Тема: Влада та устрій Буковини, Галичини, Закарпаття на поч. ХІХ ст.
План.
Вступ
1. Суспільно-політичний устрій України на поч. ХІХ ст.
2. Суспільно-політичний устрій Галичини, Буковини та Закарпаття.
Державний лад.
Судова система.
Місцеве самоврядування.
3. Право в Галичині, Буковині і Закарпатті.
Висновки.
Вступ
У першій половині ХІХ ст. майже всі Українські Землі воз’єдналися під владою Росії. За її межами залишилися тільки Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття, які входили до складу австрійської імперії.
Україна у складі Росії офіційно називалася “Малороссия”. Але народ продовжував називати Лівобережжя України гетьманщиною. За південною (степовою) Україною закріплюється назва “Новороссия”.
В цей час соціально-економічний розвиток України відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначальною у цей період була криза феодально-крепосницького ладу, який продовжував панувати на Україні (поміщики володіли 70% всієї землі, з якої тільки третину віддавали у користування селян, за що останні повинні були майже весь час працювати на поміщика), і проходило формування елементів нового, капіталістичного ладу. Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі.
Таким чином, на початку ХІХ ст. Україна увійшла в новий період свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі їхні біди в кінцевому підсумку визначалися відсутністю у народу, нації власної держави. Тому цей період слушно дістав назву бездержавності.
Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі від тепер були підпорядковані центральним та місцевим органам влади й управління Росії, які охопили Україну як гигантський спрут.
1. Суспільно-політичний устрій України на поч. ХІХ ст.
Після знищення залишків автономії України у складі Росіїської імперії суспільний лад приводиться у відповідність до суспільного ладу Росії. Російський уряд для зручності управління Україною поділив її територію на губернії та генерал-губернаторства. На початку ХІХ ст. в Україні налічувалося дев’ять губерній: на Лівобережжі – Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі – Волинська, Київська і Подільська; на півдні – Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське – правобережні, Новоросійсько-Бессарабське – південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.
у подальшому цей поділ практично не змінювався, але з русифікаторських міркувань Слобідсько-Українська губернія у 1835 р. була переймована у Харківську. Навіть назву “Малоросия” приховували за терміном “Юго-Западная Россия”.
Поділ України на губернії цірський уряд спеціально здійснив у такий спосіб, що частину земель, населених українцями, було приєднано до сусідніх – російських губерній.
Управління Україною в системі центральних органів державної влади та управління здійснювали імператор і створені 1802 – 1811 рр. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, що мали органи у системі місцевого управління Україною. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатор, а в губерніях був представлений губернаторами та адміністративно-поліцейськими губернаторськими установами. Імператор призначав генерал-губернаторів і губернаторів переважно з вищих військових чинів – армійських генералів. Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам, фактично означали їх необмежену владу і повну сваволю. У їх розпорядженні знаходилися війська, які використовувались для придушення народних повстань. Система губернаторського управління складалася з губернатора і очолюваного ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого управління – казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду, інших органів, підпорядкованих губернаторові.
На чолі Російської імперії стояв цар, імператор – самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою.
Зміцненню влади царя сприяла так звана “собственная его императорского величества канцелярия”. Вже у 1812 р. вона сформувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті ХІХ ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню власного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над державою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них – третє, політична поліція. Це був орган політичного розшуку і слідства, утворений у 1826 р., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус – воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган ІІІ відділення.
З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган – Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено.
У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник – міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів – дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора.
Діяльність міністерств направляло і контролювало перше відділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству – Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний царський служака В. Кочубей.
Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній.
На місцях – у губерніях владу вершили довірені особи царя – губернатори та генерал-губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян.
Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолювавгубернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалосяз віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присутствіє, 1840 р. – палата державних маєтностей та ін.). це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпорядковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори.
Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями – поєднував владу цивільну і військову.
У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву “нижчий земський суд”) на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолювавстановий пристав – поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські.
Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магдебурським правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовуєтьяс самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора.
У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градоначальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширювалася також на військові та морські органи.
Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чиновники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили по собі добру пам’ять. До освідчених, гуманних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Репін (до речі, він був рідним братом декабриста С. Волоконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Розумовського). М. Репнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допоміг видати працю Д. Бантиш-Каменського “История Малой России”. Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Репнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення. окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв’язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання – русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формувалося відверто – усіма можливими засобами з’єднати українські землі з корінними російськими губерніями.
Губернському апаратові підпорядковувався повітовий апарат управління. Головну роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837 р. називався нижнім земським судом). Він був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо.
На відміну від центральних губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і мав, крім засідателів-дворян, ще по два засідателі від державних селян, у губерніях України (за винятком Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому тільки з дворян. Земські справники-голови суду – призначалися Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ. Повіти поділялися на стани. Для управління державними селянами були створені волості. Волості очолювали волосні правління з волосного голови, старост і писаря. Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами – управами благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783 р. – Кафа) 1803 р. були створені градоначальства, де всі функції місцевої влади зосереджувалися у градоначальників. Вони наглядали за судочинством цих міст і отримували безпосередні розпорядження, вказівки від імператора та міністра внутрішніх справ.
Судова система в Україні на початку ХІХ ст. не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існували тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українськиій, Херсонський, катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) і Таврійській губерніях судову систему привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах – земські суди для дворян і селян; у містах – магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях – совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і військовослужбовців, котрі тимчасово передували там у справах служби.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші –становими судами у містах. Підкоморський суд – це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували. Головний суд складався з двох департаментів – цивільних і кримінальних справ.
Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв’язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи поступали в обов’язковому порядку в 5-й департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 р. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.
Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили у повітах повітові, а в містах – міські суди. У 1812 р. був уведений єдиний у всій російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах – міській поліції, повітах – нижнім земчьким судам.
Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов’язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду. Деякі особливості у губерніях України впродовж 30-х років ХІХ ст. були ліквідовані. Так, генеральний і головні суди перетворили на палати кримінального і цивільного суду, голови яких призначалися імператором за поданням міністра юстиції, а радники – міністром юстиції. Судова система в україні доповнювалася селянськими судами, що розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи на підставві звичаєвого права.
2. Суспільно-політичний устрій Галичини, Буковини та Закарпаття.
2.1. Державний лад.
Наприкінці ХVІІІ ст. майже усі західно-українські землі опинилися під владою Австрії. Внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.) Галичину загарбала Австрія, а 1774 р. за Кючук-Кайнарджійським миром, укладеним між Росією і туреччиною, вона захопила Буковину. Ще у першій половині ХVІ ст. (1526 р.) Австрія поширила владу на Угорщину, в складі якої перебувало Закарпаття. Отже, у другій половині ХVІІІ ст. усі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрійської монархії. Загарбавши Галичину, австрійський уряд штучно об’єднав українські та польські землі в один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши офіційні назви Східної та Західної Галичини.
З 1809 р. до 1815 р. Тернопільський округ входив до складу Російської держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814 – 1815 рр.) його повернули Австрії (за винятком Хотинського повіту). У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного договору Хотинський повіт увійшов до складу Росії.
Північна Буковина (історична назва території сучасної чернівецької області України) увійшла до складу Австрії за Кучук-Кайнарджийським мирним договором, укладеним між Росією і Туречиною в липні 1774 р. у с. Кучук-Кайнарджи поблизу болгарського міста Сілістри після російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. Територія Кременецького повіту в 1793 р. увійшла до складу Росії. Впродовж багатьох століть на Буковині відбувся мирний процес розселення українців і молдован. Українські села глибоко вклинилися у Південну Буковину, а в окремих місцевостях Північної Буковини розширилися молдавські поселення. У період турецького й австрійського панування між українцями і молдованами склалися відносини дружби і солідарності в боротьбі проти іноземних загарбників, відбувалося взаємне збагачення культур, що виявлялося у народній творчості, обрядах, звичаях обох народів.
Закарпатську Україну (історична назва території сучасної Закарпатської області) з другої половини ХІ ст. почали захоплювати угорські феодали, завершивши цей процес лише в ХІІІ ст. У 1526 р. Закарпаття разом з Угорщиною опинилося під владою Австрії.
