Риторика Давньої Греції - Риторика - Скачать бесплатно
тобто нетехнічні способи переконання
по його термінології, зв'язуються з виведеними з них висновками. Найбільш
розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, у яких
висновок з логічною необхідністю випливає з посилок як аргументів. Сам
Аристотель досліджував найчастіше зустрічаються силогістичні умовиводи або
коротше, силогізми. Вони докладно досліджуються в «Аналітиках». Але крім
них він звертається також до правдоподібних, або можливісних, міркувань,
які він називає діалектичними, і протиставляє їх доказовим. «Доказ, –
читаємо ми в «Топіці», – мається тоді, коли умовивід будується з істинних і
перших (положень), тобто з таких, знання про які бере свій початок від тих
або інших перших і істинних (положень). Діалектичний же умовивід – це те,
що будується з правдоподібних (положень)». Цікаво відзначити, що він
визначає ймовірне як «те, що трапляється по більшій частині, і не просто
те, що трапляється, як визначають деякі, але те, що може трапитися й
інакше». У цьому визначенні ми можемо помітити подібність із сучасною
частотною інтерпретацією ймовірності. Таким чином, переконливість будь-якої
промови, позиція в суперечці, публічному виступі ґрунтується, відповідно до
Аристотеля, по-перше, на істинності або принаймні правдоподібності
аргументів, що наводяться, доводів, посилок, що він називає нетехнічними,
не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також від
тих методів або логічних правил, за допомогою яких з наявних аргументів
виводяться або, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише в
дедуктивних, доказових умовиводах. У недедуктивних міркуваннях, зокрема
індуктивних, приходиться обмежуватися терміном «наведення».
Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних і
індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель
рекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а саме
замість силогізмів – ентимеми, а в індукції – приклади. Під ентимемою, як
уже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому
пропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потреби
її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди і
роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й до
риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий
приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому
індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями
та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого,
Аристотель проводить у своїй головній праці по риториці. «Що ж стосується
способів доводити дійсним або удаваним образом, – пише він там, – то як у
діалектиці є наведення, силогізм і удаваний силогізм, точно так само є й
тут, тому що приклад є не що інше, як наведення, ентимема – силогізм,
ентимема, що здається – удаваний силогізм. Я називаю ентимемою риторичний
силогізм, а прикладом – риторичне наведення: адже і всі оратори викладають
свої доводи, або наводячи приклади, або будуючи ентимеми, і крім цього не
користуються ніякими способами доказу».
Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у
риториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, –
пише він, – варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, тому
що для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є
ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їх
слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вони
схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за
винятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять на
свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру».
Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами
двох видів: діалектичними та риторичними, у яких посилки мають загальний,
універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентимемами частки
характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа,
або загального місця. «У них, – пише він, – ми говоримо загальними місцями
– топами». У ентимемах частки характеру посилками служать судження, що
відносяться до окремих видів явищ і конкретних подій. Хоча знання останніх
сприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів і
заснованих на них силогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв'язок між
загальним і частковим, по-друге, уміло їх використовувати як
загальновизнані засоби переконання. Така загалом аристотелівська концепція
риторики, що спирається, як ми бачили, скоріше на логіку, ніж на філософію
і діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цього терміну.
На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз усіх
несилогістичних форм міркування, зокрема аналогії й індукції. Його заслуга
полягає в тому, що він значно розширив ті прийоми і методи аргументації, що
ґрунтуються на правдоподібних умовиводах і які широко використовувалися в
публічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча раніше
вони часто ігнорувалися філософами як прості думки.
Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки
аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв,
почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто
хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на
відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у
властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці
питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в
тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною
сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді
випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці.
Саме тому Аристотель і виступив проти софістичної риторики, глибоко
розкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов.
Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «Топіка»,
«Софістичні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебно
мовчати, коли говорять Ісократи» – така легендарна репліка, не без підстави
приписувана йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів
і переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов.
«Є три причини, що збуджують довіру до промовця, – вказує Стагірит, – тому
що є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, – це розум,
чеснота і прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це
відбувається тому, що промовець або невірно міркує завдяки своїй
неразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорить не те, що думає,
або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому не
дає їм найкращих порад .
Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної
природи людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Під
впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана
зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення,
що виражається в гніві, жалі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті часто
впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї
«Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, а
найголовніше – тому, як оратор повинен скористатися ними для досягнення
своєї мети.
З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова
зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати
характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають
презирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою
гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують
смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей
диктує відповідний стиль промови.
Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо,
що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких
ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватність
публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика»
Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідження
найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, котрі зв'язані
з аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася
аристотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переносить
центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних
зборах, у судовому засіданні і т. п. У зв'язку з цим значно розширилися і
збагатилися прийоми і методи аргументації, а разом з ними і можливості
самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент
риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двох
із половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтву
публічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою для
виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його
родоначальник – бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою».
Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на
логічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави і
забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.
|
