І. Вступ
У кримінальному процесі обвинувачений є централь¬ною фігурою, навколо якої концентруються процесуальні дії органів дізнання, слідства, прокуратури і суду та інших учасників процесу. Притягнення як обвинуваченого зай¬має особливе місце в структурі досудового слідства, воно є початковим моментом притягнення до кримінальної відпо¬відальності. Своєчасність, обгрунтованість і законність рішення про притягнення як обвинуваченого с неодмін¬ною умовою виконання завдань кримінального судочин¬ства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий кримінальному покаранню і жоден невинний не був при¬тягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений. Поспішне, безпідставне, помилкове притягнення як обви¬нуваченого може мати несприятливі для особи наслідки, завдати незаслужені моральні страждання, заподіяти ма¬теріальну шкоду. Від обгрунтованого, своєчасного вирішення питання про притягнення особи як обвинувачено¬го багато в чому залежить правильне вирішення всієї кри¬мінальної справи. Порушення закону і помилки, що до¬пускаються при притягненні осіб як обвинувачених, призводять до істотного обмеження прав і свобод громадян, викликають обурення та обгрунтовані скарги. Все це обу¬мовлює необхідність рішуче боротися з упередженістю, свавіллям, обвинувальним нахилом, недооцінкою консти¬туційних гарантій недоторканності особи і презумпції не¬винності, порушенням прав громадян.
Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї слідчої дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, ос¬кільки до процесу вводиться один з його основних учас¬ників — обвинувачений. Згідно зі ст. 43 КПК обвинуваче¬ним є особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Ця особа набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатися для захисту своїх інтересів.
Це означає, що на момент винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого:
♦ висунуті всі можливі та взаємовиключаючі версії у справі;
♦ усі версії у справі, включаючи алібі підслідного, все¬бічно перевірені;
♦ усі версії, крім однієї – про винність підозрюваного, – спростовані зібраними доказами;
♦ у справі зібрано таку сукупність допустимих та достові¬рних фактичних даних (доказів), яка дозволяє зробити одно¬значний висновок про вчинення злочину особою, яка притя¬гається до відповідальності, та виключає будь-які сумніви щодо її провини (сама особа, яка притягається до відповідаль¬ності, не зобов'язана доводити свою невинність);
♦ відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин.
ІІ. Основна частина
1. Підстави притягнення особи як обвинуваченого і
забезпечення її прав та законних інтересів
У юридичній літературі звернуто увагу на те, що підставами для прийняття процесуального рішення слід вважати не наявність доказів, а доведеність фактичних обставин. Зокрема, підставою для притягнення особи як обвинуваченого є доведеність факту вчинення нею злочинного діяння. Саме таке розуміння підстави для притягнення особи як обвинуваченого необхідно визнати найбільш точним, хоча тут і не простежується принципова різниця між поняттями наявність достатніх доказів, що обумовлюють необхідність прийняття рішення і доказовість фактичних обставин, що зумовили таке рішення. Доведення як підстава рішення саме й складається з наявності достатніх доказів.
Разом з тим не можна погодитися з думкою, за якою існують кримінально-правові підстави притягнення особи як обвинуваченого. Адже те, що називається при цьому зазначеною підставою, а саме вчинення дії. яка містить склад злочину. — насправді є підставою криміна¬льної відповідальності, а не притягнення до неї. Тут явне змішення матеріально-правових і процесуальних категорій. Не можна визнати слушним твердження, що для притягнення особи як обвинуваченого важлива єдина підстава — вчинення особою злочину, а достатні докази слугують лише для формулювання обвинувачення. Вчинення злочину вимагає доказу. Дове¬деність цього факту і буде підставою для притягнення даної особи як обвинуваченого.
До моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого повинно бути доведено: подія, з приводу якої провадиться розслідування, дійсно мала місце: вчинена вона особою, щодо якої вирішується питання про притягнений як обвинуваченого: відсутні обставини, які виключають провадження у справі і кримінальну відповідальність цієї особи або ж такі, що дозволяють замінити її заходами громадського впливу або адміністративного стягнення.
Статті 22, 66, 67 КПК України передбачають необхідність вжиття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи. Це стосується суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання. Тобто, кримінально-процесуальний закон щодо збору, аналізу і оцінки доказів стосується однаково названих органів і посадових осіб.
