Зіткнувшись з перспективою розширення числа союзників СРСР, США почали формувати глобальну систему блоків з метою не допустити впливу Радянського Союзу.
В 1951 р. в Сан-Франциско був укладений Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. У Манілі в 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок сформовано у 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану. Це був так званий Багдадський пакт, що в 1959 р. після виходу з нього Іраку було перейменовано в СЕАТО.
З іншого боку, СРСР та його союзники створили у травні 1955 р. організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та СРСР). Члени цієї організації взяли на себе зобов'язання утримуватись у міжнародних відносинах від загрози сили або загрози її застосування, брати участь у всіх міжнародних діях, мета яких зміцнення миру і безпеки народів. У разі укладення загальноєвропейської угоди про колективну безпеку Варшавський договір мав припинити своє існування.
Отже, до середини 50-х років "холодна війна" стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючі табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги.
Після успішного випробування атомної зброї в США і застосування її проти японських міст Хіросіма та Нагасакі в СРСР було прискорено розробку атомного озброєння. 5 вересня 1949 р. ТАРС повідомило про успішне випробування атомного пристрою в СРСР.
У 1953 р. в СРСР і США майже одночасно були створені термоядерні бомби.
У 50-ті роки йшло швидке створення і нагромадження в обох країнах нових носіїв ядерної зброї. На основі досягнень німецького ракетобудування часів війни з'явилися могутні міжконтинентальні балістичні ракети. Були побудовані перші атомні підводні човни - ракетоносці. Суперництво СРСР та США набуло форми гонки ракетно-ядерних озброєнь, а воєнно-блокове протистояння стало ядерним.
Таким чином, "холодна війна" перекреслила ту систему колективної безпеки, яка була створена за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій.
Формування регіональних конфліктів. Перший тур "холодної війни" призвів до виникнення регіональних конфліктів, через які пролягла лінія протистояння між наддержавами. Одним з найбільш небезпечних був конфлікт в Кореї.
Не бажаючи втрачати свою зону впливу, США втрутились в цей конфлікт. 15 вересня 1950 р. багатонаціональні сили, основу яких складали війська США, під прапором ООН висадились в місті Інчхон. Наприкінці жовтня 1950 р. вони вийшли на демаркаційну лінію, що розділяла дві корейські держави, і таким чином визволили Південну Корею. Командуючий багатонаціональними силами, американський генерал Макартур, переконав президента США Трумена у необхідності знищення режиму Кім Ір Сена на Півночі і об'єднання Кореї.
У жовтні 1950 р. багатонаціональні сили почали наступ на північ і в листопаді досягли китайського кордону. У цей час в конфлікт втрутився Китай. 26 листопада 1950 р. 300 тисяч китайських "добровольців" перейшли в наступ і примусили багатонаціональні сили відступити південніше демаркаційної лінії. Генерал Макартур запропонував розширити масштаби конфлікту: нанести бомбові удари по Північно-Східному Китаю і встановити блокаду його узбережжя. Президент США Трумен відкинув цю пропозицію, а самого генерала звільнив з посади. Трумен розумів, що СРСР, який направляв тільки своїх льотчиків в Корею, буде змушений втрутитись в цей конфлікт, і великої війни не уникнути. У січні 1951 р. фронт остаточно стабілізувався в районі демаркаційної лінії. У червні 1951 р. СРСР запропонував почати переговори про перемир'я, які завершилися вже після зміни американського президента (ним в 1953 р. став Д.Ейзенхауер) і смерті Сталіна. Обидві сторони домовились про відновлення довоєнного становища.
Після Другої світової війни остаточно визрів конфлікт на Близькому Сході.
Закінчення війни ще більше загострило протистояння між арабами і євреями в Палестині. Прагнучи вирішити цей конфлікт, англійці, які управляли цими територіями, розробили план розподілу Палестини. Араби відкинули цю ідею. По закінченні Другої світової війни стало очевидним проголошення незалежності Палестини. Вона стає місцем постійного насильства. Нарешті Англія передала вирішення палестинського питання ООН, яка розробила і утвердила в 1947 р. план поділу Палестини на єврейську і арабську держави. Після проголошення 14 травня 1948 р. держави Ізраїль сім арабських держав розпочали війну (Перша арабо-ізраїльська війна 1948-1949 pp.). Наприкінці 1949 р. при посередництві ООН було укладено перемир'я і встановлено демаркаційну лінію. Ізраїль відстояв своє право на існування, хоча арабські держави його так і не визнали. Арабська палестинська держава не була створена. Частину її території захопив Ізраїль, Західний берег річки Йордан ввійшов до складу Йорданії, сектор Газа був захоплений Єгиптом.
У подальшому араби і євреї воювали ще чотири рази в 1956, 1967, 1973 та 1982 pp.
У 40-х роках виник конфлікт на півострові Індостан. У 1947 р. британський парламент розробив план переходу Індії до незалежності. Планувалось колонію Індія поділити за релігійною ознакою на дві держави: Індію і Пакистан. Територіальні розмежування супроводжувались міжобщинними зіткненнями, в результаті яких загинуло близько 1 млн. чол., а біженцями стали 8 млн' чол. Під час цих зіткнень виникли територіальні суперечки між Індією та Пакистаном через князівство Кашмір. Так сформувався індо-пакистанський конфлікт, який дає про себе знати й сьогодні. Ці дві країни воювали у 1965 р. і 1971 р.
У 40-х роках Англія, Франція, Голландія почали колоніальні війни, які з перервами і змінним успіхом точились до початку 60-х років, поки великі колоніальні держави остаточно змирились з втратою колоніальних володінь. Найбільш криваві і тривалі війни в 40-50-ті роки вела Франція в Індокитаї і Алжирі, Голландія в Індонезії, Англія в Малайзії.

назад |  1 2  | вперед