Компетенція державного органу як вираз його спеціальної правосуб'єктності. Об'єкти правовідносин. Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

У кожної юридичної особи є два блоки компетенції. Перший блок складає її правосуб'єктність як юридичної осо­би — некомерційної або комерційної (визначається в момент створення і реєстрації; у комерційної організації вона може бути змінена протягом діяльності: а) добровільно за її рішенням; б) примусово за рішенням уповноваженого державного органу).

Другий блок — спеціальна компетенція (лат. competentia — здатність, відання, належність за правом), яка полягає у праві в певних межах провадити професійну діяльність.

Наприклад, обсяг спеціальної компетенції комерційного банку визначається у два способи:

через перелічення в законі банківських операцій, які банки можуть здійснювати, і встановлення заборон для діяльності банків;

через видання ліцензії на банківську діяльність конкретному банку.

Спеціальна компетенція комерційної організації виражаєть­ся у праві провадити професійну підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку.

Інша справа — компетенція державного органу: в ній вияв­ляється спеціальна правосуб'єктність державного органу як ко­лективного суб'єкта правовідносин. Встановлюючи компетен­цію кожного із органів, держава здійснює не тільки «поділ пра­ці» між ними, а й поділ державно-владних повноважень.

Компетенція державного органу (уряду, міністерства, парла­менту, органів суду, міліції, прокуратури та ін.) — це закріплена законом (або іншим нормативним актом) сукупність його влад­них повноважень (прав і обов'язків), юридичної відповідально­сті і предмета відання.

Компетенцію державного органу можна зобразити за такою схемою:

Юридичні повноваження (правообов'язкн) державного органу або його посадової особи — вид і захід владного впливу на учас­ника правових відносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення певного соціально-корисного результату. Цей вплив спрямований на задоволення домагань уповноваженого суб'єкта або на винну особу.

Юридичні повноваження не можуть бути представлені як одне лише право або один лише обов'язок. З одного боку, при здійсненні повноважень державним органом і посадовими особами центр ваги у співвідношенні прав і обов'язків припадає на обов'язки, оскільки за їх невиконання настає притягнення до юридичної відповідальності. З іншого боку, державний орган і посадові осо­би мають право вимагати відповідної поведінки від інших орга­нів і осіб, а також їх невтручання в сферу своєї компетенції, встановлену державою. Тому юридичні повноваження постають як певні правообов'язки (поєднання прав і обов'язків) — покла­дені обов'язки виконуються через користування наділеними правами. При формулюванні повноважень законодавець в од­них випадках може перенести центр ваги лише на права, в ін­ших — лише на обов'язки.

Владні повноваження державного органу виражаються, напри­клад, у праві видавати правові акти — нормативні та індивідуаль­ні, підписувати цивільно-правові договори, у можливості забезпе­чувати виконання і додержання правових актів примусовими засо­бами (див. § «Державна служба...» глави «Механізм і апарат держави»).

У правовій державі кожний державний орган і його посадові особи мають компетенцію, яка визначається в нормативно-пра­вових актах, і зобов'язані діяти в її межах. Так, компетенція гла­ви держави, вищих органів влади і управління визначається кон­ституцією, а інших державних органів — законами і положення­ми про ці органи.

Компетенція державних органів має спеціальний характер і не є рівною для всіх органів держави. Порядок встановлення і обсяг компетенції залежать від того, до якої ланки державного апарату належить державний орган — законодавчої, виконавчої, судової влади або органів прокуратури та ін.

На відміну від індивідуальних суб'єктів правовий статус ко­лективних суб'єктів — державних органів як суб'єктів правовід­носин обмежується тими цілями і завданнями, заради яких вони створюються.

Специфіка виконання повноважень державними органами полягає в тому, що вони діють у підсистемі публічного права (конституційне, адміністративне право), для якого характерним є імперативний метод — юридичної субординації і підпорядкова­ності. З одного боку, це питання компетенції державних органів і посадових осіб, які мають правомочності на видання в одно-стороньому порядку індивідуального розпорядження з визначен­ням прав і обов'язків підпорядкованих і підзвітних осіб; а з іншого боку — питання пасивної правосуб'єктності підпорядкованих і підзвітних осіб, їх обов'язків і відповідальності. Воля підлеглих не є визначальною для індивідуального акта, що видається.

