із конституцій¬ними передбаченнями, яку форму правління, державний устрій або політичний режим прийняти.
Право вибору певної форми держави є у першу чергу політичним вибором. Але не власне держави, представленої парламентом, главою держави, урядом. Вибір будь-якої фор¬ми держави не може бути нічим іншим, як результатом усенародного референдуму. Реальний характер такого вибору залежить від ступеня участі громадян у референдумі, щирості голосування і не в останній інстанції від факту як населення із правом голосу, тобто виборці, має точне уявлення про зміст форми держави стосовно якої висловилась громадська думка.
Хоча країни і мають різні форми держави, вони репрезентують ті ж головні характеристики які визначають державний феномен. Так, Австрія, Велико¬британія, Іран, КНР, Лівія, США мають різні форми державного правління державного устрою і навіть політичного режиму, але найсуттєвіші їх характеристики – ті, що визнача¬ють державні риси – залишаються ті ж: відповідні держави є суб’єктами права у конституційно-правових відносинах, між¬народного публічного права і т. ін., рівними між собою, з юридичної точки зору тощо.
   Щодо причин різноманітності форм держави у сучасно¬му світі, то вони багаточисельні. У літературі з-поміж них го¬ловними називають такі:
1. Історичні традиції розвитку національної державності. Зокрема, стійкість монархічних форм правління у таких краї¬нах, як Великобританія, Данія, Швеція, Японія, пояснюється поряд з іншими тим, що монархія у цих державах існувала протягом багатьох століть.
2. Історичні особливості становлення національної держа¬вності. Наприклад, прийняття федеративної форми державного устрою такими країнами, як Мексиканські Сполучені Штати, США, ФРН, Швейцарія пояснюється історичними умовами ви¬никнення самої держави, а не національними моментами.
3. Національний склад населення даної країни. Саме ця обставина зумовила встановлення федерації у таких багато¬національних державах як, наприклад, Індія.
4. Обрання тієї чи іншої державної форми у країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, у значній мірі зале¬жало від впливу метрополії. Так, у багатьох колишніх колоні¬ях монархічної Великобританії (наприклад, Трінідад і Тобаго, Ямайка) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, водночас як колишні колонії республіканської Франції у переважній більшості своїй стали республіками (Бенін, Буркіна-Фало, Габон, Кот д’Івуар, Іс¬ламська Республіка Маврітанія).
5. Домінуюча у суспільстві система морально-релігійних цінностей (наприклад, теократична республіка в Ірані).
У спеціальній літературі проблематика форми держави тривалий час розглядалась в основному з теоретичних позицій, і зовсім мало уваги приділялось аналізу конкретних конституцій¬них норм. Для цього існували об’єктивні при¬чини: термін ”форма держави” в основних законах не вживався, а згодом використовувався дуже рідко й обмежено при характеристиці форми правління. Практично тільки у другій половині ХХ ст. форма держави стала об’єктом конституційного регулю¬вання.
Найчастіше у конституційному праві під формою правління розуміють спосіб організації та функціонування вищих органів, який зумовлюється становищем глави держави та його відносинами із законодавчою владою.
Іншими словами, форма правління – це тип панування у даній державі. Порядок заміщення посади глави держави – у порядку успадкування або шляхом виборів визначає дві основні форми правління – монархію та республіку, але типологія форм правління у державах сучасного світу не обмежується названими, кожна з них має свої різновиди. Останні ж визначаються співвідношенням законодавчої та виконавчої влади, розподілених між главою держави, парламентом й урядом у конкретній державі та порядком їх формування, що випливає звідси.
 
2. Форми правління: монархія, республіка.

     Форма правління, що існує у конкретній державі, залежить від організації верховної державної влади, точніше, від визначення правового становища глави держави. Розбіжності між двома ос¬новними формами правління, що властиві зарубіжним країнам, ¬монархією і республікою – визначаються тим, хто стоїть на чолі держави, – монархом або президентом. Демократизм або ре¬акційність, агресивність або миролюбність, централізація або де¬централізація, ступінь злиття правлячої партії з державним апа¬ратом, політичний режим та інші чинники не мають прямої за¬лежності від форми правління. Разом із тим, форма правління має істотне значення, оскільки впливає на структуру державного апа¬рату і характер взаємовідносин між його окремими ланками.
