Австро-угорська система права та її дія на території Західної України - Історія, теорія держави і права - Скачать бесплатно

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в соціа­льно-економічному розвитку західноукраїнських земель. Доміную­чими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов'язаний з реформою 1848 p., внаслі­док якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повин­ності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.

В Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом угорського сейму від 18 березня 1848 p., доповненим законодавчими актами 1853, 1868 та 1871 pp.

У 1867 р. угодою між австрійським урядом і угорськими маг­натами багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія пе­ретворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монар­хію. Вона складалася з двох частин: Угорщини із Закарпаттям, Трансильванією та Хорвато-Словенією, а також Австрії з Букови­ною, Галичиною, Далмацією, Істрією, Країною, Моравією, Сілезі­єю, Трієстом та Чехією. Колоніальна політика, яка проводилася австро-угорським урядом, гальмувала економічний розвиток захід­ноукраїнських земель. Залишаючись ринком для виробів іноземної промисловості, ці землі були водночас джерелом цінної промисло­вої та сільськогосподарської сировини. Фабрично-заводська про­мисловість тут розвивалася дуже повільно і була представлена го­ловним чином дрібними підприємствами, які складали 96,5%. Ра­зом з тим буржуазно-капіталістичні відносини все ж прокладали собі шлях.

На становищі промисловості відбивався колоніальний харак­тер економіки західноукраїнських земель. Їх відсталість підтриму­валася урядом та іноземними капіталістами. Внаслідок цього ряд галузей промисловості, в першу чергу обробної — цукрової, тексти­льної, шкіряної, паперової та ін., не витримуючи конкуренції більш дешевих товарів підприємств розвинутих західних провінцій Авст­ро-Угорщини, занепадали. Так, наприкінці XIX ст. у Східній Гали­чині не залишилося жодного цукрового заводу.

В промисловості Західної України переважали іноземні капі­таловкладення — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об'єднання, іноземні капіталісти оволоділи основними галузями промисловості іахідноукраїнських земель, перш за все нафтовою та озокеритовою; по-хижацьки експлуатували природні багатства, вижимали з робіт­ників усі соки з метою одержання надприбутків.

З розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів — пролетаріату і буржуазії. Робітничий клас поповнювався розоре­ними селянами, ремісниками, кустарями. Велика кількість вільно­найманих робітників була зайнята в сільському господарстві. Про­летаріат Західної України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці, молдавани, словаки, німці, євреї та пред­ставники інших національностей.

Робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного та на­ціонального гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 p. про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він складав 12 годин і більше. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату. Охорони праці практично не існувало. Хоча австрійська конституція 1867 p. офіційно проголо­сила національну рівноправність в школах, державних установах та судах, у дійсності панівне становище, поряд з австрійськими прав­лячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські феодали та капіталісти.

Західноукраїнські землі були аграрним краєм. Сільським гос­подарством тут займалося 94% населення. Більша частина рілля, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, католи­цькій та уніатській церкві. Зберігалося велике поміщицьке та цер­ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх зе­мель. Графи Потоцькі, наприклад, мали 60 тис. га, граф Шенборн — 203 тис. га. Аналіз процесу класового розшарування селянства повністю спростовує твердження про те, що західноукраїнське се­лянство становило однорідну масу, яку експлуатували поміщики.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, внаслідок чого більшість трудящих селян була змушена йти в кабалу до експлуататорів, В цілому господарств, які мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині — 85%, в Закарпатті — 73%. Поряд із капіталіс­тичними формами експлуатації в західноукраїнському селі значне місце займали відробки та інші пережитки кріпосництва. Напри­кінці XIX ст. половина селян не могла жити за рахунок свого наділу.

Винятково тяжке економічне становище трудящих західноук­раїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутніс­тю розвинутої промисловості, призвело до надлишків робочих рук і спричинило масову еміграцію. Гнані злиднями і голодом, малозе­мельні та безземельні селяни і робітники залишали рідні місця і в пошуках роботи виїжджали до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де на них нерідко чекали ще більш тяжкі випробу­вання. Характерно, що австрійські власті всіляко перешкоджали їх еміграції до Росії.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням на­ціональним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. Так, у Галичині під впливом польської шляхти в школах було запроваджено польську мову замість української. По­лонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенст­во, яке прагнуло зберегти українську культуру, в спілкуванні між собою вживало польську мову. За даними 1900 р. читати і писати по-українськи в Західній Україні могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду були спрямовані на те, щоб тримати трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття у темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мадяризації західноукраїнського населення усувала найменші можливості для розвитку української культури.

