Зміст:
1. Вступ…………………………………………………………………………3
2. ХЕЛЬСІНКСЬКИЙ ПРОЦЕС В 70 - 80-Х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ……6
2.1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ НБСЄ…………………………………………6
2.2. ЗАКЛЮЧНИЙ АКТ……………………………………………………..8
3. ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ Й ПЕРЕТВОРЕННЯ НБСЄ В ОБСЄ………10
4. ДІЯЛЬНІСТЬ НБСЄ/ОБСЄ ВІД ХЕЛЬСІНКІ-II ДО СТАМБУЛА……..13
4.1. ХАРТІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ…………………………..14
4.2. ПРОБЛЕМИ ДІЯЛЬНОСТІ ОБСЄ………………………………..16
4.3. МЕХАНІЗМ ДІЇ ОБСЄ……………………………………………..17
5. МІСІЇ ОБСЄ………………………………………………………………….19
5.1. МІСІЯ ОБСЄ В КОСОВО………………………………………….20
5.2. МІСІЯ ОБСЄ В БОСНІЇ Й ГЕРЦЕГОВИНІ……………………….21
5.3. МІСІЯ ОБСЄ В ХОРВАТІЇ………………………………………….21
5.4. ПРИСУТНІСТЬ ОБСЄ В АЛБАНІЇ……………………..………….22
5.5. МІСІЯ ОБСЄ В ГРУЗІЇ……………………………………………….3
5.6. ДОПОМІЖНА ГРУПА ОБСЄ В ЧЕЧНІ……………………………23
5.7. МІСІЯ ОБСЄ В МОЛДОВІ…………………………………………24
5.8. МІСІЯ ОБСЄ НА УКРАЇНІ…………………………………………25
6. Висновок………………………………………………………………………27
Список використаної літератури
1.Вступ
Актуальність теми. На порозі XXI століття перед європейськими державами стоїть завдання виняткової значимості - необхідність переходу до практичних дій по формуванню на європейському континенті єдиного простору безпеки. Цього вимагають завдання адекватної відповіді на нові виклики й погрози нашого часу. Після закінчення холодної війни, коли здавалося, що формування єдиної Європи без конфліктів і протиріч уже зовсім близько, наступив період усвідомлення всіх складностей створення нової архітектури європейської безпеки.
На рубежі століть великими дестабілізуючими факторами на європейському просторі стали міжетнічні протиріччя й конфлікти. Вони не тільки з середини розривають деякі держави, але й загрожують поширитися на їхніх сусідів, створюючи небезпеку для загальної ситуації в області європейської стабільності. Усе більше заявляють про себе такі явища, як тероризм, поширення наркотиків, організована злочинність, економічна й соціальна нестабільність, екологічні й інші проблеми.
Найбільш надійний шлях забезпечення безпеки й стабільності й запобігання конфліктів у Європі - це створення на континенті повноцінної архітектури безпеки, заснованої на співробітництві між різними організаціями на міцній основі поваги норм міжнародного права, принципів Уставу ООН. Обговорення моделі загальної й всеосяжної безпеки велося й ведеться в рамках Організації по безпеці й співробітництву в Європі, тому що у своєму складі вона поєднує всі зацікавлені держави євроатлантичного простору. Вибір припав на ОБСЄ й тому, що Організація зарекомендувала себе як діючий форум для діалогу між державами в інтересах підтримки миру й стабільності в зоні своєї відповідальності, зігравши позитивну роль у зближенні Сходу й Заходу, у налагодженні контактів і співробітництва між блоками, що протистояли, у роки холодної війни. У рамках ОБСЄ вдалося розробити загальні принципи, що регулюють взаємини держав-учасників у широкому географічному діапазоні від Канади до Центральної Азії, а так само погодити норми взаємин між ОБСЄ й іншими міжнародними організаціями й інститутами в сфері безпеки. Протягом же останнього десятиліття розроблялися й були випробувані на практиці механізми превентивної дипломатії.
Крім історичної основи, ОБСЄ має цілий ряд переваг, що дозволяють зберегти цю організацію в числі ключових елементів майбутньої архітектури безпеки на європейському континенті.
Переваги ОБСЄ укладаються, насамперед, у трактуванні поняття “безпека”. Організація виходить із “неподільності” і всеосяжного характеру даного поняття, що закріплено в Заключному акті НБСЄ. Отже, Організація в процесі своєї діяльності займається рішенням широкого кола проблем. Ще на початку 70-х років минулого століття в рамках НБСЄ склалася система трьох кошиків або так звані три виміри ОБСЕ. До першого кошика й донині ставляться питання контролю над озброєннями, міри зміцнення довіри й безпеки, до другого - розвиток співробітництва в галузі економіки, науки й техніки, навколишнього середовища, до третього - взаємодія в гуманітарній й іншій областях (суспільні контакти, інформація, культура, утворення), а також права людину й спостереження за виборами.
