Основу правового статусу індивіда утворюють правовідносини громадянства. Сутність громадянства полягає у взаємовідносинах людини і держави.
У вітчизняній науці міжнародного права і законодавстві з питань громадянства є багато визначень інституту громадянства, але, як вважається, усі вони грішать певною неповнотою, а іноді й суперечливістю.
Так, наприклад, у семитомному «Курсі міжнародного права» міститься наступна дефініція громадянства: «Громадянство — це стійкий правовий зв'язок фізичної особи з державою, що виражається в сукупності їхніх взаємних прав і обов'язків і означаючий підпорядкування даної особи суверенній владі відповідної держави незалежно від свого місцезнаходження... Громадянство — це юридична приналежність тієї або іншої особи до державно організованого суспільства. Громадянство — стійкий правовий зв'язок, оскільки навіть у випадку тривалого перебування громадянина за кордоном він не переривається».
З приводу такого формулювання громадянства виникає ряд питань. По-перше, викликає сумнів, що громадянин, незалежно від свого місцезнаходження, підлеглий суверенній владі держави своєї громадянської приналежності, тому що, знаходячись у якості іноземця на території іншої держави, він, безумовно, підлеглий юрисдикції держави перебування. По-друге, на території будь-якої держави (державно організованого суспільства) у будь-який час знаходяться не тільки громадяни даної держави, але й інші особи — іноземці й особи без громадянства (апатриди), які у даний момент мешкають на її території, складаючи її населення.
Закон України «Про внесення змін у Закон України «Про громадянство України» від 16 квітня 1997 року закріплював таке формулювання громадянства України, котре визначало останнє як постійний правовий зв'язок особи й Української держави, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. На наш погляд, дана законодавча дефініція страждала ущербністю, тому що при її буквальному розумінні і реалізації громадянин України за своєю волею не вправі був вийти з громадянства, тому що воно являло собою постійний зв'язок особи і держави. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року містить, на наш погляд, навпаки, досить спрощене визначення громадянства — «громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках».
Тому найбільш оптимальним формулюванням громадянства представляється наступне: громадянство — це політико-правовий зв'язок особи і держави стійкого характеру, у результаті якого між ними виникають взаємні права й обов'язки.
Як уявляється, у цьому формулюванні містяться усі найважливіші ознаки громадянства:
— громадянство — це правовий зв'язок особи і держави (суб'єкти цього відношення пов'язані юридичними правами й обов'язками);
— юридичні права й обов'язки між суб'єктами правовідносин громадянства косять взаємний характер: держава вправі вимагати від особи поваги і дотримання своїх законів, але в той же час зобов'язана здійснювати захист цієї особи як на своїй
території, так і за її межами; особа ж, у свою чергу, має право вимагати від держави забезпечення такого захисту, але в той же самий час вона зобов'язана додержуватися її законів;
— громадянство — це політичний зв'язок особи і держави, тому що припускає той або інший ступінь участі особи в управлінні справами держави і суспільства: участь у виборах, референдумах, сплату податків та ін.;
— сталість такого зв'язку припускає наявність потенційної можливості його розірвання (особа вправі вийти з громадянства на підставі свого волевиявлення і на підставах, передбачених законодавством).
