КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ
МИКОЛАЇВСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА БІЗНЕСУ

 

Кафедра менеджменту

Журналістська галузь документно – комунікаційної діяльності

 

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни „Документно –
комунікаційна діяльність”
студентки II-го курсу
денної форми навчання
групи ДМ-85
О. О. Усенко

Науковий керівник

 

 

Миколаїв 2007
План:
Вступ.___________________________________________________3с.
Розділ 1. Журналістика як система органів масової інформації:___5с.
1.1 Поняття про систему;____________________________5с.
1.2 Підсистеми журналістики;________________________6с.
1.3 Проблеми ЗМІ.__________________________________19с.
Розділ 2. Аудиторія та засоби масової інформації:______________23с.
2.1. Взаємовпливи аудиторії й ЗМІ;____________________23с.
2.2 Інтереси аудиторії й мотиви звернення її до ЗМІ;_____26с.
2.3. Аудиторія як об’єкт впливу.______________________31с.
Розділ 3. Журналістика як галузь суспільно-політичної
діяльності ЗМІ.___________________________________________37с.
Висновки._______________________________________________46с.
Список використаної літератури.____________________________48с

 
Вступ.
Актуальність теми дослідження обумовлена, насамперед, необхідністю наукового осмислення діяльності засобів масової інформації як одного з найбільш істотних факторів стабільності міжнаціональних і національних відносин. Сьогодні, коли якість інформаційних технологій і їхнього використання усі в більшому ступені визначають характер життя суспільства, питання про взаємовідношення суспільства і ЗМІ, про ступінь волі ЗМІ від суспільства, влади і держави здобуває особливе значення.
Оскільки ЗМІ грають у політичному житті суспільства істотну роль, маючи саме безпосереднє відношення до його життєдіяльності і виконуючи репродуктивну і продуктивну функції, то вони в тім же ступені, що і творці політики несуть відповідальність за процеси, що відбуваються в суспільстві. А якщо це так, то вони повинні керуватися в першу чергу інтересами суспільства і держави
Але це, якщо додержуватися формальної логіки. На ділі ж проникнення ЗМІ в політичне життя суспільства надзвичайно багатоаспектне. Засобу масової інформації, узяті як ціле і будучи важливою складовою частиною масової комунікації суспільства, несуть у собі різні соціально-політичні ролі
Діяльність ЗМІ робить винятково великий вплив на життя суспільства в цілому, на соціально-психологічний і моральний вигляд кожного з членів цього суспільства, тому що всяка нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином стериотипна і несе в собі багаторазово повторювані політичні орієнтації і ціннісні установки, що закріплюються у свідомості людей.
У цьому особлива актуальність проблеми, особливо, якщо мати на увазі, що роль засобів масової інформації буде і надалі незмінно рости і підсилюватися, впливати на всі сторони життєдіяльності суспільства і держави. І в цьому процесі не останнє значення має виявлення і систематизація ЗМІ як фактора стабільності міжнаціональних. і національних відносин.
Мета дослідження полягає в аналізі діяльності ЗМі з погляду виявлення факторів, що сприяють стабільності міжнаціональних і національних відносин.
Об'єктом дослідження є журналістика як система органів масової інформації, діяльність ЗМІ в системі міжнаціональних і національних відносин.
Предметом дослідження є діяльність ЗМІ як одного з найважливіших факторів стабільності міжнаціональних і національних відносин, тенденції зростання потреби в розширенні і зміцненні взаємодії державних засобів масової інформації з метою подолання кризової ситуації.
Завдання дослідження:
1) Охарактеризувати журналістику як систему органів масової інформації.
2) Висвітлить проблеми ЗМІ.
3) Охарактеризувати вплив засобів масової інформації на аудиторію.
4) Дослідити журналістику як галузь суспільно-політичної діяльності ЗМІ.
Методом дослідження поставлених запитань є вивчення теоретичної бази.
Структура роботи: складається з вступу, трьох розділів, загального висновку та списку використаних джерел.

 

Розділ 1. „Журналістика як система органів масової інформації” прсвячений вивченю . журналістики як системи органів масової інформації, висвітленню поняття системи та підсистеми журналістики, висвітленню проблем ЗМІ.

1.1 Поняття про систему.
Сучасна журналістика являє собою складну систему органів масової інформації, що дедалі ускладнюється.
Система — це сукупність якісно визначених елементів (зміст системи), між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія (структура системи). Найважливішими рисами системи є її розчленованість і цілісність. Система — це єдність, що складається з взаємодіючих елементів. Предмет чи явище матеріального чи духовного життя, що самі є системами, можуть виступати елементами системи вищого рівня.
Система органів масової інформації — це єдність компонентів, які виникли в різні історичні періоди (спочатку періодична преса, потім телеграфні комунікації, фотографія, кіно, радіо, телебачення і, нарешті, новітні аудіовізуальні та комп'ютерні технології). Сучасна журналістика як система — це сукупність усіх наявних у даний історичний момент органів масової інформації, функціонування яких спричинене суспільними потребами в інформації і попитом аудиторії. Органи масової інформації взаємодіють між собою і в цілому як єдиний соціальний інститут, якнайтісніше пов'язані з конкретно-історичним станом суспільства, що створило дану систему журналістики.
Основне призначення системи журналістики — безперервне відображення суспільного життя в усіх його розмаїтих взаємозв'язках, суперечностях і конфліктах. А відтак журналістика входить як елемент (складова частина) до системи вищого рівня, а саме: до системи соціальних інститутів, за допомогою яких здійснюється суспільне самоуправління, а саме суспільство існує як саморегулівна єдність.