Юридично австрійське панування в Закарпатті було оформлене проголошенням у 1713 р. Карлом VІ неподільності земель Габсбурзької імперії, визнаної в 1721 р. усіма Європейськими державами. У 1723 р. представницькі збори Угорщини відмовилися від власної державності на користь Австрійської імперії.
Економічна політика Австрії підчас панування на західноукраїнських землях зводилася до хижацької експлуатьації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі відсталим аграрним краєм, додатком до промислових районів австрії. Один з перших губернаторів Галичини, до складу якої патентом від 18 серпня 1786 р. була включена Буковина, граф Гесс заявляв, що вона разом з Буковиною може бути тільки постачальником хліба для західної частини Австрії.
Австрійська абсолютна монархія була багатонаціональною державою, і в ній ХVІІІ ст. посилився процес централізації державного управління. Так звана Прагматична санкція 19 квітня 1713 р. стала фактично першим нормативним актом щодо всіх австрійських земель, який визначив їх складовими та невід’ємними частинами Австрії. Однак до середини ХІХ ст. в Австрійській монархії виділилися три групи країв: німецькі (Австрія, Штирія, Крайна, Трієст тощо), слов’янські (Чехія, Моравія, Галичина з Буковиною), угорські (Угорщина, Закарпаття, Хорватія тощо). Спадковий монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову влади. Він вважався єдиним джерелом права, видавав найвищі постанови, патенти, мандати, едикти, резолюції. Свої функції імператор виконував за допомогою особистої канцелярії. Дорадчим органом при ньому була Придворна канцелярія, що декілька разів змінювала назву і проіснувалв до 1848 р. У 1774 – 1776 і 1797 – 1802 рр. існувалв окрема канцелярія для Галичини.
Австрійський уряд після загарбання Галичини скасував інститут польських шляхетських сеймиків і патентом 13 червня 1775 р. був створений галицький становий сейм у Львові з дуже обмеженою компетенцією. Фактично цей сейм організовано 1782 р. як дорадчий орган при губернаторові. Він складався з представників трьох соціальних груп. До першої входили князі, графи і барони, а також архієпископи та інфулати (особи, котрі мали звання єпископа, але не управляли єпархією). До другої групи належало рицарство, тобто всі інші дворяни, до третьої – міські депутати – по два від найбільших міст (фактично цим правом користувався лише Львів). Сейм обирав постійний Становий комітет з семи членів (по два від магнатського, рицарського і духовного станів та представник міського стану). Усунула ці декоративні установи революція 1848 р. в Австрії
Фактичним керівником краю вважався губернатор. Він призначався австрійським імператором і наділявся широкими повноваженнями. При губернаторові знаходилося губернське правління з департаментів, що відали окремими галузями управління. З 1772 р. по 1849 р. у Галичині змінилося 14 губернаторів (першим був граф А. Перген). Всі вони, за винятком останнього – польського магната В. Залеського – були заможними і впливовими австрійськими німцями. Але після революції 1848 р. політика германізації змінилася політикою полонізації. У Галичині, населеній переважно українцями, повна політична, економічна і культурна перевага надавалася полякам, які постійно залякували Відень “російською небезпекою”.
Територія Галичини спочатку була поділена на шість циркулів у межах колишніх польських воєводств, що у свою чергу поділялися на 18 дискриктів. У 1782 р. поділ на дистрикти ліквідували. Залишився поділ на 18 циркулів, які називалися також округами. З 1786 р. по 1849 р. до складу Галичини як 19-й циркул входила Буковина. Територія Закарпаття перебувала у складі Угорщини і поділялася на комітати. Циркули очолювали окружні старости. До їх компетенції належали всі адміністративні та поліційні справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов на військову службу тощо. Штат циркулу був невеликий – усього 10-12 осіб. До нього входили староста, три – чотири комісари, секретар, два діловоди, один або більше практикантів і дкур’єри. Старостів і комісарів призначав імператор, а всіх інших – староста.