Іншими словами, під достатніми доказами щодо акту притягнення особи як обвинуваче¬ного розуміємо достовірні відомості, зібрані, перевірені, проаналізовані й оцінені слідчим в установленому законом порядку, які в сукупності приводять до єдиного і стверджу вального висновку на даний момент розслідування про те. що відповідна особа вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом, і не підлягає звільненню від відповідальності за нього.
Важливо підкреслити, що притягнення особи як обвинуваченого повинно базуватися не на сукупності доказів, а на їх системі, під якою розуміємо внутрішню несуперечність множинності взаємопов'язаних суперечностей. Саме це й доводить А.Ейсман, який додержується погляду, що коли немає системи доказів, а є лише окремі докази вини, котрі не узгоджуються з іншими, тоді не можна приймати рішення про притягнення особи як обвинуваченого.
Доказами у кримінальній справі є фактичні дані, що встановлюються показаннями свідків, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами (ст. 65 КПК). Оцінюючи їх суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, мають можливість об'єктивно розглянути всі обставини справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК).
Рівень внутрішнього переконання слідчого у винуватості особи також відіграє важливу роль у вирішенні питання про притягнення особи як обвинуваченого. Певно, не можна погодитися з твердженням, що постановка питання про внутрішнє переконання слідчого у винуватості особи є неправомірним і передчасним, оскільки слідство ще не закінчено, не досліджені всі обставини справи, і тому немає достатніх підстав для формування названого переконання, яке може сформуватися лише наприкінці слідства. 3 такою думкою не можна повністю погодитися, оскільки висновок слідчого про наявність достатніх доказів для притяг¬нення особи як обвинуваченого є результатом оцінки відповідної сукупності доказів. А вони повинні оцінюватися не інакше як за внутрішнім переконанням. Саме про це йдеться у ст. 67 КПК. Лише внутрішнє переконання має бути невід'ємною умовою прийняття всіх важливих рішень у справі, інакше виникає небезпека механічного, формального підходу до їх прийняття. У юридичній літературі зазначається, що слідчий має бути переконаний з достовірності висновку про винуватість особи, притягненої як обвинувачений. Це означає, на думку М.Михеєнка, що він повинен мати тверду впевненість у правомірності свого висновку, рішучий намір зафіксувати його у процесуальних документах — постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку: готовність відстоювати його перед керівними ін¬станціями, нести за нього відповідальність.
Підкреслю, що переконання слідчого у винуватості особи не можна розглядати як критерій істинності при притягненні її як обвинуваченого. Як і будь-яка людина слідчий також може помилятися. Але щоб цього не трапилося, закон встановлює конкретний процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого.
Згідно зі ст. 62 Конституції України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. N7 „Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина” звертається увага на те, що суди при розгляді кожної справи повинні ретельно перевіряти, чи були докази, якими органи поперед¬нього слідства обґрунтовують висновки про винуватість особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК України. Якщо буде встановлено, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, суди повинні визнати їх недопустимими і не враховувати при обгрунту¬ванні обвинувачення у вироку.
Встановивши в стадії віддання до суду чи в судовому засіданні, що ті чи інші фактичні дані одержані з такими порушеннями закону, які роблять їх використання як доказів недопу¬стимими, а інші докази не дозволяють з'ясувати всі передбачені ст. 64 КПК обставини, суд за наявності можливості усунути цю неповноту або неправильність дізнання чи попереднього слідства повинен відповідно до вимог ст. 246 чи ст. 281 КПК повернути справу на додаткове розслідування з наведенням в ухвалі (постанові) відповідних мотивів.
Для проведення повного, всебічного і об'єктивного розслідування справи, дотримання прав обвинуваченого на захист важливе значення має строк пред’явлення обвинувачення, обрання його моменту. Як передчасне, так і запізніле пред'явлення обвинувачення може заподіяти суттєву шкоду як обвинуваченому, так і слідству. Як зазначається в літературі, законне і своєчасне рішення про притягнення особи як обвинуваченого гарантує влучність кримінальної репресії, хоча я й не поділяю думку, що притягнення до відповідальності є репресією, оскільки останні, як такі, мають політичний відтінок.
Передчасне притягнення особи як обвинуваченого, як правило, пов'язане з невмінням слідчого оцінити наявні підстави для такого рішення, що позбавляє обвинуваченого реалізації своїх процесуальних прав. У ряді випадків передчасне притягнення здійснюється з розрахунком на те, що пізніше будуть знайдені додаткові докази, які підтвердять факт вчинення злочину обвинуваченим. Прийняття такого рішення може призвести до безпідставного притягнення особи як обвинуваченого, неправомірного застосування до неї процесуального примусу, а значить — до порушення процесуальних прав обвинуваченого.
