Держава та право України - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Передмова

ЗМІСТ

Вступ -------------------------------------------------------------------------------- 3

Встановлення Радянської влади в Україні---------------------------------- 3

Організація центральних і місцевих органів Радянської влади та управління---- 6

Формування основ радянського права в Україні ------------------------- 9

Висновки ------------------------------------------------------------------------ 12

Література -------------------------------------------------------------------- 13

1. ВСТУП

Історія держави і права України має величезне значення, насамперед тому, що сприяє усвідомленню складного, багатогранного і часто суперечливого нашого історичного минулого, зокрема державотворення.

Як історіко – правова наука історія держави і права тісно пов’язана з історією України, тобто із загальним історичним минулим українського народу, розвитком його культури, науки, економіки, виникненням та становленням громадських, політичних рухів і партій інших галузей людської діяльності.

Предмет історії держави і права України як наукової та навчальної дисципліни є вивчення загальних закономірностей і характерних особливостей виникнення, функціонування, зміни різних типів та форм держави і права українського народу на всіх етапах його розвитку.

Важливою, багато в чому визначальною віхою історії держави і права є те, що вона розглядає політичні та правові інститути практично до наших днів. Тому не випадково спостерігається зв’язок з чинним правом, спонукання відповідним чином з'ясувати його сутність , недоліки, переваги. Досліджуючи, систематизуючи досвід минулих поколінь, історико-правова наука сприяє пізнанню й використанню у державному будівництві закономірностей державно – правового розвитку інших країн, дозволяє уникати повторення необдуманих кроків. Проте це можливо, з одного боку, лише за умови об'єктивного дослідження наявного історико-правового матеріалу, процесів, що здійснювалися свого часу у ході розбудови держави, з іншого – за наявності у практиці сьогодення глибокого бажання і реальних можливостей здійснити багатовікову мрію українського народу про побудову й існування демократичної держави і громадянського суспільства.

Вивчення історії держави і права України має і певне ідеологічне навантаження. Не секрет, що певні великодержавні – шовіністичні кола намагаються представити український народ «безбатченком», який не має права історичних державно – правових традицій, а відтак - і права на самостійне існування.

2. Встановлення радянської влади в Україну

Повалення Тимчасового уряду, проголошення другим Всеросій­ським з'їздом Рад у жовтні 1917 р. радянської влади в Петрограді різ­ко змінили політичну ситуацію в Україні. Українська Центральна Ра­да, не підтримавши Тимчасовий уряд, і, водночас, засудивши більшовицький переворот, тим самим не визнала легітимною владу Рад робітничих і солдатських депутатів у Росії. Така позиція Цен­тральної Ради і, особливо, проголошення нею національної держави — Української Народної Республіки — підштовхнули більшовиків Ук­раїни (всі вони були членами Російської соціал-демократичної робіт­ничої партії більшовиків — РСДРП(б), бо подібної української пар­тії ще на той час не існувало) до активних дій щодо встановлення влади, аналогічної петроградській.

Спочатку представники більшовицьких організацій і збільшовизованих Рад виходять зі складу Української Центральної Ради, а після придушення військового повстання в Києві в ніч на 31 жовтня 1917 р. вдаються до непрямого усунення Центральної Ради від влади. На Все­українському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депута­тів передбачалося реорганізувати Центральну Раду в щось подібне до російського Центрального виконавчого комітету Рад. Така реорганіза­ція давала змогу розчинити Центральну Раду в лавах робітничих, се­лянських і солдатських депутатів, створити на їх основі український радянський уряд і з його допомогою підірвати владу УНР зсередини, замінивши її радянською владою.

На Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селян­ських депутатів, що відбувся 15 грудня у м. Києві, більшовики не досягли бажаного результату. По-перше, їх було мало — лише 130 (за іншими даними — 60) із 2000 делегатів з'їзду, що відображало їх справжній вплив в Україні. По-друге, організаторам з'їзду дуже зашкодив ультиматум Ради Народних Комісарів (РНК) Росії, надісланий напередодні Центральній Раді. Цей документ закінчувався прямою погрозою: якщо за дві доби не надійде задовільна відповідь, "то Рада Народних Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані війни проти радянської влади в Росії і на Україні". Посилання на ще не іс­нуючу тоді в Україні радянську владу яскраво свідчило про те, в яко­му напрямі планувався подальший хід подій в Україні. Проте замість обрання нової Центральної Ради, підконтрольної РСДРП(б), з'їзд висловив діючій Центральній Раді повну довіру. Делегати-більшовики та ліві російські соціалісти-революціонери, переконавшись у немож­ливості легітимним шляхом встановити радянську владу в Києві, про­вели у Харкові об'єднаний з'їзд Рад Донецького та Криворізького ба­сейнів, який проголосив себе першим Всеукраїнським з'їздом Рад. Було також заявлено про утворення радянської республіки під назвою Українська Народна Республіка, обрано Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) України і Народний Секретаріат, тобто перший ра­дянський уряд, що мав протистояти Генеральному Секретаріатові Центральної Ради.