1.2 Підсистеми журналістики.
Журналістика складається з двох головних великих підсистем:
1) друкованих ЗМІ.
2) електронних ЗМІ.
Першу підсистему, яку ще називають пресою, складають у свою чергу газети й журнали. Другу підсистему складають радіомовлення й телебачення. Але розвиток сучасної журналістики рухається саме в напрямку розширення й удосконалення електронних органів масової інформації.
ЗМІ класифікуються за різними ознаками. Головні засади типології ЗМІ такі:
1. За регіоном обслуговування: центральні, регіональні, обласні, міські, районні, міськрайонні, відомчі (виробничих підприємств, на¬вчальних закладів тощо);
2. За тематичною чи галузевою спеціалізацією: загально-інфор-маційні (універсальні), спортивні, ділові, юридичні, про здоров'я, рекламні, автомобільні, жіночі, комп'ютерні, городньо-садівничі, телегазети, розважальні, еротичні, "кримінальні", сенсаційні, партійні органи, фахово-галузеві;
3. За періодичністю: щоденні, щомісячні, квартальні, щорічники;
4. За типами аудиторії: жіночі, молодіжні, дитячі, студентські і т.д. У сучасній журналістиці як системі органів масової інформації головне місце займають преса, радіомовлення і телебачення. З появою електронної журналістики дехто прогнозував занепад друкованої. Але цього не сталося. Виявилося, що кожна з підсистем виконує в системі журналістики свою, пов'язану з її специфікою функцію, обслуговує цілком визначені суспільні потреби в інформації. Радіомовлення вважається найбільш всюдисущим, найбільш проникним засобом масової інформації; телебачення має найсильніший вплив на людське сприйняття, переносить людину на місце події, домагається ефекту її присутності в самому її епіцентрі; преса залишаеться найбільш аналітичною, роз'яснюючою формою масової інформації.
За дослідженнями, проведеними в ході виборів Інститутами держави і права та соціології Національної Академії Наук України, найбільш дійовим засобом інформаційно-пропагандистського впливу на вибір громадянами України своєї політичної позиції залишаються й зараз саме друковані (переважно газети) видання. Кожний третій з опитуваних пов'язав свій вибір саме з викладом програм кандидатів на сторінках газет, 17% — з розповсюдженням листівок і звернень. Майже стільки як на причину вибору вказали на своє знайомство з теледебатами кандидатів.
Серед журналістів існує приказка: радіо впродовж цілого дня інформує громадян про те, що в цю хвилину відбувається у світі; телебачення увечері показує їм, як це сталося; а газети наступного ранку пояснюють причини цих подій. А відтак вести мову про те, що в ближчому майбутньому телебачення нібито витіснить газети і журнали, безпідставно. Швидше за все, існуюча нині система масової інформації закріпиться надовго, а кожен з її елементів буде й надалі виконувати притаманну йому місію в системі журналістики.
Важливо розглянути атрибутивні ознаки кожного з провідних типів журналістики, щоб знати й розуміти його місце в системі масової інформації та правильно зорієнтувати свої професійні очікування.
Атрибутивні особливості преси такі. Відзначимо спочатку її пере¬ваги перед електронними ЗМІ.
1. Інформація фіксується в друкованому тексті. Це найважливіша атрибутивна ознака друкованої журналістики. При цьому слід враховувати універсальну могутність слова як такого, що не тільки здатне передавати інформацію про факти, але й бути носієм думок і художніх образів. Мова є основою масово-інформаційної діяльності, у якому б типі сучасної журналістики вона не відбувалася. Друковане слово на пер¬ший погляд ніби позбавлене сили слова розмовного та зображального ряду, яким воно супроводжується на телебаченні, але воно містить у собі можливість зображати всі факти і явища, що відбуваються в світі, змальовувати картини дійсності, передавати характеристики та розмо¬ви героїв, їхні почуття та внутрішні монологи. У цьому відношенні дру¬коване слово значно потужніше й гнучкіше, ніж слово розмовне, позна¬чене властивостями приблизності й неточності внаслідок імпровізова¬ного характеру мовлення. І цими його перевагами на повну силу кори¬стується сучасна друкована журналістика.
2. Преса сприймається без додаткових технічних засобів. Ні радіо- ні телесигнал не прийдуть у вашу домівку, якщо ви не маєте спеціальних технічних пристроїв для їх прийняття з ефіру. Газета не по¬требує нічого для сприйняття надрукованого на її сторінках тексту. Хіба що окулярів, якщо у вас слабкий зір, але вони належать не до спеціальних пристроїв, а до елементів побуту, як одежа, і не є чимось відокремленим від особи, що ними користується.
3. Преса надає читачеві можливість оглядовості й вибірковості в ознайомленні з матеріалами газети. Читач спочатку здійснює огляд га¬зетних заголовків, а потім сам обирає, що читати в першу чергу, що — у другу, а що лишити поза увагою. У газеті її матеріали існують одно¬часно, хронологічно паралельно, тимчасом як у будь-якому електрон¬ному органі масової інформації журналістські матеріали розташовані лише послідовно, що виключає можливість їхньої вибірковості і містить у собі елемент нав'язування їх реципієнтові. Газета й сьогодні зали¬шається найбільш демократичним типом журналістики, надає самому читачеві право вирішити: що і як читати на своїх сторінках.
4. Преса забезпечує можливість різних ступенів сприйняття ма¬теріалу, серед яких виділимо перегляд, вибіркове ознайомлення, деталь¬не й уважне прочитання, збереження номера або вирізки з нього, здійснення виписок чи складання конспекту статті, передавання номера з особливо цікавим матеріалом іншому читачеві, надходження бібліог¬рафічних даних до каталогів наукових бібліотек, спеціальних бібліог-
рафічних покажчиків, через що матеріали в газетах і журналах стають надбанням наступних поколінь читачів.
5. Преса забезпечує здійснення способу "відкладеного читання", тобто звернення до тексту в зручний для читача час, тоді як радіо й те¬лебачення позбавляють своі'х прихильників такої можливості. Пропу¬щену глядачем в ефірі радіо чи телепередачу ніяким чином надолужи¬ти не вдасться, якщо тільки вона не буде повторена, згідно з програ¬мою, у якийсь із наступних днів. До електронних ЗМІ поки що не засто¬совується спосіб "відкладеного прослуховування" чи "відкладеного пе¬регляду", хоча не виключено, що в недалекому майбутньому техніка за¬пису вдосконалиться й здешевиться настільки, що перегляд пропущеної телепрограми стане звичним у нашому побуті. Але поки що на такий рівень розвитку людство не вийшло.
6. Преса надає читачеві максимальну психологічну зручність: порядок сприйняття наявного в газеті інформаційного матеріалу вста¬новлює сам суб'єкт, сприймаючи матеріал, він не заважає навколишнім. Він може це робити в комфортних, максимально зручних для себе умо¬вах. Сприйняття друкованого тексту відбувається без будь-якого на¬пруження, приносить людині психологічне задоволення від пізнання нового, від осмислення соціального довкілля. Свобода сприйняття — важлива позитивна сторона друкованої журналістики.
7. Друкована журналістика акумулюється в бібліотеках, що ство¬рює можливість користуватися нею як для широких кіл сучасників, так і для численних поколінь нащадків. У цьому відношенні газети й журнали мають безперечний пріоритет перед електронними ЗМІ. Зви¬чайно, кожна радіо- чи телестудія має своє зібрання найкращих про¬грам і передач, створених у її стінах.  Але технологія зберігання аудіовізуальних записів ще не є досконалою настільки, щоб у наших містах відкривалися громадські фоно- й відеотеки, як ті що тисячі років існують з друкованою продукцією. Тому на сьогодні історія жур¬налістики — це переважно історія преси, оскільки методи фіксування й збереження матеріалів електронної масової інформації ще недосконалі. Це, звичайно, не знімає завдання створення історії радіо- й тележурналістики, яке стоїть перед нашою історико-журналістською наукою.
Якщо названі вище атрибутивні властивості преси належать до її переваг, то дві наступні властивості відносять до її вад:
1. Дискретність (перерваність) потоку інформації, на відмінe від радіомовлення й телебачення, де цей потік безперервний. У цьому відношенні преса завжди не встигає за новинами. Потік подій, що відбуваються в світі, безперервний, але газета не може синхронно повідомляти про нього. Вона змушена подавати новини порціями. Навіть щоден¬на газета через це відстає від оперативності радіо й телебачення, які можуть навіть перервати трансляцію певної програми, щоб сповістити своїх слухачів і глядачів про екстраординарну подію.
2. Преса доступна лише освіченій людині, більше того, потребу в ній відчувають особи з розвинутими навичками читання, на відміну від РМ і ТБ, що доступні й неосвіченим людям і тим громадянам, які не ма¬ють стійких навичок до читання. Аудиторія преси менша, ніж аудиторія електронних ЗМІ. її прихильники дедалі виразніше виявляють свою приналежність до національної еліти, особливо в тих випадках, коли йдеться не про розважальну, а загальну суспільно-політичну газету.
Атрибутивні особливості радіожурналістики такі:
1.  Носій інформації в радіомовленні лише звук, що передається на будь-які відстані і сприймається негайно, практично в момент пере¬дачі сигналу з передавального пристрою.
2.  Радіомовлення для свого сприйняття потребує мінімального технічного обладнання: радіоприймачів, які в сучасних технічних умо¬вах мають кишенькові портативні розміри і невелику ціну.
3. Сучасні технологічні вирішення дозволяють зробити прослухо-вування радіопрограми максимально зручним: за допомогою навуш¬ників передачу можна сприймати, не заважаючи навколишнім, у гро¬мадському місці: у транспорті, в установі, просто на вулиці.
4.  Унаслідок дії вищеперехарованих атрибутивних ознак радіо висунулося на роль найбільш проникного засобу масової інформації: його слухають кухарки на кухнях, водіїв автомобілях, пасажири у ваго¬нах електричок тощо. Радіосигнали сприймаються скрізь, у будь-яких умовах, розносячи по всьому світові негайну інформацію. Радіожурналістика володіє найбільшою аудиторією.
5. Радіо на повну потужність спирається на силу мовленого сло¬ва. Як відомо, власне у семантиці слів міститься 20% з передаваної інформації. Решта припадає на інтонацію, міміку, жест, які супроводжу¬ють наше мовлення
6. Відсутність відеоряду не відволікає уваги реципієнта й дає можливість
а) цілком зосередитись на змісті звукової інформації і
б) активізує уяву слухача, який самостійно створює у своїй свідо¬мості образи, що супроводжують звукове повідомлення.
7. Радіомовлення уперше надало можливості подавати інфор¬мацію про подію в момент самої події (наприклад, вести репортажі зі спортивних змагань, пленарних засідань Верховної Ради, демонстрацій чи мітингів), довівши оперативність повідомлень до одночасності з са¬мим фактом. Таким чином, саме в радіожурнашстиці був опанований ідеал масово-інформащйної діяльності: максимально стиснути хроно¬логічну відстань між подією і повідомленням про неї.
Наступні ознаки радіомовлення фіксують його негативні сторони:
1. Радіомовлення характеризується неможливістю відкласти про-слуховування на більш  зручний час, зробити його  швидшим чи повільнішим, позбавляє слухача вибірковості, прив'язує до запланова¬них програм і передач. Слухач не вільний у виборі, мусить слухати те, що в цю мить транслюють радіостанції, а у випадку зайнятості — пропустити цікаву програму.
2. Радіомовлення потребує попередньої інформації про свої пере¬дачі, а відтак виникає проблема ного планування і створення програми передач. Як правило, в усьому світі електронні ЗМІ розв'язали цю про¬блему шляхом потижневого планування своїх передач. Це дозволило слухачам і глядачам з великою мірою вірогідності очікувати, що у пев¬ний день тижня о певній годині відбудеться така-то передача. Але навіть напрацьована вже десятиліттями система інформування ре¬ципієнтів електронних ЗМІ про програми радіо й телебачення лише ви-яскравила неможливість обійтися без попереднього інформування. З цим познайомився кожен з нас, опинившись у певний момент без теле¬програми і відчуваючи відчутну незручність від неможливості зорієнту¬ватися у виборі найбільш цікавої передачі.
3. Газети й журнали слід передплачувати (один або кілька разів на рік) або купувати щодня, радіоприймач купують один раз, щоб слу¬хати різні програми, але (тут починаються незручності) не можна слу¬хати кілька передач чи програм одночасно, тоді, як газети, що прийш¬ли одночасно, можна читати в зручний час.
Іноді студенти, вислухавши пояснення до цього пункту, жартома сповіщають, що мають два радіоприймачі чи два телевізори і можуть вмикати і слухати їх одночасно. Але справа полягає не в економічній можливості придбати стільки радіо- й телеапаратури, скільки існує ра¬діостанцій чи телеканалів у даному регіоні, а в такій організації психіки людини, яка не дозволяє з однаковою увагою сприймати кілька (хоча б два) паралельних інформаційних потоків. Людська психіка налаштова¬на на послідовне їх розташування. Тому технічне розв'язання цієї про¬блеми не вирішує справи по суті, бо її джерела — не у зовнішньому по
відношенню до людини світі, а у внутрішній її сприйняттєвій природі. Атрибутивні ознаки тележурналістки можуть бути представлені гак:
1. Телебачення поєднує переваги радіо й преси, звукову й відеоінформацію, досягає синтетичності, діючії на два головні людські відчуття: зору й слуху. Людина як біологічний індивід наділена лише п'ятьма відчуттями: зору, слуху, нюху, дотику й смаку. Але природа сприйняття людиною довкілля організована так, що на перші два відчуття припадає 95% інформації, отримуваної із зовнішнього світу, а на решту три відчуття — лише 5%. Таким чином, синтезувавши зір і слух, телебачення домоглося максимальної мобілізації Інформативних можливостей людини. На ньому грунтується й величезний вплив теле¬бачення на глядацьку аудиторію.
2. Телебачення досягає могутнього ефекту присутності глядача на місці події. Недарма існує приказка: краще один раз побачити, ніж сто разіїз почути. В її основі думка про те, що жоден словесний опис не може передати автентичної картини дійсності, у ньому завжди містити¬меться велика частка авторської суб'єктивності. Створюючи ефект присутності глядача на місці події, тележурналістика виступає тим самим найбільш об'єктивним інформаційним джерелом. За допомогою теле¬екрана індивід ніби сам бере участь у події, спостерігає за фактами і яви¬щами, із власних спостережень черпає висновки, а тому й довіряє найбільше телебаченню.
3. Окрім виголошуваного в ефір тексту та його інтонаційного забарвлення (дані можливості надає й радіомовлення), тележурналістка використовує а такі засоби донесення змісту висловлю¬вання, як міміка, жест, поглцд, поза, розташування тележурналіста в кадрі. Глядач бачить на екрані живу особу, яка розмовляє з багатомільйонною яудиторією, але звертається до кожного конкретного індивіда, приходить у його власний дім. Учасники телепередачі перетворюються таким чином на присутніх перед глядачем його співрозмовників, використовуючи для аргументації своїх положень усі наявні аспекти логічного й психологічного впливу: семантику висловлювання, інтонацію, міміку, жест і т. д. Це також одна з причин особливої ефек¬тивності тележурналістки.
4. Сила телебачення — в аудіовізуальному синтезі, під яким ро¬зуміється використання майстерного монтажу, чергування близького й далекого планів, темпоритмічної організації матеріалів, змістовного текстового ряду, вмілого коментування зорових образів ведучим. Сучасна тележурналістнка — це не розтягнуті пейзажі чи голови мовців у нерухом ому карді, а динамічне чергування картин дійсності з роз'ясненнями журналіста, виголошуваного ним енергійного тексту і музичного й шумового супроводу, яскравих виразних репортажних зйомок на місцях і влучного коментаря спеціаліста зі студії.
5. Сприяє глибокому впливу телебачення на глядачів сприйман¬ня телепрограм у малому колективі, в родині, у домашніх умовах, де люди почувають себе цілком вільно, часто не переривають розмови біля екрана телевізора, можуть дозволити собі безбоязно обмінюватися репліками з приводу побаченого, коментувати картинку оператора й текст ведучого телепрогр-ами.
6. Особливістю цього виду електронних ЗМІ є й те, що кількість глядачів його істотно коливається, масова аудиторія з'являється в теле¬бачення тільки увечері, коли після робочого дня люди повернулися до¬дому. Але це по-справжньому масова аудиторія. У цьому відношенні те¬лебачення цілком справедливо називають зброєю масового ураження. Преса позбавлена відчутних коливань у розмірі аудиторії, вона завжди має аудиторію, що виміряється тиражем видання. З тележурналісткою справа виглядає інакше: тут існує поняття особливо престижного ефірного часу: це вечірні години, коли переважна більшість громадян опиняється біля телеекранів, шукаючи хто поважної інформації, хто відпочинку, хто розваг.
7. Послідовне розташування програм у тележурналістці вимагає поєднання інформаційної насиченості, поважних аналітичних програм з відпочинком, розважальними передачами. Свідомість окремого індивіда не може бути постійно налаштованою лише на споживання інформації, чи глибокі філософські теми, чи розважальні музичні пере¬дачі. Тому найкраще запропонувати людині в певних оптимальних про¬порціях поєднання на одному каналі різноманітних товарів інформа¬ційного ринку. Від задоволення різноманітних потреб глядача в інфор¬мації залежатиме в кінцевому рахунку успіх колективу тележурналістів.
8. Негативні сторони телебачення ті ж, що й у радіомовлення, що дозволяє не говорити про одне й те саме двічі.
Опитування абітурієнтів і студентів першого курсу переконують у тому, що у більшості з них (часто ця цифра сягає 90%) уявлення про журналістику склалися на підставі телебачення. Загальне зубожіння на¬селення України, що призвело до скорочення передплати на друковані періодичні видання і зробило газету рідкісним гостем у пересічній ук¬раїнській родині, спричинилося до того, що людина з мікрофоном, що на вулицях міста розпитує громадян про якусь тему (і дуже рідко про¬блему) або просто пропонує їм поспівати в ефірі чи передати привіт ро¬дичам і знайомим, зафіксувалася як нормативний образ, що представляє професію журналіста.
Молодих фахівців, що сприймають журналіста лише як людину :з мікрофоном, яка невимушене розмовляє перед телекамерою з різними співбесідниками, слід попередити про ілюзорність легкості праці теле¬журналіста. Телебачення вимагає від співробітника органу масової інформації також уміння володіти словом, причому як усним, так і письмовим, адже жодна програма не створюється без наперед написа¬ної сценарної заявки, а потім і сценарію. Робота в тележурналістці по¬требує від суб'єкта миттєвої реакції, дотепності, абсолютно вільного во¬лодіння словом, глибокої ерудиції, гарної дикції й голосу. А у вищому навчальному закладі спеціалізація з тележурналістки може бути побу¬дована лише як надбудова над базовою освітою газетного журналіста. Це мусять зрозумій: ті, хто не знаючи особливостей фаху, сприймаючи лише його парадіи й бік, прагне стати (часто без достатніх на те підстав) гележурналістом.
Журналіст мусить шукати адекватну для своїх здібностей галузь у системі засобів масової інформації. При цьому слід врахувати ще й та¬ке. Матеріали для преси створюються журналістом індивідуально, ма¬теріали для радіо, а особливо для телебачення — наслідок колективної праці. Телебачення і радіомовлення — для тих, хто хоче відбутися, пре¬са — для тих, хто хоче відбулися й залишитися.

