Термін «право». Походження права. Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Термін «право» вживають у різних значеннях (право першо­сті в черзі; право на подяку за безкорисну допомогу; право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав; право зажадати повернення свого майна із незаконного володіння та ін.). В усіх випадках термін «право» походить від кореня «прав», що означає правда, справедливість. Але не у всіх наведених прикладах термін «право» має юридичне значення. Право першості в черзі — це норма, що стала звич­кою, норма — звичай, а не право в юридичному значенні слова. Право на подяку за допомогу — це моральна норма. Право співзасновника комерційної корпорації вимагати здійснення його корпоративних прав — це «право», що ґрунтується на законі, який чітко визначає, що таке корпоративні права. Таким са­мим, тобто основаним на законі, інших офіційних джерелах, є суб'єктивне право зажадати повернення свого майна із незакон­ного володіння. Лише в двох останніх випадках вживання тер­міна «право» має юридичне значення.

Тому в юридичній літературі останніх років (С.С. Алексеев, П.М. Рабинович) можна зустріти поділ права на:

— загальносоціальне, або безпосередньо-соціальне (випливає безпосередньо із соціального життя і не залежить від держави);

— спеціально-соціальне, юридичне (є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави).

Юридичне право ще називають «законодавчим правом», на відміну від звичаїв — «передзаконодавчого права».

Юридичне, «законодавче право» нерідко визначають як «по­зитивне право». Це є штучне право, що виходить від держави і суспільства, виражено в писаних нормах, міститься в норматив­но-правових документах: законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади. «Позитивне право» як система норм, що міс­тять права та обов'язки, офіційно закріплені державою, начебто то протиставляється «природному праву», яке має глибший, обгрунтованіший, вихідний у житті людей норматив поведінки, джерелом якого є сама природа людини. Джерело прав люди­ни — вона сама, її потреби та інтереси, її спосіб існування та розвитку. Вона же виступає їх носієм.

З цього погляду природне право як сукупність прав і обов'яз­ків має загальносоціальне, людське походження, а не державне. Воно — продукт нормальної життєдіяльності людини, а не дер­жави. Саме природне право є підставою невід'ємних, природ­них прав людини (право на життя, право на свободу, право на рівний еквівалент при товарному обміні), які існують незалежно від того, закріплені вони де-небудь чи ні.

Природні права безпосередньо випливають із природного порядку речей, із самого життя, з існуючих у суспільстві еконо­мічних, духовних та інших, у тому числі природних, чинників. Тому природні права ще називають «природженими» суб'єктив­ними правами. Вони й складають сутність загальносоціального, або безпосередньо-соціального права. З точки зору природно-правової теорії, права людини слід розуміти не як державний да­рунок, а як «природжені», дані людині від природи права, які демократична держава закріплює в нормах Конституції, інших за­конах і в такий спосіб визнає їх «позитивними», «юридичними».

Юридичне право, у свою чергу, має два значення:

— об'єктивне юридичне право — система діючих у державі правових норм і принципів. Вони встановлені (або визнані) дер­жавою як регулятор суспільних відносин, забезпечені нею. Тер­мін «об'єктивне» означає, що вони одержали об'єктивацію в офіційних державних актах і тому є незалежними від індивідуаль­ного інтересу (волі) та свідомості суб'єкта права (крім «автора» цих норм). Суб'єкт, вступаючи в громадське життя, уже стика­ється з «готовими» юридичними нормами, які виникли до нього і незалежно від нього;

— суб'єктивне юридичне право — правові норми і принципи як певні юридичне визнані можливості (свободи) суб'єкта права задовольняти власний інтерес (приміром, можливість задоволь­нити інтерес особи, яка має пільги щодо податків, полягає в одер­жанні цих пільг). Термін «суб'єктивне» означає, що наданими можливостями (правами і свободами) суб'єкт на свій розсуд може скористатися або не скористатися, усе залежить від його волі (ін­тересу) та свідомості. Суб'єктивне юридичне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

Між двома значеннями терміна «право» існує тісний взаємо­зв'язок. Поки норма права є загальною і поширюється на усі ви­падки конкретної сфери життя та діяльності людини, вона є об'єктивною. Коли норма права стосується певної ситуації і здій­снюється в конкретній поведінці суб'єкта, вона є суб'єктивною. Наприклад, громадянин С. може скористатися суб'єктивним пра­вом на пільгу щодо податків у силу того, що така пільга перед­бачена в нормах податкового права. Об'єктивне право складається з норм, що виражені в законі, норм, що «говорять» про суб'єк­тивні права взагалі — безвідносно до конкретного суб'єкта.

Велику частину своїх прав суб'єкт не може здійснювати, якщо він не визнаний державою юридичне правоздатним, дієздатним і не стане носієм суб'єктивного юридичного права. Наділяючи громадян суб'єктивним юридичним правом, держава нібито то відкриває доступ до здійснення основних, невідчужуваних прав людини, даних йому від народження, від природи.

