Індуське право - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

1. Поняття індуського права

Індуське право — це сукупність релігійних, моральних і пра­вових норм, яка склалася на основі релігії індуїзму і підтримана державою.

Індуське право віднесене до релігійно-общинної групи (підтипу) правових систем, оскільки:

• сформувалося у Стародавній Індії під помітним впливом міфологічних і релігійних уявлень, поєднаних в індуїзмі, і разом із ним зберігає дотепер своє регулююче значення;

• тісно пов'язане з традиційними індуськими соціальними інститутами — общиною, варно-кастовою структурою, що харак­теризуються як усталеністю, так і здатністю пристосовуватися до мінливих умов життя.

Регіони поширення — Індія та інші країни Південно-Східної Азії (Пакистан, Бірма, Сінгапур, Малайзія). Індуїзм сповіда­ють общини й у країнах Східної Африки (Танзанія, Уганда, Ке­нія).

На відміну від ісламу та інших релігій індуїзм не є чітко сфо­рмульованою теологічною доктриною і не вимагає від своїх при­хильників вірності одному віровченню. Однак основні положен­ня, що містяться у ньому, підтримуються більшістю індусів, не­залежно від їх релігійних переконань.

Релігійні та ідеологічні джерела індуського права

Релігія індуїзму сформувалася в І тис. н.е. в Індії в результаті поступового зближення ідеології брахманізму та релігії буддиз­му, а також подальшої асиміляції народних вірувань.

Однією із важливих релігійно-ідеологічних засад індуїзму є обгрунтування общинно-кастової соціальної структури індійсь­кого суспільства, яке міститься у вченні брахманізму (II тис. до н.е.). Відповідно до брахманізму, існує божественний поділ сус­пільства на чотири варни (касти):

— брахмани (спочатку — священнослужителі),

— кшатрії (воїни),

— вайши (торговці),

— шудри (слуги і ремісники).

Основним догматом індуїзму, який виправдує кастову струк­туру індуського суспільства, є вчення про перевтілення душі («сансара»). Перевтілення душі відбувається відповідно до закону від­плати (карма) за доброчесну або дурну поведінку. Згідно з цим вченням, людина після фізичної смерті перебуває в земних вчи­нках — поганих чи добрих. Вважається, що низьким станови­щем, злигодами в земному житті людина спокутує гріхи, вчине­ні її душею у старих втіленнях. Людина, яка відрізняється доб­рочесною і благочестивою поведінкою, може сподіватися народитися заново як представник вищої касти. Оцінка поведінки людини в земному житті залежить від: 1) шанування верховних богів — Вішну або Шиви чи їх втілень; (2) додержання кастових побутових правил.

У західній релігійній концепції — християнстві всі люди є рівними перед Богом. В індуїзмі людина є абстракцією. Людині з моменту її народження визначена наперед належність до конк­ретної касти. Кожній касті притаманні певні права, обов'язки, мораль, правосвідомість, які регламентують життя її членів. Ці положення індуїзму склали релігійно-моральні засади індусько­го права.

Правила поведінки людей викладалися у збірниках — шастрах. У них класифікувалися норми відповідно до трьох принци­пів (чеснота, інтерес, задоволення):

1) дхарма — містить норми-правила поведінки, угодні Бо­гові;

2) артха — містить правила поведінки, які дозволяють роз­багатіти і опанувати мистецтвом керівництва;

3) кама — містить правила поведінки, які переслідують мету одержання задоволення.

Дхарма має певний пріоритет перед артхою і камою. У ши­рокому розумінні дхарма означає загальний порядок у світі, який організує всю живу і неживу матерію. У вузькому ж—це обов'я­зок (релігійний, моральний, правовий), спосіб життя благочес­тивого і доброчесного індуса у всіх її проявах.

Особливостями дхарми є:

1) відсутність відмінностей між релігійними і юридичними обов'язками. Наприклад, правителям одночасно наказується від­відувати храм і забезпечувати громадський порядок;

2) відсутність згадування про суб'єктивні права;

3) визнання звичаю джерелом права. Релігія буддизму (VI ст. до н.е.), яка справила вплив на інду­їзм, виникла як певна критика брахманізму. Вона відкидала: 1) Бога як верховну особу, морального правителя світу, першодже­рело закону; 2) систему варн, принцип їх нерівності. Традицій­но-теологічному брахманистському тлумаченню дхарми буддизм протиставив своє розуміння. Дхарма — це керуюча світом при­родна закономірність, природний закон, пізнання і застосуван­ня якого необхідно для розумної поведінки. Буддизм проповіду­вав гуманізм, добре ставлення до інших людей, непротивлення злу злом і насильством. Поступово ідеї буддизму почали впливати на законодавство. За часів Ашоки (268-232 pp. до н.е.), який об'єд­нав Індію, буддизм було визнано державною релігією. Не відмо­вившись від вчення брахманізму про систему варн, індуїзм сприй­няв буддистський принцип непротивлення злу насильством.