Таким чином, започаткувавши створення Української радянської республіки (12 грудня), більшовики розпочали боротьбу за поширен­ня радянської влади в Україну, хід якої координувався, як правило, поза її межами і визначався впливом збройних формувань радянської Росії.

Такі дії проти України були належним чином "узаконені" Пер­шим Всеукраїнським з'їздом Рад. Останній ухвалив негайно встанови­ти "повну погодженість в цілях і діях" з радянською Росією, підтри­мав пропозицію, викладену в ультиматумі РНК Росії щодо поглиблення федеративних зв'язків, а резолюцією "Про самовизна­чення України" оголосив Українську республіку федеративною части­ною Російської Республіки. Окремою постановою з'їзд доручив обра­ному ним ЦВК України "негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду Федерації (Російської. — Авт.), що мають загальне для всієї Федерації значення". Оскільки постанова не мала обмежу­вальної дії, то ЦВК України міг вважати законами Росії, дія яких по­ширювалася на територію України, необмежену кількість актів. Оче­видно, що цими постановами і визначався державно-правовий статус Української радянської республіки в перший період її існування.

Виконуючи умови Брестського миру, Раднарком Росії змушений був визнати незалежність проголошеної Центральною Радою Україн­ської Народної Республіки. Протягом березня 1918 р. з України було виведено російські збройні сили. ЦВК і Народний Секретаріат Украї­ни залишили 1 березня Київ (вони перебували тут з ЗО січня за під­тримки військ М. Муравйова), 10 березня — Полтаву, 21 березня — Катеринослав, після чого радянський уряд України опинився на тери­торії РСФРР, в м. Таганрог. Народний Секретаріат 18 квітня 1918 р. було реорганізовано в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в Україні.

Наступна спроба поширити радянську владу в Україну стала можливою після анулювання 13 листопада 1918 р. Брестського дого­вору, умови якого стримували радянську Росію, оскільки зобов'язува­ли її встановити мирні стосунки з УНР. На території РСФРР в м. Суджа Курської губернії 28 листопада 1918 р. за участі народного комісара з питань національностей Російської Федерації Й. Сталіна формується Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, від іме­ні якого діяли збройні сили радянської Росії в Україні. Голова РНК Росії В. І. Ленін вичерпно пояснив ситуацію: "З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові радянські уряди, покликані зміцнити ради на місцях. Ця обставина має ту хо­рошу сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію і створює спри­ятливу атмосферу для дальшого просування наших військ".

Протягом січня 1919 р. значна частина території України пере­йшла під контроль Червоної Армії. З січня в Харкові почав роботу Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з перших засідань якого зазначалося, що він (уряд) "створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить всі розпорядження та накази ЦК РКП(б) безумовно". Декретом від 6 січня 1919 р. було затвер­джено офіційну назву радянської держави в Україні — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а декретом від 29 січня Тимчасовий уряд реорганізовано в Раду Народних Комісарів УСРР (РНК УСРР). Ці зміни були санкціоновані третім Всеукраїнським з'їздом Рад (березень 1919 р.). Тоді ж Президією Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) було прийнято першу Конституцію УСРР, що повністю повторювала Конституцію РСФРР.

Але й цього разу радянська влада не змогла закріпитися в Україні. Наприкінці літа 1919 р. радянські війська під тиском переважаючих сил армій УНР (з Правобережжя) та Денікіна (з півдня), змушені були залишити її територію. За наказом Раднаркому Росії в середині серпня припинили свою діяльність в Україні ВУЦВК і Раднарком УСРР.

Чергова, третя спроба встановити радянську владу в Україні вия­вилася вдалою завдяки успішному наступу армії Радянської Росії про­ти армії Денікіна взимку 1919 — 1920 рр. Тепер радянські війська діяли від імені створеного за межами України 11 грудня 1919 р. Все­українського революційного комітету. Всеукрревком переїхав до Хар­кова, який (до 1934 р.) став столицею радянської України.

Реставрація радянської влади в Україні відбувалася на основі "Тимчасового положення про організацію Радянської влади на Украї­ні", затвердженого Всеукрревкомом 22 грудня 1919 р. Функції ВУЦВК та Раднаркому покладались на Всеукрревком, а в губерніях та повітах створювались ревкоми за погодженням з місцевими коміте­тами КП(б)У та командуванням Червоної Армії. Правовою базою діяльності цих органів стали декрети РСФРР, дія яких поширювалася на Україні постановою Всеукрревкому від 22 січня 1920 р.

