Суб'єкти правовідносин. Правосуб'єктність фізичних осіб. Правосуб'єктність юридичних осіб - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Суб'єкти правовідносин — це суб'єкти права, тобто особи, що мають правосуб'єктність. Вирази «суб'єкт права» і «особа, що має правосуб'єктність» збігаються. Правосуб'єктність — одна з обов'язкових передумов правовідносин.

Щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти повинні прой­ти два етапи наділення їх юридичними властивостями:

• набути властивостей суб'єктів права як потенційних суб'єктів (учасників) правовідносин — через відповідність певним право­вим вимогам щодо правосуб'єктності;

• набути додаткових властивостей юридичного характеру в конкретній юридичне значущій ситуації — суб'єктивних юри­дичних прав і обов'язків, що надаються їм правовими нормами. Саме вони визначають власне правові зв'язки, відносини між суб'єктами.

Суб'єкти правовідносин — це індивідуальні чи колективні су­б'єкти права, які використовують свою правосуб'єктність у кон­кретних правовідносинах, виступаючи реалізаторами суб'єктив­них юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної від­повідальності.

Види суб'єктів правовідносин:

1) індивідуальні суб'єкти (фізичні особи):

— громадяни, тобто індивіди, що мають громадянство даної країни;

— іноземні громадяни;

— особи без громадянства (апатриди);

— особи з подвійним громадянством (біпатриди);

2) колективні суб'єкти (юридичні особи):

— державні органи, організації, установи, підприємства;

— органи місцевого самоврядування;

— комерційні організації (акціонерні товариства, приват­ні фірми тощо — вітчизняні, іноземні, міжнародні);

— громадські об'єднання (партії, профспілкові організа­ції тощо);

— релігійні організації;

3) держава та її структурні одиниці:

— держава;

— державні утворення (суб'єкти федерації — штати, зем­лі, автономії; в Україні — Автономна Республіка Крим);

— адміністративно-територіальні одиниці (область, міс­то, селище та ін.);

4) соціальні спільноти — народ, нація, етнічні групи, грома­дяни виборчого округу тощо.

Правосуб'єктність фізичних осіб

Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів пра­вовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можли­вість) бути учасниками правовідносин.

У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст. 16 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.

В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи лежать два критерії:

— вікова характеристика (певний вік);

— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності фізичної особи:

• правоздатність;

• дієздатність;

• деліктоздатність.

Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і вико­нувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність вини­кає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.

Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння права­ми, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.

Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх грома­дян незалежно від статі, національності, походження, майново­го стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.

Дієздатність — це передбачена нормами права здатність ін­дивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (ви­користовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обо­в'язки і нести відповідальність.

Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей люди­ни, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціаль­ного розвитку.

Повна дієздатність настає з моменту громадянського повно­ліття.

Як правило, у більшості галузей права дієздатність і право­здатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім ци­вільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.

У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.

Повна дієздатність настає з 18 років.

Неповна (відносна) дієздатність: 14-18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15-18 (за чинним зако­нодавством).

Законодавством передбачена можливість оголосити непов­нолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення непов­нолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, уси­новителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.

Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законо­давством).

Обмежена дієздатність виражається в такому:

• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом дер­жави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і без­пеки країни;

• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями

або наркотичними засобами.

Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних не­дієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психіч­но хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклуваль­ників. Отже, Правосуб'єктність — категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.

Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчи­нені правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність пе­редує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши по­вної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.

Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:

У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.

Правосуб'єктність — юридична передумова для визнання особи носієм відповідного правового статусу.

Правосуб'єктність юридичних осіб

Правосуб'єктність юридичних осіб (колективних суб'єктів пра­вовідносин) — це правоздатність і дієздатність державних і не­державних організацій: державних органів, державних підпри­ємств і установ, громадських об'єднань, комерційних (госпо­дарських) корпорацій, та ін. релігійних організацій

Юридична особа — організація, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді, арбітражному або третейському суді. Юридична особа — це не будь-який колективний суб'єкт, а колективний суб'єкт у певній галузі діяльності — господарській, соціально-культурній, зміс­том якої є товарно-грошові відносини, участь у цивільному (май­новому) обороті. Статусом юридичної особи комерційні і некомерційні організації наділяються за законом. Ознаки юридичної особи.