1.3 Проблеми ЗМІ.
Існує декілька проблем ЗМІ:
1. Зростаючий розрив між невеликою кількістю журналістів агентств і загальною чисельністю журналістів. Цей розрив існував завжди, але сьогодні він набуває небезпечних розмірів, що пов'язано з надто швидкими темпами зростання журналістів і викликано збільшенням кількості носіїв писемної, аудіовізуальної і телематичної інформації. Справа в тому, що велика частина інформації, яка поширюється ЗМІ. має у своїй основі майже як ексклюзивні джерела, повідомлення чотирьох світових телеграфних агентств (АП, ЮПІ, Рейтер, Франс-Пресс), нашого Укрінформу та кількох державних і приватних агентств ближнього закордоння, на яких і ґрунтується у підсумку «виробництво» інформації.
А більша частина засобів масової інформації і журналістів лише повторюють, доповнюють і нюансують цю інформацію, яка буквально є інфраструктурою їх власного виробництва. Виходить так, що переважна більшість журналістів опиняється у становищі коментаторів цієї інформації. Сьогодні піраміда інформації виявляється перевернутою. Такого роду диспропорція може мати з часом негативні наслідки, оскільки коментар і досьє подій не можуть служити противагою силі і правдивості раніше виробленої інформації.
2 Модель журналіста друкованої преси і домінанта аудіовізуальних засобів Престиж друкованої преси пов'язаний, зокрема, з тим, що журналісти дещо більш незалежні, завдяки численним політичним баталіям, які дозволили їм поступово закріпити свій авторитет і свою законність. Звичайно, аудіовізуальна преса має немалий престиж, а її «зірки» більш відомі, ніж основна частина журналістів друкованої преси, проте незастаріла інформація, що справляє великий вплив, у більшості випадків походить з письмових джерел. І у нас сьогодні найсерйозніші політичні кризи, викликані втручанням ЗМІ, пов'язані переважно з діями друкованої преси.
3. Рекламний репортаж і похідні від нього форми журналістики. Уся система ЗМІ зіткнулася з новою проблемою, яку можна визначити як все більш сильне змішування реклами та інформації. На даний момент це явище зачіпає переважно друковану пресу, але можна не сумніватися, що воно пошириться на телематику і аудіовізуальну сферу. Різниця між двома такими видами матеріалів зрозуміла кожному, однак при читанні численних текстів бачимо, як непомітно зникають ці грані, і в результаті реклама поглинає власне пресу, підриває її престиж.
4. Спротив центрам економічної влади Якщо журналісти вміють або вчаться вести діалог з політичною владою, то вони у той же час майже обеззброєні у порівнянні з економічними структурами.
5. Ідеологія комунікації. Сьогодні проблема не в інформації, а в комунікації. Небезпека пов'язана з тим, що сучасна техніка надає інформації безмежні можливості розвитку, аж до того, що ця інформація поступово ризикує втратити свою самобутність, знаходячись в середині розгалуженого комунікаційного комплексу. Проблема в тому, як уникнути того, щоб журналісти не стали «суперкомунікаторами» і не втратили в цій трансформації те, що сьогодні складає суть їх професії і в результаті забезпечує всю її принадність.
6. Політична влада і журналістика. Ця проблема пов'язана із зміною статусу комунікацій у нашому суспільстві. Ще вчора політична влада була якщо не оточена повною секретністю, то в усякому разі замкнутою на самій собі і майже не «відкривалась». Сьогодні становище докорінно змінилося, і тепер самі політичні влади постійно пояснюють свої дії, виступають «комунікаторами», ризикуючи тим самим перетворити журналістів на підручних в новій іпостасі, а саме — «інформаційних підручних».
Сьогодні політичні діячі і журналісти утворюють головну дійову пару в широкому комунікативному просторі, причому в такій мірі, що вже важко зрозуміти, хто ж тут кого підтримує.
7. Конкуренція у межах системи ЗМІ. Конкуренція між засобами масової інформації завжди існувала, але вона набуває  сьогодні особливого характеру в зв'язку з невідповідністю, яка існувала між постійним розширенням комунікативного простору і тим фактом, що більша частина інформації надходила від одних і тих же телеграфних агентств дальнього і ближнього закордоння. Тому журналісти опинилися в умовах нерівності, що змушує їх докладати ще більших зусиль для того, щоб хоч якось відрізнятися один від одного. Самі ж журналісти, причому більше, ніж будь-коли, присвячують чимало часу прискіпливому вивченню творчості своїх колег, прагнучи зрозуміти, як ті чи інші з них при більш-менш однаковому стартовому матеріалі примудряються виділитися своєю кінцевою продукцією.Усе це зовсім не відповідає законам будь-якої раціональної логіки і найчастіше нічого спільного не має із завданням інформування, що стоїть перед всією системою журналістики. Таким чином, життя постійно вносить зміни у розвиток і вдосконалення системи ЗМІ. Ще вчора ми говорили про традиційність поняття цієї системи як взаємообумовлену, із своєю координацією і субординацією, сукупність видань і програм, інформаційних агентств і центрів, а також служб, засобів доставки та інших організацій, що забезпечують їх функціонування. А сьогодні вже мова йде про залежність структурних відносин, про конкуренцію в межах системи, боротьбу за виживання окремих її елементів в умовах бурхливого розвитку техніки.[1,2,4,8,9]
 
Розділ 2.”Аудиторія та засоби масової інформації”. присвячений дослідженню впливу засобів масової інформації на аудиторію.