З іншого боку, запізніле притягнення особи як обвинуваченого зумовлене прагненням слідчого ще до моменту притягнення встановити усі без винятку обставини, які необхідно довести у справі. Віднесення притягнення особи як обвинуваченого на завершальний період розслідування значно обмежує право особи на захист, оскільки вона не знає, в чому конкретно полягає обвинувачення, і, не володіючи правами обвинуваченого, не має можливості активно захищатися від обвинувачення.
При притягненні до кримінальної відповідальності слідчий встановлює, доводить факт вчинення злочину і винуватість особи, яка його вчинила. Цим самим він встановлює і наявність кримінально-правових відносин між державою і особою, яка вчинила злочин, що й знаходить реальне відображення у кримінально-правовій кваліфікації дій обвинуваченого. Кримінально-правова кваліфікація дій особи, яка вчинила злочин, зазначається слідчим спочатку в постанові про порушення справи, а потім наводиться у постанові про притягнення особи як обвинува¬ченого. Таким чином, притягнення особи як обвинуваченого, з одного боку, призводить до виникнення кримінально-процесуальних відносин між слідчим і обвинуваченим, а з іншого — слідчий, встановлюючи внаслідок різних кримінально-процесуальних відносин, що виникли, факт вчинення почину і винуватість особи, яка його вчинила, встановлює і кримінально-пра¬вові відносини між державою і особою, що вчинила, на думку слідчого, злочин, котрий розслідується.
Отже, притягнення особи як обвинуваченого є процесуальною ознакою кримінальної відповідальності. Обвинувачення в матеріально-правовому значенні або предмет обвинувачення відображають ті кримінальні діяння, щодо яких провадиться кримінальний процес. В цьому значенні обвинувачення є процесуальною ознакою кримінальної відповідальності, а точніше ознакою складу злочину, що інкримінується конкретній особі: воно охоплює всі необхідні ознаки злочину, всі його елементи, як вони передбачені диспозицією відповідної статті Кримінального кодексу.
Дуже часто в практичній діяльності зустрічаються по¬милки при притягненні особи як обвинуваченого, пов'я¬зані з переоцінкою доказового значення визначення обвинуваченим своєї вини. В законі прямо закріплено вимогу: показання підозрюваного і обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може покладатись в ос¬нову обвинувачення лише при підтвердженні цього визнан¬ня сукупністю доказів, що с в справі (статті 73 і 74 КПК). І все ж деякі практичні працівники ігнорують вказані вимоги закону та рекомендації вчених, що призводить до переоцінки показань осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, й одностороннього розслідування. В умовах пра¬вової держави вимагається неухильно виконувати прави¬ло: не можна будувати обвинувачення на визнанні обви¬нуваченим своєї вини і самообмові.
Наприклад, при розгляді в суді справи Титової Р. Н., яка обвинувачувалась за ч. 2. ст. 194 КК в підпалі складу, підсудна, яка на досудовому слідстві визнала свою вину, змінила свої показання. Вона заяви¬ла, що підпал вчинила не вона, а громадянка Радіонова, з якою вона разом розпивала спиртні напої незадовго до пожежі на складі. Справу було повернуто на додаткове розслідування за нововиявленими обставинами.
Обвинувачення також не може грунтуватися на дока¬зах, одержаних незаконним шляхом, а також на припу¬щеннях (ч. З ст. 62 Конституції України). Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання і закріплення здійсне¬но або з порушенням гарантованих Конституцією Украї¬ни прав людини і громадянина, встановленого криміналь¬но-процесуальним законодавством порядку, або не упов¬новаженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами (п. 9 по¬станови Пленуму Верховного Суду України «Про застосу¬вання Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.) .
Отже, виходячи зі змісту ст. 131 КПК можна зробити висновок, що для притягнення особи як обвинуваченого у розпорядженні слідчого мають бути достовірні вагомі до¬кази, які переконують його в тому, що:
а) подія (діяння), що розслідується, справді мала місце;
б) її вчинено умисно або необережно саме даною осо¬бою;
в) у цьому діянні є всі передбачені кримінальним зако¬ном ознаки складу певного злочину.
