Ознаки та принципи правової держави - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

ПЛАН

1. Вступ.

2. Принципи правової держави.

3. Розвиток політичної демократії.

4. Громадянин правової держави.

5. Теорія правової держави у марксистській літературі.

6. Сутність правової держави.

7. Основні ознаки правової держави.

8. Висновки.

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викорінював усі зародки свободної думки.

Тепер, в умовах становлення правової держави, важливо мати вірне уявлення про те, що всеж-таки являє собою демократичний лад. Саме тому, пам’ятаючи, що істина дається лише тому, хто здатен уважно розглянути думки та твердження досвідчених спеціалістів, приступимо до вивчення цієї проблеми.

Формування та розвиток громадянського суспільства та політичних інститутів відбувалися одночасно та у тісному зв’язку, при цьому відокремлювання тих чи інших інститутів супроводжувалося розмежуванням громадянського суспільства та політики як самостійних частин суспільства.

Про нерозривний зв’язок громадянського суспільства та правової держави говорить існування ряду інститутів, які можна віднести як до політичної сфери, так і до громадянського суспільства.

Система цих органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства, це і є правова держава. Така держава грунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особистості й недоторканості її прав, свобод та законних інтересів. Це держава, в якій панує закон, єдиний для влад усіх рівнів, партій та громадських організацій, посадових осіб й окремих громадян. Існування людей у такій державі грунтується не на простій опіці з боку держави, а на захищеності законом, коли не держава нав’язує громадянину права та обов’язки, а громадянин дотримується встановлених державою правил через те, що вони відповідають його особистим інтересам.

До недавнього часу вчені намагалися представити правову державу лише як взаємодію права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону . Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. Певною мірою демократія залежить від кваліфікації та компетентності управлінців. Дійсно наукове розуміння правової держави було представлене марксизмом-ленінізмом, який стверджував, що треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від матеріальних умов життя суспільства та його класової структури.

Як історичне явище правова держава розвивається та змінюється з розвитком суспільства та зміні соціально-економічної формації. Ще при первинно-общинному устрої, де були відсутніми класи, існувала своєрідна неполітична демократія, тобто правова держава, що втілювалася у формах родового та племінного самоврядування ( зібрання усіх дорослих членів роду або племені, ради найстаріших тощо).

З появою економічної нерівності , приватної власності та експлуатації , тобто з появою держави, виникла політична демократія. Її розвиток у класовому суспільстві пов’язано з державою як із заснуванням політичної влади. Отож, політична теорія правової держави бере початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують справедливі закони, «де закон володар над правителями, а вони його раби». Починаючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Історична обмеженість правової держави не зменшує її прогресивного характеру для визначених умов. Таким чином, капіталістична правова держава, що виникла як політичне вираження економічної системи капіталізму, була прогресивним явищем порівняно з феодальним політичним устроєм, оскільки вона створила більш широкі можливості для розвитку руху й організації експлуатованих класів.

Передові мислителі Епохи Відродження сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по-друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його ім’ям пов`язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпорядковується. Громадянський правовий статус, на думку Канта, грунтується на таких безумовних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно з вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов`язується підпорядкуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов`язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Сучасною версією ідеології правової держави є неоліберальна концепція політики, протиставлення держави й суспільства, розуміння уряду як надпартійної, нейтральної регулюючої сили, сповідування реагуючого стилю політики.

Процес формування правової держави характеризується певною ознакою - рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. У правовій державі має бути офіційно визнаним принцип підлеглості меншості більшості а також рівноправ’я усіх громадян; політичні права, які було вказано в законодавстві. Загальна Декларація прав людини 1948р. проголосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. Їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Похідними від головних признаків правової держави є : вибірність головних органів держави та посадових осіб, їх відповідальність перед виборцями; підконтрольність та відповідальність органів ( та службовців) держави, що формуються шляхом назначення, перед вибірними закладами; гласність у діяльності держави тощо. Розрізняються інститути представницької (прийняття основних рішень повноважними вибірними закладами) та безпосередньої демократії (прийняття основних рішень безпосередньо громадянами, наприклад, шляхом референдуму).

Дізнатися, яким чином людина стає громадянином правової держави, як громадянське суспільство може врівноважувати державну владу, що має в своєму розпорядженні не тільки управлінський апарат, а й озброєні сили, на чому грунтується автономія громадянського суспільства і автономія людини громадянина ми можемо розглядаючи сферу відносин власності

Як інститут, що фіксується в численних структурах - системах соціальних груп, позицій, статусів, ролей і владних утворень, власність є підвалиною громадянських відносин. Важливе значення має створення умов для реальної економічної свободи через розвиток різноманітних форм власності, в тому числі права людини на державну власність. Існування приватної власності на засоби виробництва не є перешкодою процесові соціалізації суспільства, а навпаки, сприяє йому.

Приватна форма організації виробництва може поєднуватися з соціально ефективним перерозподілом створених благ (наприклад, через систему оподаткування) , за рахунок чого досягається висока якість соціальних гарантій і рівень життя всіх членів суспільства.

"Немає підстав пов’язувати відносини експлуатації винятково з приватною власністю. В умовах державного монополізму в економіці, що супроводжується нерозвиненістю демократичних інститутів, держава може відігравати роль сукупного експлуататора - гіршого, ніж капіталіст. Навіть в умовах трудової приватної власності, за яких суб’єкт праці і суб’єкт власності здебільшого збігаються, трудівник - власник може бути об’єктом експлуатації через сферу обігу" (Семкін О.І.-285 стор.).