Монархія як форма правління характеризується тим, що вла¬да глави держави (монарха) не вважається похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх править за власним пра¬вом спорідненості чи спадщини, юридично безстроково і не несе відповідальності. Він передає у спадок не тільки свій пост, а й особ¬ливий титул (короля, імператора, царя, султана тощо) і формально вважається осередком усієї державної влади країни. Прерога¬тива монарха пронизує всю державно-правову систему. Усе державне управління країни здійснюється від імeнi монарха. Порядок престолонаслідування визначається звичайно конституціями або конституційними чи органічними законами, які доповнюються звичаями. У кримінальному законодавстві монархічних країн пе¬редбачені особливі склади злочинів, спрямованих проти особи монарха або його гідності.
          Монархії є пережитками феодальної системи, але, незважаючи на це, вони зберігаються в багатьох державах. Найпоширенішою є така класифікація монархічних форм правління: абсолютні й об¬межені (конституційні) монархії. Конституційні монархії, у свою чергу, розділяються на дуалістичні, парламентарні та виборні.
Абсолютна монархія – форма правління, при якій мо¬нарх має всю повноту державної влади (монарх – джерело будь-якої влади і тільки він визначає й межі в нормативних актах, які дарує своїм підданим). Будь-які виборні органи відсутні, проте це не виключає можливість існування різного
роду дорадчих установ (наприклад, Диван (рада) в Саудівсь¬кій Аравії), де представлені члени численного (до 7 тис. осіб) сімейного клану Аль Саудів. Основні риси абсолютної мона¬рхії на сьогодні зберігають такі держави, як Бахрейн, Бруней, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія. Привертає до себе увагу той факт, що конституції та прирів¬нені до них законодавчі акти цих країн не тільки декларують монархічну форму правління, але і закріплюють її за конкре¬тною династичною родиною. Так, у Саудівській Аравії ст. 5 конституційного документа (нізам) 1992 р. декларує: ”систе¬ма влади у Королівстві Саудівська Аравія – монархічна. Вла¬да належить синам короля – засновника Абдель Азіза Ібн Аб¬дель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів ... ”. Ст. 5 Конституції (”Базового статуту держави” Оману 1996 р. говорить: ”Система правління – султанська (”монархічна”). І далі міститься положення, відповідно до якого влада буде ус¬падкована по чоловічій лінії потомками Турки Ібн Саїда Ібн Султана.
До абсолютної теократичної монархії відносять також Ватикан (глава держави – Папа Римський. Папа володіє законодавчою, виконав¬чою і судовою владою. Створені вищі консультативні (дорад¬чі) органи: Вселенський собор римсько-католицької церкви, колегія кардиналів і єпископський синод. Папа обирається довічно колегією кардиналів. До його компетенції належить представництво держави в міжнародних відносинах, укладання, ратифікація і денонсація міжнародних договорів і конкордатів, прийом дипломатичних представників і призначен¬ня представників Ватикану в інших країнах.
06межена (конституційна) монархія –  форма прав¬ління, при якій монарх не володіє абсолютною владою: його влада обмежена наявністю парламентської установи.
Залежно від ступеня конституційного обмеження влади монарха розрізняють дуалістичну і парламентарну монархії.
Дуалістична монархія характеризується розподілом влади між монархом і парламентом із переважанням влади монарха. Повноваження монарха обмежуються тільки у законодавчій сфері, проте і в цій сфері жодний закон не може бути прийня¬тим без згоди на те монарха (він володіє правом абсолютного вето). Монарх є главою держави і володіє основними прерога¬тивами у сфері виконавчої влади (призначає уряд, який несе відповідальність перед ним, є головнокомандувачем армії). Він також може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати парламент на невизначений час, і на цей період во¬лодіти усією повнотою влади. Інституту парламентської відповідальності уряду у дуалістичних монархіях немає.
Окремі із згаданих елементів знайшли своє відображен¬ня в конституціях. Так, згідно зі ст. 51 Конституції Йорданії 1952 р. уряд є відповідальним перед парламентом. Але при цьому вотум недовіри урядові, у разі його висловлювання, повинен бути схвалений королем. У Марокко уряд несе відповідальність перед парламентом і королем.