2.1. Взаємовпливи аудиторії й ЗМІ
Діяльність ЗМІ має свої закони, серед яких важливе місце займають закони формування відношення людей до соціальної, у тому числі масової інформації. В основі відношення – об’єктивні соціальні потреби суспільства, груп, особистості. На “поверхні” такого відношення – інформаційні запити, смаки, думки, оцінки – суб’єктивні сторони відношення. Соціологічний аналіз проблем аудиторії припускає вивчення як об’єктивних, так й суб’єктивних сторін цього феномена. Тут повинні бути приведені у систему всі зв’язки між аудиторією й ЗМІ у всій їх різноманітності і на різних рівнях.
Масова комунікація, як будь-яке спілкування, тяжіє до встановлення зворотного зв’язку з адресатом. Тільки це робить вплив однієї людини на іншу цілеспрямованим, коректує його зі врахування реакції партнерів по спілкуванню: адже вплив інформації на людину опосередковується її активним відношенням до неї. Не маючи зворотного синхронного зв’язку, суб’єкти масової інформації змушені орієнтуватись на ймовірного споживача, на деякі його характеристики, завчасно відомі комунікатору, що визначають, на його думку, сподівання на інформацію  та реакцію на неї. При цьому розрахунок робиться на типові  характеристики, що повторюються, бо адресат, у цьому випадку, масовий.
З іншої сторони, система масової інформації розрахована на індивідуальне споживання. Ця система орієнтована на прямий зв’язок суспільств у цілому – а також соціально-територіальних і соціальних спільнот – з особистістю.
Функціональні відносини між учасниками процесу масової інформації реалізуються у великій кількості особистих відносин.
Характеристики аудиторії не вичерпуються факторами поведінки, що проявляються ззовні: вибором того чи іншого джерела, того чи іншого матеріалу, тривалістю підписки на газету й користування телевізором. За зовнішньо однаковою поведінкою стоять різні потреби, інтереси, очікування. З іншого боку, одні й ті ж потреби, інтереси, очікування по-різному проявляються у поведінці аудиторії.
Серед відносин аудиторії з іншими учасниками системи інформації можна виділити відносини об’єктивні й суб’єктивні. До перших відносяться ті з них, які проявляють себе у вчинках, фактах поведінки людей: вибір джерела інформації, письмові та усні контакти з “видавцем”, участь у конференціях читачів, слухачів, телеглядачів. До других – інтереси й думки, уявлення, вимоги й багато інших форм внутрішнього відношення аудиторії.
Усі групи приватних відносин, що розглядаються на рівні конкретного дослідження, постають як система характеристик, що мають якісну й кількісну визначеність – як система якісних й кількісних показників. Поєднання однотипних показників можуть розглядатись як індекси (наприклад, інтерес до певної тематики може бути описаний через індекс, складений на основі ряду проявів – заявленого інтересу, лінії вибору джерела інформації й окремих повідомлень).
У конкретних соціологічних дослідженнях вивчаються як самі прояви відносин аудиторії до ЗМІ, так і їх фактори. Ці фактори різноманітні й лежать у самому суб’єкті відношення, що вивчаються, а також у конкретно-історичній ситуації, в якій є місце для відносин.
Для конкретного аналізу відношення аудиторії до масової інформації може бути представлена система рівнів відношень, що побудовані “по лінії споживання”, вибору масової інформації:
1. Місце у систему масової інформації, вибір засобів (газети, журнали, радіо, телебачення), використання “побору” засобів.
2. Вибір джерел інформації у рамках окремих засобів (центральні або місцеві канали, окремі видання), використання “наборів” джерел.
3. Вибір окремих повідомлень (матеріалів, передач) в об’ємі матеріалів, що постачаються даним джерелом інформації.
4. Виборче сприйняття (запам’ятовування, засвоєння, оцінка) матеріалу і його частин.
5. Актуалізація інформації у свідомості й поведінці споживача інформації.
Одні фактори діють на всіх рівнях, інші – на окремих. До числа “проміжних” відноситься система життєвих інтересів особистості, дія яких відображається у багатьох проявах.
Показники кожного з рівнів відносин дозволяють лише з деякою долею ймовірності судити про показники на інших “більш конкретних”. Чим конкретніший рівень відносин, тим більше факторів на них впливає.
Поняття відношення вбирає у себе як стійкі, так й ситуаційні характеристики. Їх важливо розрізняти. Так у багатьох дослідженнях з’ясовується популярність матеріалів конкретних газет, передач радіо й телебачення. За такими даними не можливо однозначно судити про стійки форми відношення. Якщо читачу, наприклад, не подобається економічна рубрика у даній газеті, то це не означає, що він зовсім не цікавиться питаннями економіки. Цей інтерес він може задовольнити завдяки іншим системам соціальної інформації (спеціальна література), інших джерел. Це стосується й вибору конкретних матеріалів: він у значній мірі обумовлений їх конкретними якостями.
Найбільш значна частина матеріалу, накопленого у конкретних соціологічних дослідженнях аудиторії присвячена першому із зазначених вище рівнів відношення: належність населення країни та її окремих регіонів до аудиторії різних ЗМІ, відображає міру такої належності. А отже, й певні взаємовпливи один на одного.
2.2. Інтереси аудиторії та мотиви звернення її до ЗМІ
В основі вибору, який людина робить на всіх рівнях взаємовідносин із ЗМІ (вибір засобів, джерел, повідомлень і т. д.) лежать її соціальні потреби й інтереси. Вони визначаються об’єктивною необхідністю – положенням особистості у соціальній системі, її відносинами з іншими людьми. Перейшовши до структури суб’єкта, необхідність відображається у ній як потреба. Зокрема, потребу у висловлені суспільної думки, яку можна охарактеризувати як специфічно людську, соціальну, духовну, складну, конкретну, багатофункціональну. Суб’єктом цієї потреби є така специфічна група як аудиторія ЗМІ. Тут можна виділити такі ефекти задоволення цієї аудиторної потреби, як пізнавальний ефект, ефект самопізнання окремих груп і суспільства в цілому, ефект самоствердження окремих груп, широкої спільноти, ефект солідарності, узагальнення, емоційний ефект та інші
У широкому спектрі людських потреб існує й потреба  в інформації. Остання походить із сутності соціальної системи як системи інформаційної, в який взаємодія між підсистемами й елементами протікає не тільки у формі енергоречових, але й інформаційних процесів. Потреба в інформації виражає у суб’єкті суспільну необхідність в інформаційному забезпеченні практично всіх видів людської діяльності й визначає належність особистості до існуючої у суспільстві систему соціальної інформації.
Для будь-якого соціального суб’єкта (особистість, група, суспільство в цілому) існує необхідність в отриманні інформації. Але це пояснює не тільки об’єктивну сторону потреби, висвітлює відношення суб’єкта до дійсності односторонньо: за напрямком від середовища до суб’єкта. Є зворотне відношення – виборче відношення суб’єкта до середовища.
Вивчаючи діяльність людей у конкретно-історичних умовах, задоволення потреб у межах можливостей, що надаються суспільством, виборче відношення до визначених об’єктів, ми маємо справу з другим рівнем регуляції людської свідомості і поведінки – інтересом, що є одним з найбільш поширених понять в аудиторних дослідженнях. Категорія інтересу характеризує свідомо-виборчі відносини людини з соціальним середовищем. Індивід вступає у відносини не прямо до предметів споживання, а до засобів і умов споживаня. Це положення припускає що, вивчаючи прояви інтересів у будь-який сфері людських стосунків, треба мати на увазі активність цього відношення (інтерес – одна з форм відношення до дійсності) і обумовленість задоволення інтересу можливостями соціального середовища, тим вибором, який дійсність пропонує особистості.
Таким чином, у соціальній обумовленності інтересів є дві сторони: вони діють через вплив соціального положення і через існуючи у конкретно-історичний момент суспільного розвитку суспільні можливості для його задоволення. У ці впливи вплітаються й соціально-психологічні фактори: ціннісна ієрархія інтересів, способів їх задоволення, що знаходиться під впливом цінностей, прийнятих у групах, в які включена особистість, нормативно одобрені взірці поведінки.
В якості ситеми, що породжує інтереси особистості зокрема, і певної аудиторії вцілому, виступає система її життєвих інтересів. Реалізація цих інтересів у різних системах соціальної інформації конкретизується традиціями, нормами спілкування, особливостями форми і змісту, технічними умовами та факторами, специфічними для данної системи. Вони відносяться до комунікаційних факторів.
Життєві інтереси та породжені ними інформаційні інтереси специфічно реалізуються у різних системах соціальної інформації. Впринципі будь-яка інформація апелює до життєвих інтересів особистості, обслуговує виконання нею різних соціальних ролей. Особливості масової інформації полягають у тому, що розрахована на обслуговування системи основних ролей, що виконуються особистістю, вона, по-перше, обслуговує їх уцілому, по-друге, направлена на вивід особистості за межі повсякденно виконуючих ролей, на розширення “життєвого простору” людей, збагачення їх соціальних контактів. В останьому випадку особливо важливими стають таки риси масової інформації, як її привабливість, новизна, доступність.
Ці особливості масової інформації відображаються у характеристиках аудиторії, отриманих у ході конкретно-соціологічних досліджень. Опитувані частіше за все пояснюють характер своїх взаємовідносин з джерелами масової інформації не обов’язком, а “просто інтересом”.
Під час дослідження аудиторії переважно вивчається один від інтересів – тематичні інтереси, що пояснюється “методичною зручністю”, їх відносною простотою. Цим викликано, можливо деяке перебільшення ролі тематичних інтересів в аудиторних дослідженнях.
Актуальність, важливість, значимість конкретної проблеми, події можуть переживатись суб’єктивно по-різному. Багато залежить від особливостей способу життя аудиторії, зв’язку минулого досвіду з тим, що стається. У немалому ступені це залежить і від того, якою стороною проблема, подія будуть повернуті у матеріалі, передачі. Знаючи аспекти інтересу до тем, можна добитись уваги аудиторії, пов’язуючи на сьогодні менш цікаві для неї сторони проблеми з суб’єктивно-актуальними. Так, у конкретних дослідженнях фіксується високий інтерес до міжнародної проблематики Популярність такої інформації пов’язана з широтою інтересів аудиторії.
Щодо теми і проблеми, то вони єне єдиними факторами, що визначають інтерес до матеріалів. Для аудиторії у цьому плані має значення і “комунікативність” промовця.
Причиною невисокої популярності ряду матеріалів може, серед іншого, бути низька інформативність заголовку, не налаштованість на увагу перших фраз тексту. Найрідше матеріали відхиляє аудиторія, що складається з людей з вищою освітою, відповідно і навиками швидко читання, з більш розширеними інтересами. Серед них і є найбільше тих, хто встигає переглянути найбільшу кількість матеріалів.
Процес вибору конкретних повідомлень може проходити по-різному. У людей з високим рівнем освіти переважають інтереси “прсіювання”, “фільтрації”, “перебору”. У людей з низьким рівнем освіти включаються “бар’єри”, виростають “пороги” і т. п. Тобто у першому випадку – ситуація надання переваги, а у другому – обмеження, відкидання
Основна тактика привертання інтересів зводиться до того, щоб “закласти” у повідомлення (особливо у його початок), у ті рубрики, врізки, що супроводжують дані матеріали, як можна більше елементів, привабливих для різних груп аудиторії.
Змістовна доступність тексту – проблема актуальна для всіх груп аудиторії. Чим ближче зміст інформації власному досвіду аудиторії, тим доступнішими є відповідні матеріали при однаковому рівні мовної доступності. Разом з тим вибір мовних засобів залишається діючим засобом розуміння тексту – від рівня окремих слів, до рівня його концепції в цілому. Дослідження показали, що в аудиторії існують групи, що різняться рівнем семіотичної підготовки. Межі цих груп не співпадають з соціально-професійними і навіть освітніми характеристиками аудиторії.
Соціолінгвічні дослідження, що виявляють семіотичний склад аудиторії, свідчать: вибір аудиторією повідомлень ще не дає повної гарантії його успіху. Таким чином, мало привернути і втримати інтерес, треба забезпечити і семіотичну доступність інформації.
Пояснення, прогнозування і планування реакції аудиторії на масову інформацію неможливо будувати лише на фактах поведінки. Внутрішнє відношення людей до інформації – вирішальна умова її ефективності.
Дослідники пропонують два шляхи пояснення поведінки людей у системі масової інформації. Шлях перший – співставлення даних про вибір джерел інформації, переваги, тематичні запити зі змістом матеріалів і передач. Другий шлях – звернення до самої аудиторії, виявлення мотивів звернення до тих чи інших джерел, матеріалів, передач. Обидва ці шляхи мають свої переваги та недоліки. Недоліки першого – у можливому “домислюванні” за аудиторією: за вирішальне може бути прийнята та якість джерела, матеріалу, яка такою для аудиторії не є, і , навпаки, може бути упущене те, що стало вирішальним для неї. Труднощі другого шляху – загальна складність вивчення мотивів людської поведінки.
Представники різних суспільних наук підкреслюють принципову важливість мотивів як елементу структури особистості і джерела активності. При вивченні мотивації у системі відношення аудиторії до масової інформації особливо помітним стає вплив комплексу факторів, які можна назвати ціннісними. У судженнях людей помічається подвоєність обґрунтування. Люди по-різному міркують про значення масової інформації для себе і для оточуючих. Ніхто не хоче визнавати себе об’єктом пропаганди, але вважає необхідним відповідний вплив на інших.аналіз зібраних даних показав, що роль різних ЗМІ для аудиторії варіюється у зв’язку з виконанням різних соціальних ролей. Мотивація стає “багатшою” у тому випадку, коли вибору практично нема. Що стосується мотивації звернення до телебачення і радіо, то тут також немає ситуації вибору. Радіо- і телевізійна мережа в очах аудиторії єдина, це підкреслюється існуванням єдиного матеріального носія радіо- і телеінформації – радіо- і телеприймачів. Газетна інформація постає перед аудиторією у вигляді багатьох органів інформації, що існують окремо.
Мотиви звернення до телебачення і радіо частіше пов’язуються з їх особливою мовою – наявність звуку, зображення, особливостями сприйняття (легкість, можливість побачити події своїма очима) – таке уявлення пов’язане з вірою у те, що телеінформація менше піддається обробці, ніж друкована.
У дослідженнях аудиторії у західних країнах приділяють велику увагу власне виявленню мотивів звернення до телебачення. При опитуванні аудиторії американських телеглядачів найчастіше називають такі мотиви, як отримання інформації, розваги, “розмінна монета” для полегшення спілкування з людьми і теми для бесід з друзями. До інших мотивів відносять: компенсацію самотності, співпереживання подій недоступних телеглядачам у власному житті. Відмічається послаблення мотивів звернення до телевізора як до “джерела поради і допомоги”. Як видно з результатів дослідження в основі перерахованих мотивів лежать, головним чином, такі потреби, як потреба в інформації (функція соціального орієнтування), потреба спілкування з іншими людьми (функція контакту у різних варіантах), а також потреба у розвагах (функція емоційної розрядки).
Більшість телеглядачів одночасно вказують декілька мотивів звернення до телебачення, але при різному їх рангуванні.перше місце, зазвичай, займають “інформаційні” і “роважальні” мотиви. Разом з цим різні аудиторії звичайно мають свої “специфічні мотиваційні профілі”, особливо у відношені до конкретного типу передач. Так, наприклад, американський дослідник Р. Компезі, який вивчав на переважно жіночій виборці мотиви зверненя до перегляду денних телесеріалів, виявив, що перше місце займали “розважальний” і “спілкувальний” мотиви. За даними професора Арізонського університету М. Харіса, “спілкувальний мотив по відношню до телебачення є ведучим для студентів”.
Співставлення результатів досіджень різних авторів по аналогічним проблемам дозволяє виявити деякі загальні тенденції у процесах масової комунікації, але для більш детального співставлення цих досліджень необхідні конкретні знання викпристання методів, завдань і умов досліджень.
Отримані дані про інтереси, направлені на різні засоби інформації, про порівняльні оцінки повноти і достовірності підтверджують наявність тенденцій, виявленихпри аналізі змісту мотивів звернення до засобів інформації.