Всеукрревком виконував свої функції до четвертого Всеукраїн­ського з'їзду Рад (травень 1920 р.), згідно з рішеннями якого віднов­лювалась діяльність ВУЦВК і Раднаркому УСРР та система рад на міс­цях. Таким чином, до кінця 1920 р. радянська влада остаточно закріплюється в Україні.

Початок міжнародно-правового визнання радянської влади в Ук­раїні було покладено Ризьким перемир'ям 12 жовтня 1920 р. між РСФРР і УСРР з одного боку, і Польщею — з другого, що було під­тверджено там само, в Ризі, 18 березня 1921 р. За умовами договору Польща визнавала радянську владу в Україні, а друга сторона (УСРР і РСФРР) — поступалась на користь Польщі західноукраїнськими землями.

З моменту свого проголошення радянська республіка в Україні була складовою частиною єдиного радянського комплексу на терені колишньої Російської імперії. Так, щойно утворена в Харкові радян­ська УНР проголосила себе "федеративною частиною російської Рес­публіки" , а другий радянський уряд в Україні — Тимчасовий робіт­ничо-селянський — у січні 1919 р. висловився за об'єднання з РСФРР на основі "соціалістичної федерації". Всеукрревком (третій радян­ський уряд в Україні) 27 січня 1920 р. прийняв ухвалу про об'єднан­ня зусиль УСРР і РСФРР у сфері державного управління найважливі­шими галузями народного господарства з єдиного центру — Москви. Це рішення було підтверджене постановою IV Всеукраїнського з'їзду Рад, якою декларувалась самостійність республіки і стверджувалось її членство в радянській федерації.

Підсумком процесу, що мав закріпити радянську владу в Україні, став укладений 28 грудня 1920 р. між УСРР і РСФРР союзний робіт­ничо-селянський договір. Стаття І цього документу встановлювала, що РСФРР і УСРР вступають у військовий і господарський союз, для чого об'єднують народні комісаріати обох республік: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполу­чення, пошти і телеграфів, Вищу раду народного господарства. Таким чином, найважливіші сфери державного управління було визнано спільними для обох республік і передано під керівництво уряду РСФРР. Об'єднані комісаріати тепер здійснювали свої функції в Ук­раїні через своїх уповноважених, що їх надсилала Москва за формаль­ним погодженням кандидатур з ВУЦВК. Ці уповноважені входили до складу Раднаркому УСРР на правах народних комісарів.

Проте Москві підпорядковувалися не тільки українські комісаріа­ти, що ставали об'єднаними, а й окремі господарські структури. Так, Центральне управління вугільної промисловості Донбасу, що раніше було у віданні Української Ради народного господарства, передавалось безпосередньо Головному паливному комітетові РСФРР. Були підпо­рядковані відповідним органам державного управління Росії великі українські трести — "Хімвугілля", "Південсталь", "Сільмаштрест" та інші. Це призвело до того, що на кінець 1922 р. у віданні уряду Ук­раїни залишилось близько 7 відсотків підприємств, як правило, міс­цевої та кустарної промисловості. Було централізовано управління шляхами сполучення, зв'язком, торговим флотом тощо.

Цей процес обумовив тісне об'єднання фінансів та органів управ­ління ними, єдність бюджетів, податкової та грошової систем. Крім того, уряд України фактично відмовився від ведення власної зовніш­ньої політики, передавши функції відповідному наркомату Російської Федерації договором від 22 лютого 1922 р.

Істотною ознакою єдиного державного організму є наявність спільного громадянства. Показовим у врегулюванні взаємостосунків цієї сфери став декрет ВУЦВК від 28 березня 1922 р., яким проголо­шувалося, що "громадяни РСФРР та інших Радянських соціалістич­них республік мають в межах УСРР рівні з українськими громадяна­ми права та обов'язки". Фактично це було визнанням єдиного спільного громадянства на тій частині території колишньої Російської імперії, де до влади прийшли більшовики.

Ці процеси небезпідставно кваліфікувалися частиною радянсько-партійної номенклатури, що намагалася зберегти за собою хоч якесь право впливу на події в республіці, як "знеособлення УСРР", "пору­шення її суверенітету", "випаровування суверенітету", "звуження прав українського уряду" тощо. УСРР все більше і більше перетворю­валась на квазі-державу.

Процес "знеособлення УСРР" пішов ще стрімкіше після ЗО груд­ня 1922 р., коли X Всеросійський з'їзд Рад (проголошений І Всесоюз­ним з'їздом Рад) прийняв Декларацію про утворення СРСР та Союз­ний договір. Ці два документи були піддані гострій критиці делегаціями республік і на з'їзді затверджені лише в основному. Юридичне оформлення союз отримав лише після прийняття Консти­туції СРСР на Всесоюзному з'їзді Рад 31 січня 1924 р.