Сьогодні ця форма правління зберігається в Йорданії, Кувейті. Марокко, а також у Непалі після 1990 р .. де за новою конституцією уряд є відповідальним тільки перед парламентом.
Сучасною формою конституційної монархії є суто парламентарна монархія. У державознавчій літературі її визна¬чають як пику форму правління, при якій главі держави при¬своюється титул, феодальний за своєю ознакою, його пост передається за спадкоємством, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується підтримкою ниж-ньої палати парламенту.
Найбільш типовим прикладом парламентарної монархії є Великобританія. Повноваження британського мо¬нарха сторіччями не піддавалися суттєвим юридичним обме¬женням, але у силу діючих конституційних угод, ніде не за¬фіксованих, але яких беззастережно дотримуються. У силу Англійської неписаної конституції усі повноваження щодо здійснення виконавчої влади належать монарху, однак на практиці роль його має чисто номінальний характер. Так, ”Уряд її величності” формується парламентським способом і зберігає свої повноваження тільки до того часу, доки він ко¬ристується підтримкою більшості у Палаті громад. На посаду прем’єр-міністра монарх може призначити тільки лідера пар¬тії, яка перемогла на парламентських виборах. Склад Кабіне¬ту також визначається Прем’єр-міністром. Щодо повнова¬жень монарха стосовно парламенту (його розпуск, призна¬чення лордів, тронна промова) здійснюються тільки за пропозицією уряду. Уся нормотворча діяльність монарха здійсню¬ється також за волею Уряду. Всі юридичні акти монарха по¬требують міністерського контрасигнування, оскільки відпові¬дальність за них несе тільки Уряд, що випливає із відомого формулювання ”король не може чинити неправильно”.
До повноважень англійського монарха входять і так звані ”сплячі прерогативи”, які означають таку ситуацію, коли деякі важливі повноваження монарха у звичайному житті не застосо¬вуються, але можуть застосовуватися у кризовій ситуації. Кла¬сичним прикладом є право короля Великобританії призначити прем’єр-міністра, якщо місця у парламенті після виборів розді¬лилися порівну і немає домінуючої партії у представницькому органі.
Виборна монархія. У деяких країнах, що мають систему ви¬щих органів влади на зразок парламентарної монархії, посада гла¬ви держави заміщується незвичним для монарха шляхом. Так, за Конституцією 1957 р. Малайзія являє собою рідкісний різновид конституційної монархії – виборну монархію. Глава Федерації Малайзії, якого офіційно називають Янг ді- Пертуан Агонг, дістав владу не в порядку престолонаслідування, а завдяки обранню тер¬міном на п’ять років. Глава держави обирається нечисленною ко¬легією – Радою правителів, яка складається 3 правителів, що вхо¬дять до федерації дев’яти монархічних держав. Чотири губерна-тори зі складу Ради в обранні Верховного правителя участь не беруть.
Більшістю голосів члени Ради правителів обирають (у поряд¬ку черговості) правителя однієї з монархічних держав главою федерації. Монарх може подати у відставку або бути усуненим 3 посади Радою правителів. Власне, він має звичайні повноважен¬ня парламентарного монарха.
Таким чином, форма правління у Малайзії являє собою по¬єднання монархічної та республіканської форм правління за оче¬видної переваги першої.
Республіка – це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціо¬нальною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній дер¬жаві, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою фор¬мою здійснення державної влади. Практика державного будівниц¬тва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління – президентську та парламентарну.
Найбільше розповсюдження отримали представницькі республіки, де народний суверенітет здійснюється у формі ді¬яльності органу народу – парламенту та інших обраних орга¬нів. Саме за допомогою виборів установлюються відносини відповідальності між народом-сувереном і державою. Усі ви¬щі державні органи повинні бути прямо або опосередковано обрані громадяни. Інші інститути держави формуються або призначаються виборними органами. За підрахунка¬ми, 148 сучасних держав, або 76,7 відсотка, є республіками.
Президентська республіка. Історично республіканська фор¬ма правління в зарубіжних країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки.
Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законо¬давчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного.
Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і гла¬ви уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської рес¬публіки – відсутність посади прем’єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед пар¬ламентом. Президент не має права розпуску парламенту.