1. Організаційна єдність: має чітку внутрішню структуру, ор­гани управління і відповідні підрозділи для виконання завдань і функцій, закріплених статутом. Має реквізити, затверджені при реєстрації в державних органах (статут, круглу печатку, штампи, назву та ін.) і органах державної статистики (присвоєння іден­тифікаційного коду, який є єдиним для всього простору Украї­ни і зберігається протягом усього періоду існування).

2. Наявність майна, що знаходиться в її розпорядженні (у ко­мерційної юридичної особи — в її власності), майнова відокрем­леність від майна її учасників і фундаторів (самостійний баланс

• кошторис витрат, статутний фонд і банківський рахунок).

3. Цільове призначення — створюється для певних цілей і не може діяти з іншими цілями. Комерційна юридична особа ство­рюється для підприємницької діяльності.

4. Можливість виступати в цивільному обороті, набувати пра­ва і виконувати обов'язки від свого імені, тобто не зобов'язана звертатися за дозволом до вищої інстанції (наприклад, комер­ційна юридична особа може здійснювати операції, що не супе­речать закону; створювати юридичні особи; обирати місце роз­ташування).

5. Можливість бути позивачем і відповідачем у суді — зверта­тися з позовом на громадян, інших осіб, відповідати за боргами у разі зустрічного позову.

6. Обов'язок нести самостійну майнову відповідальність (якщо це майно закріплене за нею за правом власності).

За характером діяльності юридичні особи можуть бути:

• некомерційні (публічні),

• комерційні (приватні)

Некомерційні особи — державні організації і установи (парла­мент, уряд, суд, міліція, державні підприємства, органи місцевої влади та ін.) — спрямовують свою діяльність на задоволення тих чи інших невиробничих потреб: організаційно-управлінських, соціально-культурних, соціально-побутових та ін. Вони мають публічні цілі і не переслідують мету одержання прибутку як ста­тутного завдання. Зазвичай діяльність таких організацій фінан­сується за рахунок державного бюджету (державні установи), або бюджету громадських організацій, або за рахунок добровільних внесків і пожертвувань.

До некомерційних юридичних осіб належать споживчі коо­перативи, громадські або релігійні організації, благодійні та інші фонди, а також інші об'єднання, передбачені законом.

Некомерційні організації можуть займатися і підприємницькою діяльністю, але лише остільки, оскільки це служить досягненню цілей, заради яких вони створені і відповідають ним. Наприклад, вуз може приймати за плату на навчання студентів для того, щоб одержаний прибуток використовувати на підвищення яко­сті освіти (придбання приладів, літератури, оплата праці викла­дачів, ремонт і переобладнання приміщень тощо). Тут важливо додержуватися певної міри, щоб не перейти ту межу, за якою головними стають вже інші пріоритети — цілі комерційного ха­рактеру.

Некомерційні організації мають більшу стабільність і більшу незалежність від тих індивідів, що входять до складу юридичної особи. Існування юридичної особи, яка має некомерційний (публіч­но-правовий) характер, не залежить від волі її членів — підпоряд­кованих і підзвітних осіб. Наприклад, уряд не може припинити своє існування як орган виконавчої влади, навіть якщо всі чле­ни кабінету міністрів підуть у відставку. Замість кабінету мініст­рів, який пішов у відставку, буде сформований новий кабінет. Тобто Некомерційні, публічні організації продовжують функціо­нувати як юридичні особи і суб'єкти правовідносин.

Комерційні особи — комерційний банк, приватна фірма, ак­ціонерне товариство та ін. — спрямовують свою діяльність на одержання прибутку і фінансуються насамперед за свій раху­нок. Вони переслідують приватні цілі та інтереси своїх членів: вкладників, пайовиків, акціонерів і можуть припинити своє іс­нування з волі цих осіб (наприклад, оголосити себе банкрутом).