Згідно з цією Конституцією, найважливіші галузі державного і господарського управління, передбачені договором від 28 грудня 1920 р., а також дипломатичні справи, повністю належали загальносоюзній владі, керівними органами виступали централізовані об'єднані комі­саріати, що разом з союзно-республіканськими утворювали уряд Со­юзу РСР. Компетенція республік реалізовувалася через місцеві (вклю­чаючи республіканські) комісаріати: внутрішніх справ, землеробства, освіти, юстиції, соціального забезпечення, охорони здоров'я. Про зву­ження прав республік і подальшу централізацію СРСР свідчило утво­рення в грудні 1929 р. Народного комісаріату земельних справ СРСР, у червні 1933 р. — Прокуратури Союзу РСР, у липні 1934 р. — На­родного комісаріату внутрішніх справ тощо. Функції центральних ор­ганів цих галузей тепер належали Москві.

3. Організація центральних і місцевих органів Радянської влади та управління.

На основі Конституцій 1919 і 1929 рр. найвищими органами вла­ди в Україні були:

— Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів;

— Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет рад;

— Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету;

— Рада Народних Комісарів УСРР.

Цим органам належала вся повнота верховної влади в республіці, найвищі права державного керівництва. Вони мали виняткове право видавати декрети і постанови як акти найвищої юридичної сили, че­рез які здійснювалась воля правлячої, а з часом і єдиної політичної партії, що, фактично, забезпечувало диктатуру партії більшовиків. Розмежування законодавчих і виконавчих функцій між органами найвищої влади першими радянськими конституціями не передбача­лось.

Органом верховної державної влади і найвищим представниць­ким органом в Україні був Усеукраїнський з'їзд Рад (ст. 10 Кон­ституції 1919 р., ст. 22 Конституції 1929 р.), який відбувався один раз на рік згідно з Конституцією 1919 р. і один раз на два роки згідно з Конституцією 1929 р. Надзвичайний з'їзд міг бути скликаний рі­шенням ВУЦВК, або на вимоги рад і з'їздів рад місцевостей, де про­живало не менше однієї третини громадян України, які мали виборчі права. Делегати Всеукраїнського з'їзду Рад, згідно з Конституцією 1929 р., обиралися місцевими з'їздами рад за нормою; від міських і селищних рад — один делегат від 10 тисяч виборців, а від сільських — один делегат від 50 тисяч виборців, чим, власне, забезпечувалася диктатура певного класу. Якісний склад делегатів з'їзду свідчить, що диктатура класу (пролетаріату) зводилась до диктатури партії. Так, якщо з 1050 учасників V Всеукраїнського з'їзду Рад (лютий—березень 1921 р.) 13 депутатів ще представляли інші, крім правлячої, партії (делегатів-комуністів було 851 чоловік), то починаючи з VII Всеукра­їнського з'їзду (грудень 1922 р.) серед делегатів — тільки комуністи і безпартійні (з 829 депутатів 739 — комуністи). Своє представницт­во в органі верховної влади правляча партія збільшила за неповних два роки з 81 відсотка до майже 90 відсотків.

Винятковою компетенцією з'їзду було затвердження змін і допов­нень до Конституції УСРР і Конституції Молдавської Автономної СРР (утворена в 1924 р. і перебувала в складі УСРР до 1940 р.), зміни кордонів УСРР, вибори ВУЦВК і представників України до органів

верховної влади Союзу РСР. Всеукраїнський з'їзд Рад вирішував та­кож найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики, гос­подарського, культурного і суспільно-політичного життя, але в межах, що визначалися директивами правлячої партії та не стосувалися ком­петенції Союзу РСР.

Постійно діючим органом Всеукраїнського з'їзду Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, тобто найвищим законо­давчим, розпорядчим, виконавчим і контролюючим органом влади в період між з'їздами був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет. ВУЦВК обирав зі свого складу Президію. Здійснюючи вер­ховну владу між з'їздами, ВУЦВК періодично збирався на сесії: згідно з Конституцією 1919 р. — один раз на два місяці; тричі на рік — згідно з Конституцією 1929 р. Могли скликатися позачергові, надзви­чайні сесії — за поданням Раднаркому або не менш як однієї трети­ни складу ВУЦВК.

Відповідно до Конституції 1929 р. на сесії ВУЦВК виносились та­кі питання: загальне керівництво в усіх галузях державного, господар­чого і культурного будівництва, затвердження бюджету і планів роз­витку народного господарства України, проектів кодексів законів, а також усіх законодавчих актів, що на основі партійних директив ви­значали загальні норми політичного, економічного та культурного життя УСРР.