Австрійський уряд низкою послідовних заходів зводив нанівець самоврядування в містах. У 1786 р. було ліквідовано Магдебурзьке право у Львові. Внаслідок дріб’язкової урядової регламентації самоврядування тут залишалося тільки обмежене право судочинства й управління громадським майном. Однак і в цих питаннях державні власті здійснювали свій контроль. На території багатьох міст Західної України створювалися “юридикти” – ділянки, виключені з підпорядкування міській владі і судочинству. Вони підпорядковувалися окремим відомствам.
Політичний лад західноукраїнських земель повністю відповідав інтересам місцевих феодалів. Однак формування адміністративного апарату в центрі і на місцях здійснювалося майже виключно силами окупаційних властей. Галичина, на думку деяких авторів, перетворилася в Ельдорадо для багатьох авантюристів, які могли тут стати впливовими чиновниками. Туди “потяглися, – писав великий український мислитель Іван Франко, – довгі ряди німецьких і чеських чиновників, які протягом десятиліть наводнювали край для служби, для хліба і кар’єри”. у першій половині ХІХ ст. розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат налічував близько 40 тис. чиновників. Вони заполонили численні, німецькомовні канцелярії і володарювали над населенням Галичини, чисельність якого у 1846 р. становила 2438 тис. осіб.
На керівні посади призначалися люди, які не тільки належали до імущих класів, а й пройшли вишкіл в австрійському бюрократичному державному апараті і звикли до тяганини і хабарів. Це підтверджується численними матеріалами, що зберігаються в архівах Відня, Кракова, львова. Наприклад, один з перших старостів Львівського циркула граф Старосольдл вкрав величезну суму державних грошей і втік за кордон. В аморальній поведінці звинувачувався у 1808 р. навіть голова Львівського апеляційного суду Фервандт. Німецько-австрійська бюрократія була представницею феодально-абсолютиської державної машини, що виражала інтереси всього класу феодалів.
2.2. Судова система.
Судова система у Галичині після її загарбання Австрією деякий час продовжувала діяти у вигляді старих польських судів. Але 1783 р. їх ліквідували і з 1 січня 1784 р. почав працювати шляхетський суд у Львові, а з 1787 р. – у Станіславі (тепер м. Івано-Франківськ) і Тарнуві (Польща). Станові шляхетські суди були судами першої інстанції. Вони розглядали спочатку цивільні та кримінальні справи шляхти. Однак 1787 р. після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів 9спочатку в усіх 19 циркулах, а пізніше – у Віснічі, Жешуві, Львові, Самборі, Станіславі та Чернівцях) компетенцію шляхетських судів було обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти. Шляхетські суди у Галичині та на Буковині проіснували до 1855 р.
Другою інстанцією для шляхетських та кримінальних судів на всій території Галичини і Буковини став Апеляційний суд у Львові. Останніою, третьою інстанцією для судів Австрії була Верховна палата юстиції у Відні, у складі якої діяли німецький і чеський, а деякий час також галицький сенати (департаменти). У 1814 р. створено об’єднаний чесько-Галицький сенат.
Функції правосуддя у містах виконували магістрати, рішення і вироки яких можна було оскаржити до Львівського апеляційного суду. Крім цього, у містах діяли окремі єврейські (до 1785 р.), вірменські (до 1790 р), гірничі, фінансові, вексельні та військові суди.
Селяни судилися домінальними судами (фактично мандаторами), але патент 20 жовтня 1772 р. заборонив виконувати винесені ними смертні вироки без згоди імператора.
У багатонаціональній Австрії 1848 р., які в інших країнах Європи, відбулася революція. Вона підняла народні маси проти панщини, повинностей, національного гніту і безправ’я. Патентом австрійського імператора Фердінанда І 17 квітня 1848 р. оголошено, що з 15 травня 1848 р. у Галичині “всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються .. за рахунок держави”. За сервітути (пасовища, ліси) селяни зобов’язувалися платити поміщикам на основі “добровільної” угоди. Таким чином, скасування кріпосного права у Галичині відбулося “зверху” майже на п’ть місяців швидше, ніж у всіх інших провінціях імперії. Окремим актом 1 липня 1848 р. чинність цього патенту уряд поширив на Буковину, а 7 вересня 1848 р. австрійський парламент ухвалив закон про звільнення селян на території всієї Австрії від кріпосної залежності, про надання їм прав громадян держави і права власності на ту землю, якою вони користувалися за спадковістю.
Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості всіх річних кріпосних повинностей. За названим законом у власність селянства Галичини і Буковини перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишилася малоземельними та економічно неспроможними, значну частину їх (халупників, що володіли тільки хатами – халупами, і комірників, які наймитували і жили у чужих хатах – коморах) було “звільнено” зовсім (тобто без землі). Вони відразу потрапили в економічну кабалу до поміщиків. У власністьь поміщиків. У власністьь поміщиків перейшли майже всі ліси та посавища, за користування якими селяни були змушені відробляти або платити.
На Закарпатті, як і в усій Угорщині, феодальну залежність селян скасували законом, прийнятим угорським сеймом 18 березня 1848 р. і підтвердженим 1853 р. австрійським імператороом Францом-Йосифом І (1830 – 1916 рр.), але на таких самих кабальних умовах, як і в Галичинні та Буковині.
У зв’язку з революційним рухом у країні австрійський уряд видав 25 квітня 1848 р. першу австрійську конституцію (так звану конституцію Піллерсдорфа), яка проголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі демократичні права і свободи громадян. Але вже 10 травня вона припинила свою дію. Керуючись конституційними свободами, представники галицької інтелігенції та духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну руську раду на чолі з єпископом Г.Якимовичем. обмежену програму Ради підтримали представники Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися з Галичиною у складі австрійської монархії. Представники ж Буковини вимагали відрокремити Буковину від Галичини і виділити її в окремий коронний край зі своїм сеймом. Ця вимога була задоволена 1849 р., що посилювало розроблення західно-українських земель.
Австрійська правляча кола, як зазначалося, поступово змінили політику германізації Галичини, надавши керівне становище у ній полякам. Першим намісником Галичини призначили провідника політики австро-польського співробітництва великого польського магната А. Голуховського, який пізніше став міністром внутрішніх справ Австрії. Франц-Йосиф І дарував імперії 4 березня 1849 р. нову антидемократичну, так звану откройовану (покинену зверху) конституцію. Вона зрізувала права громадян і повноваження парламенту на користь уряду, створювала централізовану державу, в якій вся влада була зосереджена в руках імператора та його міністрів.
Березнева конституція 1849 р. у 77-й статті зазначала, що всі коронні краї (їх налічувалося 14) отримують свої крайові конституції. Для Галичини крайову конституцію надав цісарський патент 29 вересня 1850 р. Того ж дня була надана крайова конституція і для Буковини. Крайова конституція для Галичини поділила край на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішаний польсько-український і суто український. Такий поділ був невдалою спробою згладити національні суперечності у Галичині.
Начальником крайової адміністрації був намісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президенти округів. Крайове представництво за конституцією повинне було складатися з трьох сеймових курій: Львівська – 50 депутатів. Краківська – 58 депутатів, Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямими виборами при наявності майнового цензу. Компетенція курій зводилася, головним чином, до господарських питань, їх рішення вимагали санкції імператора.
Виконавчим органом усіх трьох курій вважався спільний Крайовий виділ (комітет) з 15 членів, обраних порівну куріями. Спільним законодавчим органом округів був Центральний виділ у складі 33 членів Крайового комітету і по шість депутатів від кожної курії). Компетенція останнього зводилася до розгляду питань, які конситуція вважала спільними для всього краю. Намісник краю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювали діяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов’язковому порядку участь у їх засіданнях.
З метою введення у дію крайових конституцій для Галичини і Буковини розпорядженням міністра внутрішніх справ Австрії 8 жовтня 1850 р. розділено три округи Галичини і територію Буковини на повіті. Львівський округ мав 19, Краківський – 26 і Станіславський – 18 повітів. На Буковині було створено шість повітів. Дарована у березні 1849 р. загальнодержавна конституція та крайові конституції для Галичини і Буковини 1850 р. після придушення революційного руху не діяли. Згодом царський патент 31 грудня 1851 р. формально скасував їх. Австрія знову перетворилася на самодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів. Тільки пізніше, наприкінці 60-х років, ставши двоцентровою, дуалістичною державою, Австрія поступово почала ставати на шлях конституціоналізму.