2.3. Аудиторія як об’єкт впливу
Говорячи про успішність або неуспішність впливу інформації, ми явно чи неявно маємо на увазі цілі впливу на аудиторію. Практично вони швидше можуть бути поставлені перед групою повідомлень, об’єднанною рубрикою, рамками обговорення, дискусії.
Результати впливу ЗМІ можуть проявлятись у трьох сферах: інформаційній, мотиваційній і поведінковій. Ці прояви можуть бути виявлені на рівні свідомості і поведінки окремої особи, її безпосереднього оточення (малих груп), більш широкої спільноти, суспільства в цілому. Очевидно, що на будь-якому з цих рівнів реалізується вплив не тільки ЗМІ, але й інших систем спілкування і взаємодії людей. Вони можуть і сумуватись і взаємопослаблюватись. Перша складність для вивчення впливу на аудиторію заключається у факті складного переплетення різних впливів. Друга – у самій природі ефектів впливу інформації. Впринципі можуть бути відносно легко зафіксовані у повідинковій сфері, але для цього момент спостереження повинен співпасти з актом поведінки. Складніше вивчати ефекти у сфері інформованості і мотивації. Мало того, що вони є результатом різних впливів, розділити які часто неможливо ні для суб’єкта, за яким ми спостерегаємо, ні для спостерігача. Тут з особливою силою діють фактори, що знижують надійність інформації, яку отримуємо; неправдива реконструкція впливів, що відсутн, формування раніше відсутніх елементів знань, позиції опитуваних у момент спостереження.
Результати впливу масової інформації так чи інакше реалізуються  у спілкуванні і співробітництві реципієнтів між собою. Будучи засобом зв’язку особистості з макросередовищем, ЗМІ є і засобом соціального контролю над мікросередовищем, вони забезпечують суспільний вплив на внутрішньо-групові процеси.
Аудиторія завжди уявлялась дослідникам і практикам як об’єкт впливу. Яким чином на неї впливати, як її вивчати, виявляти зв’язак між тим, що є у змісті ЗМІ й у сфері свідомості мас.
Існує прямопропорційна залежність між долею уваги ЗМІ до певної сторони людської діяльності і між рівнем інформованості аудиторії про неї. Більша частина інформації не дана людині у її безпосередньому життєвому досвіді. Людина відкрила для впливу цієї інформації, як для її кількості, так і – якщо дещо огрубити процес впливу інформації на людину – її якості.
Звичайно, найбільший вплив на аудиторію відбуваєься через ЗМІ. Адже природа масової інформації дає змогу практично необмежено надавати широкій аудиторії знання, викликати у неї певне ставлення до певних фактів і явищ, формувати певні оцінки і судження, впливати на прийняття рішень, спонукати до емоційних переживань чи раціональних оцінок певних явищ, або до певної поведінки у тій чи інший ситуації.
Традційно вважається, що процес масової комунікації відбувається за формулою комунікатор – реципіент (“К” – “Р”). З погляду інформатики (та й загальної психології) ефективність діяльності цієї структури залежить від потужності (майстерності) комунікатора, включаючи здатність каналу не спотворювати інформацію, і здатність реципієнта сприймати інформацію.
Потужність “К” у сучасних умовах можна вважати необмеженою, зате потужність “Р” такою не є . Обмежувач останьої – людська психіка. Сучасна наука дає змогу точно вимірювати кількість інформації, яку здатний передати певний канал, наприклад, око як оптична система – до здорового нерва. Ця кількість, зауважимо, завжди виявляється меншою ніж кількість інформації фізично доступної, і завжди більшою, ніж та, яку може опрацювати людська психіка.
Саме ця обставина не дає можливості безмежно збільшувати кількість колонок у газеті і зменшувати шрифт до нонпаралелі, збільшувати час передач і темп мовлення по радіо і кількість об’єктів, що зображуються, у телепередачі. Адже середньостатистичний читач рідко витрачає на читання газети понад 40 хв. на день. Радіослухач не сприйме інформацію, якщо вона надходить швидше ніж 188 слів на хвилину. Спеціаліст зі сприймання телеінформації В. Бойко встановив, що оптимальним темпом для передачі є 103 слова на хвилину. Це на рівні сприйняття однією людиною, і за умови, що реципіент-індивід знає мову викладу, має досвід сприйняття образів, близьких до використаних у тексті. Але індивід є частиною системи групових стосунків, яка значною мірою визначає його реакцію на текст.
Ефективність впливу повідомленя починається, як відомо, із забезпечення його ефективного сприйняття. Ю. Шерковін подає структуру сприйняття як “певну послідовність якісно різних, але неподільних етапів – психічних дій”. До них він відносить первинний синтез одержуваних відчуттів, їх аналіз і кінцевий синтез. При сприйманні реципіеном інформації, гра відчуттів формується у певний цілісний образ, який порівнюється з тим, що є у пам’яті індивіда. Звідси сприймання – це акт дзеркального відображення у свідомості реципіента. Воно залежить від особливостей людини, її тезаурусу та соціального досвіду. Навіть тоді, коли індивід “пасивно” сприймає текст, його свідомість працює, відбираючи інформаціюз потоку зовнішніх сигналів.
Можна токож виділити три основних параметри, які визначають досягнення сприйняття:
a. Параметр доступного змісту повідомлення для розуміння його реципіентом;
b. Параметр значимості змісту повідомлення для задоволення пореб, запитів, очукувань реципіента;
c. Параметр периконливості змісту повідомлення, тобто істиність, обгрунтованість, достовірність положень, які висловлююься у повідомленнях.
Ефект сприйняття обумовлений водночас впливом і доступності, і значимості, і переконливості узагальнень, що можна відобразити за допомогою такої схеми:

На цій схемі виділино всі лгічно можливі варіанти поєднання трьох вищеназваних параметрів. Якщо повідомлення доступне (варіант a) і навіть переконливе (варіант ac), але незначне для реципіента, то воно, очевидно, залишає цого байдужим до запропонованоо змісту, і в силу цьго не сприяє ефекту сприйнятя. Якщо, навпаки, повідомлення для реципінта значніше (варіант b), і навідь обгрунтоване (варіант cb), але зміст його недоступний, то у цьому випадку ефект сприйняття є недоступним.
Якщо ж інформація є доступною і значною для реципіента (варіант ab), то індивід може зацікавлено включитись у ход думок автора, однак оскільки він сумнівається у достовірності цієї інформації, то не буде, очевидно, і сприймати її внутрішньо. І лише у тому випадку, коли зміст повідомлення доступний і переконливий, воно може бути сприйняте реципіентом як внутрішня цінність (варіант abc), а одже буде здійснений і певний вплив на індивіда, який є складовою певної аудиторії.
Для забезпечення ефективного впливу на аудиторію у першу чергу необхідно:
• Чітко і правельно визначити кінцеву мету виступу чи повідомлення;
• Врахувати стан і напрямок розвитку суспільної думки;
• Визначити власну мету повідомлення;
Обрати спосіб чи комбінацію способів впливу: переконання, навіювання, наслідування і визначити засіб вплив (тему, напрямок, структуру виступу і т. п.) [10-31]
 
 Розділ 3. „Журналістика як галузь суспільно-політичної діяльності ЗМІ.” присвячений дослідженню журналістики як галузі суспільно-політичної діяльності ЗМІ.