У трактаті' «Артхашастра» (IV-III століття до н.е.) спостері­гається помітний відхід від буддизму у бік світських уявлень про право. Поряд із визнанням дхарми, явна перевага віддається артхі (користі) у державно-правовій діяльності, збереженні систе­ми варн. У артхашастрах викладається наука управління, а нор­ми публічного права зустрічаються в дхармашастрах.

У хронологічній послідовності можна виділити такі збірни­ки, в яких просліджується поступальний процес формування норм індуського права поряд із нормами релігії та моралі:

• «смрити» («дарована» мудрість старих жерців і вчених) — стислі виречення про магічні і релігійні обряди, які супроводжу­ють важливі життєві події. Тут вже з'являються зачатки норм права, поданих у релігійній оболонці;

• дхармасутри — перші книги з питань права, в яких роз'яс­няються правила поведінки членів різних каст стосовно богів, царя, жерців, предків, родичів, сусідів, тварин. Тут норми права викладаються разом із вимогами релігії та моралі;

• дхармашастри — великі зводи правил, складені відомими вченими різних брахманистських шкіл, і санкціоновані держа­вою. В них безпосередньо викладаються дхарми, які складають­ся із перемішаних одна з одною релігійних і правових норм. Тут уперше з'являється сукупність правил, які можна назвати юри­дичними.

Дхармашастри — закони Ману, закони Яджнавалкья, закони Наради, складені у віршах між І ст. до н.е. і III-IV століттями н.е. Особливе значення в них надається обгрунтуванню керівно­го становища брахманів та їх виключних прав у питаннях уста­новлення, тлумачення і захисту дхарми. Наприклад, у законах Ману записано: «Саме народження брахмана — вічне втілення дхарми. Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, посідає найвище місце на землі як владика всіх істот. Усе, що існує у світі, це власність брахмана; внаслідок переваги народження саме брахман має право на все це». Цар, при всьому своєму високому і навіть божественному статусі, повинен шану­вати брахманів, додержуватися їх наставлянь, берегти систему варн і всіх, хто шанує властиву їм дхарму;

• нібандхази — коментари дхармашастр. Написані з метою роз'яснення неясних положень і усунення суперечностей між різними дхармашастрами (складені між XI і кінцем XVII сто­літь.)

Отже, традиційне індуське право (до англійського завою­вання Індії) спиралося головним чином на праці вчених, збір­ники, коментарі, письмово викладені в них ідеологічні настано­ви, норми релігії та моралі.

Правовий звичай, закон і судовий прецедент

Правовий звичай не пов'язаний з божественним розпоряд­женням, який визначає дхарму. Як усне джерело правил поведінки він використовувався при впорядкуванні дхармасутр, дхар­машастр, які складаються із правил — дхарм. Позитивне інду­ське право — це звичаєве право. Релігійна норма (індуїзм) могла різною мірою домінувати над нормою-звичаєм, впливати на неї, змінювати її за допомогою тлумачення звичаю. Проте норми-звичаї, різні у кожної касти, посідали важливе місце в регулю­ванні відносин як усередині неї, так і за її межами. У разі відсут­ності норми в законі суддя міг вирішувати справу відповідно до своєї думки і справедливості, які цілком залежали від звичаїв касти, до якої він належав.

Нормативно-правовий акт (закон) не визнається індуїстською доктриною джерелом права. Це пояснюється такими причинами.

По-перше, мистецтво управління і видання законів і наказів правителем належить до артхи, а не до дхарми.

По-друге, дхарма потребує підкорення легітимним норматив­ним актам правителя, однак сама вважається не підлягаючою їх впливу.

По-третє, закони розглядаються як заходи, викликані тим­часовою необхідністю, конкретними обставинами. Вони вважа­ються мінливими, нестабільними. Навіть за наявності закону судді дозволено приймати рішення відповідно до власної думки і спра­ведливості.

Організація правосуддя — також сфера артхи. Дхарма висту­пає лише як керівна засада, від якої можна відходити, не пору­шуючи при цьому її засадничого принципу.

