Поняття «договір» у Віденських конвенціях вживається як родове поняття, що охоплює усі види міжнародних договорів.
Міжнародні договори класифікуються на різних підставах:
І. За кількістю учасників:
1) односторонній міжнародний юридичний акт. Його виділення в якості самостійного виду міжнародного договору деякі автори пояснюють наявністю процесу одностороннього волевиявлення суб'єкта міжнародного права, що, правда, викликає юридичні наслідки тільки для цього суб'єкта. До таких односторонніх юридичних актів належать:
— Нотифікація — повідомлення в установленій формі факту, із якого можуть випливати юридичні наслідки (вони з'являються в тому випадку, якщо держава, котра нотифікує, бере на себе одностороннє зобов'язання, наприклад відшкодувати збиток, вивести війська);
— Визнання — може мати форму як нотифікації, так і будь-яку іншу. Тут важливий сам факт закріплення державної волі, що перетворює фактичне становище в юридичне (наприклад, визнання de jure);
— Протест — є дією зворотною визнанню. Його сутність складається в невизнанні законності чого-небудь (наприклад, невизнанні окупації одною державою частини території іншої держави). Протест повинен завжди походити від компетентного органу протестуючої держави, як правило, її спеціалізованого органу зовнішніх зносин (міністерства закордонних справ);
— Відмова — це акт, що викликає наслідки тільки з волі того, хто відмовляється. У міжнародній практиці склався звичай, відповідно до якого можна відмовитися від прав, але не можна відмовитися від обов'язків. Але неможливо відмовитися і від усіх прав. Наприклад, не можна позбавити себе прав, необхідних для виконання юридичного зобов'язання перед партнерами за згодою. Але можна відмовитися від прав і обов'язків при оголошенні знов утвореною державою відсутності правонаступництва (tabula rasa) від держави-правопопередниці. Правда, тут не можна відмовитися від зобов'язань, що випливають із укладених правопопередником міжнародних договорів (так зване «правонаступництво придбаних прав»). Для відмови потрібно явне і певним чином виражене зовні волевиявлення держави'— тут бездіяльність є недостатньою.
2) двосторонні договори, у яких беруть участь два суб'єкти. Проте в такому договорі можливі і варіації: з ОДНОГО боку, участь однієї держави, а з іншого боку — декількох;
3) багатосторонні договори, у яких беруть участь три і більше суб'єкти;
Слід виділити так звані загальні багатосторонні договори, що укладаються між декількома державами, але з питань, що становлять інтерес для більшості держав-членів світового співтовариства. На Віденській конференції 1968-1969 років делегація УРСР внесла проект визначення загального багатостороннього договору як такого, що пов'язаний із питаннями, котрі представляють загальний інтерес для міжнародної спільності держав. Крім того, нею було запропоновано сформулювати ще одне доповнення щодо таких договорів: «Всі держави мають право на участь у загальних багатосторонніх договорах у відповідності із принципом суверенної рівності». Прикладом такого договору є Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою 1963 року, що спочатку був укладений між СРСР, США і Великобританією. З огляду на особливий характер об'єкта правового регулювання цього договору, до нього згодом висловили бажання приєднатися й інші держави. Але договір наділив початкових учасників особливими правами: договір набирає сили за умови його ратифікації всіма початковими учасниками (ст. 3); їхня згода необхідна і для прийняття поправок (ст. 2). Отже, без участі будь-якої з початкових держав-учасниць, договір утратив би своє значення.
II. За сферою і силою дії:
1) універсальні договори — у них беруть участь
практично всі держави-члени світового співтоварис
тва (наприклад, Статут 00Н);
2) регіональні договори — у них беруть участь держави певного географічного регіону, на який поширюється дія цього договору (наприклад, учасниками Європейської конвенції про громадянство 1997 року є європейські держави-члени Ради Європи);
3) субрегіональні договори — у них беруть участь держави всередині певного географічного регіону (наприклад, договори про створення Єврорегіонів);
III. За ступенем відкритості:
1) відкриті договори — у них бере участь і до них управі приєднатися будь-яка заінтересована держава. Такі договори, як підкреслюється у Віденській
декларації про універсальність 1969 року, «повинні бути відкриті для загальної участі»;
2) закриті договори — у них коло учасників заздалегідь визначене.
IV. У залежності від суб'єкта, що укладає договір:
— міждержавні договори (укладаються від імені держави);
— міжурядові договори (укладаються від імені уряду);
— міжвідомчі договори (від імені органів виконавчої влади держави — його міністерств і відомств).