Об'єкти правовідносин

Об'єкти правовідносин — це матеріальні і нематеріальні бла­га, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійс­нюють свої суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки.

Розрізняють такі види об'єктів правовідносин:

1) предмети матеріального світу: речі, цінності, майно тощо. Речі — предмети природи в їх природному стані, а також створе­ні в процесі трудової діяльності. До них належать засоби вироб­ництва, предмети споживання. Цінності — гроші, акції, векселі, облігації, цінні документи (диплом, атестат). Купівля-продаж продуктів, промислових товарів, міна, дарування, спадкування — це лише деякі правовідносини, де об'єктом є предмети мате­ріального світу;

2) послуги виробничого і невиробничого характеру — виконан­ня роботи, обумовленої договором або контрактом, наприклад, договір перевезення, підряд на капітальне будівництво, вико­нання пісні на святковому концерті та ін.;

3) продукти духовної та інтелектуальної творчості — твори мистецтва, літератури, живопису, кіно, інформація, комп'ютер­ні програми та інші результати інтелектуальної діяльності, що захищаються законом (наприклад, Закон України «Про автор­ське право і суміжні права»). З їх приводу виникають правовід­носини у суб'єктів права — громадян, які відвідують музеї, ви­ставки, бібліотеки, поетичні вечори, а також купують книги, комп'ютерні програми тощо. Тут у суб'єкта інтерес до об'єкта духовний, інтелектуальний;

4) особисті немайнові блага — життя, здоров'я, честь, гідність, право на освіту та інші права і свободи. Наприклад, між учнем і керівництвом школи виникають правовідносини. Їх об'єктом є не атестат, а освіта. Між громадянином, що придбав путівку в санаторій, і адміністрацією санаторію виникають правовідноси­ни, їх об'єкт — здоров'я громадянина; у будинку відпочинку об'єктом правовідносин є відпочинок власника путівки тощо.

Об'єкт правовідносин — це те, заради чого вони виникають. Якщо об'єкт права — суспільні відносини, що можуть бути пред­метом регулювання і вимагають такого регулювання, то об'єкт правовідносин — вужче, конкретніше — частинка суспільних відносин, елемент (одиниця загального), з приводу якого взає­модіють суб'єкти, те, на що спрямовані суб'єктивні юридичні права і обов'язки осіб. Людина не може бути об'єктом правовід­носин.

Види правовідносин

Складні правовідносини можуть бути змішаними: тут поєд­нуються правовідносини пасивного і активного типу, відносні і абсолютні.

Види правовідносин за галузями права:

— конституційно-правові (відносини громадянства);

— адміністративно-правові (відносини, пов'язані зі стягнен­ням і сплатою податків);

— цивільно-правові (відносини купівлі-продажу речі або цін­них паперів);

— трудові (відносини за трудовим договором) та ін.

Види правовідносин за суб'єктами:

між суб'єктами федерації (у федеративній державі);

• між громадянами держави;

• між громадянином і державою;

• між юридичною особою — суб'єктом приватного права і державним органом;

• між державними органами;

• між органом держави і службовими особами, у рамках яких вони зобов'язані виконувати розпорядження керівника даного органу, та ін. Види правовідносин за кількістю суб'єктів:

• прості — не поділені на складові частини (як правило, між двома суб'єктами);

• складні — містять у собі систему самостійних правовідно­син (як правило, між трьома і більше суб'єктами). Види правовідносин за розподілом прав і обов'язків між суб'єк­тами:

• односторонні — кожна із сторін має або права, або обов'яз­ки (договір дарування, договір позики);

• двосторонні — кожна із сторін має як права, так і обов'яз­ки (договір купівлі-продажу). Види правовідносин за волевиявленням сторін:

• договірні — виявляється воля як правомочної, так і зобо­в'язаної сторін. Мають місце головним чином у сфері при­ватного права (горизонтальні правовідносини);

• управлінські — досить виявлення волі лише правомочної сторони. Мають місце головним чином у сфері публічного права (вертикальні правовідносини). Останнім часом стали відрізняти комплексні правовідноси­ни—у підприємницькому праві, в яких поєднуються засади пуб­лічного і приватного права (горизонтально-вертикальні право­відносини).

