Зміст

 

I.Вступ.

II. Опорядження меблевих виробів.

      1. Підготовка поверхні до опорядження.

          а) Столярна підготовка поверхні.

          б) Підготовка поверхні під непрозоре опорядження.

          в) Підготовка поверхні під прозоре опорядження.

          г) Заповнення пор або ґрунтування під прозоре опорядження.

      2. Нанесення лакофарбових матеріалів на поверхню деревини.

          а) Фарбування поверхні пензлями.

          б) Нанесення лакофарбових матеріалів розпиленням.

          в) Нанесення лакофарбових матеріалів в електричному полі струмів високої напруги.

          г) Нанесення лаків наливанням.

          д) Нанесення лакофарбових матеріалів зануренням.

      3. Висушування лакофарбових покриттів.

      4. Облагороджування лакофарбових покриттів.

          а) Вирівнювання поверхні лакофарбових покриттів шліфуванням.

          б) Розрівнювання поверхонь лакофарбових покриттів тампоном.

III. Складання меблевих виробів.

       1. Конструктивні елементи меблевих виробів.

       2. Загальне складання меблевих виробів.

IV. Організація технічного контролю та його функції.

 

 

 

            Вступ.

Процес перетворення в умовах виробництва матеріалів у готову продукцію називають виробничим процесом . Основну частину виробничого процесу, яка безпосередньо пов’язана з перетворенням матеріалів у готову продукцію (починаючи від розкроювання і кінчаючи готовим виробом), називають технологічним процесом.

Науково і практично обґрунтовану систему прийомів і методів праці даного виробництва, що застосовуються для перетворення матеріалів у готову продукцію, називають технологією виробництва.

Технологічний процес поділяється на стадії, а стадії – на операції. Комплекс операцій, що охоплюють відповідний етап технологічного процесу, називають стадією.

Елементарну частину стадії технологічного процесу, яку виконують на певному робочому місці відповідним інструментом або на відповідному устаткуванні, називають технологічною операцією.

Технологічні карти складають для того, щоб виявити найраціональніші методи виконання технологічних операцій. У них показано науково і практично обґрунтовану послідовність стадій та операцій технологічного процесу, зазначено, на якому устаткуванні, яким інструментом виконувати кожну технологічну операцію та які пристрої застосовувати для цього. Зазначено також кваліфікацію робітника, норму часу на виконання кожної операції та інші дані.

Опорядження меблевих виробів.

1. Підготовка поверхні до опорядження.

а) Столярна підготовка поверхні.

Для всіх видів зовнішнього опорядження поверхня деревини має бути добре підготовленою. Спочатку здійснюють столярну, а потім опоряджувальну підготовку поверхні деревину.

Основна мета столярної підготовки під прозоре опорядження – вирівняти поверхню, знявши хвилі, які виникли внаслідок фрезерування на деревообробних верстатах. Столярна підготовка складається з таких операцій: висвердлювання та залатування сучків та інших дефектів вставками на клею, остаточне вирівнювання поверхні та її зачищення.

До столярної підготовки ставлять високі вимоги, бо навіть незначна хвилястість від фрезерування на деревообробних верстатах після опорядження фарбами стає досить помітною, що псує зовнішній вигляд опорядженої поверхні.

Поверхню деревини твердих листяних порід, особливо в завилькуватих місцях, циклюють. Поверхню деревини м’яких і хвойних порід ні за яких умов не циклюють, бо від циклювання їхня поверхня стає шорсткою.

Остаточно вирівнюють поверхні при столярній обробці шліфувальними шкурками різних розмірів.

б) Підготовка поверхні під непрозоре опорядження.

Мета такої підготовки полягає в тому, щоб остаточно вирівняти і вигладити поверхню, ущільнити її, забезпечити міцне зчеплення (адгезію) деревини з лакофарбовою плівкою. Підготовка поверхні до непрозорого опорядження складається з розглянутих нижче операцій.