Судове рішення відповідно до індуського права не може роз­цінюватися як обов'язковий прецедент, воно співвідноситься лише з конкретно розглянутою справою.

Еволюція індуського права. Вплив англійської системи права

На індуському праві позначилася державна доля Індії. Спо­чатку Індія потрапила під панування Великих Моголів, потім Англії. З XVI ст. установилося мусульманське панування, яке загальмувало розвиток індуського права. У судах застосовувало­ся лише мусульманське право. А звичаєве індуське право, використовуване панчаятами (зборами) каст, не розвивалося через відсутність підтримки з боку судових і адміністративних органів держави. Індуське право не було правом у юридичному розумін­ні. Воно становило систему релігійних, моральних і правових норм, які діяли неофіційно.

Тривале перебування Індії під пануванням Англії (XVII — середина XIX ст.) спричинило для її права як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, офіційно були визнані авто­ритет індуського права (на відміну від періоду мусульманського панування, коли індуське право ігнорувалося), а також рівне значення індуського і мусульманського права. З іншого боку, поширення англійського права призвело до значної трансфор­мації індуського права, звуження сфери його дії. Всі важливі сфери суспільних відносин (відносини власності, зобов'язальне право) були врегульовані загальним правом Англії, яке поши­рювалося на всіх громадян, що проживали на території держави незалежно від їх релігійної належності.

Правда, колонізатори робили деякі спроби врахувати націо­нальні особливості скореної території, її право. До британських суддів, що відправляли в Індії правосуддя і слабко знали інду­ське право, були прикріплені освічені індуси — пандити, які надавали їм інформацію з тих чи інших питань. Така практика існувала до 1864 р. До цього часу англійського судді набули досвіду, накопичилося чимало судових прецедентів на місце­вому матеріалі.

У колоніальний період частково був закладений фундамент розвитку «територіального», тобто загальногромадянського, пра­ва, який охоплював своїм впливом як індусів, так і християн, єв­реїв, представників різних релігійних общин. Робилися спроби кодифікації нормативно-правового матеріалу Радою при генерал-губернаторі (створена у 1833 p.). Під керівництвом члена цієї Ради юриста Маколея була розроблена концепція кодифікації: 1) му­сульманського права; 2) індуського права; 3) територіального права — для випадків, коли не застосовується ні мусульманське, ні індуське право. Пропонувалося як основу індуського права прийняти (із деякими змінами) англійське право. Проте принцип кодифікації зустрів опір з боку юристів загального права.

Друга спроба створити проекти територіального права (1853 p.) також не була завершена. Однак були прийняті кодекси і зако­ни, багато з яких зберегли свою дію і натепер. Основні з них — Кримінальний кодекс 1860 p.. Кримінально-процесуальний ко­декс 1861 p., Цивільний процесуальний кодекс 1859 p. (заміне­ний кодексом 1908 p.), закон про цінні папери 1882 p., закон про перехід власності 1882 p. (доповнений у 1929 p.), закон про довірчу власність 1882 р. та ін.

Ці кодекси і закони були нормативно-правовими актами за­гального права, а воно, як відомо, не визнає континентально-європейського поділу права на приватне і публічне, а керується визнанням загального права і права справедливості. Проте сис­тема права Індії не сприйняла англійське розрізнення загально­го права і права справедливості. Не збігаються поняття деяких інститутів права, незважаючи на схожість назв (довірча влас­ність). Застосовується інший режим дії в деяких галузях права (наприклад, речевого) зі збереженням термінології англійського права.

Негативні чинники англійського колоніального впливу на індуське право, які призвели до звуження його сфери і змен­шення сили дії, такі:

1) слабке знання англійськими юристами (в тому числі суд­дями) положень дхарми, викладених у дхармашастрах, наслід­ком чого стало санкціонування ними застарілих або непопуляр­них норм;

2) незнання місцевих звичаїв, знайомство з ними із праць європейців, далеких від їх розуміння;

3) впровадження судового прецеденту і надання йому авто­ритету, до того незнайомого індуській традиції;

4) свідома зміна індуського права з метою ухвалення рішен­ня в англійському дусі, розгляд іншого як неправильного. Так, була введена англійська система доказів до розгляду справ про правопорушення;

5) вживання англійської термінології, малозрозумілої для ін­дуського суспільства.