Уперше ця форма правління була встановлена в США відпо¬відно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбіль¬шого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).
Система вищих органів США базується на принципі стри¬мувань і противаг, згідно з яким президент, Конгрес і Верхов¬ний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.
У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегі¬ального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, влас¬не, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.
Суттєвою ознакою, що характеризує президентську республі¬ку, є незалежне становище президента і парламенту щодо один одного. Виконавча влада безроздільно зосереджена в руках уряду на чолі з президентом, а законодавча - в руках загальнонаціональ¬ної представницької установи: їх влада здійснюється протягом визначеного терміну повноважень. Навіть якщо між ними немає спільної думки з питань внутрішньої і зовнішньої політики, вони вимушені діяти протягом усього терміну повноважень. Як прави¬ло, така ситуація не призводить до будь-яких серйозних наслідків. Парламент позбавлений права вимагати відставки уряду, який, своєю чергою, не має права розпуску парламенту. Ця обставина позбавляє їх можливості шантажувати один одного. Отже, у пре¬зидентській республіці за умов дотримання конституційної закон¬ності уряд функціонує відносно стабільно, а парламент менш підданий впливу з боку виконавчої влади. У той самий час не слід розглядати ці відносини спрощено.
Так, на практиці президент, який не має законодавчої ініціа¬тиви, звертається до парламенту з посланням або доручає своїм прибічникам внести білль, підготовлений адміністрацією для роз¬гляду у Конгресі. Прийнятий палатами парламенту законопро¬ект передається на підпис президенту. На цій стадії законодавчого процесу глава держави може ефективно брати участь у процесі прийняття закону. Президент має право вето. Так, згідно з Кон¬ституцією США (ст. 11 розд. 7) президент може у десятиденний термін повернути Конгресу текст законопроекту без свого підпи¬су. До тексту додаються пояснення, які спонукали главу держави відхилити направлений йому законопроект. Якщо ця ситуація складається під час сесії, то Конгрес більшістю голосів у дві тре¬тини (у кожній палаті) може уникнути цієї заборони. Якщо ж за¬конопроект потрапив до президента в останні десять днів роботи сесії, він не повинен повертати його до Конгресу, супроводжую¬чи відповідним обґрунтуванням свою відмову в підписі. Законо¬проект залишається в ”кишені” у президента, тобто йдеться про так зване ”кишенькове вето”.
Вето – дієва зброя в руках президента. Практика свідчить, що уникнути ”відкладального вето” складно, а ”кишенькового” ¬практично неможливо. Відсутність парламентської відповідаль¬ності президента не означає, що його не можна усунути з посади і притягнути до відповідальності. Дострокове усунення президен¬та з посади можливе лише у двох випадках: якщо він визнаний винним судом імпічменту або подав у відставку.
Імпічмент – особлива судова процедура, яка порушується і здійснюється стосовно осіб, які перебувають на службі США, у тому числі й Президента (ст. 11 розд. 4 Конституції). Рішення щодо притягнення глави держави до суду імпічменту виноситься пала¬тою представників. Сенат виступає як суд, де і виноситься ви¬правдувальний або звинувачувальний вердикт більшістю голосів у дві третини.
Президент є главою політичної партії, яка перемогла на пре¬зидентських виборах, керівником уряду США, у зв’язку з чим зай¬має становище, яке уможливлює його вплив на громадську дум¬ку і тим самим на курс законодавчої політики Конгресу США.
Нові конституційні положення, що змінили взаємовідно¬сини президента, парламенту та уряду в президентських рес¬публіках з елементами парламентаризму в узагальненому ви¬гляді зводяться до таких. Один із найважливіших стала поява положення про утворення уряду – Ради міністрів. У Перу, Єгипті, Ірані, деяких країнах Африки була заснована посада прем’єр-міністра. Рада міністрів стала приймати колегіальні рішення. Однак така посада скоріше є тільки адміністратив-ною, оскільки фактичним керівником залишається президент. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 35 Конституції Намібії уряд цієї країни – Кабінет Міністрів складається з президента, прем’єр-міністра та інших міністрів, призначених главою держави із числа членів Національних Зборів. Відповідно до п. 3 цієї статті на засіданнях уряду головує президент. а за його відсу¬тності – Прем’єр-міністр чи інший міністр, призначений для цієї мети главою держави. Прем’єр-міністр, згідно зі ст. 36 Конституції, представляв уряд у його взаєминах із парламен¬том, координує роботу кабінету, надає допомогу президентові в управлінських справах.
