Суверенитет Украинского государства - Юриспруденция - Скачать бесплатно
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ
УЖГОРОДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
кафедра історії та теорії
держави і права
студента І-го курсу
Лазаря Олега
КУРСОВА РОБОТА
НА ТЕМУ
“Суверенітет української держави:
загальні ознаки”
науковий керівник
доц. Галас В.І.
Ужгород 1998
ПЛАН
Вступ ……………………………………….………………..5
Розділ І
Політико-правові аспекти проголошення суверенітету України
…………………………………………………11
Розділ ІІ
Конституційно - правова база незалежності України
………………………………………………….21
Розділ ІІІ
Міжнародне визнання України………………………24
Висновок…………………………………………………….25
Список використаної літератури………………………..27
Додаток……………………………………………………..34
Вступ
Щодо актуальності цієї роботи у наш час, тобто теми роботи, то тут
потрібно сказати, що акт про суверенітет української держави започаткував
процес українського державотворення, який продовжується ще до нашого часу.
Тому, автор вважає, що ця робота є актуальною в наші дні і заслуговує на
увагу.
Автор намагається розкрити в цій роботі основні моменти , тобто вловити
головну суть процесу державотворення на Україні.В роботі подана деяка
інформація про події, які передували цьому процесу, а також дається аналіз
деяким актам, які були прийняті в результаті державотворення. Ціль
курсової роботи - це показати, як проходив цей процес після проголошення
суверенітету України.
Курсова робота складається з 3-ох розділів. Перший розділ “Політико-
правові аспекти проголошення суверенітету України”. В ньому автор
розкриває основні поняття “суверенітету” і причини, які спонукали
український уряд проголосити суверенітет української держави. В розділі
описуються ті умови, які передували проголошенню суверенітету, адже
український народ з давніх-давен прагнув утворити свою державу, але в цьому
йому заважали і тому дуже важливим став процес державотворення який
почався з проголошення суверенітету української держави.
Другий розділ “Конституційно-правова база незалежності України”. Тут
подається коло нормативно-правових актів, які були прийняті за період від
початку процесу державотворення і майже до наших днів.Деякі нормативні акти
входять в додаток до курсової роботи. А саме, це:
. Декларація про державний суверенітет України
. Закон “Про правонаступництво України ”
Третій розділ “Міжнародне визнання України”. В цьому розділі
описується, які країни і в якій послідовності визнали Україну , як
незалежну правову державу, а також дається аналіз статтям Декларації про
суверенітет української держави, які стосуються міжнародного становища
України.
Щодо джерельної бази, то в науковій літературі дана проблематика ще не
досить розроблена і інформаційна база ще дуже мала. Не багато книг вийшло
за цей період (від 90-го року), а в періодиці знаходяться невеликі статті,
які не є вичерпними і не висвітлюють деяких питань, що стосуються цієї
теми. В основному всі питання, що стосуються цієї теми , як вже було
сказано,знаходяться в періодиці, тому авторові не вдалося знайти вичерпні
відповіді на деякі запитання.
РОЗДІЛ І
Всеохоплюючий спектр проблем, що постають з прийняттям Декларації
про державний суверенітет України, становить у порядок денний завдання
розглянути питання про її юридичну природу. Оскільки декларація є джерелом
основних принципів при вирішенні відповідних проблем, насамперед слід
вирішити питання про юридичну її природу, а саме: чи є зазначені принципи
правовими, а отже - обов’язковими для нормативної реалізації , чи
неправовими, тобто необов’язковими до цього.
В юридичній літературі висловлена думка, що ставити питання про надання
сили закону деклараціям про незалежність і суверенітет республіки взагалі є
неправомірним. Згідно з цією точкою зору подібні декларації (у тому числі
Декларацію про Державний суверенітет України), «можна розглядати як наукові
концепції розвитку республіки, розвитку конституційного і поточного
законодавства».Інакше кажучи, Декларація про Державний суверенітет України
є якимось науковим трактатом, виробленим ВР УРСР, позбавленим юридичної
природи і має характер рекомендацій для наступного конституційного і
поточного законодавства і через це не є елементом системи права України.
Такий підхід має окремих прихильників, які розв’язали на другій сесії ВР
УРСР дискусію, котра завершилася актом надання Декларації сили закону.
Питання про визнання за Декларацією про Державний суверенітет України
сили закону з моменту її прийняття, не тільки є правомірною, а й історично
обгрунтованою. Історичні умови, що детермінували її прийняття, як і
аналогічні акти інших союзних республік, визначають особливий їх характер
як правової гарантії перебудовних процесів.
Системна належність Декларації про Державний суверенітет України, як і
будь-якого іншого правового акта, визначається насамперед предметом і
методом правового регулювання як класифікаційними ознаками поділу системи
права на галузі (якщо під системою права розуміти відображення і результат
внутрішньої єдності різномаїття права).Предметом регулювання даної
Декларації є суспільні відносини пов’язані з функціонуванням державної
влади, економічної системи і здійсненням прав і свобод громадян. У
преамбулі Декларації зазначається, що ВР УРСР, виражаючи волю народу,
проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність,
повноту і неподільність влади республіки у межах її території та
незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.