Вищим органом виконавчої та розпорядчої влади України за Кон­ституцією 1919 р. (ст. 26) була Рада Народних Комісарів УСРР. Положенням про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. вперше ви­значався склад уряду: голова РНК, його заступники, наркоми (земле­робства, фінансів, внутрішньої торгівлі, праці, внутрішніх справ, юс­тиції та прокуратури республіки, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення), голова Вищої Ради народного господарства, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР. Раднарком України повинен був звітувати перед ВУЦВК, його Президією, союзними органами. З утворенням СРСР склалась своє­рідна система галузевого управління у всіх союзних республіках, в то­му числі УСРР, характерною ознакою якої був поділ наркоматів Со­юзу РСР на дві групи: загальносоюзні (злиті) — єдині для всього Союзу і директивні (об'єднані), органами яких у союзних республі­ках були однойменні наркомати. До загальносоюзних (злитих) нале­жали наркомати закордонних справ, зовнішньої торгівлі, шляхів спо­лучення, пошти і телеграфів; до директивних — Вища Рада народного господарства, наркомати праці, фінансів, продовольства, робітничо-селянської інспекції. Суто республіканськими залишались наркомати земельних справ (до 1929 р.), охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, внутрішніх справ (до 1934 р.), юстиції.

Така структура органів управління народним господарством союз­ної республіки свідчить про посилення процесів централізації. Особ­лива роль у системі управління належала загальносоюзним наркома­там, які в республіках мали неподільну й необмежену владу. Надійними провідниками розпоряджень центру на місцях були та­кож директивні наркомати.

Прийняту в 1937 р. Конституцію УРСР (згідно з нею назва держа­ви змінилася з Української Соціалістичної Радянської Республіки на Українську Радянську Соціалістичну Республіку) було створено відпо­відно до Конституції СРСР 1936 р., що й обумовило уніфікацію ви­щих органів державної влади союзних республік, фактично до розпа­ду в 1991 р. Союзу РСР.

Вищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, яку обирали громадяни України на 4 роки. Це був єдиний законодавчий орган в країні. Верховній Раді належали всі права, які мала республі­ка: прийняття Конституції У РСР, встановлення адміністративно-те­риторіального поділу республіки, видання законів, охорона державно­го порядку і прав громадян, затвердження народногосподарського плану і бюджету республіки.

Верховна Рада УРСР обирала Президію — постійно діючий коле­гіальний орган у складі голови, його заступників, секретаря та членів. Президії надавались такі повноваження: скасовування рішень Раднар­кому УРСР, рішень і розпоряджень обласних рад депутатів трудящих, звільнення з посад і призначення наркомів УРСР (в період між сесія­ми Верховної Ради). Компетенцією Президії Верховної Ради стало та­кож надання прав громадянства, почесних звань, помилування грома­дян після судових ухвал. Слід зазначити, що всім більш-менш важливим актам вищезгаданих органів державної влади передували рішення відповідних партійних структур, які не тільки контролюва­ли, а й часто заміщали державні органи, фактично здійснюючи їх

функції.

Рада Народних Комісарів УРСР утворювалась Верховною Радою і була найвищим розпорядчим і виконавчим органом республіки. Рад­нарком мав право видавати постанови і розпорядження на основі та на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР і контролювати їх виконання.

Структура місцевих органів державної влади та управління визнача­лася триступеневою системою управління (центр — область — ра­йон), що склалася на початку 30-х років, чому передували неоднора­зові зміни адміністративно-територіального устрою в Україні.

Першим етапом цієї реформи стала ліквідація з 1922 р. губерній і перехід від чотириступеневої (центр — губернія — повіт — во­лость) до триступеневої (центр — округ — район) системи управ­ління. Згідно з постановою ВУЦВК від 12 квітня 1923 р. в Україні бу­ло створено 53 округи і 706 районів. Остаточно цей процес закінчився лише в 1929 р. Та вже з серпня 1930 р. постановою ВУЦВК і Раднаркому в УСРР ліквідовувались округи й утворювались 503 нові адміністративні одиниці: 484 райони, 18 міст як окремих адміністративних одиниць і автономна Молдавська республіка, що управлялись безпосередньо з центру республіки. Таким чином, сфор­мувалась двоступенева система управління: центр — район.

Однак недоліки такого реформування стали очевидними уже на­ступного року, коли в республіканському центрі зійшлися управлін­ські зв'язки з усіма 503 адміністративними одиницями. Тому в люто­му 1932 р. постановою ВУЦВК запроваджувалась проміжна між центром і районом ланка — область. Таким чином, було здійснено перехід на звичну, як уже зазначалось, триступеневу адміністративно-територіальну систему управління: центр — область — район.

Протягом 1932 р. в Україні було створено перші сім областей: Харківську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донець­ку та Чернігівську. З часом, у результаті територіальних змін в УРСР та адміністративного перерозподілу, формувались нові адміністратив­ні одиниці. На кінець існування УРСР було 25 областей і дві адмініст­ративні одиниці республіканського підпорядкування — міста Київ і Севастополь.

