Поняття романо-германського типу правової системи. Система права та її структура. Нормативно-правовий акт (закон) у системі джерела права - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Загальновизнаним центром розвитку романо-германского типу правової системи є континентальна Європа, тому його на­зивають ще континентальним. Як і англо-американський, рома­но-германський тип правової системи вважається класичним.

Романо-германськнй тип правової системи — це сукупність національних правових систем держав, що мають загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розви­тку на основі давньоримського права і його пристосування (разом із канонічними і місцевими нормами-звичаями) до нових націо­нальних умов. Його характерними рисами є домінування нор­мативно-правового акта як форми (джерела) права, поділ систе­ми права на дві підсистеми — публічну і приватну, диференціа­ція і кодификація галузей права.

Романс-германський тип правової системи охоплює країни континентальної Європи: Францію, Бельгію, Люксембург, Іспа­нію, Португалію, Нідерланди, Австрію, Ліхтенштейн, Німеччи­ну, Швейцарію, Бельгію та ін. Вплив романської і німецької груп континентального права виходить за межі Європи: Латин­ська Америка, значна частина Африки, країни Близького Схо­ду, Японія, Індонезія.

Попри множинність визначень права, сформульованих у цих країнах, загальним для них є вказівка на нормативність права, розгляд норми права як загального правила поведінки, встановлено­го законодавцем або уповноваженими органами. Дефініція права ґрунтується на визнанні норми права як моделі, масштабу пове­дінки загального (однакового для всіх), узагальненого (абстрак­тного, без деталізації), певного формально-визначеного харак­теру. Відзначається, що норма права створюється не суддями не суддями, а є результатом вивчення практики (її узагальнення) відповідно до принципу справедливості, моральності.

Визнання нормативності права як неодмінної його ознаки (а відтак, і регулятивного характеру права) дозволяє законодавцю чітко і оперативно регулювати суспільні відносини. Проте уза­гальнений характер норм права потребує уваги до їх тлумачення з метою уточнення волі законодавця, забезпечення єдності їх розуміння і реалізації. Норми тлумачення судовими, арбітраж­ними, іншими органами є повторними, похідними від норм, створених законодавцем. Вони роз'ясняють, конкретизують по­ложення законів. За правильністю інтепретацій норм стежать спеціальні органи. Отже, у поняття права романо-германського типу правової системи включається система норм права, а та­кож норм-роз'яснень (тлумачення), що виходять насамперед від законодавців і судів.

На відміну від юристів країн англо-американського права, які мислять конкретно, «прецедентно» і створили науку загаль­ного права на основі судових рішень, юристи європейського континенту мислять поняттями правових інститутів і галузей права. Їх правова наука — абстрактна, одним із визначальних ознак її є правовий формалізм.

Порівнюючи англо-американську і континентальну правові системи, К. Цвайгерт і Х.Кьотц відзначають: «На континенті прагнуть створити правову систему без прогалин, у США і Анг­лії для юристів орієнтирами служать судові рішення. На конти­ненті відчувають радість від наукової систематизації, у США і Англії царює глибокий скепсис щодо будь-яких узагальнень, що висушує душу. На континенті оперують поняттями, які почина­ють часто жити власним життям; що таїть у собі небезпеку для тих, хто їх застосовує. А в Англії і США всьому цьому віддають перевагу наочні уявлення про предмет і т.д. ».

Проте континентальне право має особливості в кожній кра­їні. Об'єднуючі їх риси не можуть зменшити своєрідності і роз­ходжень, особливо помітних між малими і великими країнами (за територією і кількістю населення). Як зазначає німецький професор Е. Бланкенбург, держави, що займають великі терито­рії, головним чином покладаються на важке право кодификації і суворе втілення в життя правових норм з метою зберігання єдності різноманітних частин своїх країн. Для невеликих держав характерні м'яке право, що допускає свободу розсуду, і почуття сприйнятності соціальних конфліктів.

Формування романо-германського типу правової системи

Романо-германський тип правової системи виник на основі римського права в XII — на початку XIII ст. До його поширення на території теперішніх європейських країн застосовувалися норми-звичаї, «закони» німецьких, нордичеських та інших пле­мен — закони варварів. Вони були різноманітними і строкатими. Не розчиналися навіть спроби їх систематизувати. У вирі­шенні судових справ використовувалися позаправові засоби — «судження боже», «клятви сторін», «процедура очищення», «су­дове випробування», «сваволя місцевої влади».