Це можна зобразити так:

• природні права людини — норми об'єктивного права —> суб'єк­тивні юридичні права

Природні права людини (її безпосередньо-соціальні права) перетворюються на суб'єктивні юридичні права і одержують офіційне визнання за допомогою загальнообов'язкових норм права, встановлених і охоронюваних державою у вигляді об'єк­тивного права (про суб'єктивне право див. у главі 18 «Правовід­носини. Юридичний факт»).

Подальший конкретний виклад питань полягатиме в розкритті змісту юридичного права (об'єктивного та суб'єктивного).

Походження права

У будь-якому історичному суспільстві для підтримання в ньо­му порядку потрібно регулювання за допомогою соціальних норм, так зване соціальне регулювання. Регулювати — значить спрямо­вувати поведінку людей, їх груп і всього суспільства, уводити їх діяльність у певні рамки. Розрізняють два види соціального ре­гулювання: індивідуальне (упорядкування поведінки конкретної особи, у конкретному випадку) і нормативне (упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил — зразків, мо­делей, що поширюються на усіх, на всі подібні випадки). Поява нормативного соціального регулювання послужила якісним по­штовхом до становлення (виникнення та розвитку) права.

У первісному суспільстві нормативним соціальним регулято­ром були норми-звичаї — правила поведінки, що стали звичкою у результаті багатократного повторення протягом тривалого часу. Звичаєве право — система норм, що спираються на звичай.

Норми-звичаї ґрунтувалися на природно-природній необхід­ності і мали значення для всіх сторін життя общини, роду, племе­ні, для регламентації господарського життя та побуту, сімейних та інших взаємовідносин членів роду, первісної моралі, релігій­но-ритуальної діяльності. Їх метою була підтримка і збереження кревнородинної сім'ї. Це були «мононорми», тобто нерозчленовані, єдині норми. В них перепліталися, чітко не проступаючи, найрізноманітніші елементи: моралі, релігії, правових засад.

Мононорми не надавали переваг одному члену роду над ін­шим, закріплювали «первісну рівність», жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, необхідності оборонятися від ворожих племен. У мононормах права членів роду представляли собою зворотний бік обов'язків, були невіддільними від них, оскільки первісний індивід не мав виділеного усвідомленого власного інтересу, відмінного від ін­тересу роду. Лише з розпадом первісного ладу, появою соціаль­ної неоднорідності усе більш самостійного значення набувають права. Виникнення мононорм було свідченням виходу людини з тваринного світу в людське співтовариство, яке рухається шля­хом прогресу.

В умовах суспільної власності і колективного виробництва, спільного вирішення спільних справ, невідокремлення індивіда від колективу як автономної особи, звичаї не сприймалися лю­дьми як такі, що суперечать їх власним інтересам. Ці неписані правила поведінки додержувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося головним чином силою суспільної думки, авто­ритетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. У разі необхідності до порушників норм-звичаїв застосовувався при­мус, що виходив від роду або племені в цілому (страта, вигнання з роду і племені та ін.).

У первісному суспільстві переважав такий засіб охорони зви­чаю, як «табу» — обов'язкова і незаперечна заборона (наприк­лад, заборона під страхом найтяжчих кар кровнородинних шлю­бів). Крім заборон (табу), виникли такі способи регулювання, як дозволяння та позитивне зобов'язування (лише в зародковій формі). Дозволяння мали місце у випадках визначення видів тва­рин і часу полювання на них, видів рослин і строків збирання їх плодів, користування тією чи іншою територією, джерелами води та ін. Позитивне зобов'язування мало на меті організувати необ­хідну поведінку в процесах приготування їжі, будівництва осель, розпалювання вогнищ, виготовлення Знарядь та ін.

Нормативні узагальнення (заборони, дозволи, позитивні зобо­в'язування), які перетворилися на звичайні засоби регулювання первіснообщинного життя — витоки формування права.

Процес виникнення держави і права відбувався при їх взає­мному впливі один на одного і був викликаний такими причи­нами.

1. Потребами економічних відносин, що складалися при на­явності приватної власності, поділу праці, товарного виробницт­ва і обороту; необхідністю закріплення економічного статусу то­варовласників, забезпечення для них стійких і гарантованих еко­номічних зв'язків, умов для економічної самостійності.

2. Необхідністю підтримувати стабільність і порядок у суспіль­стві в умовах поглиблення та загострення соціальних протиріч і конфліктів.

3. Організацією публічної влади, відокремленої від населен­ня та здатної санкціонувати звичаї, встановлювати юридичні норми і забезпечувати втілення їх у життя.