Така строката палітра адміністративно-територіального устрою в 20—30-х рр. визначала і структуру органів радянської влади на міс­цях. Але характерним для цього періоду залишалось одне — вищим органом радянської влади в будь-якому адміністративно-територіаль­ному утворенні за Конституціями 1919 і 1929 рр. були Ради робіт­ничих, селянських та червоноармійських депутатів, з'їзди Рад — губернські, повітові, волосні, окружні, районні (залежно від етапу ре­формування адміністративно-територіальної системи). В період між з'їздами Рад уся повнота влади на місцях належала виконавчим комі­тетам, сформованим з'їздом. Виконкоми утворювали відділи, які контролювали всі галузі місцевого господарською і культурного жит­тя, звітували перед з'їздом Рад та виконкомом вищого рівня.

Конституція УРСР 1937 р. не передбачала такого інституту влади, як з'їзди місцевих Рад. Відповідно до неї встановлювався сесійний по­рядок діяльності місцевих рад депутатів трудящих. На сесіях обира­лися виконкоми (голова, його заступники, секретар та члени викон­кому), затверджувався склад постійних профільних комісій, утворювались органи управління господарським і культурно-політич­ним будівництвом на своїй території — відділи та управління. Такі органи підпорядковувалися Раді, що їх утворила, та галузевій структу­рі Раднаркому УРСР.

Важливо зазначити, що місцеві органи радянської влади всіх рів­нів діяли під постійним контролем територіальних структур правля­чої партії, які повністю відповідали адміністративно-територіальному поділу і мали аналогічний орган у тій чи іншій адміністративній оди­ниці. Стратегія і зміст рішень місцевих органів радянської влади ви­значались саме ними.

4. Формування основ радянського права

Формування радянського права в Україні було невід'ємно пов'яза­но з поширенням радянської влади і будівництвом державного апара­ту. Головні завдання права були визначені Програмою Комуністичної партії, а Декрети II Всеросійського з'їзду Рад та наступні норматив-но-правові акти, прийняті органами влади РСФРР і СРСР, стали пер­шоджерелами права. "Вестник Украинской Народной Республики" (орган ЦВК України) систематично друкував декрети, постанови, на­кази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опуб­лікування набували юридичної сили в Україні,

Визначальною особливістю формування радянської правової сис­теми в Україні було те, що складалася вона на основі системи права більшовицької Росії. Інакше кажучи, це була рецепція в примітивній формі — застосування права однієї держави в умовах іншої. Коли цієї правової норми не вистачало для врегулювання тієї чи іншої пра­вової ситуації, тоді як джерело права використовувалася революційна правосвідомість.

Ліквідація капіталістичної власності на основні засоби виробницт­ва була однією з головних ознак, що визначали перехід суспільства від капіталізму до соціалізму. Основою радянського цивільного права ста­ла соціалістична власність, що створювалась шляхом експропріації приватної власності, націоналізації землі, фабрик, заводів, транс­порту.

Націоналізація здійснювалася декретами центральних і місцевих органів влади, які й були першими радянськими цивільно-правовими актами. Це декрети Тимчасового робітничо-селянського уряду: "Про націоналізацію банків" від 22 січня 1919 р., "Про націоналізацію всіх приватних залізниць і під'їзних шляхів" від 4 січня 1919 р., "Про по­рядок націоналізації підприємств" від 11 січня 1919 р. та інші. Кооперативна власність як колективна власність дрібних виробників на­ціоналізації не підлягала. Кооперативні організації отримали право

юридичних осіб.

10 серпня 1920 р. РНК УСРР видала декрет "Про об'єднання всіх видів кооперативних організацій", що був кроком на шляху створен­ня єдиної соціалістичної кооперації.

Політика військового комунізму, яку проводив уряд радянської Росії протягом 1918 —1920 рр., характеризувалася встановленням державної власності на засоби виробництва. Державна монополія на хліб, нафту, сірники тощо майже ліквідувала товарообіг, припинили­ся товарно-грошові відносини між підприємствами. Натуральний продуктообмін витіснив грошові відносини, на правовому рівні відчу­валося відповідне заміщення цивільно-правових норм адміністративно-правовим регулюванням. Нормативна заборона приватної торгівлі призвела до виникнення "чорного ринку", де існували деформовані товарно-грошові відносини.

"Декрет про землю" та закон "Про соціалізацію землі" стали ос­новою радянською земельного законодавства. В Україні також набула чинності постанова РНК РСФРР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів". Ці акти закріпили за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами право розпоряджатися землею. Керувалися в Україні і законом про соціалізацію землі, прийнятим III Всеросійським з'їздом Рад.

