Василь Стефаник – майстер психологічної новели - Литература : зарубежная - Скачать бесплатно
=shur@= [email protected]
Його новели – як найкращі народні
пісні, в яких нема риторики, ані
сентиментальності, а тільки наочне,
голе, просте, не підфарбоване життя,
дуже часто сумна дійсність, але
оздоблена золотом найправдивішої поезії.
Іван Франко
ВСТУП
Доля української літератури – доля України. Важко знайти у світовій
історії аналогію, щоб жива мова, мова великого народу систематично
заборонялася й переслідувалася спеціальними державними вердиктами й актами.
Цей геноцид тривав століттями.
За останні триста з гаком років українська література, перебуваючи в
колоніальному становищі, не могла розвиватися на всю силу генетично
закладених у ній можливостей; спираючись на невмирущі скарби народної
творчості, постійно дбаючи про самозбереження й виживання – своє і своєї
підвалини – української мови, вона проходила через утиски й труднощі,
невідомі літературам, які не зазнавали національного гніту.
Кінець ХІХ - початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших
періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає
духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не
задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на
роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в
соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку
культури.
Донедавна українську літературу кінця ХІХ - початку ХХ ст. не
досліджували комплексно, як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням
усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність
оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес
дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що
викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на
проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця
ХІХ – початку ХХ ст.
Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років
ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення
художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.
Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явище
загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів
художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний
розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур
цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в усіх
європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої
системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.
В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. –
період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й
модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
На рубежі XIX-XX ст. українська мала проза стала явищем європейського
масштабу. Плеяда талановитих новелістів — Коцюбинський, Стефаник,
Кобилянська, Черемшина, Винниченко, Яцків — стрімко розширювала естетичні
обрії українського письменства, утверджувала нові стильові напрями. В
такому блискучому контексті твори Василя Стефаника були зустрінуті
найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне і цілковито
новаторське. "З Стефаника безперечно цікава постать саме з художнього
погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна,
— писав С. Єфремов. — У нього широкі можливості: бистре око меткого
спостережника разом з незалежною об'єктивністю художника, вміння різко й
рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ,
знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу картину
яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в
описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів..."
Василь Стефаник – неперевершений майстер соціально-психологічної
новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві. Він
найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки,
Ольги Кобилянської, товариш і спільник у творчій та громадській діяльності
Леся Мартовича та Марка Черемшини. Творчість Стефаника припадає на кінець
ХІХ та початок ХХ століття. Талант письменника найбільше виявився у жанрі
соціально-психологічної новели. Основною темою його творів, як і творів
Леся Мартовича і Марка Черемшини, що становлять разом із Стефаником так
звану “покутську трійцю”, було життя найбіднішого селянства на
західноукраїнських землях. З великою силою слова Василь Стефаник зобразив
трагедії і драми селян, про яких він говорив: “Я люблю мужиків за їх
тисячолітню тяжку історію, за культуру ... За них я буду писати і для них”.
1. Методологія курсової роботи.
1.1. Актуальність теми курсової роботи.
Менше знаємо про нього як про людину. А така інформація теж важлива
для глибшого розуміння творчості письменника, для проникнення в таємниці
його майстерності. Цікавим видається спогад Василя Костащука, який добре
знав Стефаника: “Гарна класична будова тіла, приємні риси обличчя та
благородні рухи творили з нього непересічний тип чоловічої краси. Був
незрівнянним психологом. Інтуїція, якою володів, давала змогу йому
відкривати найтаємніші думки й бажання свого співбесідника, вбирав у слова
те, що інші лише відчували, але назвати того не могли. Коли говорив,
всміхався якоюсь дивною усмішкою: то дивиться з-під брів, то в очі глядів,
ніби зазирав у душу. А як оповідав про щось гірке, то чоло морщив і
хмурився; тоді здавалося, що от-от з буйної чуприни вилетить іскра і
запалить світ”.
Оце вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало
новелам письменника того болю, що гримів, як музика Бетховена. А уривчаста,
нервова фраза зближує його творчість з експресіонізмом – літературно-
мистецьким напрямом, що розвивався в перші десятиріччя ХХ ст.
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких
припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні
і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює
обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних
проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького
просвітянства, “грубого реалізму”, бажання якось наблизитися до новітніх
течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи
реалістичного побутописання.
Стефаник Василь — неперевершений майстер психологічної новели. У
збірках "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Моє слово" (1905)
та інших відобразив тяжкі умови життя західноукраїнського селянства в
Австро-Угорській імперії, практично перемалював всю ту голу бувальщину,
котра охоплювала в ті часи бідноту народу в селі.
У низці новел змалював пробудження в українців Галичини національної
самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального
поневолення ("Могіпігі", "Дурні баби", "У нас все свято" та ін.).