Перший аспект полягає в тому, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а та¬кож забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й економіки до спорту й розваг.
У добре структурованих, багатопартійних суспільствах політич¬на журналістика являє собою неминучий наслідок та елемент суспільно-політичного життя. Публікуючи матеріали у відповідності до програ¬мових завдань своєї партії, вона забезпечує зовнішній плюралізм думок і позицій. Під зовнішнім плюралізмом розуміємо публікацію в різних виданнях відмінних точок зору на певну проблему чи життєву ситуацію. Але у державах з тоталітарними режимами такі політично заангажовані видання займають увесь інформаційний простір. З втратою зовнішньо¬го плюралізму як категорії суспільного спілкування в суспільстві настає ідеологічна й політична одноманітність, журналістика втрачає свої первісні інформативні функції, а займається лише пропагандою й агітацією програмових партійних положень.
Другий аспект полягає в тому, що в розвинутих демократичних країнах левину частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організа¬цій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприєм¬ства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загаль¬нолюдських та національних цінностей народ, широка читацька ауди¬торія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.
За свою найвищу мету вони мають здійснення не пропагандистсь¬кої, а інформативної функції журналістики. Загальні видання внут¬рішньо плюралістичні. Під внутрішньою плюралістичністю розуміємо публікацію відмінних точок зору на сторінках одного видання. Загальні газети дозволяють суб'єктам інформаційних відносин обмінюватися думками на своїх сторінках, полемізувати один з одним; причому влас¬на позиція газети може не співпадати з жодним із запропонованих по¬глядів або взагалі залишатися несформульованою.
У процесі історичного розвитку журналістика як галузь суспіль¬но-політичної діяльності пройшла кілька щаблів. Умовно їх можна представити так.
Перший щабель. Виникнувши в першій половиш XVII століття з інформаційних потреб суспільства й будучи первісне спрямована на їх забезпечення41, журналістика дуже швидко викликала жвавий інтерес політичних діячів, які зрозуміли, що за її допомогою можна маніпулю¬вати громадською свідомістю й управляти масовими емоціями. А відтак успішно боротися за владу, а потім і утримувати її.
Другий щабель. У XIX столітті ці спокусливі для політиків влас¬тивості журналістики спричинилися до захоплення її в сферу політич¬них інтересів, з'єднання преси з політикою. Загальних інформаційних видань майже не залишилось, журналістика з'єдналася з публіцистикою і стала головним руслом її розвитку. Будь-яка газета чи журнал декла¬рували свою партійність (чи пр ото партійність), читачі були добре зорієнтовані в політичних очікуваннях і передбачали наперед, яку по¬зицію займе те чи інше періодичне видання щодо певної проблеми. На теренах Росії, куди входила більша частина українських земель, апогей політичної журналістики припав на XX століття, коли журналістика бу¬ла перетворена на коліщатко і гвинтик у здійсненні в Радянському Со¬юзі політики комуністичної партії.
Третій щабель. Служінням фашистським та більшовицькому ре¬жимові партійна журналістика була цілковито скомпрометована в очах світової спільноти. Замовчування в радянській пресі голодомору 1932-1933 років, репресій проти української інтелігенції в 1930-х роках, численних порушень прав людини в повоєнному світі виявили кричущу несумісність такої поведінки з первісними функціями журналістики. До неї спочатку у центральноєвропейських країнах колишнього соціалістичного табору, а із знищенням СРСР і на східноєвропейських теренах почав повертатися ідеал загального видання, що головною ме¬тою проголошує не пропаганду і агітацію, а правдиве інформування громадян про об'єктивні факти дійсності і на підставі цього формуван¬ня громадської думки.
Незважаючи на затяжний перехідний стан українського суспільства, у розвитку нашого інформаційного простору все ж вираз¬но намітилися ознаки третього періоду. Партійні і державні видання в Україні продовжують існувати, як наявні вони і в інших країнах світу, але вони явно програють на інформаційному ринку конкурентну бо¬ротьбу загальним газетам і журналам. Саме до них схилилися читацькі симпатії, їх обрав сам народ, проголосувавши за них частинкою своєї праці, матеріалізованою в гривнях, які він сплачує за право читати улюблене періодичне видання.
Концепція агітаційної газети сьогодні виявляється цілком витісненою концепцією інформаційного періодичного видання. Служ¬бова журналістика замінюється на таку, що має самодостатнє значення й функції. Вона перестає бути засобом масової інформації. Враховуючи ці обставини, відомий журналістико знавець В. М. Владимиров запро¬понував для позначення суб'єктів масово-інформаційної діяльності вживати термін "органи масового спілкування", відзначивши засадни-чо: "Становлення органів масового спілкування замість засобів масової інформації — прогресивне явище на шляху дальшої демократизації і за¬кономірний етап розвитку суспільства"42.
Використавши ідею шановного теоретика, спробуємо вербалізува-ти свій погляд на дану проблему. Нам здається очевидним, що функція спілкування (хоча б і масового) все ж іще не є центральною в журналіс¬тиці, хоча вона й важлива по-своєму, а її розширення спостерігаємо особ¬ливо активно в новітніх електронних мас-медіа (зокрема у системі Інтер-нет). Але провідним завданням журналістики досі залишається масово-інформаційна діяльність. Вона складає сутність журналістики. Втратив¬ши її, і замінивши на функцію спілкування, вона перестане бути самою собою. Тому вважаємо засадничо важливим зберегти в синонімічній до журналістики вер бальній формулі слова "масова інформація", замінивши усталене перше слово визначення на термін В.М. Владимирова — "орга¬ни". Отже, в кінцевому підсумку найбільш прийнятним нам здається та¬кий вираз: "Органи масової інформації" або в абревіатурі — "ОМІ".
Іще в одному необхідно відкоригувати позицію В.М. Владимиро¬ва. Далеко не всі суб'єкти масово-інформаційних відносин можуть нази¬ватися органами масової інформації. Неприйнятним є вживання цього терміну стосовно більшовицької "Правди", сучасних газет "Комуніст" і "Товариш", що є відповідно органами ЦК КПУ і СПУ. Вони ніякі не ОМІ, а ЗМІ, службові, політичне заангажовані видання. Тому в сучасній журналістиці, як і в її історії, слід розрізняти ОМІ і ЗМІ. Очевидно, один термін не мусить цілковито витіснити інший, а обидва вони повинні вживатися паралельно, кожен для позначення своїх явищ. Надалі ми й будемо послуговуватися обома ними. Сучасна масово-інформаційна си¬туація в Україні характеризується, проте, рішучим зростанням в інфор¬маційному просторі сектора ОМІ і скороченням сектора ЗМІ.
Отже, щонайважливіший бік діяльності ОМІ в суспільстві — це інформування громадян. При цьому слід нагадати, що, як уже мовило¬ся, інформація — інститут управління суспільством за тоталітарних ре¬жимів і інститут самоуправління в демократичній політичній системі.
Найважливіший же парадокс полягає в тому, що управлінські функції здійснюється пресою без управління самою нею. Якщо держава (правляча партія від імені держави) починає керувати масово-інформаційною діяльністю або здійснювати її сама, у державних діячів ство¬рюється уявлення, що вони спрямовують людей у потрібному напрям¬кові, володіють колективним розумом цілого народу, мобілізують його на звершення партійної програми. Час вияскравлює ілюзорність подібного становища.
Насправді це зрештою призводить до ситуації, що була в СРСР у роки холодної війни, інформацією керували, всіляко регламентуючи й обмежуючи її: ця — для всіх, ця — для вузького кола, а ця — тільки для Політбюро. А між тим саме історія Радянського Союзу довела неспро¬можність запропонованої в ньому формули масово-інформаційних відносин. Виявилося ілюзорним, що рішення можуть бути прийняті на підставі довідок КДБ (комітету державної безпеки), свідчень розвідників чи агентів. Такі рішення неспроможні бути запроваджені в життя, бо для більшості населення незрозумілі інформаційні джерела їх виникнення. Народ потрапляє в ситуацію абсурду, коли правда життя приховується від нього, а партійні ЗМІ нав'язують йому невідому йому в реальності, уявну дійсність. Ситуація абсурдності породжує психічний і моральний дискомфорт та свідомий і навіть інстинктивний протест проти такого становища. Народ починає чинити опір здійсненню не¬зрозумілих для нього, абсурдних рішень. Спочатку в опорі беруть участь небагато осіб, що першими позбулися політичної сліпоти, але надалі — опір наростає все більше, аж поки цілковито не змітає нена¬висний політичний режим.
Насправді дієздатні, конструктивні рішення приймаються на ос¬нові інформації, яка оприлюднена в газетах, циркулює в суспільстві публічно і яку щоденно споживає величезна аудиторія політичне актив¬них громадян, котрі хочуть знати, що відбувається в їхній країні й у світі, чому уряд чи правляча партія вдаються до таких чи інших політичних кроків, якими обставинами спричинені ці рішення і які очікувані наслідки їхнього запровадження.
Спроби відгородити суспільство від всебічної об'єктивної інфор¬мації і друкувати обмежену спеціальну інформацію створюють на¬справді інформаційний вакуум для населення, дезорієнтують його. За таких обставин виникають передумови для поразки того політичного режиму, який спирається на контроль над інформацією, на маніпулю¬вання нею, на цензуру.
Існує цікава думка, згідно з якою падіння СРСР і пов'язаної з ним тоталітарної системи стало наслідком інформаційної війни ко¬муністичної партії та створеної нею держави проти свого народу, про¬ти своїх людей, які поза інформацією не могли стати повноцінними гро¬мадянами, а відтак і створити повноцінне громадянське суспільство.
ОМІ необхідні розвинутому демократичному суспільству як са¬мостійна сила, автономна від держави, тому що тільки в цьому випадку вони здатні виконати свою інформаційну та інші функції. Парадокс вияв¬ляється в тому, що інформаційна безпека демократичної держава полягає у відсутності контролю над ОМІ, у якомога повнішому інформування на¬селення про всі боки її внутрішнього і зовнішнього життя. Правда робить людину вільною, а ця правда про світ мусить бути виготовлена працівни¬ками ОМІ і надійти до індивіда каналами масової комунікації.
З проголошенням України незалежною державою перед жур¬налістами відкрилася можливість репрезентувати власну українську національну журналістику, продовживши тим самим традиції "Літера¬турно-наукового вісника" І. Франка та М. Грушевського, "Ради" А. Ніковського та С. Єфремова, "Української хати" П. Богацького та М. Шаповала, "Украинской жизни" С. Петлюри, "Вісника" Д. Донцо¬ва, "Арки" Ю. Шереха (Шевельова). Такі можливості розкрилися тільки зараз, бо за радянських часів журналістика в Україні була засобом панування партійної номенклатури й ідеологічної обробки насе¬лення з погляд ідеології панівної комуністичної партії. У тоталітарно¬му суспільстві, нагадаємо, журналістика £ коліщатком і гвинтиком за¬гальнодержавного механізму, а не щонайважливішим елементом демо¬кратичного суспільства, через який вільна людина реалізує своє основ¬не право — на свободу слова.
У реальних умовах України, коли напрям суспільного розвитку країни ще не визначився до кінця, а рівень реформування різних сфер життєдіяльності суспільства істотно відрізняється як за мірою охоплен¬ня, так і за глибиною, коли самі реформи доводиться здійснювати в умовах економічної, фінансової та соціальної кризи, вирішального зна¬чення набуває роль ОМІ як гарантів політичної й соціальної стабільності в суспільстві, як каналів вираження суспільних настроїв і найголовніше — як активних чинників формування громадської думки з усіх найбільш злободенних питань.
Так виникає ще одне надзвичайно важливе питання: про другу (після інформативної) функцію журналістики — функцію формування опінії, тобто громадської (суспільної) думки. Надалі для вербального оперування обираємо з цих формул термін "Громадська думка".
Громадська думка — явище історичне. З розвитком людської цивілізації й культури змінюється й статус громадської думки в житті суспільства, підвищується її роль, ускладнюються функції, розширю¬ються сфери діяльності і т. д. Усі ці процеси знаменують собою перетво¬рення громадської думки з простого судження мас, що має силу лише в обмежених рамках тих або інших спільнот чи реґіонів, на політичний інститут життя суспільства в цілому.
Сучасна суспільна свідомість у світі відзначається особливо висо¬ким рівнем впливу громадської думки на всі сфери життєдіяльності суспільства, починаючи від глобальних політичних рішень і закінчуючи дрібними побутовими проблемами.
Громадська думка являє собою стан масової свідомості, що містить у собі відношення (приховані чи відкриті) людей до явищ, подій, процесів, героїв та персонажів даного часу, тобто до всього того, що складає поточну історію. А як відомо, історію сучасності створює журналістика. Характер ідей, що в сукупності складають громадську думку, безпосередньо залежить від переконань людей і особливостей їхньої історичної свідомості. Громадська думка — це система зро¬зумілих і оцінених конкретних ситуацій поточного життя суспільства і виникаючих у зв'язку з ними уявлень про те, що, в ім'я чого і як м\ч.іпь бути законсервоване або змінене в поточному житті.
Журналістика в сучасному світі — головний, хоча й не єдиний, спосіб формування та існування громадської думки. Народження уяв¬лень про необхідні зміни та процес запровадження цих змін неможли¬вий сьогодні без участі ОМІ.
Громадська думка має такі атрибутивні ознаки:
1)  об'єктом громадської думки є лише ті події і явища дійсності, що викликають суспільний інтерес і відзначаються соціальною зна¬чимістю й актуальністю;
2) проблеми, з яких висловлюється громадська думка, передбача¬ють можливість плюралістичного підходу, розбіжності в оцінках, тобто містять в собі більший чи менший ефект дискусійності;
3) громадська думка  функціонує практично  в  усіх сферах життєдіяльності суспільства;
4) зміст суджень громадської думки визначається державно-полі¬тичною системою, соціальними умовами, у яких їй доводиться діяти, передусім обсягом і широтою інформації, що рухається різноманітними комунікаційними каналами, відкрита і доступна усім і кожному;
5) громадська думка складається й функціонує як у межах суспільства в цілому, так і в межах існуючих у ньому (групових чи ма¬сових) спільнот: соціальних, регіональних, професійних, політичних, культурних та ін.;
6) у межах кожної спільноти носієм громадської думки може бу¬ти як спільнота в цілому, так і її складові частини, залежно від змісту су¬джень; громадська думка може бути моністичною (одностайною) і плюралістичною (множинною, розмаїтою);
7) джерелами громадської думки є різноманітні форми суспільно¬го досвіду, передусім матеріали ОМІ, повідомлення з найближчого соціального оточення людей, а також наукові знання, офіційна інфор¬мація, відомості, що їх людина дістає в закладах освіти й культури. Громадська думка — це сума позицій окремих громадян з певного питання. А відтак на її формування та висловлення мають вплив світогляд, ро¬динне виховання, рівень освіти й культури особи, її емоційний стан у даній момент. Оскільки кожне з джерел відображає дійсність з різним степенем адекватності, громадська думка, що створюється на цій базі, так  може бути "істинною", тобто відповідною до реальних інтересів соціального розвитку, або "хибною", ілюзорною;
8) у розвинутому демократичному суспільстві звичними каналами виявлення громадської думки є друковані та електронні органи масової інформації, референдуми та опитування громадської думки, вибори ор¬ганів влади, безпосередня участь громадян в управлінні, збори, маніфес-
тації, пікетування, страйки та інші способи виявити свою позицію;
9) активність функціонування і фактичне значення громадської думки в житті суспільства визначаються існуючими соціальними умова¬ми: соціально-економічним і культурним рівнем розвитку суспільства, а також рівнем розвитку демократичних інститутів і свобод, у першу чер¬гу свободи вираження думки — слова, преси, творчості, зборів, маніфе¬стацій і т. д.
Головним будівельним матеріалом для громадської думки є інформація, а головними каналами її формування й вираження — орга¬ни масової інформації.
У цьому й реалізує себе журналістика в демократичному суспільстві як галузь суспільно-політичної діяльності.
Журналістика в демократичному суспільстві відіграє вирішальну роль на всіх етапах формування громадської думки, найголовнішими з яких є:
1) отримання інформації про подію чи факт; за джерела інформації правлять, звичайно повідомлення друкованих та електронних ОМІ;
2)  осмислення отриманої через журналістику інформації на ос¬нові особистого світогляду, досвіду, потреб та інтересів, внаслідок чого формуються індивідуальні позиції й погляди на події і факти;
3) обговорення відмінних і розмаїтих індивідуальних позицій, що також здійснюється через ОМІ, обмін думками, їх зіткнення, дискусії, внаслідок чого відбувається зближення певної частини індивідушіьних позицій;
4)  складання в підсумку моністичної чи плюралістичної гро¬мадської думки, способом виявлення якої знову стає журналістика.
Складність ситуації в інформаційному просторі України вияв¬ляється, з одного боку, в прагненні суспільства до оновлення життя і в неможливості, з другого боку, негайно зліквідувати дію негативних чинників минулого. Це й породжує істотні суперечності в становищі журналістики.
Довгі роки заборони публічного українського слова в Росії, вити¬скування української мови з усіх сфер ужитку в СРСР привели до ката¬строфічного звуження аудиторії україномовної преси. Унаслідок цього в незалежній Україні частка україномовних періодичних видань не зросли, як того можна було сподіватись, а скоротилася під тиском дії ринкових чинників. "Загалом в країні частка періодичних україно¬мовних видань станови п, лише 13 у ряді областей — п'ять чи навіть три відсотки, — наводі.1 , у статті "Турбота про ближніх чи самозречен¬ня?" такі цифри молодші дослідник Юрій Колісник На 80% лишаються зросійщеними бібліотеки. Частка українських фільмів у інфор¬маційному просторі становить два відсотки".
У цих умовах застосування до України вимог, що виробилися й усталилися в традиційних національних демократичних державах, му¬сить бути потрактоване як політичне лицемірство і було б понауково¬му некоректним. В Україні склалася унікальна політична ситуація, пов'язана з наявність в нашій державі великої кількості російського та російськомовного населення, яке аж ніяк не надається до ототожнення його з національною меншиною. Нав'язувана російськими демократа¬ми українцям думка про те, що видання органами влади своєї преси чи утримування свого телеканалу — відхилення від норми, що цього, мов¬ляв, немає ніде в світі, що це суперечить правилам демократичного уст¬рою і є більшовицьким анахронізмом, — насправді ніщо інше, як спро¬ба інформаційно обеззброїти молоду Українську державу.
Тим більше, що в усьому світі існує стійка практика державної підтримки суб'єктів інформаційної діяльності. В Австрії, Франції, Нідерландах, Норвегії, Швеції уряд з метою забезпечення плюралізму думок надає субсидії газетам, які відчувають фінансові труднощі. Хто ж, окрім неї, захистить український інформаційний простір? Подбає про відродження української (за мовою і змістом) журналістики? Адже ця справа, пущена на самоплив, призведе до остаточного при¬душення економічним ринком (принаймні в східних та південних регіонах) українських видань. Уже зараз у Харкові залишилась одна  українська газета "Слобідський край" і то тільки тому, що вона була органом обласної ради народних депутатів. Це не просто тривожна, а доле¬носна для України ситуація. Адже без мови неможлива національна са¬мосвідомість. Наявність української за мовою і змістом на Заході і пере¬важно російської за мовою і змістом на Сході України мереж масової інформації здатна викликати з часом утворення двох окремих етносів у межах держави, що призведе до формування етнічної, а потім і націо¬нальної самосвідомості, з неминучою умовою територіально-політичного розмежування в майбутньому східного й західного регіонів.
Це створює ситуацію, за якої працівники україномовних мас-медіа та патріотично налаштовані політичні діячі простотаки вимага¬ють державної підтримки україномовних видань, відчуваючи їхню тим¬часову неконкурентоспроможність з російськомовними друкованими ОМІ. Тут є проблема: адже дістаючи таку підтримку, видання втрача¬ють самостійність мусять виконувати соціальні замовлення фінансуючії їх державних органів, а відтак — знову поступатися перед російсько¬мовними ОМІ в повноті й широті та сміливості подачі інформації, гос¬троті соціальної критики.
Українська теорія журналістики останнім часом балансує між визнанням необхідності незалежної від держави системи ОМІ й утверд¬женням думки про необхідність її підтримки тією ж Українською дер¬жавою. Яскравий приклад цього знаходимо в підручнику "Теорія журна¬лістики" визнаного авторитета в цій галузі А.З. Москаленка.
Відзначивши, що в новітньому інформаційному просторі України замість партійної журналістики в ході демократичної революції почали з'являтися газети Рад, які утворили сьогодні нову монополію, він запи¬тує: "Чи нормально це? — і сам же відповідає: — Коли орган влади ви¬дає свою газету — це нонсенс. Такого немає ніде у світі. Це суперечить нормам демократичного устрою. Це більшовицький анахронізм.
Враховуючи це, деякі ради демонструють свій демократизм, зніма¬ючи з себе повноваження засновників газет і надаючи їм статус незалеж¬них. І цю демонополізацію треба провести в масштабах усієї держави в рамках загальнонаціонального структурування суспільства. Коли ми на¬зиваємо себе демократами, то повинні відокремити четверту владу від усіх інших гілок влади. Газети Рад, ще раз підкреслимо, — нонсенс".
Автор ніби забув, що трохи раніше писав про протилежне: необ¬хідність державної підтримки органів масової інформації. "Пріоритет¬ною державною підтримкою, — наголошував він, — має заохочуватися виробництво та поширення інформаційної продукції державною мо¬вою, особливо в регіонах з переважанням неукраїнськомовної інфор¬маційної продукції. З цією метою створюються відповідні перспективні державні програми та запроваджуються в межах наявних можливостей додаткові пільги для засобів масової інформації, які виробляють таку інформаційну продукцію".
Як розв'язати таку існуючу насправді гостроактуальну пробле¬му? Наша теорія журначістики, на жаль, ще не дала однозначної відповіді на це питання.
Вихід із зачарованого кола слід шукати на шляху використання досвіду тих держав, які на законодавчому рівні регулюють свій інфор¬маційний ринок. Слід не боятися самих слів "державна підтримка". Як¬що звернутися до проблеми районних газет, а в них доведеться працюва¬ти багатьом з молодих журналістів, то вони всі можуть в один день заги¬нути, позбавлені внаслідок прийняття Закону про роздержавлення місце¬вої преси в Україні державної підтримки. .Адже без дотацій вони навряд чи зможуть існувати в районах з невеликою кількістю населення й тира¬жем 2-4 тисячі примірників. Але добре було б, коли ця дотація надавала¬ся централізовано з державного бюджету; це дозволило б навіть районній газеті відчути себе незалежною від диктатури місцевих райдержадмініст-рацій, на службі в яких перебуває поки що більшість з них. Зрештою, і приватна журналістика відчуває на собі могутній економічний тиск за¬сновників і не є більш вільною ніж та, що дістає державну підтримку.
Про корисний досвід господарської діяльності редакцій район¬них газет розповідали учасники конференції "Районна газета. Як вижи¬ти в умовах ринку?", що проходила в межах VI Національного фестива¬лю мас-медіа, реклами і книги 10-12 квітня 2000 року в Харкові. Редак¬тори районних газет зібралися в м. Балаклеї Харківської області, де діє обладнане новітньою технікою поліграфічне підприємство, що успішно конкурує з поліграфічним гігантом "Харків". На конференції було оп¬рилюднено багато цінної інформації про боротьбу колективів редакцій районних газет за виживання. Багато з них домоглися з'єднання ре¬дакцій з друкарнями, заробляють додаткові кошти, забезпечуючи свій регіон бланками ділових паперів, друкують книжки на замовлення ав¬торів, відкривають свої кіоски з продажу преси і навіть крамниці про¬мислових товарів. Так, подібній діяльності не вчили на журфаках, не¬звично займатися нею творчому працівникові. Але винагородою за цей труд стає відчутна незалежність від органів влади, можливість нести чи¬тачам правдиву масову інформацію, служити не урядовцям, а істині.
Є в цієї проблеми, крім економічного, ще й творчий аспект. Він полягає у вдосконалення професійної майстерності діячів україномов¬них ОМІ, у їхній можливості протиставити російськомовній пресі ви¬щий рівень мистецтва інформації і завдяки цьому опанувати нові групи й верстви потенційної аудиторії, яка внаслідок державної мовної політики (конституційного закріплення державного статусу української мови, ширшого її запровадження в середню й вищу освіту, появи й проникнення в масову свідомість явищ української мас-культура) вже з'явишся в нашій державі.
ОМІ, якою б мовою вони не видавалися, повинні передусім ціну¬вати власну свободу, незалежність як ґарант свого професійного рівня, вільно висловлювати свою думку, завойовувати читача. Державна підтримка ні в якому разі не повинна кайданами лягати на редакційний колектив і сковувати його масово-інформаїп'йну діяльність, а навпаки, допомагати йому відчути себе вільними, потрібними народові, зорієнтованими на інформаційні запити своя аудиторії.[3,5,6,7]
 