У деяких країнах (Намібія, Єгипет та ін.) конституції пе¬редбачають елементи відповідальності уряду перед парламе¬нтом (Згідно ст. 4) Конституції Намібії, міністри несуть перед президентом і парламентом персональну відповідальність за роботу доручених їм міністерств, а також колективну відпо¬відальність за роботу кабінету.
Водночас у тих державах, де немає посади прем’єр-¬міністра, а міністри безпосередньо підпорядковуються прези¬денту, встановлена тільки часткова відповідальність міністрів перед парламентом. Так, відповідно до ст. 51 Конституції За¬мбії 1996 р. кабінет і міністри несуть відповідальність перед парламентом – національними зборами, хоча згідно з п. 3 ст. 46 вони одночасно є відповідальними і перед президентом. Вотум недовіри можливий міністру в Колумбії за Конститу¬цією 1991 р., Раді міністрів у Перу, відповідно до ст. 132 Кон¬ституції 1993 р. та інших країнах.
Суперпрезидентська республіка має такі розпізнавальні риси:
а) президент наділяється численними повноваженнями при досить слабкому контролі з боку законодавчої та судової влад. У деяких з них відсутня посада віце-президента, що сприяє посиленню особистої влади фактичного голови вико¬навчої влади;
б) президент нерідко отримує свої повноважен¬ня нелегітимним шляхом, або як ватажок перевороту, або як голова хунти (колективного органу керівництва заколотника¬ми (як це мало місце в минулому в Чілі);
в) президентські по¬вноваження реалізуються в умовах перманентного надзви¬чайного стану, при якому скасовуються або обмежуються конституційні гарантії прав і свобод людини та громадянина. Все це безумовно сприяє посиленню особливої влади прези¬дента (наприклад. у Колумбії, Парагваї, Перу). Зазначимо, що як в конституційній теорії, так і в державно-правовій практи¬ці країн з такою формою правління є певні правові важелі, які спроможні стримувати всевладність президента. На думку латиноамериканських  дослідників, одним із таких є конституційний принцип ротації. Тобто неможливість переобрання президента на наступний строк повноважень. З цим пов’язані і жорсткі кваліфікаційні умови (цензи), які пред’являються до кандидата на найвищу державну посаду (належність до даної нації з дня народження, ценз осілості. вікові обмеження, то¬що).
Однією з найбільш централізованих форм президентсь¬кої республіки є президентсько-моністична (в літературі вжи¬вається також інша назва: президентсько-монократична).
Монократична республіка характерна для ”молодих” держав країн Тропічної Африки, а також для деяких соціаліс¬тичних держав (КНДР).
У державах із такою формою правління (Демократична Республіка Конго, Малаві та ін.) влада президента значно по¬силена в результаті того, що останній є лідером правлячої (інколи – єдиної) партії. Посада президента в конституційно¬му порядку закріплюється за певною особою. Глава держави має право розпуску парламенту.
Звичайно, ще більш сильної влади набувають президенти у державах тоталітарного соціалізму. Поєднуючи посаду гене¬рального секретаря правлячої партії (комуністичної), будучи головним ідеологом країни, президент такої держави зосере¬джує у своїх руках величезну владу. Прикладом може слугува¬ти Куба, де усі реальні важелі державної влади належать Ф. Кастро. Таку форму республіки можна назвати президентсь-ко-партократичною. Проголошена конституцією відповідаль¬ність уряду перед парламентом реального значення не має. Склад уряду, зміни до нього затверджуються на засіданнях ви¬щого органу партії, де вирішальне слово має генеральний сек¬ретар, він же і президент. Парламент тільки ”схвалює” рішення центрального органу партії, і, як правило, одноголосно.