Таким чином, суть політико-юридичного статусу особи як громадянина конкретної держави полягає в участі індивіда в справах по управлінню суспільством і державою, активному користуванню своїми правами і сумлінному виконанню обов'язків, покладених на нього законом. Причому встановлення такого статусу є винятковою прерогативою даної держави. Але в деяких випадках це породжує колізію норм про громадянство різноманітних держав, що може знайти своє вирішення тільки на рівні міжнародного права за допомогою укладання відповідної угоди між зацікавленими державами. Насамперед це стосується ситуації подвійного громадянства в силу законодавства про громадянство держав, кожна.з яких визнає даного індивіда своїм громадянином. У принципі, обидві такі держави звичайно не визнають приналежність даного індивіда громадянству іншої держави. Але це лише ускладнює становище відповідного індивіда, оскільки, знаходячись у межах юрисдикції однієї держави, він може бути притягнутий до відповідальності за деякі діяння, які він учинив у межах території іншої держави в якості її громадянина. Тому заінтересовані держави укладають іноді угоди про ситуацію подвійного громадянства, щоб мінімізувати наслідки такої ситуації для індивіда або взагалі її виключити. У Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року нашою державою признавалася можливість подвійного громадянства, що виникає на основі міжнародних угод, котрі укладаються Україною. Хоча в договірній практиці України такі приклади були відсутні. Проте вже в Конституції України 1996 року закріплене положення про те, що в Україні існує єдине громадянство (стаття 4), яке знімає проблему виникнення подвійного громадянства до громадян України. Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року серед принципів законодавства України про громадянство (стаття 2) закріплює принцип єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною від визнається лише громадянином України.
Слід пам'ятати, що в колишньому СРСР було законодавчо встановлено також подвійне, або одночасне громадянство відповідних осіб — статус громадянина СРСР і одночасно статус громадянина союзної республіки, на території якої він постійно мешкав. При переїзді в іншу союзну республіку на постійне місце проживання відповідно змінювалося і республіканське громадянство. Оскільки громадянство — це юридична приналежність індивіда до організованого в дану державу суспільства, а союзні республіки СРСР, по суті, державами не були, то категорія «громадянин союзної республіки» була юридичною фікцією. На практиці це було викликано необхідністю врегулювання питань про умови голосування при виборах органів влади союзної республіки і забезпечення інших політичних прав громадян СРСР. Проте, виходячи із сучасних критеріїв, для цього достатньо було б просто розрізняти громадян СРСР, які постійно мешкають на території даної союзної республіки і знаходяться в ній тимчасово.
У доктрині міжнародного права і національного законодавства деяких держав замість терміна «громадянство» використовується термін «підданство», причому в якості цілком рівнозначних. Як представляється, ці терміни не є рівнозначними. Підданство відрізняється від громадянства насамперед тим, що воно:
— по-перше, є інститутом монархічної держави і означає політико-правовий зв'язок підданого з монархом;
— по-друге, такий правовий зв'язок характеризується не взаємним і рівнообов'язковим, як при громадянстві, а одностороннім характером: підданий виконує перед монархом тільки обов'язки, а монарх щодо індивіда має тільки права;
— у третіх, в історичній ретроспективі інститут підданства передував виникненню інституту громадянства, що вперше з'являється в епоху буржуазних революцій.
Варто враховувати, що в деяких сучасних монархіях інститут підданства, там де він ще офіційно існує, нічим не відрізняється від інституту громадянства. Так, наприклад, в Акті про британське підданство від ЗО липня 1948 року (п. 2 статті 1, Частина 1) указувалося: «Вираз «британський підданий» і вираз «громадянин Співдружності» мають те саме значення». У більшості ж держав із монархічною формою правління використовується поняття громадянства.
Щодо громадянства можуть бути виділені правові стани індивіда,.який знаходиться в будь-який час на території конкретної держави.
Громадянин (патрид) — це особа, яка має докази приналежності до громадянства даної конкретної держави. В Україні громадянин України — це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України. Документами, що підтверджують громадянство України, є:
1. Паспорт громадянина України;
2. Свідоцтво про належність до громадянства України;
3. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
4. Тимчасове посвідчення громадянина України;
5. Проїзний документ дитини;
6. Дипломатичний паспорт;
7. Службовий пасорт;
8. Посвідчення особи моряка;
9. Посвідчення члена екіпажу;
10. Посвідчення особи на повернення в Україну.
Особа без громадянства (апатрид, аполід) — це особа,
яка знаходиться на території конкретної держави і не має доказів приналежності до громадянства якоїсь держави взагалі. У місці свого перебування апатрид одержує документ, що засвідчує його особистість і правовий стан. В Україні таким документом є посвідка на проживання.