Спочатку римське право поширювалося переважно в містах середньовічної Європи. У XIII—XVIII століттях воно охопило земельні відносини на селі, пристосувалося до нових умов, його норми переплелися з місцевими звичаями і релігійними кано­нами.

Формування романс-германського типу правових систем від­бувалося в умовах роз'єднаності країн Західної Європи і пану­вання переконання, що таке об'єднання неможливе. Відсутність тенденції до централізації влади виражає специфіку умов стано­влення романо-германского типу правової системи на відміну від англо-американського типу.

Пігрунтом розвитку системи романс-германського права слу­жили загальна культура і традиції країн континентальної Євро­пи, що сприйняли римське право завдяки його популяризації в університетах — італійських, французьких, німецьких. Саме уні­верситети створили в XII-XIII століттях загальну для європей­ських країн юридичну науку на базі зводу законів (кодексу) Юстиніана (529-534 pp.). Рецепція римського права розпочала­ся з його тлумачення і завершилася вмиканням абстрактних норм у кодекси європейських держав.

Велику роль в «очищенні», переробці і пристосуванні римсь­кого права до умов життя в XIV ст. відіграла школа глосаторів, що поставили за мету встановити початковий зміст римських законів, її діяльність продовжила школа постглосаторів. Процес запозичення і використання римського права (його понятийно­го апарату, структури, логіки викладу, юридичної техніки) оде­ржав назву рецепції. Особливої популярності рецепція римсько­го права набула в Німеччині з XV ст., справивши на неї більш сильний вплив, ніж на Францію.

Університетська концепція права ґрунтувалася на понятті права як належного (яким повинно бути), а не існуючого (яке є). Вивчення права розглядалося не з вузько практичної точки зору, а в широкому соціальному аспекті, у тісному зв'язку з нормами моралі. Практична діяльність судів була зорієнтована на поло­ження права, а не на самостійне винесення рішень у справі. Це обумовило докорінну відмінність континентального права від англо-американського.

Певний внесок у становлення романо-германського типу правової системи зробило канонічне (церковне) право завдяки величезному впливу католицької церкви і найширшої юрисдик­ції церковних судів (особливо в Іспанії). Становлячи собою си­стему канонів — правил, встановлених церквою і пристосова­них як до устрою церкви, так і до життя віруючих (шлюб, запо­віт), канонічне право грунтувалося на принципах римського права, вивчалося в університетах нарівні з римським цивільним правом. Між ними існував взаємовплив. У результаті в одних країнах континентальної Європи римське право стало чинним, в інших — визначило напрямок змісту національного права, що формувалося.

Виняткова доля римського права, що зберегла за ним вели­чезне значення протягом низки століть, пояснюється тим, що римське право було найбільш розробленою формою права, що базується на інституті права приватної власності. Це обумовило можливість його пристосування до товарно-грошових відносин, що зароджувалися в надрах феодальної Європи.

Епоха Ренессанса, або Відродження (почалася в Італії на ру­бежі XIII-XIV століть, а потім поширилася по всій Західній Європі), покінчила з релігійним середньовічним пануванням, звернувшись до гуманітарних досягнень античності. Розвиток юридичного світогляду, виникнення на його основі теорії при­родного права (як сили, що висунула на перше місце розум, який творить право, верховенство закону і вимогу кодификації законодавства), сприяли формуванню правової культури євро­пейських спільнот, новому їх взльоту Як зазначає Р. Давид, по­ряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Євро­па виробила відсутні норми публічного права, що виражають природні права людини і гарантують свободу особистості. Місце пріоритетів римського права посіли принципи права, що відображають раціональні засади не минулого, а дійсного життя.

Основи системи національного права країн континентальної Європи були закладені в буржуазну епоху, коли суспільні відносини досягли рівня зрілості і цілісності, а суспільна свідомість віддала перевагу керуватися результатом систематизації правових норм.

Йшов процес внутрішньодержавної уніфікації права, без якого не могла сформуватися правова система держави. Так, у Франції необхідно було подолати різноманіття кутюмов (звичаїв), що діють у кожній провінції. Незважаючи на кодификацію кутюмов на державному рівні, між ними залишилася відмінності до створення Цивільного кодексу 1804 р. Вольтер з приводу відсут­ності єдності французького права писав з глузуванням, що зміна законів відбувається на кожній поштовій станції зі зміною ко­ней. Перешкодою для створення єдиної системи права в Німеч­чині була територіальна роздробленість країни.