Відносини експлуатації можливі при будь-якій формі власності, А намагання пов’язати феномен присвоєння чужої праці лише з приватною власністю має не науковий, а ідеологічний характер. Тому в основі сучасної оцінки феномена приватної власності повинно лежати насамперед розуміння об’єктивної необхідності її існування на сучасному етапі розвитку цивілізації, а також уявлення про принципову можливість пом’якшення супроводжуючих її негативних соціальних явищ, що вимагає значної і тривалої роботи всього суспільства.

Приватна власність, отже, є важливим параметром економічної свободи, без якої неможливе громадянське суспільство. Якщо людина володіє власністю, що надійно захищена законом, то тоді вона достойно і впевнено може протистояти владі будь-якого рангу. При цьому громадянське суспільство виступає як таке, де головною дійовою особою є людина-власник. Це демократичне суспільство тих, хто володіє засобами виробництва, грошовим капіталом, акціями, необхідною людям інформацією, інтелектом, що генерує ідеї, просто робочою силою. Учасники такого відокремленого від державної влади суспільства самостійні, незалежні один від одного. Приватна власність виступає як стимул творчої діяльності людини. Не можна сьогодні не помічати, що вона породила небачений до цього інтерес людей до розвитку виробництва. Щодо такого наслідку приватної власності, як класова боротьба, то за певних умов вона була рушійною силою історичного прогресу, бо сприяла створенню соціально-політичних умов формування структур громадянського суспільства, автономних щодо держави.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Безумовний пріоритет класових інтересів перед правами та свободами громадян, а також перед інтересами всього суспільства призводив до того, що на перший план висувалися не неповторність кожної особистості, а заклик до принесення у жертву сучасного покоління заради майбутніх. Стверджувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття "правова" до радянської держави, то це означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу". Вважалося, що "світле майбутнє" прийде лише після знищення класової нерівності, поділу між громадянським суспільством і державою та досягнення залежності між особистим та колективним існуванням. Стверджувалося, більше того, що комуністи не приймають взагалі поняття "правова держава". Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв’язок між соціалістичною і попередньою капіталістичною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким професійне управління - управління через держапарат поєднувалося з так званим у ті часи суспільним управлінням, "самодіяльністю" трудящих та трудових колективів, при якому насправді жоден трудящий не мав ніякого впливу на діяльність правлячої верхівки. Це призводило до повної відсутності гарантованості та повної політичної свободи, невідповідності прав та обов’язків громадян, нереальності принципу підлеглості меншості більшості. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офіційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід, вмонтувалася у цій структурі як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Індивідуальне начало було повністю розчинене у колективному чи то в громадянському суспільстві, чи то в державі. Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила принцип:" Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази. Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-командних. Обіцянки перевести "кількість" в "якість" так і не було виповнено.

У роки непу було закладено початки громадянського суспільства з багатоукладною економікою, ідеями компромісу та національної згоди. М.Бухарін писав, що радянське суспільство є формою самоуправління мас. Ні партія, ні профспілки , ні влада не можуть безпосередньо обійняти неможливе. Крім надійного керівництва центра потрібна децентралізована ініціатива . Між основними організаціями і робітничою масою повинні виникнути сотні і тисячі маленьких і великих добровільних товариств, гуртків, об’єднань, які були б зв’язком з масами. А насправді розвиток держави означав підготовку необхідних умов для її повного відмирання з переходом до комуністичного суспільства.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об’єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому - держава. Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян, а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об’єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усіх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід’ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі державний апарат.

Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів" (Рябов С.Г.-128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у розв’язанні суспільних проблем.

Отож , можемо назвати важливі ознаки правової держави :

дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;

дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;

легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об’єднань, рухів, багатопартійність;

поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

визначальна роль суду у розв’язанні всіх спірних питань;

підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;

визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;

рівно прав’я громадян та рівні вимоги для всіх;

доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;

розв’язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.

Принципи демократії та основні права та свободи громадян, які вказано у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту. Наприклад, в Франції зміни в конституції має право вносити тільки Національний конгрес - спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.

ВИСНОВКИ.

У правовій державі панує право і тільки право. Для такої держави є характерним принцип взаємного контролю, що було сформульовано ще філософом Кантом.

Особа має приватну власність - основні передумови її свободи.

В процесі свого формування та утвердження правова держава розробляла та закріплювала не тільки законодавчі гарантії індивідуальних свобод та прав, але й свою владу в якості охоронця таких свобод та прав, головного гаранту нормального існування та функціонування громадянського суспільства, його основних інститутів та принципів.

Громадянське суспільство та правова держава забезпечують умови існування одне одного, хоча й не замінюють, не взаємовиключають одне одного.

ЛІТЕРАТУРА

1.Бабкіна О.В. Політологія. -К.,1998

2.Бебік В.Основи теоретичної та практичної політології .-К.,1994

3.Давид Р., Коффре-Спинози К. Основные правовые системы современности.-М.,1996

4.Гаджиев К.С., Каменская Г. В. и др. Введение в политологию.-М.,1993

5.Рябов С.Г. Політологічна теорія держави.-К.,1996

6.Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.-К.,1996

7.Семкін О.І., Шпилюк В.А., Світа Г.М. Політологія.-Л.,1994