Дія нормативно-правового акта в часі - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в трьох «вимірах»:

1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юри­дичну чинність;

2) у просторі, на який поширюється дія закону;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права і обов'язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію від моменту (дня) набуття ним юри­дичної сили. Закон набуває юридичної сили у день його ухва­лення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти.

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено в самому законі;

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію. В Україні, як правило, початок дії закону визна­чається у спеціальній постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної умови (ухвалення іншого зако­ну та ін.). Наприклад, разом з опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. «Про державну таємницю» була опубліко­вана Постанова Верховної Ради України «Про порядок введен­ня в дію Закону України «Про державну таємницю», де сказано, що він вступає в дію з дня опублікування;

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування. Закони ма­ють бути опубліковані не пізніше ніж через 15 днів після їх під­писання і ухвалення до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вво­дяться в дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк. Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування. Відповідно до Конституції України 1996 p. закони, що визна­чають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населен­ня в порядку, встановленому законом, є нечиними (ст. 57).

Вступ закону вдію відбувається відповідно до трьох принципів:

• негайна дія

- коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випад­ки лише «уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не підпадає,

• зворотна дія (зворотна сила) закону |

- коли закон поширюється на всі випадки і «уперед» і «на­зад», тобто і на випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає визначеності і стабільності суспільним відносинам. Грома­дяни у своїх вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на майбутні закони в конкретних вчинках сього­днішнього дня. Тому нові закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б хаос у суспільстві.

Винятки з нього правила рідкісні і допускаються:

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксо­ване в Міжнародному пакті про громадянські та політичні пра­ва, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 p. Воно повинне бути відтворене в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «...не може призначатися важче покаран­ня, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення кри­мінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом вста­новлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конститу­ції України 1996 p. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ні­хто не може відповідати за діяння, які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення»;

• переживання закону

- коли закон, що втратив юридичної чинності, за спеціаль­ною вказівкою нового акта (закону) повинен продовжувати дія­ти з окремих питань. Наприклад, після розпаду СРСР Верхов­ною Радою України 12 вересня 1991 ухвалена постанова про по­рядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегу­льовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюз­ні акти не суперечать Конституції і законам України.

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

• у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

• у разі прямого скасування (призупинення дії) даного зако­ну іншим законом або спеціально призначеним актом (в Украї­ні закон може бути скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акта в просторі і за колом осіб

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути терито­ріальною і екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена те­риторією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і ви­значається державним суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на терито­рію всієї країни, нормативно-правові акти Автономної Респуб­ліки Крим — на власну територію в межах повноважень, визна­чених Конституцією України і Конституцією Автономної Рес­публіки Крим.

Під територією держави розуміється її:

• суходольний простір — земна територія;

• водний простір — внутрішні води усередині державних меж і територіальні води в межах 12 морських миль;

• повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів;

• надра;

• військові і торговельні судна у відкритому морі;

• повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

• космічні об'єкти під прапором і гербом держави;

• трубопроводи;

• підводні кабелі і нафтові морські вишки;

• території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюєть­ся міжнародними договорами і передбачає поширення законо­давства даної держави за межами її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до якого установи або фізичні особи, що розташова­ні або перебувають на території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній національ­ній території і підвладні законам і юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування знаходяться на її те­риторії, але розглядаються як частина території держави прапо­ра або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування дипломатичних привілеїв та імунітетів — особ­ливих прав і привілеїв, якими наділяються дипломати і члени їх сімей. Є чимало випадків, коли політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни, ховалися в посольст­вах і місіях інших держав, користуючись їх правом екстериторі­альності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести до розширеного тлумачення дипломатичних приві­леїв та імунітетів.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб по­ширюється загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.

Що таке всі особи ?

Усі особи:

• громадяни держави;

• іноземці;

• особи без громадянства (апатриди);

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

• усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні ор­ганізації, які не користуються правом екстериторіальності. Види законів у дії за колом осіб:

1. Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2. Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші — лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військо­вослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов'язках із громадянами держави за деякими винят­ками. Їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» та ін.).

3. Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консуль­ських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екі­пажів військових кораблів, військовослужбовці військових час­тин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, на­ділені імунітетом — дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільня­ються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дип­ломатичні імунітети (виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування до них засобів примусу, санк­цій, передбачених національним правом) і дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної, адмініс­тративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед державними органами країни перебування щодо службової діяль­ності. Мають фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна об'явити персоною нон-гра-та, але до них не можуть бути застосовані заходи відповідально­сті та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом користуються також службовці міжнародних органі­зацій на підставі статутів цих організацій або спеціальних угод.

Поняття підзаконного нормативно-правового акта. Підзаконний нормативний акт центральних органів держави. Інститут контрасигнації

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до закону, на підставі закону, для конкретизації за­конодавчих розпоряджень та їх трактування або встановлення первинних норм.

Підзаконність нормативно-правових актів не означає "їх мен­шої юридичної обов'язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність. Правда, їх юридична чинність не має такої ж загаль­ності та верховенства, як це властиво законам. Проте вони посі­дають важливе місце в усій системі нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів шляхом конкретизо­ваного нормативного регулювання всього комплексу суспільних відносин.

Підзаконні нормативні акти різняться за юридичною чинніс­тю. Юридична чинність підзаконних нормативних актів зале­жить від становища органів держави, які видають ці акти, Їх компетенції, а також характеру і призначення самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх вищих держав­них органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад, акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту, а й нормативним документам Президента, Кабінету Мі­ністрів, Міністерства фінансів.

Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних), підзаконні нормативні акти центральних держав­них органів можна поділити на дві категорії (групи):

Звернемо увагу на поняття інституту контрасигнації. Укази і розпорядження президента мають підзаконний характер і скріп­люються, як правило, підписами прем'єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання.

Скріплення підписом правового акта називається контрасигна­цією (контрасигнатурою, контрасигнуванням) — від лат. contra— проти + siqnare— підписувати; йому відповідають: countersign (англ.), contresiqner (франц.). Контрасигнація — правовий інсти­тут, сутність якого полягає в тому, що особа (прем'єр-міністр або міністр), яка скріпила своїм ім'ям акт глави держави, бере на себе політичну і юридичну відповідальність за цей акт, а гла­ва держави персональної відповідальності не має. Наявність ін­ституту контрасигнації свідчить про те, що президент має певну залежність від уряду, а останній — політичну відповідальність перед парламентом.

Застосування інституту контрасигнації можливе:

а) щодо кола правових актів глави держави, чітко позначено­го конституцією (і законами);

б) лише офіційними особами, визначеними конституцією. Наприклад, ст. 6 Закону про Конституційний Суд України визначає, що призначеною на посаду судді Конституційного Суду вважається особа, про призначення якої «видано Указ Пре­зидента України, скріплений підписами Прем'єр-міністра Укра­їни і Міністра юстиції України». У наведеному прикладі йдеть­ся про участь трьох посадових осіб в ухваленні рішення з да­ного питання — про процедуру спільного підписання акта, яке надає йому юридичної чинності, і про поділ відповідальності між ними. Незастосування інституту контрасигнації відносно певного виду актів глави держави можна розглядати і як озна­ку ширших його повноважень, і як презумпцію покладання на нього особистої юридичної і політичної відповідальності за видання актів на підставі здійснення главою держави своїх са­мостійних повноважень.