Слід зазначити те, що на сьогоднішній день ОБСЄ поєднує у своєму складі 56 суверенних і незалежних держав євроатлантичного простору й вважається найбільшою регіональною організацією з питань безпеки. Регіональний статус Наради/Організації був підтверджений на Хельсінкському саміті глав держав й урядів держав-учасників НБСЄ в 1992 році. “Знову підтверджуючи прихильність Уставу Організації Об'єднаних Націй, що проголосили наші держави, ми заявляємо, що розглядаємо Нараду як регіональна угода в тому розумінні, як про це говориться в Главі VIII Уставу Організації Об'єднаних Націй. У цій якості воно забезпечує важливий взаємозв'язок між безпекою в Європі й в усім світі... НБСЄ буде здійснювати свою діяльність у тісному співробітництві з Організацією Об'єднаних Націй, особливо в області запобігання й урегулювання конфліктів”.
Відмітною рисою Організації є відсутність у неї формально міжнародно-правового статусу. Всі її рішення - політично обов'язкові й не мають юридичної чинності. Разом з тим у неї є більшість атрибутів, властивим міжнародним організаціям: постійно діючі керівні органи (Постійна рада), штаб-квартира у Відні (Австрія), спеціалізовані інститути (Бюро по демократичних інститутах і правам людини, Представництво з питань волі ЗМІ, Верховний комісар по справах національних меншин), постійний персонал, регулярне фінансування, місії й інші види присутності на місцях.
Слід зазначити, що ОБСЄ є наймолодшим з європейських інститутів безпеки. В основі Організації (Наради) лежить Заключний акт НБСЄ, підписання якого 1 серпня 1975 року в Хельсінкі 35 державами підбило підсумок складним багатобічним переговорам “Схід-Захід” з питань безпеки й співробітництва. Значимість ОБСЄ обумовлюється й тим, що вона залишається єдина у своєму роді спробою створення загальноєвропейської системи безпеки, заснованої на співробітництві, покликаної регулювати проблеми, що виникають між державами.
У цей час спостерігається тенденція ослаблення позицій універсальної міжнародної організації (Організації Об'єднаних Націй) і зростання ролі регіональних організацій, які можуть набагато швидше реагувати на зміну міжнародної обстановки. В зв'язку з цим ОБСЄ, що є регіональною угодою відповідно до Уставу ООН, є історичний шанс зайняти гідне місце в системі міжнародних інститутів, що займаються проблемами безпеки, і зіграти важливу роль у євроатлантичному просторі, що формується єдиному, без розділових ліній. У той же час багато чого буде залежати від процесу реформування Організації, спрямованого на адаптацію її інститутів до нових викликів безпеки, усунення функціональних і географічних дисбалансів у її діяльності, рішення питання про міжнародну правосуб'єктність і правоздатність ОБСЄ.
Предмет дослідження. Дійсна робота присвячена вивченню ролі й місця ОБСЄ в архітектурі європейської безпеки на рубежі XX-XXI століть. Всебічне дослідження даного питання дасть можливість визначити, яке місце Організація може зайняти в новій архітектурі, що формується, європейської безпеки.
2. ХЕЛЬСІНКСЬКИЙ ПРОЦЕС В 70 - 80-Х РОКАХ XX СТОЛІТТЯ
2.1. ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ НБСЄ
Офіційною датою виникнення Наради по безпеці й співробітництву в Європі (НБСЄ) вважається 1 серпня 1975 рік. Саме в цей день ті, що зібралися в Хельсінкі керівники 33 європейських держав, Сполучених Штатів Америки й Канади підписали Заключний акт НБСЄ, що став важливим кроком на шляху формування системи загальноєвропейської безпеки. Об'єктивні передумови створення такої системи з'явилися на рубежі 60-70-х років минулого століття й були зв'язані, насамперед, з розрядженням напруженості у відносинах між Сходом і Заходом, ростом взаємозалежності держав.
Сама ідея забезпечення всеосяжної системи безпеки в Європі існує от уже кілька століть. Абат Сен-Пьер в 1713 році запропонував “Проект установлення вічного миру в Європі”, що припускав висновок між європейськими державами союзного договору, відмова від територіальних домагань і передачу всіх спірних питань на розгляд міжнародного третейського суду. Французький мислитель, письменник Жан Жак Руссо вважав, що рішення проблеми лежить у створенні Європейської Республіки, хоча й визнавав, що Європа того часу не була готова до об'єднання. Видатний державний діяч Російської Імперії С.Ю. Вітте думав, що забезпечити мир і безпеки в Європі можна, уклавши Великий континентальний союз трьох держав: Росії, Франції й Німеччині.