Знесмолювання здійснюють для кращого зщеплення шару фарби з поверхнею деревини в смолистих місцях хвойних порід. Для знесмолювання застосовують такі розчинники смоли: бензин, спирт, скипидар.

Знесмолюючі розчини на поверхню деревини наносять трав’яними щітками або бавовняно-паперовими пензлями. Розчини, підігріті до 50 градусів, швидше розчиняють смолу. Розчинену смолу змивають теплою водою з поверхні. Більшість знесмолюючих засобів вогненебезпечні або шкідливі для здоров’я людини, тому найчастіше застосовують розчин соди.

Ґрунтування сприяє збільшенню щільності деревини і кращому зчепленню шару фарби з деревиною. Воно полягає в просочуванні поверхневих шарів деревини рідкими складниками-грунтовками, які швидко висихають. Ґрунтовки просочують деревину з поверхні і деякою мірою заповнюють пори, а після висихання створюють тверду підстилку для лакофарбових покриттів, з якими міцно зчіплюються. Ґрунтовки на поверхню наносять пензлями і тампонами, а також розпилюванням, вальцями або гарячим пресуванням. Сучасна лакофарбова промисловість випускає ґрунтовки з різних складників.

Шпаклювання застосовують тільки при непрозорому опорядженні для вирівнювання і виглажування поверхні. Розрізняють місцеве і суцільне шпаклювання.

При місцевому шпаклюванні шпаклівкою заповнюють більш значні нерівності, що трапляються на поверхні деревини в окремих місцях (вириви, тріщини). Суцільне шпаклювання остаточно вирівнює всю поверхню і одночасно підвищує її щільність і твердість.

Найчастіше у меблевій промисловості застосовують шпаклівку МБШ – нітрошпаклівку для суцільного шпаклювання. Цією шпаклівкою іноді заповнюють пори велико пористої деревини (дуб, ясень) навіть при прозорому опорядженні.

При невеликому обсязі робіт шпаклівки можна наносити на поверхню вручну – шпателем. Однак цей спосіб малопродуктивний. Більш практичним способом нанесення шпаклівок є пневматичне розпилення, ще раціональніше застосовувати вальцьові та вальцьово-ракельні верстати прохідного типу, які дають змогу наносити шпаклівку за один прохід.

в) Підготовка поверхні під прозоре опорядження.

Для високоякісної підготовки поверхні деревини до прозорого опорядження, крім виконання столярних робіт, треба дбайливо знесолити смолисті місця на поверхні деревини, якщо виріб з хвойних порід; відбілити плямисту поверхню (особливо у разі пробиття клею під час облицювання), якщо цю поверхню опоряджують у світлий колір; видалити ворс.

Відбілюванням зберігають і вирівнюють натуральний колір деревини.

Для відбілювання деревини застосовують такі розчини: пероксид водню; хлорне вапно, розчинене у воді до густоти пасти; щавлеву кислоту, яку найчастіше застосовують для видалення чорних плям від металу і просочування клею.

Відбілю вальні розчини на поверхні деревини наносять трав’яними щітками, бавовняно-паперовими пензлями або лопатками, потім їх змивають водою з милом або содою.

Ворс видаляють для того, щоб зробити поверхню гладенькою, а це сприяє рівномірному нанесенню та економії опоряджувальних матеріалів. Ворс видаляють шліфуванням поверхні дрібнозернистими шкурками, попередньо зволоживши поверхню клейовим розчином та висушивши її. Це робить ворсинки більш шорсткими і вони краще зшліфовуються.

Для кращого видалення ворсу операцію можна повторювати двічі-тричі. Зволожувати поверхню слід гумкою або тампоном рівномірно, без пропусків з таким розрахунком, щоб волога якомога менше проникала в деревину.

Більш поширений метод видалення ворсу в процесі ґрунтування. Для цього на поверхню деревини наносять опоряджувальний рідкий матеріал, який зволожує поверхню і піднімає ворс. Після першого покриття і висушування поверхню шліфують дрібнозернистими шкурками.