Новели, перенесені в індуське право із англійської правової системи, відіграли позитивну роль — особливо там, де індуським правом не було досягнуто необхідного вдосконалення норм, де мали місце прогалини в законодавстві, а також там, де існувала багатоманітність місцевих звичаїв, які заважали однаковому ви­рішенню спорів. Так, несплата боргу розглядалася дхармой як гріх, відплата за який наступить у потойбічному світі. У разі непослуху боржника індуське право передбачало лише релігійні санкції. Ця і подібні їй норми потребували нової юридичної ре­гламентації.

Таким чином, за часів колоніального панування Англії бага­то норм та інститутів індуського права були або замінені на нові, або істотно змінені. Проте індуське право не витиснуте цілком, його традиційні норми та інститути продовжують діяти.

Індуське право у правовій системі сучасної Індії

Після проголошення незалежності Індії (1950 p.) виникла необхідність у реформуванні законодавства. Були переглянуті деякі норми, інститути індуського права з метою їх модернізації з урахуванням європейського і насамперед англійського права. Реформи торкнулися сфер регулювання, які перебували у ви­ключному віданні індуського права і здавалися недоторканни­ми, перш за все догматів про касти. Відповідно до індуїзму та індуського права перехід із однієї касти до іншої є неможливим. Кожна каста ізольована від іншої касти своєю так званою «чис­тотою», яку не можна заплямувати позакастовими контактами, особливо з членами нижчих каст. Заборонялися шлюби між чле­нами різних каст.

Наприкінці 40-50-х років XX ст. прийнято низку законів, які багато в чому були соціально-революційними. Вони стали поштовхом для змін у свідомості суспільства. У 1949 p. було ви­дано закон про легітимність індуських шлюбів, незалежно від сповідуваних релігій і належності до різних каст. Конституцією Індії 1950 p. визнано рівноправність каст і юридичну повнопра­вність «недоторканних» (безправних і найпригнобленіших), закріплено рівність осіб, що одружуються. На основі положень цієї Конституції скасовано усі правила, що встановлювали від­повідальність за порушення понять про кастову належність. У 1955 p. законом про шлюб було заборонене багатоженство, було передбачено розлучення. Шлюб став розглядатися як дого­вір. Для майбутніх чоловіків було передбачено згоду на шлюб, встановлено мінімальний шлюбний вік як для чоловіків, так і для жінок, скасовано правило індуського права, за яким шлюб між представниками різних каст вважався недійсним, якщо жін­ка належить до вищої касти або вдова з вищої касти удруге ви­ходить заміж. Діти від такого шлюбу визнавалися законнонародженими.

Істотні зміни у правову систему було внесено законами про неповнолітніх і опікунство, про спадкування, про усиновлення і виплату коштів на утримання членів сім'ї (аліментних зобов'я­зань). У результаті роботи з кодифікації індуського права: 1) зву­зилася сфера дії звичаїв; 2) розширилася сфера чинності закону і судового прецеденту; 3) індуське право перестало бути однако­вим, а дхарма втратила своє традиційне значення зводу правил, покликаних спрямовувати поведінку людей.

На цей час модернізацію законодавства та істотний відхід від дхарми стимулюють керівники держави. Робляться спроби сформувати національну правову систему, що ґрунтується на на­ціонально-територіальному, а не релігійному принципі. Заклада­ються її нові законодавчі основи. Конституція Індії підтверди­ла, що створене раніше право залишається чинним, і орієнту­вала на видання єдиного Цивільного кодексу для всіх громадян Індії (ст. 44). Правда, для цього потрібно зміна чи скасування права «особистого статусу» — найбільш ортодоксальної части­ни індуського права, де вирішальним чинником є належність до певної общини.

У національній правовій системі сучасної Індії рамки вико­ристання традиційного індуського права обмежені:

1) сферою сімейно-шлюбних відносин — народження дітей поза шлюбом, опікунство, усиновлення, шлюб, нерозділена сім'я з двох-трьох поколінь і поділ майна; спадкування майна вмерлого родичами, включаючи неподільне майно;

2) питаннями участі сім'ї та общини в релігійних і добродій­них пожертвуваннях;

3) питаннями суспільного характеру — переважне право на купівлю, клятва, передача майна через заповіт або інший доку­мент тощо;

4) внутрішньокастовими і міжкастовими відносинами (від­лучення від каст та ін.).

Іншими словами, сфери впливу індуського права — спадку­вання, шлюб, касти, релігійні інститути.

Індуське право в Індії відіграє незрівняно меншу роль, ніж мусульманське право в сучасних мусульманських країнах. Воно втратило своє традиційне значення часів британської колоніза­ції, вимушено поступившись місцем англійському загальному праву, яке у модифікованому вигляді продовжує зберігати свої позиції.