Кваліфікація, що міститься в постанові про порушення кримінальної справи, може бути визначена і при пред'яв¬ленні обвинувачення, якщо в процесі розслідування не будуть добуті нові дані, що обумовлять необхідність її зміни. За наявності ж таких даних відповідні зміни вра¬ховуються в постанові про притягнення як обвинувачено¬го. Тому до моменту пред'явлення обвинувачення слідчий повинен проаналізувати забрані докази щодо правильності тієї кваліфікації злочину, яка була визначена при пору¬шенні кримінальної справи.
Наприклад, по справам про вбивство необхідно пере¬вірити, чи встановлений наявними доказами в справі факт насильницького позбавлення життя людини, а по справах про розкрадання — наявність факту протиправного, умис¬ного, неоплатного обернення у свою власність чужого май¬на. Звісно, ці відомості в момент пред'явлення обвинува¬чення не можуть бути вичерпними. Але сам факт злочин¬ної події повинен бути незаперечно встановлений.
Як слушно зазначає Л. М. Карнєєва, потрібна певна сукупність даних, яка може бути визнана достатньою для висновку, що саме подія, яка розслідується, мала місце. Докази, що дають можливість відповісти на питання про наявність злочинної події, з приводу якої порушено кри¬мінальну справу, в більшості випадків належать до ознак, які характеризують об'єкт та об'єктивну сторону злочи¬ну, що розслідується .
Об'єкт злочинного діяння та ознаки, що його характе¬ризують, важливо встановити не тільки для визначення кваліфікації злочину, у деяких випадках без цього немож¬ливо встановити й особу, яка вчинила злочин. Відомо, наприклад, що по справам про вбивство докази, що ха¬рактеризують особу потерпілого, зв'язки, характер взаємовідносин з людьми та його минуле часто є основою для попереднього висновку про суб'єкта злочину.
Щодо об'єктивної сторони діяння при визначенні підстав для пред'явлення обвинувачення необхідно з'ясувати: в чому конкретно полягало суспільно небезпечне діяння, час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, шкідливі на¬слідки, а в деяких випадках і причинний зв'язок між дія¬ми особи і шкідливими наслідками, що настали.
Звісно, не кожна з перелічених обставин мас однакове значення для пред'явлення обвинувачення по тому чи іншому виду злочину. Докази, що характеризують факуль¬тативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину, по¬винні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачен¬ня у випадках, якщо це є кваліфікуючою ознакою.
Рішення слідчого про необхідність дослідження дій певної особи для встановлення в них ознак злочину, що розслідується, визначається наявністю в розпорядженні слідчого фактичних даних, достатніх для попереднього висновку про здійснення злочину саме цією особою. Але до моменту притягнення особи як обвинуваченого всі до¬кази, які свідчать про вчинення злочину даною особою, повинні бути ретельно перевірені, а інші версії перекон¬ливо спростовані.
У ряді випадків особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, встановлюють одночасно з вирішенням питання про те, чи мало місце саме діяння. Наприклад, докази, які підтверджують, що дача хабара посадовій особі дійсно мала місце, як правило, безпосе¬редньо вказують і на особу, яка цей хабар отримала.
Виконавця злочину важче виявити тоді, коли слідчий має лише непрямі докази, зв'язок яких з діянням, що розслідується, може бути встановлений лише шляхом їх зіставлення з іншими доказами при ретельному дослі¬дженні та усуненні протиріч, що виникають.
Виявивши особу, яка підлягає притягненню як обвину¬вачений, слідчий повинен перевірити, чи містяться в її діях ознаки складу злочину і якого саме.
Обвинувачення повинно бути пред'явлено згідно з за¬коном, який діяв під час вчинення злочину, за винятком, коли новий закон виключає караність діяння або пом'як¬шує покарання.
Оскільки обов'язковою умовою обгрунтованого притяг¬нення як обвинуваченого є наявність в діях особи вини, то форма останньої в сукупності з іншими ознаками складу злочину визначає в ряді випадків і кваліфікацію діяння, що інкримінується цій особі. З'ясування суб'єктивної сто¬рони злочину, що розслідується, є заключним моментом у встановленні наявності або відсутності ознак певного скла¬ду злочину в діянні, що вчинене конкретною особою.