г) Заповнення пор або ґрунтування під прозоре опорядження.

Поро заповнення або ґрунтування сприяє ущільненню поверхні деревини, а також кращому зчіплюванню опоряджувальної плівки з деревиною. Крім того, поро заповнення запобігає просіданню плівки в пори і цим самим зменшує витрати опоряджувальних матеріалів.

До складу поро заповнювачів для деревини велико пористих порід входять такі матеріали-наповнювачі, як пемзова пудра, крейдяне борошно, тальк, віск, каніфоль, синтетичні смоли. Ці поро заповнювачі можуть бути у вигляді досить густих паст і рідких розчинів.

Для поро заповнення поверхні деревини дрібно породистих порід часто досить обмежитись застосуванням плівкоутворювальних матеріалів: оліфи, лаків, політур. Ці матеріали можна застосовувати в чистому вигляді або додаючи до них пемзові пудри. Заповнення пор самими плівкоутворювальними матеріалами без наповнювачів називають столярним ґрунтуванням. Порозаповнювальні і ґрунтувальні матеріали часто забарвлюють під колір цінних порід деревини і цим самим поєднують операції забарвлення, поро заповнення і ґрунтування.

Усі складники, що використовують для заповнення пор та заглиблень, при нанесенні на поверхню втирають або втискують у пори деревини, а лишки зчищають, щоб не вуалювати текстуру. Втирають і видаляють лишки ґрунтовок і поро заповнювачів вручну металевими, гумовими або дерев’яними шпателями; ґрунтовки наносять тканинними тампонами. Усі ці операції вимагають багато фізичних зусиль і часу, тому на підприємствах їх механізують.

Механічним способом порозаповнювальні і ґрунтувальні матеріали наносять розпиленням, на вальцьових, щіткових і полірувальних верстатах. Найпрогресивнішим способом нанесення поро заповнювачів і ґрунтовок є нанесення їх на вальцьових верстатах прохідного типу.

2. Нанесення лакофарбових матеріалів на поверхню деревини.

а) Фарбування поверхні пензлями.

Для опорядження виробів з деревини малоцінних і хвойних порід застосовують фарби й емалі, які повністю закривають колір і текстуру деревини, надаючи їй відповідного кольору.

Пензлями фарбують вироби, що експлуатуються на відкритому повітрі, а також кухонні, дитячі меблі та деякі меблі для громадських приміщень.

Для фарбування застосовують олійні, емалеві та поліефірні фарби.

Тривалість висихання олійної фарби не менше, ніж 24 години. Тому для прискорення висихання до складу їх додають сикативи. Крім того, щоб зменшити застосування харчових олій і скоротити тривалість висихання фарб, олійні фарби частіше замінюють емалями.

Емалеві фарби широко застосовують для непрозорого опорядження виробів з деревини, оскільки покриття їх більш гладке і висихає швидше (до 1 години). Майже всі емалеві фарби надходять у продаж у готовому для використання вигляді.

Ручний спосіб застосовують рідко, бо він малопродуктивний. Вручну можна наносити спиртові лаки, деякі нітроцелюлозні лаки, політури та полірувальні і розрізнювальні рідини. Їх також наносять пензлями або тампонами.

б) Нанесення лакофарбових матеріалів розпиленням.

Розпиленням можна наносити всі види лакофарбових матеріалів на будь-які поверхні: горизонтальні, вертикальні, профільні. Продуктивність праці при розпиленні підвищується в 5-6 разів порівняно з ручним способом.

Розпилюють рідини різними методами: стисненим повітрям, перегрітою парою, механічним способом, електростатичним, електромеханічним.

Найпоширеніший спосіб нанесення лаку за допомогою стисненого повітря (пневматичне розпилення), яке подається на пістолет-розпилювач під тиском 0,02-0,10 МПа. Зустрічаючи на своєму шляху сильний повітряний потік, лак розпилюється форсункою пістолета і лягає на опоряджувальну поверхню у вигляді найдрібніших крапель, які, розпилюючись, утворюють суцільне покриття.