Отже, з сказаного вище, можна сказати, що актуальність обраної теми
полягає у розумінні творів Василя Стефаника, в оцінці становища селянства
XIX століття, морального та духовного, соціально-психологічного буття. Я
вважаю, що вивчення творчості Стефаника вимагає більших знань з історії
України тих часів, для того щоб мати уявлення про дійсні проблеми, з якими
зіштовхується автор у своїх творах.
1.2. Огляд критичної літератури.
Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст.
розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство
творчості молодих українських письменників у статті “З останніх десятиліть
ХІХ віку”: “Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація
письменників, до яких належать О.Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін
Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати
своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері”. У цій
статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей
літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що
відрізняли “нову школу” літератури від “старої”, а в статтях, “Старе й нове
в сучасній українській літературі”, “Принципи й безпринципність” та ін.
продовжив розмову на цю тему.
Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ - початку
ХХ ст. – це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще
вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М.Коцюбинського,
В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх
попередників: “Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури,
що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти
просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і “чистого мистецтва”.
Сучасні літературознавці, зокрема В.Мельник, М.Наєнко, вважають, що
“антинауково було б трактувати її (літературу кінця ХІХ – початку ХХ ст.)
як органічне продовження класичного реалізму”, що “то був ніякий не
реалізм, а те, що пізніше назване модернізмом”.
Сьогодні літературознавці намагаються осмислити процес зміни художніх
методів, стилів та напрямів в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. і
трактують його або як продовження критичного (чи, як його ще називають,
класичного) реалізму, або як початок модернізму (“ранній” модернізм).
Проблема хронологічних рамок українського модернізму і критичного реалізму,
а також письменників, яких називають модерністами чи реалістами,
залишається дискусійною.
Літературну діяльність Стефаник починає 1890 року. Тоді в журналі
“Народ” був опублікований його допис “Жолудки наших робітних людей і
читальні”. Протягом 1890-1897 років він пише свої перші “образки”, тобто
(пісні) ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до писання
реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і
безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають
на ґрунті пригнічення, темноти і нужди.
"Джерелом духовних цінностей" назвав Стефаника Володимир Винниченко.
Загалом слухові образи превалюють у ранній творчості Стефаника.
“Музична інструментованість” його новели помітна і на рівні композиційному,
і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув
це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) і, зрештою,
на рівні слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаника критики
відзначали не раз. І коли під таким "соціальним" кутом подивимося на новели
Стефаника, то мусимо їх поставити генетично безпосередній зв'язок його
творів з бібліографічним викладом історії.
Така реакція критики зумовлена аж ніяк не лише тематичною
злободенністю, зверненням до бурхливої революційної дійсності. Новели
Стефаника приваблювали своєю стильовою, мистецькою самобутністю,
засвідчували утвердження нової манери письма. Василь Стефаник починав як
романтик, хоча в його новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної
поетики, і елементи експресіонізму, і навіть, найбільше, сюрреалізму.
Вражальність у його ранніх речах відчутно превалювала над зображальністю,
це була проза психологічна, ритмізована, навіть не зрідка альтерована, з
дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція
досить хаотична.
Ці ранні новели відбили нетривалий період майже цілковитого прийняття
художником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але
Стефаник був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на
неодномірність дійсності, на драматичне неспівпадання ідеалу і його
реального втілення. Роль захопленого критика не могла довго задовольняти
письменника. У його новелах починають вібрувати складні конфлікти, трагічні
суперечності доби. Життєствердні мотиви все ж продовжують звучати, але
тепер уже художник приймає життя, осмисливши його трагізм, пізнавши велич і
ницість, на які здатна людина.
Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не
лише побуту, але й буття було розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому
пристрасно, нервово, раз у раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей
передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці
часом лунали нотки подиву з приводу того, що Василь Стефаник постав перед
читачем пильним аналітиком і нещадним сатириком. Між тим передумови такої
еволюції можна побачити ще в ранніх творах. Його герої — звичайний люд
села, біднота, вчорашні борці, революціонери почуваються не в своєму часі,
на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого
вони боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії.
1.3. Мета і завдання курсової роботи.
Отже, головною метою моєї курсової роботи є доскональне дослідження
творчості Василя Стефаника, а разом з тим нову літературну течію, яка
виникла на при кінці ХIХ початку ХХ століття. Тому що саме в той період
виникає такий жанр у літературі як психологічна новела, яка висвітлює
справжнє буття того часу. Нова течія реалізму відкриває очі та високо
піднімає голову перед тими всіма перепонами, які не дають вільно дихати
літературному слову, усіма можливостями перешкоджає тому. Саме в той період
(20 – 30 роки ХХ століття) ознаменувались великою кількістю страчених
людських доль. Велика кількість шанованих митців була репресована, або ж в
гіршому випадку, позбавлена життя. Саме тому, мета і завдання цієї роботи
становить зрозуміти те, що хотіли передати письменники того часу своїм
нащадкам.