V. У залежності від форми договору:
договір у писемній формі — більшість міжнародних договорів у даний час укладається в такій формі;
договір в усній формі — так звана «джентльменська угода», зустрічається досить рідко. її прикладом може служити джентльменська угода про правила процедури III Конференції ООН з морського права, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН 16 листопада 1973 року. VI. У залежності від об'єкта міжнародно-правового
регулювання:
— договори політичні;
— угоди з правових питань;
— угоди з прикордонних питань;
— угоди з економічних питань;
— угоди з питань транспорту і зв'язку;
— угоди з питань охорони здоров'я;
— угоди з питань війни.
Слід зазначити, що така об'єктна класифікація, яка на практиці не має юридичного значення, застосовувалася ще МЗС СРСР у діючих Збірниках, що публікувалися ним, котрі укладаються СРСР з іноземними державами.
У міжнародному праві існують вимоги, які пред'являються до міжнародних договорів, що укладаються:
1) наявність правоздатного суб'єкта;
2) наявність відповідного об'єкта угоди;
3) наявність вільного волевиявлення сторін. Наприклад, до 1917 року в міжнародному праві існував принцип: «хоча я укладаю міжнародний договір під тиском, але я його бажаю», тобто переможена агресором сторона одержувала нав'язаний договір, який потрібно було підписувати і виконувати. В даний час такий примус може послужити підставою для визнання договору недійсним;
4) дотримання установленої форми.
При укладанні міжнародних договорів форма міжнародного договору грає важливу роль і має конституйоване значення для його справжньості.
Форма міжнародних договорів містить у собі:
— мову міжнародного договору. В історичному аспекті найбільш поширеними мовами міжнародного договору були спочатку латинська, а потім французька. В даний час укладання двосторонніх договорів здійснюється мовами договірних сторін, у договорі робиться позначка про те, що тексти договорів мають рівну юридичну чинність (автентичні). Іноді, коли в одній із мов недостатньо розвинена термінологічна база, двосторонні угоди можуть укладатися трьома мовами.
Оформлення багатосторонніх договорів відбувається однією або декількома мовами. На інші мови робляться офіційні переклади, що завіряються депозитарієм договору і потім передаються учасникам договору. Іноді такі переклади не робляться. Так, наприклад, ряд договорів, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав, був оформлений однією мовою — російською. При укладанні міжнародного договору в рамках міжнародних організацій або міжнародних конференцій використовуються офіційні або робочі мови цих міжнародних структур.
Офіційними є мови, якими ведеться дискусія в головних органах конференції або організації, укладаються або публікуються офіційні документи (протоколи, рішення, заключні акти і т.п.).
Робочі мови — це мови, використовувані для обговорення питань у робочому допоміжному Органі конференції або організації чи при розробці тексту документів у них. Так, наприклад, укладання договорів у рамках 00Н відбувається англійською, іспанською, китайською, російською і французькою мовами — п'ятьма робочими мовами цієї організації (її Генеральної Асамблеї, комітетів і підкомітетів), що одночасно є й офіційними мовами. На Нараді з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року, результатом якої стало прийняття Заключного акта — важливого міжнародного документа договірного характеру, офіційними були шість мов — англійська, іспанська, італійська, німецька, російська, французька;
— структуру міжнародного договору. Структура міжнародного права у Віденських конвенціях не регламентована. Міжнародні договори, як правило, складаються з: преамбули (у ній вказуються цілі укладання даного договору, сторони договору, загальновизнані принципи міжнародного права, на базі яких укладається договір та ін.); основної (центральної) частини (вона включає предмет, об'єкт договору, права й обов'язки сторін за договором, умови і засоби виконання договірних зобов'язань); заключної частини (у ній встановлюються умови вступу договору в силу, термін його дії, порядок припинення дії, порядок продовження терміну дії і т.п.). Іноді договори супроводжуються додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури вирішення спорів, схеми, карти і т.д.
Слід мати на увазі, що всі частини договору мають однакову юридичну чинність і застосовуються з урахуванням кожної із них.
Договір може ділитися на статті, параграфи; договори великого обсягу можуть підрозділятися на розділи (частини), що або іменують або нумерують, іноді використовують нумерацію і найменування розділів одночасно;
— найменування міжнародного договору. Відповідно до Віденських конвенцій, що використовують, до речі, тільки єдиний термін «міжнародний договір», юридичної різниці між договорами в залежності від їхнього найменування не існує. Хоча слід зауважити, що деякі найменування в результаті їхнього тривалого вживання на практиці як би закріпилися за певними видами міжнародних договорів.