2.3. Місцеве самоврядування.
У Галичині та Буковині, окрім урядових органів адміністративного управління існували ще органи крайового і місцевого самоврядування (крайові сейми, повітові, міські та сільські ради). Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління та самоврядування. Насправді державні органи контролювали діяльність органів самоврядування, які не були наділені будь-якою реальною владою. Так, повітовий староста міг зупинити виконання рішень повітової ради під приводом їх недоцільності, а намісник мав право розпустити повітові, міські й сільські ради. Щоправда, розпущеніради могли оскаржити свій розпуск перед міністерством, але подача скарги не припиняла виконаня рішення про розпуск і, як засвідчила практика, ніколи не давала позитивних наслідків.
У Львові та Чернівцях 1861 р. створювалися крайові сейми, вибори до яких були нерівними для різних соціальних груп населення. По-перше, до складу сейму автоматично, за посадою, входили так звані вірилісти – митрополіти, єпископи та ректори університетів. По-друге, виборче право не було загальним. Усі виборці розділялися на чотири курії (великої власності, торгово-промислових палат, міської буржуазії та сільську, кожна з яких окремо обирала депутатів до сейму строком на шість років). У виборах до галицького і буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9 – 10 % населення. Нарешті, відкрите голосування давало великі можливості для зловживань шляхом підкупів і терору з боку державно-адміністративного апарату. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського – румунами.
Компетенція крайових сеймів була дуже обмеженою. Головна сфера їх діяльності стосувалася господарських справ. Бюджетні права сеймів зводилися до накладання додатків до безпосередніх державних податків. Ці додатки нерідко перевищували навіть основну податкову суму.
В галузі місцевого самоврядування сейми здійснювали нагляд над повітовими, міськими і сільськими органами, рішення яких часто вимагали затвердження сейму або його виконавчого органу – крайового комітету. Вся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі, він був частиною колоніального апарату австро-Угорщини. Його рішення, які мали другорядний характер, все одно затверджжував імператор. Отже, фактично вони були актами імперської волі.
Крайове та місцеве самоврядування на західноукраїнських землях служило, як і урядові органи інтересам польської верхівки. Якщо іноді це самоврядування і було демократичнішим, ніж урядові органи, воно однаково захищало усталені порядки і всілякими способами підтримувало інтереси заможних верств населення.
Але, авчстрійський уряд не створив на західноукраїнських землях низової ланки управління. Політична влада у сільських місцевостях передавалася поміщикам (домініям), зміцнюючи у такий спосіб феодальні порядки. Поміщик призначав з трьох кандидатів, обраних селом, війта. Однак компетенція останнього була незначною, і якщо село налічувало не менше 30 дворів, війт за виконання своїх обов’язків звільнявся на один день щомісяця від панщини. Виконавчим органом поміщика були так звані мандатори (уповноважені), засновані у 1781 р. Їх утримували поміщики, а на посаду затверджували окружні старости.
Мандатори формально були державними чиновниками з повноваженнями від окружної влади, а фактично – службовцями домінії, оскільки плату одержували від поміщика. Влада мандатора мала універсальний характер – вони збирали податки, встановлювали різні повинності, доставляли рекрутів, виконували поліцейські функції, судили по першій інстанції, користувалися правом тілесного покарання тощо. В селах мандатори вважалися “весильними сатрапами”, і скарги на їхні дії ніколи не давали бажаних результатів, а навпаки, погіршували становище селян. Маючи величезні можливості для сваволі, мандатор ставав грозою для селян, об’єктом їхньої ненависті. Побоюючись помсти з його боку, селянин не насмілювався звернутися зі скаргою на нього до поміщика або до вищої інстанції. Безрезультатні, як правило, скарги мали найнеприємниші наслідки для особи, яка скаржилася. Посада мандаторів у Галичині і Буковині була скасована лише у 1856 р.
3. Право в Галичині, Буковині і Закарпатті.