З тексту преамбули і заключної частини Декларації й аналізу положень
випливає, що їй притаманний метод загального конституційного закріплення
найважливіших політичних і економічних відносин. У її тексті немає умовних
способів, формулювання мають імперативний характер, як і належить акту
конституційного рівня.
Багато принципів і положень Декларації про державний суверенітет
України мають спільні риси з відповідними принципами і положеннями
декларацій про суверенітет інших республік. Проте без «квасного
патріотизму» можна констатувати, що Декларація про державний суверенітет
України вигідно відрізняється тим, що до неї включено спеціальний VII
розділ «Екологічна безпека». Це одне з корінних питань виживання людства
взагалі. Для України воно надто болюче через ряд екологічних трагедій , що
сталися за останнє 20-ти річчя. Тут береться до уваги не лише викид
радіоактивних речовин на Чорнобильській АЕС, а й інші аварії, наслідки
зловісного впливу яких на живі організми поки не виявилися.
Процес нормативної реалізації принципів Декларації почався незабаром
після її прийняття. Так 3 серпня 1990 р. набрав чинності закон УРСР «Про
економічну самостійність Української РСР».
Термін «суверенітет» з французької - верховна влада. В державно-
правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким
вченим Ж.Боденом. Нині воно означає верховенство і незалежність влади.
Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». В
одночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження -
поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і
залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет
(16.07.1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 91 р.).
Є три види суверенітету: державний, національний і народний.
Державний суверенітет - верховенство державної влади у своїй країні і її
незалежність в зовнішньополітичній сфері. В Декларації від 16 липня 90 р.
Україна проголосила державний суверенітет, який характеризується як
верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади у межах
національної території, незалежність і рівноправність у зовнішніх
відносинах. Джерелом такого суверенітету і незалежності є воля народу,
виражена населенням на референдумі 1 грудня 1991 р. За незалежність
проголосували - 90,32 відсотки голосуючих (близько 29 млн. чол.).
Суверенітет полягає у ефективному функціонуванні органів держави -
законодавчих, виконавчих, судових, а також у правовій системі. Реалізуючи
суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу. В цьому плані слід
розглядати введення поста президента і обрання цієї вищої службової особи
шляхом свенародного голосування. Важливе значення має також введення посад
і призначення представників президента України, формування місцевої
державної адміністрації. Вироблена концепція судово-правової реформи, яка
реалізується вже у законодавчих актах і на практиці.
Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода,
реальна можливість визначити характер свого національного життя. Для
колишнього Союзу РСР, який об’єднував 53 національно-територіальні державні
утворення , даний суверенітет набув особливого значення. Важливим він є
також для України, де проживає 110 національностей.
Народний суверенітет - повновладдя народу, володіння ним соціально-
економічними і політичними засобами, які забезпечують участь громадян в
управлінні суспільством і державою. Народ України реалізує суверенітет
через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а
також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні
громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету
народу є держава, яка поставила за мету формування правового,
демократичного суспільства.
Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась
в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від
статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної
держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до
Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити
державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська
Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР» були змінені на
споконвічну назву нашої держави - «Україна». В розділі Конституції про
зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про
підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин.
Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової
незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу.
Проголошення України незалежною державою обумовило настійну
необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався
Конституцією, а також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991
р. та прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові
акти передбачали, які особи визнаються громадянами України; порядок набуття
українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може бути
втрачено українське громадянство; як визначається громадянство дітей при
зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи держави є
правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його оформлення; як
виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх оскарження.
Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх
сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.
Доцільно розглянути окремі правові принципи, закріплені у Декларації та
Акті і розвинуті в інших законодавчих актах. У Декларації, зокрема,
визначається необхідність побудови правової держави. Називатись правовою
може тільки та держава, яка точно додержується принципів:
верховенство закону щодо інших правових актів і у суспільному житті;
зв’язок законом самої держави, всіх її органів, громадських організацій,
службових осіб і громадян;
непорушність свободи особи, її прав та законних інтересів, честі і
гідності, їх охорона і гарантування ;
взаємна відповідальність держави і особи ;
ефективність контролю за здійсненням законів та інших нормативних актів.
Підготовлена і продовжує напрацьовуватись нормативна база для
здійснення принципів правової держави.
У Декларації проголошено, що Україна забезпечує верховенство її
Конституції і законів на своїй території. Це посилання має два аспекти. По-
перше, закріплюється один з основоположних принципів правової держави, за
яким Конституція та інші закони мають верховенство щодо інших правових
актів. При розбіжності відомчих актів, у тому числі указів президента,
постанов і розпоряджень уряду, із законом - діє останній.
Перед республіканським референдумом про підтвердження Акта
проголошення незалежності Верховна Рада України прийняла Декларацію прав
національностей України. У її першій статті проголошується, що Українська
держава гарантує всім народам, національним групам громадян, які проживають
на її території, рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права.
По-новому витлумачено ст.3 закону «Про мови в Україні»: в межах
адміністративних територіальних одиниць, де компактно проживає певна
соціальність, може функціонувати її мова поряд з державною. Громадянам
забезпечується право вільно користуватись російською мовою.