Члени комерційних (приватноправових) юридичних осіб є повними їх представниками, їх воля — воля юридичної особи. Юридичною особою може бути індивідуальний, а не тільки колективний, суб'єкт права.

Правосуб'єктність комерційних організацій та їх об'єднань (асоціацій, корпорацій, консорціумів, концернів та ін.) перед­бачена законодавством у вигляді організаційно-правових форм підприємницької діяльності і визначається статутними докумен­тами, зареєстрованими в установленому законом порядку. На­приклад, обсяг прав і обов'язків акціонерних товариств закри­того і відкритого типу є різним: акції першого розповсюджують­ся шляхом відкритої передплати і купівлі-продажу на біржах;

акції другого розподіляються між засновниками і не можуть роз­повсюджуватися шляхом відкритої передплати, купуватися і про­даватися на біржах.

Спільним для правосуб'єктності комерційних організацій є те, що вона ґрунтується на засадах приватного права — диспозитивності і рівності сторін у цивільно-правових відносинах. Тут Пра­восуб'єктність однієї сторони не обмежує правосуб'єктності ін­шої сторони. Договірні відносини виникають на основі рівності (автономії) сторін незалежно від їх статусу. Це відносини між громадянами-власниками, орендарями, фермерами, громадяна­ми і організаціями, організаціями між собою, в тому числі і дер­жавними, акціонерними, орендними підприємствами і кор­пораціями, наприклад, договір між органом внутрішніх справ і громадянином на охорону квартири. У цих відносинах держав­ний орган виступає як юридична особа; засновує договірні від­носини на принципі диспозитивності (а не імперативності). У сфері підприємництва діє той же принцип, що й у сфері регу­лювання поведінки фізичних осіб і діяльності громадських об'єднань: «Дозволено все, крім прямо забороненого законом» (загальнодозвільний тип /режим/ правового регулювання).

Коли ж діяльність комерційної корпорації виходить за рамки товарного виробництва і обігу і потрапляє у сферу дії публічного права (державна реєстрація підприємств, стягнення податків та ін.), вступає в дію принцип «Дозволено лише те, що прямо пе­редбачено законом» (спеціально-дозвільний тип /режим/ пра­вового регулювання). У сфері управління державною власністю відбувається поєднання імперативного і диспозитивного методів правового регулювання — виникають адміністративно-правові і цивільно-правові відносини.

Яким є співвідношення правоздатності і дієздатності у юридичної особи ?

В юридичній науці тривалий час панувала думка про те, що правосуб'єктність юридичної особи відрізняється від правосуб'єктності фізичної особи. Вважалося, що у юридичної особи правоздатність і дієздатність виникають одночасно і не можуть бути обмежені, тоді як у фізичної особи правоздатність і дієздат­ність виникають неодночасно і дієздатність обмежується.

Однак сформоване раніше уявлення про повний збіг право­здатності і дієздатності юридичної особи не виправдує себе в умовах трансформації суспільства до ринкових відносин. Вияви­лося, що юридична особа не завжди без будь-яких умов може використовувати ті права, які має. Дієздатність юридичної особи можe змінюватися без зміни її правоздатності. Так, підприємст­во-боржник не має можливості реалізувати свої права на влас­ний розсуд. Його дієздатність обмежується. Цю обмежену діє­здатність юридичної особи-боржника доповнює (наприклад, від­повідно до законодавства Росії) арбітражний управляючий, який має широкі повноваження щодо управління підприємством-борж­ником. Своїми діями він дає можливість підприємству-боржни­ку брати участь у цивільному обороті через здійснення всіх не заборонених законом операцій.

Отже, правоздатність і дієздатність юридичної особи як суб'єкта правовідносин (наприклад, комерційної організації) не збіга­ються цілком, як не збігаються правоздатність і дієздатність фі­зичної особи. Правда, у колективних суб'єктів правовідносин (юридичних осіб) така розбіжність правоздатності і дієздатності є винятковою.