Встановлюючи підстави, достатні для притягнення кон¬кретної особи як обвинуваченого, слідчий повинен пере¬вірити, чи немає обставин, які виключають кримінальну відповідальність цієї особи, зокрема:
— чи досягла особа, яка підлягає притягненню як об¬винувачений, віку, з якого настає відповідальність за зло¬чин, що інкримінується, а також чи осудна ця особа;
— чи немає вироку, що набрав сили і потім був скасо¬ваний, ухвали або постанови суду про закінчення справи;
— чи не збігли строки давності кримінального пере¬слідування;
— чи не скасовано застосування покарання за вчинене діяння актом амністії;
— чи не має в даному випадку місце необхідна оборона і крайня необхідність (статті 36 і 39 КК).
За наявності хоча б однієї із вказаних обставин слідчий не має права пред'явити обвинувачення.
Отже, для притягнення як обвинуваченого слідчий по¬винен мати докази, що викривають дану особу у вчиненні злочину. Такі докази повинні бути достатніми для того, щоб можна було пред'явити тій чи іншій особі обвинува¬чення. Але закон не визначає, що докази, які зібрані на досудовому слідстві, повинні бути достатніми для того, щоб вважати обвинуваченого винним, визнати його зло¬чинцем. Притягненням особи як обвинуваченого досудове слідство не закінчується, а продовжується з участю обви¬нуваченого. Адже саме в цій частині досудового слідства здійснюється право обвинуваченого на захист, бо до при¬тягнення як обвинуваченого немає обвинуваченого, а, отже, немає особи, якій закон надає це право.
Таким чином, притягнення як обвинуваченого не озна¬чає, що винуватість обвинуваченого повністю доказано, оскільки для самого слідчого притягнення як обвинуваче¬ного не є кінцевим висновком про винуватість цієї особи. Обвинуваченого допитують, він дає свої пояснення, запе¬речення, клопотання та інше. Все це потребує подальшої перевірки, коли збираються нові докази, вивчаються нові факти, перевіряються інші версії, крім тієї, що міститься в постанові слідчого про притягнення як обвинуваченого. Як би рішуче слідчий не був упевнений у винуватості осо¬би, що притягується або вже притягнута як обвинуваче¬ний, він повинен зробити всі висновки із положення зако¬ну, що не йому, а тільки суду належить право визнати обвинуваченого ВИННИМ у вчиненні злочину. Отже, висно¬вок слідчого про винуватість обвинуваченого — це тільки його думка, яка грунтується на доказах, а не офіційне, від імені держави, визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину.
2. Постанова про притягнення особи як обвинуваченого та її
процесуальне оформлення
В актах застосування права організуюча діяльність суб'єктів матеріальних і процесуальних юридичних відно¬син отримує своє конкретне вираження і предметно втілюється у вигляді того чи іншого правозастосовчого рішення. На досудовому слідстві таким актом є рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого, що оформляється шляхом винесення мотивованої постанови (ст. 131 КПК). Зміст постанови визначений ст. 132 КПК.
У постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути зазначено:
— хто склав постанову;
— місце і час її складання;
— назва справи;
— прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, день, місяць та рік його
народження;
— злочин, у вчиненні якого обвинувачується дана осо¬ба, час, місце та інші обставини вчинення злочину, на¬скільки вони відомі слідчому, стаття кримінального зако¬ну, якою передбачено кваліфікувати цей злочин.
Вказівка закону на те, що постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути мотивованою, не всіма вченими розуміється однаково. Зокрема, процесуалісти М. В. Жогін та С. М. Єфимічев вважають, що слідчий зобов'язаний вказувати в постанові основні докази, що підтверджують здійснення злочину даною особою. Від¬сутність посилання на такі докази, на їх думку, позбавляє постанову вмотивованості, що може призвести до поми¬лок при притягненні особи як обвинуваченого, обмежує право обвинуваченого на захист.
Багато вчених (0. Я. Дубинський, Г. М. Міньковський, М. С. Строгович та ін.) вважають, що вимога вмотивова¬ності не означає необхідність наведення в постанові до¬казів. Формулювання обвинувачення (описова частина) повинно містити викладення конкретних фактичних об¬ставин, що обґрунтовують висновок про наявність злочи¬ну та його кваліфікацію. Необхідно і достатньо навести фактичні обставини діяння, оскільки вони встановлені матеріалами і кваліфікацією .
Постанова про притягнення як обвинуваченого повин¬на бути складена так, щоб вона була зрозуміла обвинува¬ченому, а обставини та факти його вини відбиті в ній по¬вно, всебічно та об'єктивно. При ознайомленні з нею об¬винуваченого реалізується його право знати, в чому він конкретно обвинувачується.