4. Перетворенням людини на відносно самостійного індиві­да. Не можна шукати право там, де немає поділу колективу (роду, племені) на окремих суб'єктів, де індивід не є відокремленою особою, що усвідомлює можливості (свободи), які утворюються в процесі розвитку суспільства.

Таким чином, виникнення права було пов’язано з:

(1) якісним ускладненням виробництва, політичного та ду­ховного життя суспільства;

(2) відокремленням особи як учасника суспільних відносин із своїми домаганнями на автономність існування (соціальну свободу);

(3) формуванням держави, якій знадобився новий норматив­ний соціальний регулятор, в змозі виконати такі завдання:

а) забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму вищого порядку, ніж первісне суспільство, підтри­мувати в ньому порядок і стабільність;

б) закріпити та забезпечити індивідуальну свободу авто­номної особи.

Виконати такі завдання було не під силу нормативним регу­ляторам первіснообщинного ладу — нормам-звичаям. Цю роль узяло на себе юридичне право, що формувалося, визначальною рисою якого став державний примус.

Ознаки, що відрізняють норми права від норм поведінки в первісному суспільстві

• за способом виникнення:

• за вольовою спрямованістю норм:

• за формою зовнішнього вираження:

• за часом набрання чинності:

• за способом забезпечення виконання:

Основні юридичні джерела формування права у різних народів світу

Можна виділити два шляхи формування права:

— через норми, що виходять від держави;

— через норми, що виходять від суспільства (общин, інших соціальних груп, наприклад, купців, релігійних об'єднань, цер­кви тощо) і підтримувані державою.

Спочатку право утворювалося шляхом переростання звичаїв у правові звичаї, які записувалися, об'єднувалися в особливі спи­ски. У результаті цього з'явилося звичаєве право — система норм, що ґрунтується на звичаї, регулює суспільні відносини в держа­ві, у певній місцевості або етнічній чи соціальній групі.

У різних народів світу позначилися різні провідні елементи соціально-юридичного змісту права: прецедент, релігійна нор­ма, норма-звичай, закон, котрі у ході подальшого розвитку на­родів і держав призвели до формування відрізнених одна від одної національних правових систем та їхніх типів. Типами (сім'ями) правових систем почали називати правові системи держав, у яких переважали спільні риси, спільні вихідні елементи, у тому числі спільне джерело (форма), права: закон (нормативно-правовий акт), судовий прецедент, релігійна норма, норма-звичай.

Перші письмові пам'ятки права давнини (Закони Ману, За­кони XII таблиць. Кодекс законів царя Хаммурапі та ін.) і сере­дньовіччя («Салічна правда», «Російська правда» та ін.) склада­лися з норм звичаєвого права, судових прецедентів і прямих за­конодавчих положень.

У первісному суспільстві позначилися контури правосудної діяльності, при якій регулювання здійснювалося за схемою: нор­ма (звичай) плюс індивідуальне рішення (рішення родових збо­рів, старійшин, «судів»). Так поступово формуються судові пре­цеденти — рішення у конкретних справах, які у процесі повто­рення ситуацій набували значення зразків, моделей, ставали загальною нормою. Вони стали провісниками прецедентного пра­ва — Англії, США, Канаді, Австралійському Союзі (англо-американський тип правової системи).

У країнах континентальної Європи з розвитком писемності поряд зі звичаєвим правом виникають норми права, встановлені актами короля, князя, їх чиновників, які йменуються законами (законодавче право) — у Франції, Іспанії, Австрії, ФРН (романо-германський тип правових систем).

У країнах азіатського континенту (Іран, Ірак) важливу роль у формуванні права, поряд із звичаями, відіграли і дотепер віді­грають норми релігії в релігійно-доктринальній інтерпретації (ре­лігійно-традиційні правові системи).

У ряді держав Африки, Латинської Америки право формува­лася на підґрунті норм-звичаїв і традицій общинного побуту (тра­диційно-общинне право) — традиційно-общинні правові системи.

Нині розрізняють два класичних типи правових систем. Один — романо-германський, або континентальний (Франція, ФРН, Іта­лія, Іспанія та ін.) — у якому переважає нормативно-правовий акт Тут право виступає переважно у формі закону. Другий — англо-американський, або загальне право (Англія, США та ін.). Тут превага віддається судовому прецеденту, тобто судовому рі­шенню, присвяченому конкретній справі, яке стає зразком, при­кладом для схожих життєвих випадків. Крім того, відрізняють змішаний (скандинавські та латиноамериканські групи правових систем) і традиційно-релігійний типи правових систем. Останній тип поділяється на підтипи: далекосхідно-традиційний (основні групи - китайська, японська), релігійно-общинний (мусульман­ські, індуські, іудейські, християнська групи), звичаєво-общин­ний (африканська група).

Корені українського права просліджуються у романо-германському типі правової системи (див. розділ V «Основні типи пра­вових систем світу (Загальне порівняльне правознавство»).