У другій половині XIX ст. пануючим класом на західноукраїн­ських землях залишалися поміщики, проте розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіта­лістами в Галичині, Буковині і Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була порівняно невеликою. Серед неї особливе місце займали представники українського чиновництва Але найбільш чисельною та сильною в економічному плані групою української буржуазії було куркульство.

Починаючи з 70-х pp., в Галичині, Буковині і Закарпатті посилився робітничий рух. Українські народні маси разом з поль­ськими, румунськими та угорськими робітниками і селянами вис­тупали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти. румунських бояр, угорських магнатів, а також українських поміщи­ків і буржуазії.

У цей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що сприяло дальшому розвитку капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство перебувало у безп­росвітних злиднях, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало.

З метою організації та об'єднання дрібного селянства І.Франко і М. Павлик у 1890 p. створили Українську радикальну партію, яка поширила свою діяльність на Буковину і частково на Закарпат­тя. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація феода­льних привілей і надання політичних свобод.

Державний лад Австрії забезпечував панівне становище нім­ців, які спроміглися залучити на свій бік представників експлуата­торських класів інших національностей. В Галичині, що була засе­лена значною мірою українцями, політичні, економічні та культур­ні привілеї було надано польським поміщикам і буржуазії. Австрійський уряд шукав підтримки у польських поміщиків ще й тому, що населення Східної Галичини, яке симпатизувало народу Росії, розглядалося в політичному аспекті як ненадійне.

У 1849 p. замість губернського управління в Галичині було створено намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайо­ве управління, яке очолював крайовий президент. Головна різниця між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався деякий елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, були єдиноначальними особами і підпо­рядковувались лише вищестоящим властям.

Акти центральних органів державної влади та управління і власні рішення галичанське намісництво проводило через безліч різних установ, насамперед через управління жандармерії — полі­тичну поліцію. Поряд із намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підлеглі наміснику, — у особі пові­тових старост. Вони призначалися з представників польських за­можних класів міністром внутрішніх справ.

Повітові старости були наділені широкими повноваженнями, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, а в разі потреби вони могли використовувати й військові частини, розташовані на тери­торії повіту. Одне із головних завдань повітових старост полягало в запобіганні будь-якому руху, спрямованому проти австрійського володарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції в міських та сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

Закарпаття в складі Угорщини не було виділено в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). На початку XX ст. закарпатські землі складалися з чоти­рьох жуп: Ужанської, Бережанської, Угочанської та Мармароської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які, спираючись на адміністративно-судовий апарат, здійснювали нагляд за населен­ням, збирали податки та інші платежі. В жупах час від часу склика­лися дворянські збори. В комітетах керівну роль відігравали нача­льники місцевих управлінь, підлеглі тільки жупному начальству.

Самостійними адміністративними одиницями були села, авто­номія яких здійснювалася через сільські представництва, постійни­ми виконавчими органами котрих були сільські управління, очолю­вані старостами. Сільське управління підпорядковувалося безпосе­редньо начальнику комітатського управління, який мав широкі повноваження.

В Галичині і Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування. Антидемо-кратичність австрійської моделі виявлялася у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 p. авст­рійський імператор Франц-Йосип І для посилення впливу на Гали­чину і Буковину створив відповідні крайові сейми. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях було пере­дано найважливішому урядовцю — крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися імператором. Пост маршалка галича-нського сейму посідав один з представників польських магнатів, його заступником був, звичайно, львівський уніатський митропо­лит. Відповідно буковинський сейм очолювався одним з румунсь­ких магнатів, а заступником призначався буковинський православ­ний митрополит. Уся діяльність сейму підпорядковувалася центра­льній владі. Отже, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини.

В галузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством органами повітів, міст та сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сейму. Безпосередній нагляд за повітовими, міськими та сільськими орга­нами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був вико­навчим та розпорядчим органом сейму.