Описуючи лиху годину, понівеченні долі, соціально-культурне становище
Василь Стефаник прагнув донести до читача злиденність просто людського
життя, тим самим “давлячи” на психіку своїми, дещо сумними, дещо
застережливими або ж жартівливими описами сьогодення. Тому я спробую
зробити аналіз його думки, особливо з психологічної точки зору, та місце
творчості Стефаника в українській літературі.
Причину такого ставлення ми вбачаємо в специфіці українського
літературного процесу, який формувався не тільки під впливом мистецьких
віянь Заходу, а й на підставі відновлюваної вітчизняної традиції.
Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким,
“селянським” реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою
модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-
тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики,
характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому
реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним,
права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким
приносилися особисті пориви.
2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника.
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові
(тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного
селянина. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі
селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття. Як підріз, пас
овець, їздив з батьком в поле.
Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки
навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і
паничів. Стефаник писав в автобіографії 1926 року – “Я почув велику погорду
для мене. Тут зачали мене бити”. Ще гостріше відчув на собі, будучи
хлопцем, соціальний і національний гніт. В той час і вчителі, і гімназисти
ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, глузували, знущалися і
навіть били. В той час рідко селянські діти потрапляли до гімназій, бо
навчання вимагало великих витрат. Був випадок коли знущання одного з
учителів мало не довели хлопця до самогубства.
Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883р. Стефаник вступає до
польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі
гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу
серед селян (зокрема, організовували читальні).У великому залі першого
класу польської гімназії в Коломиї, пише Стефаник у автобіографії: “ми,
селянські хлопці зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих
чобітках глузували з нас та посміхалися”. Оце глузування рано пробудило у
хлопцеві почуття протесту проти соціальної та національної нерівності.
Стефаник - гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх
перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У
співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та
“Лумера” (1889). Вони виявляли великий інтерес до революційно-демократичних
видань, що їх здійснювали І.Франко і М.Павлик. Заборонену літературу вони
одержували від сестри М.Павлика Анни, вона теж активна учасниця
революційного руху. Вони утворили свій гурток, збиралися потайком від
учителів. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної
літератури в ній були твори Т.Шевченка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича,
І.Франка, П.Мирного, М.Гоголя, О.Герцена, М.Чернишевського, А.Чехова,
Л.Толстого та ін. Особливо захопили Стефаника твори Г.Успенського.
Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами
гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, “гімназія, крім формального
навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не
давала.”
Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою.
Наслідком цієї “читальняної діяльності” було те, пише Стефаник, що його
разом з багатьма іншими “прогнали з Коломийської гімназії”, і він уже в 7-
му класі був у Дрогобичі. У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в
нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в
Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у
громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто
познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.
Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка і, вирішивши з
ним с особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство
відбулося, і далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував з ним
ціле життя найдружніші взаємини і його, може, єдиного з українських великих
письменників, найбільше любив.”
У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті,
виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до
австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За демократичні
переконання його переслідують австрійські жандарми і кидають до в’язниці.
Після складання в Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілості
Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету,
хоч, як він пише в автобіографії, з тією “медициною вийшло діло без пуття,
бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мудрувати хворих своїми
обшукуваннями”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і
громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців
“Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися
до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він
особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується
з польськими письменниками.
Перебування Стефаника в Кракові не було безплідним. Вивчення
письменником медицини, особливо психіатрії, позначилися згодом на його
творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць
психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків і дій,
найтонших порухів людської душі.
Стефаник - студент бере активну участь у громадському житті рідного
Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями,
активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої
статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр.
пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”, “Хлібороб”,
“Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей: “Віче
хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і
вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”,
“Книжка за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і
інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання
його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери
своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною
абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у
прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком “З осені”. Та
підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис.
Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були
опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі
присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі”
та ін.).
1897р. у чернівецькій газеті “Праця” побачили світ перші реалістичні
новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”, “Побожна”, “В корчмі”,
“Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які привернули увагу
літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним
трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли
нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові
новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в “Літературно-
науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився
по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа
Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”,
адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне
кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.
Перша збірка новел — “Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у
Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута
захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім
І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала
помітною віхою в розвитку української прози. Автор “Синьої книжечки”
звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
Новели “Катруся” і “Новина” належать до найбільш вражаючих силою
художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими
його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін.
Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад
художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча
масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах
Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня
1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як “поета загибаючого села”,
зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко
настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені
вдалося, а решта — це література”.
У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — “Камінний хрест”, яку також
було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника
характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як
“Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне
місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя,
— одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій
темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки” (“Сама-саміська”,
“Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест” (“Святий
вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить
Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”,
“Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — “Дорога”, яка
становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів.
Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника
|
