Василь Стефаник – майстер психологічної новели - Литература : зарубежная - Скачать бесплатно
“Дорога” та роком
раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому вигляді
була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели
безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”,
“Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові
з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в
збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й
у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому віснику” за 1900р.
український читач відкрив для себе Стефаникову новелу “Кленові листки”, яка
стала окрасою збірки “Дорога”.
У 1903 році, “по невдатній медицині” Стефаник повертається у рідне
село, в 1904 р. до тестя в с.Стецеву, де живе до 1910 року. Згодом
повертається в Русів і мешкає там до кінця життя.
У 1903 році письменник уперше побував, як сам казав, “на Великій
Україні”, куди його запросила громадськість на відкриття пам’ятника
І.Котляревському в Полтаві. Тут він особисто познайомився з М.Старицьким,
М.Коцюбинським та іншими відомими письменниками, відвідав могилу Т.Шевченка
в Каневі. З Канева написав Ользі Гаморак: “Осе ж і місце, звідки я
поклонився всій Україні”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — “Моє слово”. В ній
уперше була надрукована новела “Суд”, яка завершує перший період творчості
Стефаника.
Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку
популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською
та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам письменник через
певні життєві обставини після 1907 року надовго припинив творчу працю. За
наступних 15 років він не опублікував жодного нового художнього твору.
З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського
парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної
партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської само державної
влади приносить дуже мало користі народові.
Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак
постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до
російського війська примусили письменника перебратися до Відня. У пору
імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-
Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за
перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний,
як перший, але з чималими здобутками. Воєнні дії глибоко вразили
В.Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 р. перерви, у нього “знову
народилося слово”. Одна за одною з'являються новели “Дівоча пригода”,
“Марія” (яку присвячує пам'яті Франка), “Сини”, “Вона-земля”, “Пістунка”,
що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його
селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму
шляху, війна.
А після війни приходить нове лихо – окупація західноукраїнських
земель напівфашиським – польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським.
Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною
владою, розповідається в новелах “Дід Гриць”, “Morituri” та “Воєнні шкоди”.
Ось із цих творів, написаних під час першої світової війни та в
повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника – “Земля”, що вийшла
1926 року у місті Львові.
Коли розвалилася царська імперія, і на її руїнах постала Українська
Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення
українського народу. 17 листопада 1917 року виступаючи на все людному вічі
у Снятині, він з радістю говорив, що в Україні “в найбільшій величі встає
новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою”.
Разом із тим письменник протестував проти намагань польсько-
шовіністичних кіл загарбати Галичину. “віримо всі: ніхто нас не може
збороти, ні знищити..: ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до
ворога на погибель...” – сказав Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917
року.
У численних публічних виступах цього періоду він утверджував ідею
державної незалежної України. Найвиразніше ця ідея втілена в його
патріотично-політичній громадській акції-участі у святі Злуки українських
земель.
У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято
– проголошення злуки всіх українських земель.
Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче
пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у
той час. Йому стелилася дорога в Україну і утретє, 1927 року. Але Стефаник
не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного
паспорта. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої
дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями,
більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського
уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В.Стефаник водночас не
давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від
згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні
репресії діячів української культури, серед них приятелів і знайомих
Стефаника, старший голодомор 1933 року – все переконало письменника в тому,
що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому
горе і страждання. Тому відомий вислів Стефаника 1927 року: “Стою на вуглі
моєї хати і простягаю до Вас руки...” не можна переносити на всю тогочасну
дійсність Радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи
письменників і декларують, насамперед, духовну єдність В.Стефаника з
чесними, відданими народові митцями у Великій Україні.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел. У 1926-
1927 роках широко відзначалося 30-річчя літературної діяльності Стефаника.
Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються
багатьма мовами.
В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели,
белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”,
“Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив
майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від
хліборобської праці хвилину.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось
таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю
випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав
так, як хотів.
Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом
запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:
- Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?
Хоткевич відповів:
- Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить
написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені
треба – цілу книжку.
У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з
найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.
Але життя не вічне. Він чекав коли його край звільниться від
чужинців. Але нажаль, 7 грудня 1936 р. перестало битися чуле до людського
горя серце Стефаника. Похований він на пагорбі край Русова.
3. Дослідження творчості В.Стефаника.
Хоча він був з заможної родини, але ніколи не цурався бідняцької
дітвори і дитинство його пройшло серед них. Василь Стефаник і пас худобу з
ними. Він дуже часто спілкувався з наймитами, які розповідали Василеві
багато казок. Дуже любив пісні, що їх співали мати й сестра Марія. Коли
підріс допомагав влітку у роботі дорослим, а після закінчення польових
робіт ходив до сільської школи. Тому я гадаю, що вся любов до людей, до
селян особливо, вилилась у його творах. Він намагався писати без особливих
прикрас, так як є насправді.
Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості
була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже
завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто
прозорливо помічає, — і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе
минуле.
Самий перший твір, з якого я почала ознайомлення та вивчення
творчості Василя Стефаника – “Камінний хрест”, який вразив мене своєю
оригінальністю, тому я детальніше зупинюсь на дослідженні та аналізі цього
твору.
Камінний хрест як художній символ трагізму життя українського
селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника "Камінний хрест".
Еміграція. Скільки їх, українців, живе за кордоном. Протягом 1890-
1910 років тільки з Галичини виїхало за кордон 300 тисяч українців.
Цієї теми торкалися у своїй творчості багато письменників. Та й
розглядалося це питання по-різному. Бо ж і покидали свою батьківщину
люди з різних причин.
У Стефаника в "Камінному хресті" еміграція - один з виходів для
селян з нестерпного становища, пошуки кращої долі. Безземелля, занепад
селянських господарств, загроза смерті - це штовхає селян до
еміграції. Але й втрата батьківщини для багатьох була рівноцінною
смерті. Так і з'явився камінний хрест на "могилі" живих людей як символ
трагедії у житті українців.
Новела "Камінний хрест" - єдиний твір Василя Стефаника
присвячений темі еміграції. В основу твору покладено справжній факт.
Односелець письменника, емігруючи до Канади, поставив на своєму полі
камінний хрест. Він і понині стоїть на найвищому пагорбі в Русові.
Герой новели Іван Дідух емігрує, піддавшись вимогам дружини і синів:
"Два pоки нічого в хаті не говорилось, лише Канада та й Канада..."
Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він переконаний, що Канада
- це могила для нього і дружини.
Так, на горб "щонайвищий і щонайгірший над усе сільське поле",
що його отримав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витратив
селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постарів і став господарем.
Не багачем, але свій шматок хліба був. А тепер, на старість літ,
господарство, налагоджене такою каторжною працею і неймовірними зусиллями,
Іван добровільно залишає. "Ця земля не годна кілько народу здеpжіти та
й кільки біді витримати", - звучить розпач у словах селянина.
Для героя розставання з рідною землею - трагедія. Пройнятий
страшною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на берег.
Та й весь він наче закам'янів.
Картини прощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець - все
це намагання автора показати читачеві народну недолю, людське горе і
водночас сподівання трудівника на краще майбутнє.
Василь Стефаник - великий знавець психології людини в її
найкритичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого героя в
ситуації відчаю, розпуки, захмеління з горя, тобто в такому стані, коли
наболіле виливається на зовні. Камінний хрест зі своїм і жіночим
іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному горбі, став пам'ятником
не лише його родині, а й всім тим трудівникам, які виїздили до "Гамеpики"
й Канади, котрі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом трагізму
життя селянина-бідняка, емігранта.
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сірим шнурком
Журавлі в вирій.
Чути: кpу! кpу! кpу!
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Кpилонька Зітpу
( Богдан Лепкий ).
Цей твір був екранізований українським телебаченням.
У "Моєму слові" Стефаник писав: "слово своє ламати буду на ясні
соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.
Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі,
пускати буду наліво... А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій
цвіт".
Новелістика Стефаника – яскравого представника “нової школи” займає
чільне місце в українській прозі. Трагічна подія (ситуація) як
композиційний центр новел Стефаника (“Новина”, “Катруся”, “Камінний хрест”,
“Палій”, “Сини” та ін.) діє на читача миттєво. Ця подія викликає у нас
великий жаль та співчуття героям творів Стефаника, які живуть своїм життям,
нерозміреним на якісь радощі, не балуваним щасливою долею.
Новела “Камінний хрест” – психологічне розкриття теми еміграції.
Драматизм конфлікту. Образ Івана Дідуха.
“Марія”. Історична основа новели заключається у важкій долі жінки
того часу. Образ селянки Марії, матері-страдниці, яка не бачила ні чого
крім свого села та роботи. В цьому творі закладена патріотична ідея
єдності українського народу.
Прозові твори Василя Стефаника, а саме вони становлять основу,
найціннішу частину його невеликої художньої спадщини, визначаються добрим
знанням сільського життя, глибоким проникненням у духовний світ покутського
трудівника-хлібороба, щирим співчуттям до тяжкої долі скривджених і
знедолених. Його новели тяжіють до соціально-психологічної прози. Вони
стисло-лаконічні, забарвлені ліричним, психологічним настроєм.