Постанова про притягнення як обвинуваченого скла¬дається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної, резолютивної.
Вступна частина містить найменування постанови, дату і місце її винесення, ким вона винесена і по якій справі. Тут же вказується і особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений (ст. 132 КПК).
В описово-мотивувальній частині повинні бути зазна¬чені: злочин, у здійсненні якого обвинувачується дана осо¬ба; час, місце та інші обставини здійснення злочину, його юридичне формулювання. Відсутність або недостатньо повне викладення хоча б одного з цих елементів є істот¬ним недоліком постанови, яка через це повинна вважати¬ся недостатньо конкретною і повною.
Обставини, що повинні бути викладені в постанові про притягнення як обвинуваченого, значною мірою визнача¬ються складом злочину, за яким кваліфікуються дії даної особи. Необхідно повно та конкретно охарактеризувати об'єкт, об'єктивну сторону злочину, суб'єкт, суб'єктивну сторону злочину.
У формулюванні обвинувачення необхідно вказати спосіб здійснення, а також мотиви злочину, незалежно від того, чи мають вони кримінально-правове значення.
Резолютивна частина постанови містить рішення слідчо¬го про притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого. Тут вказується, який конкретний злочин ставиться в вину обвинуваченому, якою нормою кримінального закону він передбачений.
Постанова про притягнення як обвинуваченого характе¬ризуєтеся:
а) об'єктивністю викладення фактичних даних;
б) логічністю;
в) законністю;
г) обгрунтованістю;
д) мотивованістю;
є) юридичною чіткістю формулювання обвинувачення
Об'єктивність – відповідність викладених у поста¬нові відомостей та висновків про обставини справи об'єк¬тивній дійсності, реальним фактам.
Логічність – відображення у змісті постанови внут¬рішнього зв’язку фактів між собою, відповідність змісту логіці фактичних обставин справи. Сформульовані висновки мають випливати з описово-мотивувальної частини.
Законність постанови про притягнення як обвинува¬ченого означає, що:
а) постанова винесена уповноваженим на те органом або посадовою особою в межах їх компетенції за наявності до того передбачених законом підстав;
б) у постанові дано правильну юридичну кваліфікацію дій обвинуваченого;
в) постанова відповідає встановленій законом процесу¬альній формі . містить передбачені реквізити, вона засвідчена підписом компетентних осіб.
Обгрунтованість постанови про притягнення як обвинуваченого означає, що кожне положення, сформульова¬не в ній, грунтується на зібраних доказах.
Під мотивованістю постанови слід розуміти такі си¬стему та форму викладення обвинувачення, які приводять до логічного переконання у вірності висновку.
Безперечно, висновок буде вірним, якщо як вихідні посил¬ки виступають положення, істинність яких доведена. Викла¬дені факти не повинні суперечити один одному. Кваліфікації злочину має передувати виклад усіх основних та кваліфікую¬чих ознак складу злочину, з яких, за правилами логіки, з необ¬хідністю випливає сформульований висновок.
Вимогам щодо юридичної чіткості формулюван¬ня обвинувачення відповідатиме в разі, коли висновок є лако¬нічним, чітко сформулюваним і не містить в собі логічного протиріччя; фактичні обставини справи викладені за допомо¬гою тих юридичних понять і тих юридичних формулювань, які використовує законодавець стосовно конкретного складу злочину. В документі використані такі слова і фразеологізми, які виключають багатозначність. Мова має бути простою, зрозумілою та доцільною. Використовуються такі граматичні засоби мови, які за умови стислого викладу дають максимум інформації. Всі речі означаються словами, які дають про них точне уявлення. Синтаксичні зв'язки формулюються в залеж¬ності від логічних зв'язків.
Текст постанови про притягнення особи як обвинуваче¬ного має бути точним, простим, лаконічним, елегантним. Еле¬гантність мови – це здатність викладеної думки в простому одязі слів бути змістовною та витонченою й у вишуканій сло¬весній оправі бути зрозумілою.
Копія постанови негайно надсилається прокуророві (ч. З ст. 132 КІІК), щоб він міг здійснити своє завдання, зі сприяння відверненню незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності (п. З ч. 2 ст. 29 Закону «Про прокуратуру»).