На сучасних підприємствах для опоряджувальних ліній застосовують розпилювачі автоматичної дії. Принцип роботи їх аналогічний ручним розпилювачам, тільки опоряджувальний матеріал і стиснене повітря подаються при натискуванні деталі, що рухається, на командний пункт (вимикач, повітряний клапан).

Безповітряне розпилювання використовують значно рідше, хоча воно дає змогу наносити лакофарбові матеріали підвищеної в’язкості. Під високим тиском розвивається велика швидкість струмини із сопла розпилювача, яка перевищує критичну швидкість при даній в’язкості – це зумовлює розпилення рідини.

в) Нанесення лакофарбових матеріалів в електричному полі струмів високої напруги.

Під час нанесення лаку на вироби розпиленням велика кількість його витрачається внаслідок тумано утворення, недолітання або про літання окремих частинок лаку мимо виробу. Ці втрати можна скоротити до мінімуму, якщо застосовувати розпилення лаку в електричному полі. Вироби розміщують на заземленому конвеєрі, який рухається біля розпилювального пристрою. Частинки лаку автоматично розпилюються розпилювачем, зарядженим негативними зарядами, і під дією електростатичних сил притягуються до виробу рівним тонким шаром.

Режим лакування визначають експериментально для кожного окремого випадку залежно від типу лаку, продуктивності конвеєра, конструкції і розмірів деталей.

г) Нанесення лаків наливанням.

Найпоширеніший спосіб нанесення лаків на щитові деталі – наливанням, завдяки високій продуктивності і економічності. Наливанням лак можна наносити на площини і кромки будь-яких деталей, застосовуючи при цьому лаконаливні машини різних конструкцій, з однією, двома і трьома розливними головками.

д) Нанесення лакофарбових матеріалів зануренням.

Спосіб занурення досить поширений для опорядження брускових деталей , бо він продуктивний і економічний, його легко механізувати. Важливою умовою для цього способу є сама форма деталі. Деталь має бути простої обтічної форми, без закутин і гнізд, в яких могли б затримуватися лакофарбові матеріали. Якість покриття залежить від швидкості занурення і витягання деталей з ванни, в’язкості і температури лакофарбового матеріалу, температури деталей тощо. При надто швидкому зануренні на опоряджувальній поверхні утворюються бульбашки, і це псує зовнішній вигляд деталі. При швидкому витяганні деталі з ванни утворюються патьоки, плівка нерівномірна.

Зануренням можна наносити лаки, фарби і барвники. При нанесенні барвників форма обтікання не має значення. При застосуванні пігментових лакофарбових матеріалів ванна повинна мати механічну мішалку, щоб не допустити осідання пігменту на дно ванни.

Для механізації цього способу застосовують пульсуючі конвеєри, що опускаються над ванною разом з деталлю, занурюючи і витягаючи її у відповідному ритмі. Після певного витримування над ванною або лотком конвеєри переміщують деталі і подають у сушильну камеру для проміжного або повного висушування. Висушені покриття облагороджують розрівнювальною рідиною.

3. Висушування лакофарбових покриттів.

У технологічному процесі опорядження операція сушіння найчастіше повторюється і є найбільш тривалою (на висушування іноді витрачається 95% усього часу, потрібного для опорядження). Для вдосконалення технології опорядження велике значення має скорочення строків висушування лакофарбових покриттів без зниження їхньої якості. Це дасть змогу не тільки скоротити тривалість виробничого циклу і виробничих площ, а й організувати безперервно-поточний процес опорядження – на конвеєрах, автоматичних і напівавтоматичних лініях. На тривалість висушування лакофарбових покриттів найбільше впливає температура навколишнього повітря. Чим вища температура, , тим швидше висихає покриття. Температуру треба підвищувати послідовно залежно від застосовуваних лакофарбових матеріалів. Висушувати лакофарбові покриття можна такими способами: конвекційним, терморадіаційним, фотохімічним та акумулюванням теплоти на поверхні деревини.