Декрет ВУЦВК "Про соціалістичний землеустрій та про перехідні заходи до соціалістичного землекористування" від 26 травня 1919 р. визначав правове становите земель, надр, вод та лісів. Вся земля в Україні оголошувалась єдиним державним фондом. У статті І Декре­ту зазначалося, що "приватна власність на землю, надра, води, ліси скасовується".

Зміст права державної власності на землю полягав у визначенні радянською владою загальних правил водоволодіння та користування землею. Заборонялися будь-які цивільно-правові угоди з землею.

Прийнятий 5 лютого 1920 р. "Закон про землю" закріпив розпо­діл землі в індивідуальне зрівняльне трудове землекористування, що, поряд із колективним, було найпоширенішою формою користування землею. Значна увага приділялася створенню радгоспів, сільськогоспо­дарських комун, артілей, товариств зі спільної обробки землі.

Основи сімейно-шлюбного законодавства в Україні були за­кладені декретами Раднаркому України від 20 лютого 1919 р.: "Про організацію відділів запису актів громадського стану", "Про розлучення". Ці акти, перш за все, підкреслювали законність тільки громадян­ських шлюбів. Церковний шлюб оголошувався приватною справою осіб, які одружувалися. Скасовувалися такі обмеження шлюбу, як дозвіл батьків, різниця у віросповіданні, проголошувалася свобода розлучення. Шлюб розривався органами ЗАГСу на прохання хоча б однієї зі сторін.

Головні принципи організації праці, а фактично — трудової повинності, були сформульовані в Кодексі законів про працю РСФРР, оприлюдненому 10 грудня 1918 р. Відповідно до договору про війсь­ково-політичний союз від 28 грудня 1920 р. дія Кодексу поширюва­лася й на Україну. Кодекс проголошував загальний обов'язок працю­вати та право на працю, обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпочинок та матеріаль­не забезпечення. Проте в умовах воєнного комунізму не всі з цих по­ложень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко викорис­товувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілізація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сиди. На підприємствах встановлювалися режими, подібні до режиму військових установ. Проводилася мілітаризація ряду галузей промис­ловості. Запроваджувалася натуралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 р. було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 р. натуроплата стала основною формою оплати праці.

Великого значення надавалося зміцненню трудової дисципліни. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця роз­глядався як саботаж. Отже, з моменту сформування радянського тру­дового права його домінуючою рисою стає не охорона праці й заро­бітної плати, а забезпечення суворої дисципліни.

Головні риси кримінального права визначалися завданнями пролетарської революції — це, зокрема, придушення опору експлуата­торських класів і боротьба з порушеннями революційного порядку.

Нове кримінальне право базувалося на принципі доцільності, що протиставлявся принципу законності. Так, при визначенні вироку суд повинен був враховувати класову приналежність злочинця, соціальну спрямованість діяння тощо. Покарання передбачалося не лише за за­кінчене діяння, а й за задум та неповідомлення (недонесення).

"Керівні начала з кримінального права РСФРР", що почали діяти в Україні з серпня 1920 р., встановлювали широкими перелік різноманітних видів покарань: переконання, громадський осуд, обов'язок пройти курс політграмоти, оголошення бойкоту, конфіскація майна, позбавлення політичних прав, оголошення ворогом революції або на­роду, оголошення поза законом, розстріл тощо.

Оголошення поза законом або ворогом народу застосовувались як щодо окремих осіб, так і щодо членів їхніх сімей або цілих організа­цій. Слід зазначити, що існували такі антиправові інститути, як кри­мінальна відповідальність за принципом кругової поруки та заручництво. До кримінальної відповідальності притягувалась, наприклад, частина населення тієї місцевості, де були знищені склади, розібрані залізничні колії тощо.

Принципи кримінально-процесуального права встановлюва­лися Тимчасовим положенням про народні суди та революційні три­бунали УСРР від 20 лютого 1919 р., Інструкцією Наркомюсту УСРР від 3 червня 1919 р. "Про судочинство", а також Положенням про народний суд, прийнятим Раднаркомом УСРР 26 жовтня 1926 р.

Основна маса справ розглядалася в надзвичайній трибунальній системі. Постанова Всеукраїнського ЦВК від 1 червня 1919 р. "Про Всеукраїнські та місцеві НК", що була прийнята в період здійснення "червоного терору", надавала надзвичайним комісіям право безпосе­реднього покарання у випадках контрреволюційних виступів, погро­мів та чорносотенних заворушень.

При оцінці показань та визначенні міри покарання ревтрибунали, як і народні суди, керувалися декретами Уряду, а також своєю рево­люційною правосвідомістю. Вироки оголошувалися іменем Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки.