Особлива форма президентсько-клерикальної республіки діє в Ірані згідно з Конституцією 1979 р. для неї характерне юридичне (конституційне) закріплення участі духовенства не тільки в політичному житті, але і в безпосередньому управ¬лінні державою. Поряд з посадою президента країни передба¬чається пост Духовного керівника іранського народу – аято¬ли. Ухвали останнього обов’язкові для світської влади і спра¬вляють, як правило, вирішальний вплив на провадження дер¬жавних справ.
Суттєво відрізняються від президентських парламентар¬ні форми правління. В юридичній літературі парламентарну республіку визначають як таку форму правління, при якій на чолі держави знаходиться виборна посадова особа, але уряд формується і діє лише при тій умові, що він користується довірою (підтримкою) нижньої палати парламенту (або на¬віть обох палат). 
Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше – парламентським шляхом. Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині¬. Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за ма¬жоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кандидатів не набирає потрібної більшості у першому турі, то на дру¬гий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактерні¬шою ознакою парламентарної республіки є політична відпові¬дальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парламентарних рес¬публік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відпові¬дальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.
Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює прин¬ципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами пар¬ламенту (ст. 94 Конституції 1947 р.). Кожна палата виявляє довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення  тільки тоді, коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з моменту її прийняття пройшло не менш як три дні.
У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед Бундестагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виявити недовіру федеральному канцлеру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця.
Конституція Греції 1975 р. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виявлений на підставі резолюції осуду уряду. Резолюція підписується не менш як шостою частиною депутатів, і її обговорення розпочинається не раніше, ніж через два дні після її винесення. Рішення приймається абсолютною більшістю голосів присутніх парламентаріїв, що має складати не менш як дві п’ятих облікового складу депутатів (ст. 84).
Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. у більшості парламентарних республік існує інститут контрасиг¬натури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з відомства якого видається, або прем’єр-міністром. Президент може висловлювати свою дум¬ку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має ця об-ставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідпові¬дальності глави держави, якого можна притягнути до криміналь¬ної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину.
В історії розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці сучасного державного будівництва зустрічаються такі форми прав¬ління, які поєднують у собі елементи як президентських, так і пар¬ламентарних республік. У низці країн Східної Європи та Латинсь¬кої Америки періодично виникали подібні форми правління. Цьо¬му варіанту змішаної форми правління притаманні дві основні ознаки. По-перше, існування поста глави уряду поряд з посадою президента; по-друге, визначений ступінь відповідальності Ради Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р. аж до державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми правління у певних країнах виявлялися по-різному.

 
3. Політично-територіальний устрій.

 У деяких нових виданнях поняття ”державний устрій” замінено на такі поняття, як ”форма територіально-політично¬го, політико-територіального чи державно-територіального ус¬трою держави”.
Політико-територіальний устрій держави – це розподіл країни на певні територіальні частини, в межах якої (країни) існує система взаємовідносин між державою в цілому (цент¬ральною владою) та її складовими частинами (населення та публічної влади тієї чи іншої території).
Традиційно розрізняються дві основні форми тери¬торіально-політичного устрою держави: унітарна і федеративна держава. Конфедерація є союзом держав, в основному це міжнародно-правове об’єднання, але в ньому є деякі кон¬ституційно-правові елементи, і тому про конфедерації теж іноді згадується в конституційному праві.
Відігравши значну роль у становленні державності у США, Швейцарії інших країнах, конфедерація, як певна істо¬рична та перехідна форма державно-територіального устрою майже пішла з історичної сцени. Але події останніх років: ”конфедералізація” Європейського Союзу (зараз ведуться підготовчі роботи щодо прийняття Конституції ЄС), Юго¬славії, союз Бєларусі та Росії свідчать про ”повернення” цієї державної форми та певну її перспективність.
Формою територіально-політичної організації держав¬ності (в межах унітарної або ж федеративної держав) є також автономія, особливо політична автономія, тим більше якщо вона створена на основі самовизначення етнічних груп, національних меншин. В останні десятиліття в деяких країнах (Іспанія, Італія й ін.) склалася так звана регіоналістська держава, яка об’єднує різноманітні елементи унітаризму, феде¬ралізму, автономії і що є, власне кажучи, перехідним від уніта¬ризму до федералізму.
Унітарна держава в своєму класичному варіанті скла¬дається з адміністративних територіальних одиниць, які не мають політичної самостійності (Болгарія, Швеція, Румунія, Нідерланди та ін.).