В.Стефаник, майстерно використовує у своїх творах покутську говірку.
Новели письменника багаті на картини тогочасної дійсності; просвічуються і
автобіографічні моменти його життя. Кращі із сільських малюнків Стефаника
(“Новина”, “Катруся”, “Камінний хрест”, “Палій”, “Сини” та ін.) засвідчують
безперечний талант митця, який вправно керував своїм літературним пером.
Характерною особливістю твору стає іронія, яка використовується лише
з однією метою – для створення трагікомічного враження від зображеного.
Вищезазначені жанрові прийоми модерністського типу новели дозволяють
зробити висновок про певний інтерес до жанру з боку письменників доби
модернізму. Це цілком зрозуміло. Залишається фактом, що на початку ХХ
століття зазнають поразки регламентовані жанрові структури, які більше не
використовуються письменниками в тому вигляді, в якому до них звикли
раніше. Трансформаційні жанрові зміни, які відбуваються у цей час, можна
розглядати як відповідну реакцію на сучасні події. Крім того, в період
революційних перетворень, які охоплюють усі сфери життя суспільства, мовна
і літературна реформації стають неминучими. Жанри малої прози (в тому числі
новела), які стали найбільш популярними з кінця ХІХ - початку ХХ ст., є
тому доказом.
ВИСНОВКИ.
Історичний розвиток жанру новели відбувався у боротьбі двох
протилежностей – наближення до стабільності та постійного розширення його
естетико-пізнавальних можливостей. Так, з появою модернізму, визначальними
рисами якого стають новизна і анти традиціоналізм, пов’язане виникнення
одного з жанрових типів новели – модерністського.
Модернізм свідомо затверджує змістове значення усіх елементів форми.
Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект
ірреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але сприймаються
як “найприродніша річ у світі”. Основою змісту стає модерністська художня
суб’єктивність. Жанрова структура модерністської новели набуває більшої
рухомості. Однією з основних жанрових ознак залишається зображення
незвичайної події. Таємниця, яка лежить в основі оповіді, розглядається як
своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину
повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету. Оцінка кожного із
вчинків героїв цілком залежить від суб’єктивного сприйняття дійсності. Тому
повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події – відносного
характеру.
Найважливіші риси, що характерні творчості Василя Стефаника – це, по-
перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до
суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення
його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій
тощо), а відтак – і ствердження права митця творити за законами краси й
художньої довершеності.
Ім'я Василя Стефаника стоїть поруч з іменами Леся Українка й
І.Франко, М.Коцюбинський, Максим Горький, П.Тодоров, Марко Черемшина,
І.Труш, О.Кобилянська й А.Луначарський.
Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури
кінця ХІХ – початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує
українських письменників не поривати з реальною дійсністю і водночас дбати
про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в
основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й
національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали
морального права забувати й про великі традиції.
Література
1. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої
української літератури. – Зібр. праць: У 5 т. - Т.2.– К.: Наука, 1965.
2. Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури : У 2х
т. – Т.1. – К., 1987.
3. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. — Львів,
1999.
4. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. - Т.1. – К., 1924.
5. Єфремов С. Стефаник і його школа. // Історія українського
письменства. –К., 1995.
6. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в
українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття // Записки
наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. – Львів,
1992.
7. Історія Української літератури кінець ХІХ - початок ХХ століття.
Видавництво “Вища школа” 1978 р., Видання друге.
8. Кучинський М. Стильові особливості новел В.Стефаника … // Дивослово.
–1995. - № 5-6.
9. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово і
час. - 1995.- № 4.
10. Музичка М. Штрихи до біографії В.Стефаника // Дивослово. – 1995. - №5-
6.
11. Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя з дня народження Василя
Стефаника // Сучасність, 1991. — № 5.
12. Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр.
тв.: У 50 тт. - Т. 35. - К.: Наука, 1982.
13. Хропко П. Василь Стефаник // Українська література: 10 клас. – К.,
1997.
14. Черненко О. Імпресіонізм та експресіонізм // Українське слово.
Хрестоматія… — К., 1994.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Василь Стефаник – майстер психологічної новели
Курсова робота
студентки групи УІ –
-го курсу, факультету
української філології
Науковий керівник – .
Рівне – 2002
Зміст
сторінка
Вступ
............................................................................
............ 3
1. Методологія курсової роботи
..........................................5
1. Актуальність теми курсової роботи ........................5
2. Огляд критичної літератури
......................................6
3. Мета і завдання роботи
.............................................. 8
2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника........9
3. Дослідження творчості В.Стефаника...........................16
Висновки
......................................................................
.............19
Список літератури
.................................................................20
|