При конвекційному способі висушування випаровування розчинників найінтенсивніше відбувається з верхніх шарів, що сприяє створенню на поверхні покриття плівки, яка гальмує вихід пари з нижньої її частини. З прискоренням процесу висушування в покритті утворюються бульбашки з пари розчинника. Для усунення цього дефекту висушування ведуть ступеневим методам, тобто сушильну камеру розмежовують на зони.

Терморадіаційний спосіб висушування полягає в опроміненні опоряджувальної поверхні інфрачервоними променями. Вони проникають крізь лаковий шар і на деяку глибину в деревину, де перетворюються на теплову енергію, нагріваючи поверхню деревини. Нагріта поверхня деревини віддає тепло лаковому шару, внаслідок чого плівка знизу висихає в кілька разів швидше, ніж при конвекційному способі, а покриття стає рівним і гладеньким без бульбашок.

Фотохімічний спосіб висушування полягає в тому, що поліефірні покриття тверднуть внаслідок полімеризації під дією ультрафіолетових променів при наявності сенсибілізатора (для гарячого – антрахінон, для холодного – бензоїн). Переваги цього способу в тому, що поліефірне покриття швидко твердне.

Економічно вигідним є спосіб висушування акумулюванням теплоти на поверхні деревини. Він полягає в нагріванні опоряджуваної поверхні перед нанесенням на неї лакофарбового матеріалу. Висихання починається знизу від нагрітої поверхні, що значно прискорює його. Крім того, опоряджувальні матеріали можуть бути більш густими, бо, попадаючи на нагріту поверхню, вони добре розпливаються по ній, а це дає значну економію розчинників і роздрібнювачів.

Режим висушування лакофарбових покриттів обирають залежно від типу плівкоутворювального матеріалу, способу нагрівання покриття та його товщини.

4. Облагороджування лакофарбових покриттів.

Найкращими лакофарбовими покриттями є ті, що мають дзеркально гладеньку поверхню. Проте під час опорядження на поверхні плівки завжди утворюються нерівності, які умовно поділяють на хвилястість і шорсткість. При облагороджуванні покриттів усі ці нерівності мають бути усунені.

а) Вирівнювання поверхні лакофарбових покриттів шліфуванням.

Для вирівнювання поверхні висушеного лакофарбового покриття застосовують шліфування, яке виконують переважно шліфувальними шкурками, рідше – шліфувальними пастами.

Вирівнювання поверхні шліфувальними пастами полягає у знятті виступу (хвилі); при цьому зменшується товщина нанесеного на деревину шару лакофарбового покриття. Шліфувати можна будь-яку поверхню як ручним, так і механізованим способом.

Для механізованого шліфування лакофарбових покриттів застосовують різноманітне устаткування: ротаційні і дискові апарати і верстати, ручні вібраційні апарати та стрічкошліфувальні верстати.

Перед шліфуванням нітроцелюлозних покриттів поверхню зволожують уайт-спиритом або сумішшю його з гасом , щоб пом’якшити верхній шар плівки і запобігти її спалахуванню. Шліфуючи поліефірні покриття, поверхню не зволожують, бо ці покриття утворюються внаслідок хімічної реакції (тверднуть) і стійкі проти нагрівання.

Для проміжного шліфування лакових покриттів, при якому видаляються тільки поверхневі дефекти і лакова плівка зшліфовується на 6-10 мкм, застосовують віброшліфувальні верстати.

б) Розрівнювання поверхонь лакофарбових покриттів тампоном.

Розрівнювати поверхню сухого розчинного лакофарбового покриття можна тампоном, змоченим розчинником. При змочуванні поверхня трохи розм’якшується, набухає, а під тиском і рівномірною дією тампона розрівнюється. Розчинювальна здатність рідини не повинна бути надто великою, щоб не зруйнувалася плівка.