Держава вважається унітарною (простою), якщо жодна з частини її території не наділена статусом державного утворен¬ня. В унітарній державі існує лише одна конституція, одна си¬стема права і одна система органів влади. Територія унітарної держави навіть формально є єдиною. Її складові частини най¬частіше мають статус адміністративно-територіальних оди¬ниць.
Адміністративно-територіальні одиниці – це частини те¬риторії держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління. Бони є тери¬торіальною базою для здійснення функцій такого управління. Однак у межах адміністративно-територіальних одиниць здійснюються не тільки функції державного управління у вузькому значенні цього поняття (тобто суто адміністративні функції), а й певні політичні функції.
Адміністративно-територіальні одиниці не є суто гео¬графічним явищем. Це матеріальна основа організації публічної влади, що склалася на окремій частині державної те¬риторії. Існує кілька систем адміністративно-територіального поділу. Для розвинутих країн звичайними є дво- і триланкові системи. Зустрічаються й чотириланкові (Франція). Порядок формування адміністративно-територіальних одиниць має свої особливості в унітарних і федеративних державах. Якщо за умов унітарної форми державного устрою створення та зміна цих одиниць здійснюються централізовано, то у феде¬рації відповідні питання, як правило, вирішуються на рівні суб’єктів
Федеративна держава – це союзна держава, яка скла¬дається з державоподібних утворень, що мають певну політичну та юридичну самостійність.
Сама федерація як один з видів складної форми державно-територіального устрою, що утворюється на добровільної ос¬нові, є наймолодшою. Засади сучасного федералізму закладені у Сполучених Штатах Америки. Конституція США 1787 р. на¬давала суб’єктам федерації – штатам – відповідні права пере¬дусім у політичній сфері. Вони зберегли права на власний кон¬ституційний устрій політичної влади, свої судові та правові системи. Але встановлений конституцією федералізм ще не був досконалим: законодавчі повноваження штатів були суттєво обмежені як сферою загальнофедеральної компе¬тенції, так і прямими заборонами в конституції; Конгрес США зберігав так звані ”повноваження, які маються на увазі” з видання законів, а виконавча влада – право охороняти штат від ”безладу”. Це значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов’язані з місцевими справами, і породжувало напругу між владними органами
     Згодом, пройшовши через усі труднощі в пошуках ефек¬тивної взаємодії, шляхів легітимного подолання існуючих су¬перечностей, американський федералізм перейшов від ”цент¬ралізованого федералізму” до форми ”кооперативного федералізму”, котрий, виходячи з прагматичних принципів ”корис¬ності і вигоди” для країни, максимальною мірою виключив Hе примиренне ”перетягування канату” в боротьбі за владу. Це говорить про досить вдале розв’язання питання щодо розмежування відповідної компетенції органів влади союзу та суб’єктів федерації, котре стало будуватись на основі принци¬пу виключної компетенції федерації, коли сфера компетенції суб’єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень – повноважень, які не віднесені консти¬туційним законодавством до виключно федеральних. У по¬дальшому в такий же спосіб було вирішене це питання в Авст¬ралії, Бразилії Мексиці, Швейцарії тощо.
Водночас історія державного будівництва інших за¬рубіжних країн дає приклади й інших принципових підходів побудови взаємовідносин між органами влади федеративних держав. Цікаво, що різноманітні приклади цього дали деякі домініони Великобританії, котрі, не прийнявши форми дер¬жавно-територіального устрою метрополії, стали феде¬раціями. Якщо Австралія за взірець взяла державно-тери¬торіальний устрій США, то найближча до останніх – Канада ¬започаткувала новий принцип побудови федеративних відно¬син – принцип двох сфер виключної компетенції: сфера федерації і сфера суб’єктів федерації. Для цього було встановлено два переліки питань, віднесених відповідно до повноважень федерального парламенту й законодавчих органів провінцій. Основний закон ФРН 1949 р. також встановлює дві сфери компетенції, але ж: виключної компетенції федерації і так зва¬ної конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції приймати рішення можуть як федеральні органи, так і органи земель. За суб’єктами федерації залишається тільки право законотворчості з тих