Постанову підписує слідчий. Притягнення особи як обвинуваченого — акт, що повинен здійснюватись тільки в межах компетенції (підслідності) відповідної посадової особи. Слідчий органів внутрішніх справ чи Служби без¬пеки України не має права приймати таке рішення в справі, яка підслідна тільки слідчому прокуратури. Недо¬пустимо також здійснення цього акта в порядку доручен¬ня органу дізнання чи окремого доручення.
Додержання цих вимог є обов'язковим. У разі їх пору¬шення кримінальну справу буде повернено судом на до¬даткове розслідування.
При прийнятті рішення про притягнення особи як об¬винуваченого необхідно додержуватись вимоги про інди¬відуалізацію обвинувачення. По-перше, якщо по справі притягуються як обвинувачені кілька осіб, то кожному з них повинно бути індивідуально сформульовано і пред'яв¬лено обвинувачення. По-друге, якщо обвинувачений при¬тягується до відповідальності за вчинення кількох зло¬чинів, що підпадають під ознаки різних статей кримі¬нального закону, в постанові про притягнення як обви¬нуваченого повинно бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому у вину по кожній з цих статей (ч. 2 ст. 132 КПК).
Проте, як свідчить практика, всупереч ст. 132 КПК у ряді випадків слідчий пред'являє обвинувачення, форму¬лювання якого не відображає обставин вчинення злочи¬ну. В окремих випадках у постановах про притягнення особи як обвинуваченого та обвинувальних висновках не зазначаються кваліфікуючі ознаки злочину, є суперечності.
Є факти, коли слідчі пред'являли обвинувачення не¬повнолітньому або особі, яка через свої фізичні та психічні вади не могла сама реалізувати право на захист, у відсут¬ності захисники тощо.
Важливе значення для проведення повного, всебічного й об'єктивного розслідування справи має вибір моменту притягнення особи як обвинуваченого. Як передчасне, так і запізніле притягнення може завдати значної шкоди.
Передчасне притягнення як обвинуваченого, як прави¬ло, пов'язане з невмінням оцінити наявність підстав для такого рішення. Небезпечність передчасного притягнення полягає в тому, що воно може призвести до необгрунтова¬ного здійснення цієї процедури, неправомірного застосу¬вання щодо обвинуваченого заходів процесуального при¬мусу, оскільки після пред'явлення особі обвинувачення слідчі, як правило, обирають обвинуваченому той чи інший вид запобіжного заходу.
Запізніле притягнення особи як обвинуваченого найча¬стіше викликано намаганням встановити всі без винятку обставини, що їх потрібно доказати по справі, а потім пред'являти обвинувачення. Це значною мірою обмежує право особи на захист, бо вона не знає, в чому конкретно її обвинувачують, і, не володіючи правами обвинувачено¬го, не має можливості активно захищатися від обвинува¬чення. Крім того, при непритягненні протягом довгого періоду особи, яка вчинила злочин, як обвинуваченого в неї може скластися враження про свою непокараність, що сприятиме подальшому вчиненню злочинних дій.
Разом з тим необхідно передбачити гарантії проти зло¬вживання слідчим правом вибирати момент притягнення як обвинуваченого. Недопустимо, щоб акт притягнення як обвинуваченого проводився в день закінчення строку розслідування справи або незадовго до цього.
Практика штучного затягування визнання особи підо¬зрюваною і пред'явлення їй обвинувачення до фактично¬го закінчення досудового слідства в справі має на меті обмежити можливість участі захисника при провадженні дізнання і досудового слідства, що обгрунтовано розці¬нюється судами як порушення прав підозрюваного та обви¬нуваченого на захист.
Закон передбачає певні гарантії проти самовільного затягування моменту притягнення як обвинуваченого. КПК зобов'язує слідчого вирішити питання про притяг¬нення підозрюваного як обвинуваченого протягом десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу (ст. 148 КПК). Якщо це не буде зроблено, запобіжний захід авто¬матично відміняється, а особа переходить у ранг свідка.
Деякі автори вносять пропозиції щодо внесення додатко¬вих гарантій проти віднесення акту притягнення як обвину¬ваченого на заключний період слідства. На думку В. А. Стремовського, слідчий повинен закінчити розслідування спра¬ви не раніше 72 годин після пред'явлення обвинувачення. О. Я. Дубинський і В. А. Сербулов вважають, що цей строк повинен бути 10 діб. Це б дозволило обвинуваченому обду¬мати пред'явлене йому обвинувачення, заявити клопотан¬ня,