У 1772 – 1786 рр. тривав процес зміни польського законодавства на австрійське. Правові положення, обов’язкові на території Галичини, містилися у спеціальних збірниках, що включали “накази і закони для всіх”, “вироки”, “мандати” та інші правові акти. Вони друкувалися на польській і німецькій мовах. На цих же двох мовах друкувався “Провінціяльний звід законів” (Львів, 1827 – 1861 рр.), пізніше названий “Загальний вісник місцевих законів”.
Таким чином, на територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права. Проте багатьнаціональний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у правовій системі цієї держави тривалий час не було єдності. Але ще до загарбання західно-українських земель Австрією там проводилися певні заходи щодо об’єднання цивільного права різних австрійських провінцій. Для ліквідації партикулярізму в праві була створена 1753 р. кодифікаційна комісія, яка 1766 р. подала вироблений нею проект цивільного кодексу на затвердження імператриці Марії Терезії. Однак цей проект імператриця не затвердила. Особливо пожвавилася робота над кодифікацією цивільного та інших галузей права в останній чверті ХVІІІ ст. Галичина стала своєрідним полігоном, місцем випробування нових законів, чинність яких відтак поширювалася й на інші австрійські провінції. У 1772 р. була створена нова комісія для переробки незатвердженого проекту цивільного кодексу. Робота просувалася дуже повільно, і тільки 1785 р. була складена перша частина кодексу, яку імператор Йосиф ІІ затвердив декретом 1 листопада 1786 р. До неї увійшли норми про права підданих, сімейне та опікунське право.
Коли закінчилася робота над складанням повного цивільногокодексу, він декретом 13 лютого 1797 р. під назвою Галицького цивільного кодексу був запроваджений у Західній, а декретом 8 вересня того ж року – і у Східній Галичині. Такиим чином припинило дію старе польське феодальне право, а сам кодекс став фундаментом для дальшого вдосконалення цивільного законодавства. Але тільки 1811 р. після кількох переробок був затверджений і з 1 січня 1812 р. введений у дію цивільний кодекс для всієї Австрії. На Тернопольщині цивільний кодекс 1811 р. був введений у дію з 1 лютого 1816 р., оскільки вона від 1809 р. до 1815 р. пернбувала у складі Росії.
Кодекс мав 1502 статті і поділявся на три частини. У вступі викладені загальні положення про цивільний закон, перша частина присвячена особовим правам; друга – речовим, у третій подаються спільні постанови щодо особових і речових прав.
Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне право, тобто пристосоване до капіталістичних відносин римське право, Прусське земське уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв, але вони часто й істотно перероблялися і змінювалися.
Австрійський цивільний кодекс 1811 р. – це модернізований формулами капіталістичного права дворянський звід законів. Будучи компромісом капіталістичного та феодального права, він у нових історичних умовах застарів. Із деякими змінами, внесеними до кодексу в роки першої світової війни, кодекс продовжував діяти на території Галичини й після її включення за Ризьким мирним договором 1921 р. до складу Польщі. У 1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський кодекс зобов’язань, який припинив дію значної частини австрійського цивільного кодексу 1811 р.
Ще до проведення кодифікації цивільного права 1763 р., в Австрії був затверджений кодекс вексельного права. Він налічував усього 53 статті та охоплював норми, що регулювали питання кредиту. Чинність цього кодексу 1775р. була поширена на Галичину і Буковину, де вексельні справи регулювалися звичаєвим правом.
Майже одночасно з підготовкою цивільного кодексу розпочалася робота над складенням цивільного процесуального кодексу, якому надано силу закону в 1781 р. Через деякий час кодекс був перероблений і введений у дію 1796 р. у Західній Галичині, а 1807 р. – у Східній Галичині, діставши назву Галицького цивільного процесуального кодексу. Процес характеризувався повільністю, тяганиною, дорожнечею суду і тому виявився фактично недоступним для багатьох. Навіть тодішні юристи визнавали, що “встановлення істини стало тяжкою і коштовною справою, а правосуддя – повільним і непевним”.
У 1825 р. був вироблений новий проект цивільного процесуального кодексу для всіх австрійських країв, але його імператор не затвердив. З цього проекту трохи пізніше були введені у дію тільки окремі його розділи (адвокатська ординація 1849 р., закон про компетенцію судів 1855 р., закон