У 1862 p. було видано державний закон про місцеве самовря­дування. На його підставі у 1866 p. було прийнято галичанський крайовий закон про громади. Згідно з цим актом створювалися повітові громади (гмини), які територіальне збігалися з адміністра­тивними повітами. Органами повітової громади виступали повітова рада як керівний і повітовий комітат, і як виконавчий орган. Голо­вою повітового комітату, звичайно, був повітовий староста (на свою посаду він заступав тільки після затвердження імператором). Повітові органи самоврядування перебували під повним контролем органів урядової адміністрації.

Реформа міського самоврядування посилила роль буржуазних елементів в політичному житті міста. 14 жовтня 1870 p. було видано окремий статут для міста Львова, який діяв до 1933 р. В Австрії аналогічні статути було надано 33 містам, в тому числі Кракову і Чернівцям. Згідно з статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат. Львівська та Чернівецька міські ради та їх магістрати, як і всі інші установи Австро-У горської монархії, виключали можли­вість участі в їх роботі представників трудового населення міста.

Зміни в системі державного апарату торкнулися і органів суду. Згідно з новим законодавством верховна судова влада, тобто право помилування, пом'якшення покарання та звільнення від судового переслідування, належала монарху, причому всі суди повинні були діяти від його імені. Це зумовлювалося прагненням скасувати вот­чинний суд, який діяв іменем окремих феодалів, ліквідувати само­врядні міські суди, перетворити усі суди на державні і, отже, зміцни­ти державну владу і домінуючу роль пануючого класу в цілому.

Крім загальних судів, в Австрії, Галичині та Буковині існували спеціальні суди (військові, промислові, торгові та ін.), що було відступом від буржуазно-демократичного принципу рівності перед законом. Усі суди вважалися незалежними, вони повинні були приймати тільки об'єктивні і справедливі рішення. Проте це було лише благим побажанням.

Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'яз­нення, в приокружних (крайових) судах створювалися суди при­сяжних, а для вирішення дрібних цивільних справ — мирові суди. Присяжними засідателями і мировими суддями (на західноукраїн­ських землях вони іменувалися мужами довір'я) могли бути особи, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

Під час проведення буржуазних реформ в галузі судочинства було засновано державну прокуратуру. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю діяльності державних установ і фізичних осіб, участі в розгляді судових справ, нагляду за судами, слідством та місцями ув'язнення. На чолі прокуратури стояв гене­ральний прокурор при верховному судовому та касаційному трибу­налі, який підпорядковувався в своїй діяльності безпосередньо міністру юстиції. При вищих крайових судах було запропоновано заснувати посади старшого прокурора, а при окружних судах — державного прокурора.

У зв'язку з пожвавленням внутрішньої та зовнішньої торгівлі було розроблено торговий кодекс, який було введено в дію з 1 липня 1863 p.

Питання процесуального права регулювали закон про компе­тенцію суду 1852 p. та закон про судочинство по безспірних справах 1854 p. Останній за своїм змістом та обсягом фактично являв собою кодекс, який регулював питання спадкоємства і опіки. Новий ци­вільний процесуальний кодекс було затверджено в 1895 p.

У 1855 p. кримінальний кодекс 1852 р, було доповнено війсь­ковим кримінальним кодексом, який посилював відповідальність військовослужбовців за державні злочини, а також рядом інших законів. На законодавство Австро-Угорщини наклав відбиток дуа­лістичний характер цієї держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, в тому числі в Галичині та Буковині. В Угорщині 1879 р. було прийнято кримінальний кодекс, який поширював свою чинність й на територію Закарпаття. До його прийняття тут тимча­сово застосовувався кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, з 1852 р. на її територію було поширено чин­ність австрійського цивільного кодексу 1811 p.

Аналіз суспільно-політичного устрою і права України у другій половині XIX ст., період утвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний устрій і право в Україні багато в чому визначалися загальними для усієї Росії буржуазними реформами. Поступово формувалася заснована на приватній власності соціаль­на структура; нові елементи, в дусі часу, з'явилися в державному механізмі, посилювалися буржуазні тенденції в розвитку права. Проте державно-правова надбудова в цілому зберегла ряд феодаль­них пережитків. Царський уряд беззастережно ігнорував прагнення українського народу до національного відродження і самовизначен­ня, що повною мірою відбилося на державному устрої і праві України.

Західна частина України в цей період перебувала під владою Австро-Угорської монархії.

Використана література:

Історія держави і права України. – В 2-х частинах. – К., 2000.

Субтельний О. Історія України. – К., 1998.