Деякі ідеї в області забезпечення загальноєвропейської безпеки, у характерній для своєї епохи формі, обговорювалися й у ході Віденського конгресу 1814-1815 років. Вони знайшли своє втілення в створенні Священного союзу (вересень 1815 р.), головним завданням якого повинне було стати підтримка стабільності й непорушності існуючого світового порядку, погрозу якому європейські монархії бачили в першу чергу з боку внутрішніх революцій.
Створення в 1919 році Ліги Націй стало новою спробою формування системи безпеки в Європі. Разом з тим, принципи, покладені в основу діяльності цієї організації (зокрема, можливість рішення спірних питань шляхом війни), неврегульованість міждержавних протиріч і відсутність діючого інструмента боротьби з агресією, споконвічно формували досить хиткий фундамент, що не витримав випробування часом.
Друга світова війна привела до усвідомлення необхідності створення механізму підтримки миру й запобігання агресії. Ця ідея втілилася в Організації Об'єднаних Націй, Устав який був прийнятий в 1945 році. При створенні ООН були враховані багато сумних уроків діяльності Ліги Націй. У результаті з'явилася універсальна міжнародна організація, здатна стати основою для системи колективної безпеки. Відповідно до глави VIII Уставу ООН, передбачалося створення регіональних організацій, які повинні стати опорою ООН у справі підтримки міжнародного миру й безпеки й ефективного рішення проблем регіональної безпеки.
Рядом держав, у першу чергу СРСР, активно висувалися пропозиції по практичній реалізації декларуючих у рамках ООН намірів. Так, на Берлінській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Англії й Франції (25 січня - 18 лютого 1954 року) радянською стороною був запропонований проект договору про колективну безпеку в Європі строком на 50 років, що був би підписаний всіма європейськими державами й опирався б на постійно діючу організаційну структуру. Оскільки пропозиція припускала визнання західними державами Німецької Демократичної Республіки й закривало Федеративній Республіці Німеччини шлях в Організацію Північноатлантичного договору, а також мало на увазі відтискування США від рішення проблем європейської безпеки, західний блок, в особі насамперед Сполучених Штатів Америки, порахував його неприйнятним. А у зв'язку з відомими подіями в Угорщині, Польщі й зведенням Берлінської стіни про проект взагалі забули.
У другій половині шістдесятих років Радянський Союз, скориставшись розрядженням напруженості й частими контактами між Сходом і Заходом, виступив від імені багатобічної Організації Варшавського договору (ОВД) із пропозицією провести нараду з питань європейської безпеки, на якому був би врочисто прийнятий документ (бажано правового характеру), що закріплює існуючі границі в Європі й заложеній основі для широкого політичного й економічного співробітництва між Сходом і Заходом.
В 1969 році НАТО, що ставився насторожено до цієї ідеї, виразила готовність взяти участь у такій нараді, але тільки на певних умовах. Вони включали наступні положення: повноправна участь Сполучених Штатів і Канади, підтвердження правового статусу Берліна, обговорення проблем неядерного роззброювання в Європі й включення до порядку денного наради питань прав людини. На початку 1970-х років перешкоди, що були, були переборені - Радянський Союз погодився на участь у нараді США й Канади. Була підписана чотирибічна угода по Берліну, договір про відмову від застосування чинності й визнанні непорушності границь між ФРН, НДР, Польщею, Чехословакієй і Радянським Союзом. Створенню сприятливої обставини сприяли почалися між СРСР і США переговори про обмеження стратегічних озброєнь (ОСВ-1) і зустріч на вищому рівні між Р. Ніксоном і Л.И. Брежнєвим у травні 1972 року.
У контексті цих позитивних змін, що свідчили про зм'якшення конфронтації між Сходом і Заходом, стало можливим почати процес багатобічних консультацій у Хельсінкі, що мали метою “сприяння поліпшенню відносин між державами-учасниками й забезпечення умов, у яких їхні народи можуть жити у світі, будучи обгороджені від будь-якої погрози замаху на їхню безпеку”.
Попередні переговори почалися 22 листопада 1972 року в пригороді Хельсінкі (Діполі) і завершилися 8 червня 1973 року прийняттям Заключних рекомендацій консультацій у Хельсінкі (відомих також як “Блакитна книга”), у яких були детально визначені практичні аспекти проведеного в три етапи Наради: його порядок денний, склад учасників, строки й місце проведення,