Особа з подвійним або множинним громадянством (біпатрид) — це особа, яка має доказ приналежності до громадянства двох і більше держав. У цьому випадку таким доказом виступають паспорти або інші документи громадянина двох або декількох держав. У цьому випадку іноді виникає необхідність визначення ефективного громадянства, що особливо важливо в колізійному праві при участі таких осіб у цивільно-правових відносинах, ускладнених іноземним елементом (цивільних, сімейних, трудових та ін.).
Іноземний громадянин — це особа, яка знаходиться на території конкретної держави і не є її громадянином, але має докази приналежності до громадянства іншої держави. У якості такого доказу виступає паспорт громадянина (підданого) іноземної держави.
Особливу увагу слід звернути на застосування терміна «іноземці», використовуваного в законодавстві багатьох держав. Виходячи з положень статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 року, «іноземцями визнаються іноземні громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, і особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства якої-небудь держави». Таким чином, цей термін носить збірний характер, його систематичне тлумачення дає нам розуміння того, що в коло осіб, які є іноземцями, входять не громадяни конкретної держави, а тільки іноземні громадяни й особи без громадянства (апатриди), які знаходяться на території цієї держави. Слід зазначити, що Закон України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року використовує як термін «іноземець» , під яким розуміє особу, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто фактично іноземного громадянина, так і термін «особа без громадянства», під яким розуміє особу, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином, тобто апатрида.
На наш погляд, таке використання термінів не є вдалим, та призводить до плутанини.
Національне законодавство багатьох держав розрізняє декілька категорій іноземців: постійно проживаючих на території держави; перебуваючих (які знаходяться) тимчасово у державі; володіючих дипломатичним імунітетом; біженців та ін., правове становище кожної із яких має свої особливості.
Так, наприклад, згідно зі статтею 1 Закона України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року:
— проживання на території України на законних підставах — це проживання в Україні іноземця чи особи без громадянства, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну чи тимчасову прописку на території України, або зареєстрували на території України свій національний паспорт, або мають посвідку на постійне чи тимчасове проживання на території України, або їм надано статус біженця чи притулок в Україні;
— безперервне проживання на території України — це проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік — 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.
Порівняльний аналіз нормативно-правового регулювання інституту громадянства, а також його міжнародно-правова регламентація, дає можливість виділити визначені субінститути громадянства. Такі субінститути виділяються за основними, приблизно однорідним за змістом, розділами законів про громадянство багатьох держав, зрозуміло, з урахуванням особливостей норм, що містяться у різних законах.
У відповідності зі сказаним можна виділити наступні групи субінститутів законодавства про громадянство:
Загальні положення (субінститути)
1. Поняття громадянства та принципи його законодавчого регулювання.
2. Подвійне громадянство, безгромадянство й іноземне громадянство.
3. Захист, заступництво і сприяння зберіганню і набуттю громадянства.
Приналежність до громадянства або визнання громадянства
4. Визначення поняття приналежності до громадянства та її найпростіші форми.
5. Визнання громадянства.
6. Особливі форми визначення приналежності до
громадянства в різних країнах.
Набуття громадянства, його способи, і умови
7. Визначення (закріплення) підстав і інших загальних умов набуття громадянства.
8. Приймання у громадянство, його реєстрація й оптація.
9. Відновлення в громадянстві.
Припинення громадянства
10. Підстави (види) припинення громадянства.
11. Вихід із громадянства.
12. Втрата і позбавлення громадянства.
Інші субінститути законодавства про громадянство: набуття громадянства народженням і зміна громадянства дітей; громадянство недієздатних осіб; державні органи у справах громадянства і їх повноваження; виконання рішень у справах про громадянство і їх оскарження — охоплюють не тільки суміжні інститути сімейного, цивільного, конституційного й адміністративного законодавства конкретних держав, але і знаходять своє закріплення в багатосторонніх міжнародних угодах між державами з питань громадянства.