Невід’ємним правом людини є її право на громадянство. Декларація про
державний суверенітет має розділ, в якому визначені основні положення
громадянства України. Вони розвинуті у законі «Про громадянство України»
від 8 жовтня 1991 р. У ст.1 встановлено, що на Україні існує єдине
громадянство.
Для правового забезпечення суверенітету і незалежності України було
зроблено чимало, але найважливішим кроком було прийняття нової конституції
України - Основного закону України.[1]
24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія Верховна Рада України,
на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та
прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них - постанова та
Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю
(постанова: за - 321, Акт: за - 346). У результаті Україна стала незалежною
демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій
чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.
На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла
звернення «До парламентаріїв і народів світу», в якому наголошувалося, що
договір 1922 р. про утворення СРСР вважає стосовно себе недійсним і
недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну правову державу,
першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини.
Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1
листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки
рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних
прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася
рівноправність усіх форм власності Висловлювалася готовність до
активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності,
суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання
територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і
недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи
територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано також було
без’ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини,
формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.
РОЗДІЛ ІІ
Після проголошення суверенітету почався процес створення нормативної
бази, без якої Україна як держава не могла існувати.
Декларація про державний суверенітет України проголосила принцип поділу
влади в республіці на законодавчу, виконавчу і судову.
5 липня 1991 р. ВР УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження
президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалось висування
кандидатів на посаду президента. 1 грудня 32 млн. громадян взяли участь у
голосуванні , Леонід Кравчук отримав майже 20 млн. голосів і став першим
президентом України.
До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично
пройшла. ЇЇ можна умовно визначити такими подіями: проголошенням
незалежності України 24 серпня 1991 р., підписанням 8 червня 1995 р.
Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради України О.Морозом
Конституційного договору, покликаного усунути кризовий стан влади в країні.
На першій стадії створення нового державного апарату України одним з
важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р, про внесення
змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу більш чітко
розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і судовою владою.
Були також затверджені символи України як незалежної держави: Державний
герб, Державний прапор і Державний гімн.
За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є
Верховна Рада - представницький орган, депутати якого обираються населенням
на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному
голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які
питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або
судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення
референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом
України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві референдуми».
Склад Верховної Ради - 450 народних депутатів, правовий статус яких
визначався Законом України «Про статус народного депутата України»[2].
Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом,
прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 р. Верховна Рада працювала
сесійне. Для організації її роботи спеціально утворювалась Президія. З
метою здійснення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки
питань, віднесених до відання Верховної Ради, а також сприяння втіленню в
життя законів та підзаконних актів, контролю за діяльністю державних
органів і організацій Верховна Рада обирала з числа народних депутатів
постійні комісії. Їх організацію і діяльність регламентував Закон «Про
постійні комісії Верховної Ради України»[3].
Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів.
Президент - главою держави і виконавчої влади в республіці. Його
повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України»[4].
Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого права
при таємному голосуванні строком на 5 років.
Невід'ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в
життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне
завдання якої - становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх
функцій судової влади. У квітні. 1992 р. Верховна Рада схвалила Концепцію
судово-правової реформи. Незабаром після ЇЇ схвалення Верховна Рада
прийняла закони «Про Конституційний Суд України»[5], «Про статус
суддів»[6], «Про організацію судового самоврядування»[7] Судове
самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій забезпечення
незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено певні кроки в
напрямі становлення судової влади.
Найважливішою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й
також удосконалення організації та діяльності попереднього слідства,
прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства юстиції,
Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки та Їх органів на місцях.
Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада 1991 р.
«Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від 25 березня
1992 р. «Про Службу безпеки України», від 18 лютого 1992 р. «Про оперативно-
розшукову діяльність».
У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база
реформування місцевої влади. У березні 1992 р. був прийнятий Закон «Про
місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування»[8].
Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та
регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися
представникам Президента України в областях і районах, а також у містах
Києві і Севастополі.Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в
основному була створена правова база для забезпечення організації та
діяльності державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте
безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного
механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В
діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що
склалася протягом останніх майже п'яти років в організації законодавчого
процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень[9]. Найбільше
проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це
закономірно. Адже Інститут президентства як складової частини виконавчої
влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з
елементів виконавчої влади було тісно пов'язано з впровадженням в 1992 р.
інституту представників Президента України в областях і районах. Але
реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 р., коли Верховна
Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і
самоврядування» і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та їх
виконкомам. Фактично це означало контр- реформу у питаннях місцевої
влади[10]. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції судове-
правової реформи[11]. Все практично звелося до демократизації статусу
суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади[12].
Причин такого ненормального стану в організації та діяльності
державного апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування
системи державної влади і місцевого самоврядування відбувалося
нерівномірно, нерідко без певної програми.
У середині 1995 р. склалася небезпечна ситуація - різко загострилося
протистояння владних структур, перш за все суб'єктів конституційного права
України - Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин державних
органів негативно впливав на всі сторони життя республіки, породивши
економічну і політичну кризу і соціальне напруження в
|