Загальні висновки.
У ході дослідження ми дійшла таких висновків:
1) Отже, сучасна журналістика являє собою складну систему органів масової інформації, що дедалі ускладнюється. Сучасна журналістика як система — це сукупність усіх наявних у даний історичний момент органів масової інформації, функціонування яких спричинене суспільними потребами в інформації і попитом аудиторії. Журналістика входить до системи вищого рівня, а саме: до системи соціальних інститутів; складається з двох головних великих підсистем: друкованих ЗМІ та електронних ЗМІ. Ми дослідили та визначили всі „за” та „проти” друкованих та електронних ЗМІ.
2) Ми висвітили проблеми ЗМІ і можемо сказати, що головними проблемами являються: - зростаючий розрив між невеликою кількістю журналістів агентств і загальною чисельністю журналістів;
- модель журналіста друкованої преси і домінанта аудіовізуальних засобів;
- змішування реклами та інформації;
- ідеологія комунікації;
- політична влада і журналістика;
- конкуренція у межах системи ЗМІ;
3) Ми охарактеризували вплив засобів масової інформації на аудиторіюі дійшли висновків, що. найбільший вплив на аудиторію відбуваєься через ЗМІ. Адже природа масової інформації дає змогу практично необмежено надавати широкій аудиторії знання, викликати у неї певне ставлення до певних фактів і явищ, формувати певні оцінки і судження, впливати на прийняття рішень, спонукати до емоційних переживань чи раціональних оцінок певних явищ, або до певної поведінки у тій чи інший ситуації.
4) Дослідивши, журналістику як галузь суспільно-політичної діяльності ЗМІ можна зробити висновок, що окремі ЗМІ представляють ті чи інші соціальні групи, партії, державу, законодавчі чи виконавчі органи влади різного рівня, є провідниками політики й програм партій, а та¬кож забезпечують усю систему інтересів своєї аудиторії від політики й економіки до спорту й розваг, проте в розвинутих демократичних країнах левину частку в інформаційному просторі сьогодні складають незалежні від держави та її гілок влади, партій і громадських організа¬цій засоби масової інформації, що функціонують як приватні підприєм¬ства, їхня соціальна база — не партія, а згуртований на засадах загаль¬нолюдських та національних цінностей народ, широка читацька ауди¬торія. На відміну від партійних, такі видання називаються загальними.
 