У XIX-XX століттях визначилися романський і німецький підтипи (групи) правових систем, затвердилися їх загальні спе­цифічні риси: 1) пріоритет закону як головного інструменту в створенні національної правової системи; 2) кодификація зако­нодавства з метою звільнення від застарілих норм і понять. Роз­роблено і прийнято ЦК Франції 1804 p., Цивільне Уложення Німеччини 1896 p., Єдиний Торговий Цивільний кодекс Італії 1924 р. та ін.

У 1990 p. відбулося об'єднання ФРН (капіталістичної країни) і НДР (соціалістичної країни). Найважливішим етапом цього процесу став договір про економічний, валютний і соціальний союз ФРН і НДР, що набрав чинності з 1 липня 1990 p. Відпові­дно до цього договору все законодавство НДР в економічній і соціальній сферах анулювалося. Замість нього на території НДР вводилися закони ФРН. Об'єднання Німеччини відбулося 3 лис­топада 1990 p. на основі другого державного договору — про ме­ханізм входження НДР у ФРН. На територію НДР поступово поширилися всі закони ФРН, сформувалася їх загальна правова система.

Зараз демократичні традиції романо-германського права по­повнилися ідеями створення «європейського будинку», Євросоюзу. Популярними стали ідеї правової інтеграції країн, пози­тивне значення яких безперечно. Основами інтеграції виступа­ють як загальні принципи, «дух» римського права, так і норми англійського прецедентного права. Третє тисячоліття, в яке всту­пив світ, стане новим етапом розвитку романс-германського типу правової системи, ознаменованим зближенням, гармонізацією та уніфікацією законодавчих комплексів континентально-євро пейських країн і побудовою загальноєвропейської правової системи. Початок цього уже призначений уведенням загальноєвро­пейської валюти.

Система права та її структура

Система права континентальних країн Європи має свою структуру, що складається, як і в римському праві, із двох під­систем — публічної і приватної. У підсистемі публічного права домінують імперативні (категоричні) норми, які не можуть змі­нювати учасники правовідносин. У підсистемі приватного пра­ва переважають диспозитивні норми, і тільки в тій частині, в якій вони не змінені учасниками відносин.

Всі норми права мають чітку «прив'язку» до конкретних га­лузей та інститутів права, що є результатом впливу юридичної доктрини, яка акцентує увагу на необхідності врахування пред­мета і методу правового регулювання. Галузі права визнаються найбільш значним структурним елементом системи права.

У більшості країн континентальної Європи класифікація га­лузей права подібна з німецькою (Швейцарія, Іспанія, Австрія). У деяких країнах (Італія, Бельгія, Нідерланди) ще превалює французька схема класифікації. У зв'язку з цим Нідерланди, наприклад, називають «юридичною донькою Франції».

Різні галузі права в окремих країнах мають неоднаковий сту­пінь розробленості і кодификації. Значна частина приватного права кодифікована, чого не можна сказати про публічне право. Особливо це стосується адміністративного права. Воно було роз­роблено у Франції, після чого введено іншими європейськими країнами. Правда, адміністративне право в цілому не кодифікувалося навіть у Франції. Тільки частина відносин, що регулю­ються адміністративним правом, увійшла в створені зібрання законодавчих і підзаконних нормативних актів. У деяких краї­нах (ФРН, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії) творцями адміні­стративного права були адміністративні суди, які вирішували спори з адміністративно-правових питань, що, природно, впли­нуло на своєрідність формування цієї галузі права в зазначених країнах.

Абстрактний характер юридичного мислення юристів кон­тинентальної Європи (на відміну від конкретного, «прецедентного» мислення загального права) дозволив відпрацювати і сис­тематизувати інститути права.

Нормативно-правовий акт (закон) у системі джерела права

В єдиній ієрархічно побудованій системі джерела писаного права головне місце посідає нормативно-правовий акт (закон). Він має пріоритет щодо звичаю, узагальнення судової практики, внутрішньодержавних договорів. Закони регулюють приватну і публічну сфери суспільних відносин: найбільш важливі питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структуру і орга­нізацію державної влади, закріплюють правове становище фізич­них і юридичних осіб, відносини між ними.