Види правовідносин за строком дії:

• короткочасні;

• довгочасні.

Юридичний факт. Фактичний (юридичний) склад

Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин. За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі.

Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив у спадкоємні правовідносини і оде­ржав спадщину. Необхідне настання певних обставин, що фік­суються в гіпотезах норм права.

Функції юридичних фактів:

• функція залучення суб'єкта права до правовідносин;

• функція породження правосуб'єктності, її набуття або ви­никнення (наприклад, з народженням дитини виникає гро­мадянство; для створення підприємства необхідна реєст­рація).

Отже, юридичні факти не тільки служать підставою для ви­никнення, зміни і припинення конкретних правовідносин, а й цілеспрямований рух останніх є головним наслідком юридич­них фактів.

Юридичні факти класифікуються за різними підставами.

Слід зважити на те, що один і той самий юридичний факт може бути правоутворюючим, правозмінюючим, правоприпиняючим для суб'єктів, які є сторонами у правовідносинах. Так, факт смерті громадянина — обставина, що припиняє правовід­носини між померлим і його дружиною, дітьми. Одночасно це є і правоутворюючим фактом, тому що після закінчення певного строку з дня смерті громадянина виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією права дружини, дітей на спадщину.

(див. главу «Правова і правомірна поведінка. Правопорушення і юридична відповідальність»).

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків потрібен не один юридичний факт, а сукуп­ність фактів. Сукупність юридичних фактів, необхідних для настання правових наслідків, передбачених нормою права (виник­нення, зміна або припинення правовідносин), називається фак­тичним (юридичним) складом.

Приклад. Для зачислення до вищого навчального закладу не­обхідні: загальна середня освіта, підкріплена документом; успі­шна здача вступних іспитів; документ, що свідчить про внесен­ня певною суми за навчання (якщо це комерційний навчальний заклад); наказ ректора про зачислення до вузу.

Фактичний склад не слід плутати з подіями — складними юридичними фактами.

Презумпції

У правовій дійсності є феномен, який, не будучи юридичним фактом, може породжувати правовідносини. Це — презумпція.

Види презумпцій за фактом правового закріплення:

Ми ведемо мову про законні презумпції.

Презумпція (лат. praesumptio — припущення) — закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певних фактів, що мають юридичне значення.

Презумпції — важливий і досить гнучкий інструмент регу­лювання правовідносин, завдяки якому зникають сумніви в іс­нуванні певного юридичного факту, оскільки в них:

— відображаються вихідні, принципові засади прав;

— закладений механізм реалізації цих засад. Законні презумпції бувають двох видів:

• неспростовні презумпції — не потребують доведення, тому що не підлягають сумніву;

• спростовні презумпції — можуть бути спростовані в резуль­таті встановлення іншого щодо цих фактів, (див. ще про презумпції у § «Основні стадії застосування норм права»).

Види презумпцій за субординацією в правовому регулюванні та їх риси:

Слід зважити на те, що в більшості правових норм матеріаль­ні і процесуальні види презумпцій тісно переплітаються.

Кожна галузь права має чималий «набір» презумпцій. Напри­клад, у Цивільному кодексі України закріплено таку презумпцію, як презумпція вини. Вина визнається обов'язковою умовою для застосування заходів цивільно-правової відповідальності за пору­шення договірних зобов'язань або у разі заподіяння шкоди. Прав­да, із презумпції вини є винятки. І все ж таки загальним прави­лом у країнах континентальної Європи є таке: неодмінною пере­думовою договірної відповідальності є вина боржника.

Іншим прикладом презумпції може бути закріплена в Цивіль­ному кодексі Російської Федерації презумпція розумності і доб­росовісності учасників цивільних правовідносин (ч. З ст. 10). Це означає, що: 1) операції юридичної особи, які виходять за межі її правоздатності, визнаються недійсними; 2) учасник цивільних правовідносин визнається добросовісним, а доводити його не­добросовісність має той, хто з такими діями пов'язує певні юри­дичні наслідки.

Щоб не виникало потреби у розширювальному тлумаченні презумпцій — ні судовому, ні доктринальному, вони повинні закріплюватися в законах і чітко формулюватися.