Для розрівнювання нітролакових покриттів випускаються спеціальні розчинні суміші. Процес розрівнювання відбувається тим краще, чим рівномірніше нанесена плівка. При нерівномірному нанесенні плівки потрібна значно більша кількість розчинника, довше триває процес розрівнювання і сушіння. Крім того, поверхня надто набухає, а це призводить до об’ємної усадки покриття при висиханні нерівностей.

При розрівнюванні розчинниками товщина покриття може бути значно тоншою, ніж при вирівнюванні шліфуванням.

Розрівнювання розчинником за допомогою тампона потребує менших затрат праці, ніж шліфування, але цей спосіб менше піддається механізації.

Складання меблевих виробів.

1. Конструктивні елементи меблевих виробів.

Складання меблевих виробів є багатоступеневим процесом і залежить від складності конструкції виробу та його конструктивних елементів.

Кожен меблевий виріб складається з таких конструктивних елементів:

- деталі масивні (виготовлені із суцільного відрізка деревини), клеєні або зібрані (у вигляді клеєних облицьованих брусків, гнуто клеєних щитів та ін.);

- вузли, тобто рамки, коробки та щити (основи, бічні стінки, дверцята та ін.). що мають самостійне конструктивне значення;

- групи, які складаються з простих вузлів окремих деталей;

- вироби, які складаються з деталей вузлів і груп.

Здебільшого деталі спочатку складають у вузли, після обробки вузлів (іноді й опорядження) – у групи, і вже потім деталі, вузли і групи – у вироби.

Залежно від конструкції виробів ця послідовність може бути порушена. Звичайно, прості вироби доцільніше складати з окремих деталей відразу у вироби. Вироби з великою кількістю деталей складати відразу не раціонально, бо це дуже важко і мало продуктивно. Тому цей процес складання поділяють на самостійні складальні операції.

Для складання будь-якого виробу важливе значення має точність виготовлення кожного елемента. Точно виготовлені деталі складають у вузли за допомогою столярних з’єднань і клею. Складаючи рамки або коробки, клей наносять на стінки шипів і провушин. Нанесення клею тільки на один бік з’єднувального елемента не забезпечить високої міцності, тому що одна деталь з другою з’єднується не накладанням, а всуванням. При цьому ребрами гнізда або торцями шипа зчищається велика кількість клейового розчину, і це послаблює з’єднання.

Якщо складений вузол додатково кріпиться гвинтами, металевими кутниками та іншими скріплювальними елементами, то його спочатку обтискують, а потім скріплюють. Для обтискування вузлів при складанні їх застосовують верстати з ручним і механізованим приводом – вайми. Конструкції складальних вайм залежать від конструкції вузлів, які на них складатимуться.

2. Загальне складання меблевих виробів.

У меблевому виробництві процес загального складання може бути послідовно і паралельно розчленованим.

При послідовно розчленованому складанні операції виконують у відповідній послідовності до утворення готового виробу. Наприклад, спочатку формують корпус виробу, а потім уже до корпусу кріплять усі інші вузли й деталі, а також допоміжні елементи (шафа для одягу, тумба під телевізор тощо).

При паралельно розчленованому складанні деталі і вузли складають в окремі групи незалежно одна від одної, і потім уже ці групи складають у вироби.

Як при послідовному, так і при паралельному складанні весь процес можна поділити на чотири основні етапи:

- формування корпусу виробу;

- кріплення до корпусу нерухомо з’єднаних з ним вузлів і деталей, які надають виробу стійкості (задня стійка, напрямні ходові бруски та ін.);

- кріплення до корпусу рухомо з’єднаних з ним частин (дверцят, ящиків тощо);

- зовнішнє оформлення виробу, тобто кріплення деталей декоративного призначення (розкладок, штапиків, фурнітури та ін.).

В окремих випадках ця послідовність може бути дещо порушена, якщо внаслідок цього можна уникнути додаткової операції. Наприклад, після формування корпусу кріплять рухомі частини, а потім йому надають стійкості, прикріплюючи нерухомо з’єднані з ним вузли і деталі. Ця перестановка етапів дає можливість встановити дверцята в корпус так, щоб вони вільно закривались без додаткового припасування. А кріплення після цього нерухомих частин дасть змогу зафіксувати корпус у потрібному положенні. При цьому ми уникаємо додаткового припасування дверцят.