Існують такі найменування міжнародних договорів:
— трактат — багатосторонній міжнародний договір, що установлює взаємовідносини між його учасниками з яких-небудь політичних питань (наприклад, Берлінський трактат 1878 року. Він був укладений державами-учасницями Берлінського конгресу — Австро-Угорщиною, Великобританією, Німеччиною, Італією, Туреччиною і Францією і підтвердив незалежність Чорногорії, Сербії і Румунії. Відповідно до нього Північна Болгарія стала незалежною державою, а Південна Болгарія залишилася під владою турецького султана, отримавши статус адміністративної автономії; Австро-Угорщина окупувала Боснію і Герцеговину; до Росії відійшли устя Дунаю, фортеці Каре, Ардаган, Батум з округами);
— договір — найбільш поширене найменування різноманітних угод між державами з політичних, економічних, культурних, соціальних та інших питань;
— пакт — двостороння або багатостороння угода між державами, що укладають з якої-небудь однієї важливої політичної проблеми (наприклад, Пакт про ненапад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права і т.п.);
— угода — це міждержавний договір, що підписується зазвичай від імені уряду і, як правило, не підлягає ратифікації;
— конвенція — міжнародна угода, що укладається в якійсь спеціальній галузі з цілого ряду питань (про режим використання морських вод, з екологічних питань, в галузі охорони прав людини і т.п.); .
— декларація — одностороння заява однієї або
декількох держав, у якій висловлюється її (їх) точка
зору на яку-небудь одну важливу проблему (наприклад,
Декларація прав людини 1948 p.);
— конкордат — міжнародний договір, однією зі сторін якого виступає Ватикан, що укладається папською державою з державами, де національною релігією є католицизм, його предметом виступає стан католицької церкви в даній країні та її відносини з папським престолом (Італійський конкордат, Польський конкордат);
— картель — угода, що частіше всього укладається з питань обміну військовополоненими або видачі злочинців;
— «модус вівенді» («засіб існування») — угода тимчасового характеру, що згодом повинна бути замінена іншою, постійною угодою;
— обмін нотами або пам'ятними записками — носить характер міжнародної угоди, тільки якщо тексти нот за своїм змістом ідентичні. Така форма угод має досить широке поширення — із 4838 договорів, укладених державами й опублікованих Лігою Націй за 1920-1946 роки, майже 25% були оформлені в порядку обміну нотами. З 1000 перших угод, зареєстрованих у Секретаріаті ООН, 280 відносилося до категорії оформлених у порядку обміну нотами;
— комюніке — найчастіше цей документ містить у собі офіційне повідомлення міжнародного характеру (про початок, хід або завершення сесій міжнародних організацій або їх органів, про хід поточних військових дій і т.д.) і міжнародним договором не є. Інтерес в аналізованому аспекті представляє спільне комюніке, що має характер офіційного повідомлення за підсумками міжнародних переговорів. У такому повідомленні поряд з інформаційним матеріалом містяться указівки на позицію сторін з аналізованих ними питань міжнародного життя, заяви про їхні наміри, оцінки. Крім того, у такому документі можуть бути зафіксовані зобов'язання сторін про відповідний характер і спосіб їхніх дій і поводження, спільні зусилля у досягненні мети. У цих частинах комюніке може носити міжнародно-правовий характер і мати міжнародно-правове значення, тобто виступати в якості міжнародного двостороннього або багатостороннього договору;
— акт — це позначення міжнародного зобов'язання або односторонньої заяви урочистого і декларативного характеру (наприклад, Заключний Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року);
— меморандум — дипломатичний документ відповідної держави, у якому докладно фіксується фактична сторона міжнародного питання. Меморандум є формою односторонньої заяви держави і відрізняється від декларації тим, що торкає менше важливих проблем. Меморандум може бути 2 видів: а) як додаток до особистої або вербальної ноти з метою скорочення її тексту або більш докладного викладу питання, що торкається в ній; б) як самостійний документ, що передається особисто або пересилається з кур'єром. У першому випадку меморандум друкується на папері без герба, на ньому не ставиться номер, печатка, місце і дата відправлення, не вказується адреса. Меморандум, що є самостійним документом, друкується на нотному бланку з указівкою місця і дати відправлення, проте печатка і номер не ставляться;
— протокол — офіційний документ допоміжного характеру, за допомогою якого доповнюється, уточнюється міжнародний договір. Протокол може бути доповненням до основного договору або мати самостійний характер, але в цьому випадку він буде пов'язаний із виконанням раніше укладеного договору (наприклад, Протокол про закінчення виведення радянських військ із Чехословаччини від 9 листопада 1991 року). Іноді протоколом може іменуватися угода, що має важливе міжнародне і політичне значення і, отже, така, яка носить самостійний характер (наприклад, Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних або інших подібних газів і бактеріологічних засобів 1925 року).