Правовідносини, що виникають при виконанні обов'язків

Правовідносини органів внутрішніх справ та їх співробітни­ків виникають, як правило, в галузі публічного права, тобто є субординаційними відносинами (влада — підвладність) — від­носинами по вертикалі.

Правовідносини органів внутрішніх справ за сферою поши­рення можна поділити на дві категорії:

- зовнішні;

- внутрішні.

Зовнішні правовідносини — це відносини між органами внут­рішніх справ і громадянами, організаціями, підприємствами, установами, які виникають у ході забезпечення громадського порядку і безпеки особи, суспільства, держави.

Внутрішні правовідносини — це відносини усередині системи органів внутрішніх справ між: а) службами і підрозділами різних рівнів; б) між ними і вищими посадовими особами; в) по лінії «начальник — підлеглий» у службі, підрозділі.

Органи внутрішніх справ можуть вступати й у нетипові для них правовідносини. Вони виникають між несупідрядними ор­ганами і мають, як правило, договірний характер.

Нетипові правовідносини органів внутрішніх справ, що виника­ють у результаті договору:

— договори на охорону об'єктів підрозділами позавідомчої охорони МВС;

— договори на супровід;

— договори на організацію охорони громадського порядку на комерційній основі при проведенні масових заходів;

— договори, пов'язані з реалізацією права засуджених на сво­боду віросповідання в місцях виконання покарання у виді по­збавлення волі та ін.

Види правовідносин у діяльності органів внутрішніх справ за галузями права:

— конституційно-правові;

— адміністративні правові;

— адміністративно-процесуальні;

— кримінально-правові;

— кримінально-процесуальні;

— кримінально-виконавчі;

— цивільно-правові;

— цивільні процесуальні та ін.

Види правовідносин у діяльності органів внутрішніх справ за функціями права:

охоронні — основні;

регулятивні.

Суб'єкти правовідносин системи органів МВС:

• органи внутрішніх справ у цілому;

• органи міліції як складова частина органів внутрішніх справ:

• інші структурні підрозділи органів внутрішніх справ;

• окремі посадові особи органів внутрішніх справ.

Компетенція органів внутрішніх справ включає:

1. Повноваження (правообов'язки):

а) забезпечення особистої безпеки громадян;

б) попередження і припинення злочинів та адміністративних правопорушень;

в) розкриття злочинів;

г) охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки, надання допомоги громадянам, посадовим особам, під­приємствам, установам, організаціям і громадським об'єднан­ням у здійсненні їх законних прав і інтересів.

2. Предмет відання — головний напрямок діяльності, тобто основне функціональне призначення (наприклад, у міліції це охорона громадського порядку).

3. Відповідальність за результати своєї роботи. Діяльність органів внутрішніх справ визначається законами та іншими нормативно-правовими актами.

Об'єкти правовідносин системи органів МВС — діяльність (по­ведінка) учасників правовідносин:

а) адміністративно-правових відносин — поведінка громадя­нина і конкретного співробітника міліції;

б) кримінально-процесуальних відносин — поведінка учас­ників кримінального судочинства;

в) цивільно-правових відносин, низки адміністративно-пра­вових відносин (організаційно-майнових) — поведінка учасни­ків цих відносин і майно.

Юридичні факти можуть бути класифіковані залежно від пра­вовідносин, в які вступає співробітник органів внутрішніх справ.

Загальні правовідносини органів внутрішніх справ та їх спів­робітників виникають, змінюються і припиняються на підставі їх компетенції, визначеної нормативно-правовими актами (органі­зація охорони громадського порядку, охорона безпеки, бороть­ба зі злочинністю, організація роботи особового складу та ін.).

Юридичними фактами в процесі загальних відносин є:

1) заяви, повідомлення, скарги громадян, організацій у зв'я­зку з правопорушеннями, що готуються або вже вчинені, які органи внутрішніх справ та їх співробітники зобов'язані вирі­шити і за наявності законних підстав задовольнити інтереси замовників;

2) звернення громадян до співробітників органів внутрішніх прав при реалізації ними своїх прав або виконанні обов'язків, наприклад, при одержанні паспорта, дозволу на прописку, на приїзд у прикордонну зону, на придбання зброї;

3) виявлення або встановлення фактів правопорушень (злочинів, проступків) і осіб, що їх вчинили;

4) договори, які укладають органи внутрішніх справ.