На ранньому етапі діяльності ревтрибуналів вироки не підлягали касаційному оскарженню. Тому декретом РНК УСРР від 16 квітня 1919 р. "Про утворення Верховного Касаційного Суду" встановлюва­лося, що касаційному оскарженню підлягають усі вироки ревтрибу­налів. Виняток становили лише вироки Верховного ревтрибунала при ВУЦВК.

5. ВИСНОВКИ

Після повалення гетьманської влади розпочалася доба Директорії Української Народної Республіки. Йшов інтенсивний по­шук оригінальних засад державності. Складність ситуації, в якій опи­нилась новостворена держава, дозволила здійснити лише один політичне важливий для України захід — продекларувати спільно з представниками ЗУНР об'єднання двох держав на терені України.

У результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилась радянська влада. Західні області, згідно з Ризь­ким договором (1921 р.), потрапили в залежність до відродженої Польської держави. Ввійшовши до складу Союзу РСР, Україна, на жаль, не отри­мала належного державно-правового самовизначення, а сформовані відповідно до конституції державницькі інституції дублювали відпо­відні структури СРСР, демократичні принципи і засади політичної системи мали декларативний характер. Це призвело до руйнування елементів демократії в державно-правовій сфері, формування одно­партійної системи правління, яка неминуче вела до встановлення то­талітарного режиму.

Радянська державність з притаманними їй інститу­тами з початку 20-х рр. XX ст. поширилася в Україну, її юридичне оформлення відбулося з прийняттям у березні 1919 р. Основного За­кону, що був копією першої Конституції радянської Росії. Ним, як і наступними радянськими конституціями, декларувалася загальна рів­ність в Україні і, разом з тим, стверджувалася зверхність однієї соці­альної групи над іншими, обмежувалися представницькі можливості селянства, ігнорувались інтереси та традиції національного державо­творення. Знеособлення національних інтересів стає особливо інтен­сивним за часів входження України до складу СРСР. Вони повністю підпорядковуються загальносоюзним, великодержавним інтересам. Крім того, радянська державність в Україні жодним чином не була пов'язана з віковими традиціями національного державотворення, во­на їм суперечила і, будучи інонаціональною за своєю природою, обу­мовила, особливо в 30-х рр. минулого століття, небачені раніше соці­альні потрясіння і людські жертви.

Головною особливістю радянської правової системи в Україні стала примітивна рецепція права більшовицької Росії, коло обов'язків узгоджувалася з принципом революційної правосвідомості. Переконливим доказом цього є поширення в Україні дії кодексів законів Російської Федерації. Ще однією особливістю радянської правової системи в цілому та її дії в Україні, зокрема, є перевага норм публічної права над нормами права приватного, оскільки держава безпосередньо взяла на себе регулювання господарських відносин самостійних підприємств, ремісників, товаровиробників-хліборобів тощо, тобто сфер, діяльність яких регулюється нормами приватного права. А найбільш відчутним був вплив режиму на кримінальне та кримінал но-процесуальне право, що були повністю підпорядковані класовим інтересам держави на шкоду захисту загальнолюдських цінностей.

Україна у складі Союзу РСР, незважаючи на проголошену і за­кріплену конституціями суверенність, залишалася економічно, політично та ідеологічно залежною від союзного центру. Це призводило до порушень владою прав і свобод громадян. В середині 80-х рр. під впливом загальносоюзної кризи в суспільстві визріла ідея оновлення економічних, правових та соціальних інститутів. Однак проголошена радянським керівництвом перебудова всіх сфер життя не виправдала покладених на неї надій.

ЛІТЕРАТУРА

Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921 - 1925). - К., 1961.

Білас І. С. Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953 рр.: у 2-х т. - К., 1994

Громова І. А. До питання про діяльність Тимчасового робітничо-селянського уряду України. // УІЖ. - 1988. - № 4.

Гунчак Т. Україна. Перша половина ХХ ст. - К., 1993.

Дорошкевич В. Правда про встановлення радянської влади на Україні. // Сучасність. - 1991. - №№ 7, 8.

Дубровіна А. В. Перебудова органів влади УРСР. К., 1960.

Історія держави і права Української РСР (1917 - 1960). - К., 1960.

Історія держави і права Української РСР: У 2-х т. - К., 1967.

История государства и права Украинской ССР. / Отв. Ред. Б. М. Бабий. - К., 1976.

Кульчицький В. С. Уворення Української радянської держави. - Львів, 1957.

Кульчицький С.В. Партійно-радянський апарат у системі влади. // УІЖ - 1994. - № 6.

Кульчицький В. Конституційне оформлення СРСР. // Пробл. правознавства. - К., 1973. - Вип. 24.

Недух А. А. Основні зміни в адміністративно-територіальному устрої Української ССР у 1919 - 1978 рр. // Архіви України. - 1979. - № 5..

Турченко Ф., Панченко П., Тимченко С. Новітня історія України: у 2-х т. - К., 1986.

Юрченко