Види законів:

• конституційні. Писані конституції мають вищу юридичну силу і складають основу правової системи — Конституція ФРН 1949 p., Конституція Італії 1947 p.. Конституція Франції 1958 p. та ін.;

• звичайні (поточні) — кодекси, спеціальні закони, зведені тексти норм.

Не кожна країна континентальної Європи має у своєму роз­порядженні спеціальні правові акти про юридичні джерела (фо­рми) права (так звані закони про закони). Наприклад, в Італії керуються «Загальними положеннями про Закон» 1942 р., у яких наведені перелік і характеристика джерел права і процедур за­стосування законів. У загальному виді вказівки про норматив­но-правові акти, що діють у державі, містяться в конституціях.

Відповідно до Конституції Франції, закони поділяються на органічні, фінансові, програмні. Органічні закони визначають порядок діяльності парламенту, кількість членів кожної із його палат, умови і порядок їх обрання, уточнюють і доповнюють положення Конституції і Конституційної ради та ін. Фінансові закони визначають прибутки і витрати держави. Програмні за­кони закріплюють цілі економічної і соціальної діяльності дер­жави.

Слід зазначити, що основна (законодавча) функція парламен­ту Франції обмежена: значна частина питань в сфері законодав­ства віднесена до відання уряду.

В Іспанії, відповідно до її Конституції закони поділені на органічні і звичайні. Органічні закони мають велику юридичну силу. Вони визначають розвиток основних прав і свобод, закрі­плюють статути автономних співтовариств, що належать до за­гального виборчого права, та ін.

Важливе місце серед звичайних законів посідають кодекси. Встановлено судовий контроль за конституційністю поточ­них законів.

Верховенство конституційних законів забезпечується спеціаль­ними конституційними судами або верховними судовими органами. У ФРН це Федеральний конституційний суд, в Італії та Іспанії — Конституційний, суд у Франції встановлений поділ обов'язків між двома органами — Конституційною радою, до обов'язків якої входить стежити за конституційністю актів, що виходять із пар­ламенту, і Державною радою, що здійснює контроль над конституційністю актів виконавчої влади (розгляд справ по скаргах про перевищення влади).

Як у конституціях, так і в інших законах континентальних країн перевагу в системі прав і обов'язків людини віддано правам.

Загальні норми міжнародного права мають перевагу перед внутрішньодержавними законами.

Делегована правотворчість

У системі джерела права істотно зросло значення підзаконних нормативних актів, актів урядової влади. Це ордонансы, декрети, регламенти, рішення, постанови, циркуляри, інструк­ції, повідомлення та ін. Значна частина з них з'являється на світ у результаті делегованої правотворчості. Парламент у межах сво­єї компетенції і відповідно до конституції делегує повноважен­ня уряду і його структурним підрозділам. Значення правових актів, що є результатом делегованої правотворчості, визначаєть­ся повноваженнями органів, що їх видали.

Особливе місце серед актів делегованої правотворчості Франції посідають ордонанси. Їх можна назвати актами делегованого за­конодавства. В ієрархії актів уряду вони мають вищу юридичну силу, змінюються або скасовуються лише законом. В Іспанії за­кони, видані урядом у результаті делегування з боку парламен­ту, називаються « законами, що уповноважують». Для них уста­новлені конституційні обмеження: а) не змінювати вже існуючі закони, що уповноважують; б) не видавати норми, що мають зворотну дію. Уряд Іспанії може «у надзвичайних і терміновіш випадках» видавати декрети-закони, які повинні бути розгляну 11 парламентом (Генеральними Кортесами) у 30-денний строк.

Деякі підзаконні акти приймаються за власною ініціативою виконавчо-розпорядчими органами. За юридичною силою вони поступаються законам. Проте за своєю кількістю (особливо н тих країнах, де немає жорсткого контролю над їх прийняттям) вони посідають значне місце в регулюванні відносин:

1) усередині виконавчої влади;

2) між виконавчою владою і громадянами, установами, під­приємствами та ін.

У ФРН, наприклад, федеральний уряд, федеральний міністр або уряд земель видають постанови. За згодою Бундесрата федеральний уряд може видавати адміністративні розпорядження На відміну від Франції та Іспанії, він не має права на самостійну правотворчість. Урядові акти видаються тільки на виконання законів. Однак урядовим законопроектам віддається перевага перед парламентськими.