Види правотворчості громадянського суспільства. Судова правотворчість — особливий вид правотворчості - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

Види правотворчості громадянського суспільства за суб'єк­тами:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) — ре­ферендум. Це засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких орга­нів — рад народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та і їх посадо­вих осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого типу та ін., їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори й угоди). Визнання безпосередньої правотворчості громадянського сус­пільства (народу) як самостійного виду правотворчості є умов­ним, оскільки референдум (народне голосування) — лише за­ключний етап правотворчості, на якому відбувається затверджен­ня нормативно-правового акта. Процес його прийняття (обговорення, доробки тощо) здійснюється, як правило, у пред­ставницькому державному органі. Громадянам на референдумі пропонується лише сказати: «так» чи «ні». Водночас завдяки ре­ферендуму громадянське суспільство виступає самостійним су­б'єктом правотворчості, надає законопроекту сили закону, який за своєю юридичною чинністю не поступається законам держа­ви. Таким чином, у правотворчості виражається державна воля народу. Факт участі громадян у референдумі є підставою для розгляду останнього як особливого демократичного виду право­творчості громадянського суспільства.

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом (конституційним і законодавчим), мають найвищу юридичну чинність і не потребують будь-якого затвердження. Вони служать правовою підставою правотворчої та правозастосовної діяльності державних органів (про референдуми див. главу «Загальне вчення про демократію»).

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до правотворчості державних органів і водночас утворює особли­вий, відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати і приймати нормативно-правові акти (рішен­ня) надається представницьким органам місцевого самовряду­вання і посадовим особам муніципальних утворень міста, сели­ща, села. Органи місцевого самоврядування (наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у суворо визначених територіальних рамках.

Нормотворчість громадських об'єднань (організацій) виража­ється у розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються пра­ва і обов'язки об'єднання або організації, порядок їхньої діяль­ності, реорганізації та ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах повноважень фундаторів і керівництва об'єднання. На відміну від правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність громад­ських організацій, як правило, виключає самостійне прийняття ними норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних норм, спрямованих на регулювання питань жит­тя колективу (як використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку провадити розрахунки з контраген­тами та ін.) і на деталізацію, конкретизацію законодавчих роз­поряджень (наприклад, інструкція про порядок провадження претензійної та позовної роботи — корпоративний акт, який регулює порядок пред'явлення претензій на конкретному під­приємстві та який деталізує і конкретизує законодавчі положен­ня). Нормотворчість корпорацій виражається в статутах підпри­ємств, які є актами фундаторського характеру, а також у поло­женнях, правилах, посадових інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів (державних і комерцій­них підприємств, установ, організацій) спрямована на розвиток норм трудового права, які поширюють свою дію лише на відно­сини одного підприємства, установи або організації, де їх прий­нято. Правотворчість трудових колективів виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов'язкові до виконан­ня правові розпорядження. Такою нормативною угодою є коле­ктивний договір — консолідований акт у галузі праці.

Колективний договір — правовий акт, що регулює трудові, соціально-економічні та виробничі відносини між роботодав­цем і трудовим колективом на підприємстві, в установі, органі­зації. Він укладається —

з одного боку — трудовим колективом в особі однієї або кіль­кох профспілок, інших уповноважених трудовим колективом представницьких органів;

з іншого боку — роботодавцем безпосередньо або уповнова­женими ним представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх струк­турних одиницях, наділених правами юридичної особи, неза­лежно від форми власності, відомчої приналежності та кількості робітників; поширюється на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковим як для керів­ництва (власника), так і для робітників. Він підлягає обов'язко­вому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загаль­них зборах (конференціях) робітників даного підприємства, уста­нови, організації.

У колективному договорі можна передбачити додаткові по­рівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як-от: форма, система і розмір заробітної пла­ти, умови і охорона праці робітників, добровільне й обов'язкове медичне і соціальне страхування, робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам і угодам членам громадян­ського суспільства, роботодавцям і робітникам надається мож­ливість самостійно встановлювати права і обов'язки, обмежува­ти втручання держави у сферу, що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що не виконують своїх зобов'язань за колективними договорами і угодами.