Список використаної літератури:
1. Аналитические жанры газеты [Текст]: хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.
2. Багиров, Э. Г. Место телевидения в системе средств массовой информа¬ции и пропаганды [Текст]: учеб. Пособие/ Э. Г. Багиров. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.
3. Бауман, Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз ук¬раїнської преси) [Текст] // Історична міфологія в сучасній українській куль¬турі. — К., 1998. — С. 5-67.
4. Богомолова, Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевиде¬ния[Текст]/ Н. Н. Богомолова. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.
5. Бочковський, О.І., Сірополко, С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) [Текст]/ О.І. Бочковський, С. Сірополко; Ред. К. Костева, Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.
6. Бухарцев, Р. Г. Психологические особенности журналистского творче¬ства [Текст]: материалы спецкурса/ Р. Г. Бухарцев. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.
7. Вачнадзе, Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой ин¬формации — их аудитория, техника, бизнес, политика [Текст]/
Г. Н. Вачнадзе. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.
8. Ибрагимов, А.Х Введение в журналистику [Текст]: хрестоматия/ А.Х. Ибрагимов. — М.: Вища школа ,1989. — 263 с.
9. Прохоров, Е. П., Гуревич, С. М. Введение в теорию журналистики [Текст]: учеб. пособие./Е. П. Прохоров, С. М.Гуревич. — М.: Вища школа, 1980. — 287 с.
10. Богомолова, Н.Н. Социальная психология печати, радио и телевидения [Текст] / Н.Н. Богомолова.-М.: Изд-во МГУ, 1991.-125с.
11. Брудный, А.А. К теории коммуникативного воздействия: теоретические методологические проблемы социальной психологии [Текст] / А.А. Брудный. – М.: Изд-во МГУ, 1977. - 98с.
12. Грушин, Б.А. Эффективность массовой информации и пропаганды: понятие и проблемы измерения [Текст] / Б.А. Грушин. – М.: Политиздат, 1987. - 127с.
13. Доценко, Е. Психология манипуляции [Текст] / Е. Доценко. – К.: Вища школа, 1989.-229с.
14. Жаворонков, А.В. Аудитория СМИ и пропаганды: социологический анализ [Текст] / А.В. Жаворонков. – М.: Политиздат, 1986.-245с.
15. Ефимова, Е.Д. Участие различных групп населения в производстве массовой информации [Текст] / Е.Д. Ефимова.– К.: Вища школа 1987.-21с.
16. Колюткин, Ю.Н. Параметры сообщения, которые определяют его эффективность [Текст] // Особенности восприятия информации взрослыми людьми. - Л., 1985 – Т.2.-76с.
17. Лубкович, И.М. Воздействие печати на сельскую аудиторию и пути повышения его эффективности [Текст] / И.М. Лубкович. – К., 1982.-19с.
18. Майерс, Д. Социальная психология [Текст] / Д. Майерс. –К ,: Вища школа, 1998.-478с.
19. Гуревич, С.М  Методика конкретных социологических исследований в журналистике [Текст] /  С. М.Гуревич. – М.: Мысль, 1988.-192с.
20. Почепцов, Г. Теория и практика коммуникации [Текст] /
Г. Почепцов. – М.: Мысль, 1998.-124с.
21. Здоровега, В.И. Практическая психология [Текст] /
В.И. Здоровега . – М.: АСТ ПРЕСС, 1997.-240с.
22. Скуленко, М.И. Убеждающие воздействие публицистики [Текст] / М.И Скуленко. – К.: Вища школа, 1986.-86с.
23. Жаворонков, А.В.  Социология журналистики: теория, методология, практика [Текст] / А.В. Жаворонков.– М.: Изд-во МГУ, 1981.-232с.
24. Тхагушев, И.Н. Отношение аудитории к журналистике по средству выражения общественного мнения [Текст] / И.Н. Тхагушев. – К.: Вища школа, 1979.-69с.
25. Фомичева, И.Д.  Методика конкретных социологических исследований и печать [Текст] / И.Д.Фомичева.– М.: Изд-во МГУ, 1980.-104с.
26. Шерковин, Ю.Д. Воспитательные функции средств массовой коммуникации [Текст] / Ю.Д. Шерковин. – М.: Мысль, 1990.-102с.
27. Шиллер, Х. Манипуляторы сознанием [Текст] /Х.  Шиллер. – М.: Мысль, 1988.-112с.
28. Дмитровський, З. Коментр в інформаційній телепрограмі: особливості, методика підготовки[Текст]  // Українська журналістика: історія і сучасність. Вісник Львівського університету. – Львів, 1988.– С.29-33.
29. Лубкович, І.М. Основні принципи психології масової комунікації[Текст] // Українська журналістика: історія і сучасність. Вісник Львівського університету. – Львів. – С.20-23.   
30. Лубкович, И.М., Здоровега, В.И. Знать, чтобы воздействовать[Текст]  // Журналист, 1989.-№12.-С.9-12.
31. Манеров, В.Х. Психологические аспекты в изучении аудитории[Текст]  // Вопросы психологии.-1991.-№2.-С.5-9.