Корпус будь-якого меблевого виробу складається з нижньої і верхньої основ (або кришки) і двох бічних стінок, з’єднаних за допомогою шкантів і клею, а в розбірних виробах за допомогою стяжок.

Для щільного прилягання з’єднувальних елементів при складанні корпусу його треба обтискувати так само, як і вузли. Корпус обтискують ваймами. Окремі вайми застосовують тільки для обтискування корпусу, попередньо зібраного вручну, а в деяких корпус складають без попереднього з’єднання шипів з провушинами. В таких ваймах є фіксатори, і напрямні, які забезпечують точне попадання шипів у гнізда спряжуваних елементів.

Вайми використовують не тільки для обтискування корпусу виробу, а й для кріплення нерухомо з’єднаних з ним частин і надання йому стійкості. Такі складальні вайми називають стапелями.

При стапельному складанні виріб складають у спеціальному пристрої (стапелі), який забезпечує його фіксацію і обтискування. Застосування стапельного складання полегшує виконання складальних операцій, підвищує точність складання і, звичайно, продуктивність праці.

Конвеєрне складання здійснюють на послідовно розміщених робочих місцях. Складальним конвеєром називають транспортний пристрій (стрічковий, ланцюговий, тросовий тощо) для переміщення деталей, вузлів і виробів від одного робочого місця до другого. Для складання меблів найпоширеніші ланцюгові й тросові конвеєри з поперечними брусками, які захоплюють і пересувають вироби. Найефективнішим є поєднання конвеєрного складання із застосуванням стапелів (де це можливо).

Важливим фактором для конвеєрного складання є виконання всіх операцій за однаковий проміжок часу, тобто синхронність.

Організація технічного контролю та його функції.

Основні функції здійснення технічного контролю покладаються на самостійний підрозділ підприємства – відділ технічного контролю (ВТК). Його очолює начальник ВТК. Склад і структура ВТК, а також правила і обов’язки його працівників визначаються «Положеннями про відділ технічного контролю», затвердженим керівником підприємства. Це положення в кожному окремому випадку розробляється згідно з положенням про відділ технічного контролю підприємства.

Начальник ВТК підпорядковується безпосередньо керівнику підприємства, працівники ВТК – начальнику ВТК і в своїй діяльності не залежать від інших відділів підприємства.

 Основна частина контролерів ВТК працює у виробничих цехах підприємства. В кожному цеху створюється група технічного контролю, яка є органом ВТК цеху. В окремих випадках при порівняно малому обсязі виробництва в цехах визначають по одному контролеру з апарату ВТК. Коло обов’язків цехових контролерів дуже широке й охоплює майже всі види контролю.

Цехові контролери перевіряють продукцію, яка виготовляється, згідно з вимогами чинної документації, оформляють на прийняту продукцію документи, ведуть облік і аналіз браку, знаходять причини і винуватців браку, беруть участь у розробці заходів щодо покращення якості продукції, контролюють своєчасні перевірки обладнання і оснащення.

Кінцева продукція , що виготовляється підприємствами, поставляється споживачеві тільки після прийомки її ВТК і оформлення в установленому порядку документа, який підтверджує якість або маркірування продукції.

Виконання вимог начальника ВТК щодо якості продукції, яка випускається, обов’язкове для всіх підрозділів підприємства.

Розпорядження начальника ВТК про припинення прийомки і відвантаження продукції може бути відмінене тільки письмовою вказівкою керівника підприємства.

 

 

                      Використана література.

1. Шумега С.С. Иллюстрированное пособие по производству столярно-мебельных изделий. – М.: Экология, 1991

2. Шумера С.С. Технологія виготовлення художніх меблів. – К.: Вища школа, 1994