Судова правотворчість — особливий вид правотворчості

Не можна обминути мовчанкою точку зору деяких учених проте, що особливим видом правотворчості є судова правотворчість. У романс-германській сім'ї правових систем діяльність верховних судів має конкретизуючий, а не правотворчий харак­тер: вони виносять провідні роз'яснення щодо правильного за­стосування вже чинних правових норм і не містять нових норм права. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про судоустрій» провідні роз'яснення Пленуму Верховного Суду є обов'язкови­ми для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують закон. Офіційно такі роз'яснення не мають нормативно-право­вого характеру і не визнаються джерелом права. Суд — правозастосовний, а не правотворчий орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах ро­манс-германської правової системи судді «черпали» право без­посередньо з життя, і навіть конкурували в цьому із законодав­цем. Не виділяючи судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на ана­логії закону або на загальних принципах права, може сприйма­тися судами після проходження рішення через касаційну інстан­цію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р. Давид говорить про так звані «вто­ринні правові норми», утворювані суддями в процесі конкрети­зації норм права, сформульованих законодавцем. Він підкрес­лює, що зміст положень закону тлумачиться суддями у тому зна­ченні, яке найбільшою мірою відповідає вимогам справедливості в момент застосування ними закону.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий Цивільний кодекс (Загальна частина), що вклю­чає норму про обов'язок судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності, справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в діяльності судів при від­правленні ними правосуддя, але лише в рамках права, забезпе­чуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом у наукових колах України активізувалося від­стоювання ідеї про судову нормотворчість. На думку його при­хильників, судова правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб, по-перше, заповнювати прогалини в за­конодавстві; по-друге, покласти край знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до ігнорування принципу поділу влади, з іншого — принцип поділу влади не може виключати внесок суду до пра­вотворчості, наявність у нього специфічних нормотворчих функ­цій, зумовлених необхідністю постійно враховувати поступ со­ціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юри­дичні наслідки загального значення. Конституційний Суд здій­снює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на суб'єкта законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні «законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти. Можна погодитися з тим, що деталізація пра­вових норм, яка міститься в керівних роз'ясненнях Пленуму Вер­ховного Суду України, сприяє створенню нових правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру. Прав­да, форма вираження у керівних роз'ясненнях Пленуму Верхов­ного Суду України дещо інша, ніж у норм права. Проте в струк­турному відношенні вони складаються з тих самих елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально необмежене коло суб'єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових колегій (в їх принциповій частині — мотивувальній, яка відбиває юри­дичну позицію суду в конкретній справі) є своєрідними преце­дентами тлумачення норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядаєть­ся не лише як народження нової правової норми, але й як своє­рідна конкретизація відповідної правової норми, застосовуваної судом (так звана деклараторна теорія судового прецеденту).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто набути сили і авторитету норми права.

Юридичні джерела (форми) права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею офіційно-документальні форми вираження і закріп­лення норм права, які надають їм юридичного, загальнообов'яз­кового значення.

Загальносоціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші — породжують або об'єк­тивно зумовлюють виникнення правових норм. Юридичні (спе­ціально-соціальні) джерела права (нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий звичай, пра­вова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-право­вий акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплен­ня правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що міс­тить норми права, забезпечувані державою (конституції, зако­ни, укази президента, постанови та ін.). Є основним юридич­ним джерелом права більшості країн, особливо романо-германського типу (сім'ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія, Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення конкретної юридичної справи судовим або адмініст­ративним органом, якій надається загальнообов'язкове значен­ня при вирішенні подібних справ у майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються за взаємною домовленістю між правотворчими суб'єктами (результат двосторонньої або багатосторонньої уго­ди) із метою врегулювання певної життєвої ситуації, і забезпе­чується державою. На відміну від договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер, нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування: його зміст склада­ють норми — правила поведінки загального характеру (колекти­вний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати місце між суб'єктами федерації (наприклад. Федера­тивний договір Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжна­родний-правовий акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведін­ки, які склалися в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше джерело права, він істори­чно і фактично передував закону. Зберігав значення в середньо­віччя, не втратив популярності в сучасних правових системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної право­вої системи визнаються «звичаї ділового обороту», сфера засто­сування яких в основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені пра­вові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконален­ня законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов'язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі пра­вового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлума­чення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософ­ській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй ос­нові правила загальнообов'язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релі­гійну норму, яка санкціонується державою для надання їй зага­льнообов'язкового значення і забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в традиційно-релігійних правових си­стемах (наприклад, у мусульманських країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із правовим звича­єм, традиціями общинного побуту (держави Африки, Латинсь­кої Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що міс­тить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її територію, стає частиною внутрішньо національного законодавства. На внутрішньодержавне пра­во впливають джерела міжнародного права: загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти, конвенції).