Економічна думка Середньовіччя - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

Після падіння Римської імперії (V ст.) починається так звана до­ба середньовіччя, що триває аж до XVII ст. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мис­лення середньовічної людини мало теологічний характер. Економі­чна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей про­цес почався лише в період пізнього середньовіччя (XVI — XVII ст.). Те, що можна розглядати як прояви економічної думки, просякнуто духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конк­ретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення економіч­них процесів та явищ. У добу не лише раннього (V — Х ст.), а й на­віть класичного середньовіччя (XI — XV ст.) так і не з'явилося жод­них теоретичних творів з економічних питань. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юри­дичні кодекси й церковні пам'ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.

Відмітна риса економічної думки Сходу в середні віки полягала в тім, що вона приділяла увагу власне тим самим проблемам, що і в давні часи, насамперед питанням управління країною, організації сільського господарства як головної галузі економіки, ремесла й торгівлі як допоміжних. Великий вплив на розвиток економічної думки Близького Сходу справив іслам. У творах мусульманських авторів, зокрема в працях Ібн Хальдуна, визначного арабського ми­слителя середньовіччя, часто висловлюються такі думки й мірку­вання, що набагато випереджають свій час.

У літературі країн Західної Європи в добу раннього середньовіч­чя під впливом християнства висловлюються ідеї про рівність лю­дей перед Богом, про працю як єдине джерело існування, про необ­хідність ділитися майном з бідними; прагнення багатства визнається пороком, що не личить справжньому християнину. Проблеми общи­ни знайшли відображення в «Салічній правді» (Салічному законі) — записі давнього звичаєвого права племені салічних франків. Запис було зроблено з розпорядження короля Хлодвіга (481 — 511), а зго­дом доповнено й перероблено його наступниками. У ньому було відбито економічний лад франків у період розкладу родових відно­син і виникнення майнової нерівності. Майнове розшарування дещо стримувалося переважанням спільної власності громади над правом володіння і користування окремих домогосподарств. «Салічна прав­да» свідчить про поступове виникнення індивідуально-родинної власності, перетворення володіння на власність. Франки вже розме­жовували поняття рухомого та нерухомого майна. Рухоме майно можна було віддавати у заставу і передавати у спадок найближчому з родичів. Крадіжки його каралися штрафами. Раби вважалися май­ном пана, і тому за вбивство раба сторонньою людиною треба було сплатити господарю відповідну компенсацію. Щодо нерухомого майна, то існували численні різновиди індивідуальних прав на воло­діння різноманітними видами його, хоч верховенство завжди визна­валося за правом громади на всі земельні угіддя. Після занепаду Франкської держави (IX ст.) «Салічна правда» втратила своє прак­тичне значення.

Інша пам'ятка західноєвропейської економічної думки раннього середньовіччя «Капітулярій про вілли» (початок IX ст.) Карла Ве­ликого (чи його сина — Людовіка Благочестивого) дає уявлення про організацію й управління вотчиною. Згідно з «Капітулярієм» вся зе­мля вотчини була у власності її володаря (вотчинника), а більшість населення становили закріпачені селяни. У маєтку мали також жити «добрі майстри», що виробляли якусь ремісничу продукцію. Госпо­дарство мало натуральний характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині, стя­гувати оброки натурою і створювати продуктові запаси.

Розвиток економічної думки класичного середньовіччя, як і в попередній період, відбувався під величезним впливом християн­ської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, який висловив багато важливих економічних ідей, був Фома Аквінський (Акві-нат) (1225/26 — 1274), якого вже 1323 p. було канонізовано, а його вчення 1879 p. було проголошено єдино істинною філософією ка­толицизму. Основними творами Фоми Аквінського є «Сума проти язичників» та «Сума теології». У своїх поглядах на політичний і соціальний устрій суспільства він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани «походить від Бога». Природну підставу станової ієрархії Аквінат бачив у по­ділі праці. За його словами, «одні повинні обробляти ріллю, ін­ші — зводити будинки, а частина людей, будучи вільною від люд­ських клопотів, має присвятити себе духовній праці заради спасіння решти». Хоч відповідно до християнської доктрини Фома Аквінський уважав працю невід'ємним обов'язком віруючого, суто фізична, тяжка праця, на його думку, була «рабським заняттям». Приватну власність він розглядав як необхідний інститут людсько­го життя.

Будучи прихильником натурального господарства, яке могло забезпечити всіх необхідними продуктами, Аквінат, проте, визна­вав, що в багатьох випадках просто неможливо обійтися без обмі­ну. Тому він висловив свої міркування з проблем обміну, ці­ни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Так, він дав своє тлумачення «справедливої ціни». Обмін, на думку Фоми Аквінсь­кого, має відбуватися без обману і заради спільної користі. Між продавцем та покупцем має бути «встановлено домовленість що­до рівності речей». Ціна товару є справедливою тоді, коли вра­ховується кількість праці, затраченої на його виробництво. «Про­давати дорожче чи купувати річ дешевше, ніж вона коштує, само по собі недозволено і несправедливо». Але, з іншого боку, за­вищення ціни виправдане, якщо така ціна не є звичайним обма­ном і якщо покупець теж матиме користь. Тобто справедлива ці­на, як уважав Аквінат, має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець від про­дажу. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися до­рожче, ніж коштує її власникові». Поряд з цим поняття «справед­ливої ціни» у Фоми Аквінського мало й соціальне забарвлення, оскільки кожний повинен отримувати за свій продукт стільки, скільки необхідно, щоб він міг жити відповідно до місця, яке посі­дає у становій ієрархії.

У своїх поглядах на торгівлю та торговий прибуток Фома Аквін­ський виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку для забезпечення себе та своєї сім'ї засобами існу­вання і використання його для доброчинних справ. Правомірним уважався прибуток і як плата за працю, коли продавець поліпшив якусь річ, і як відшкодування витрат на транспортування товарів. Якщо ж прибуток був єдиною метою торговця і, прагнучи його здо­бути, торговець не гребував будь-якими засобами, то така торгівля проголошувалася заняттям ганебним.

Розмірковуючи про походження грошей, Фома Аквінський до­тримувався думки, що вони виникли внаслідок домовленості між людьми. Їх призначення — полегшити справедливий обмін. При цьому поняття грошей та монети він не розрізняв. Визнаючи необ­хідність грошей як засобу обігу, він розглядав їх і як міру вартості. «Монета, — писав Аквінат, — найповніша міра для матеріального життя в торгівлі та обороті», а водночас і «мірило в роботі». Фома Аквінський виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» грошей (монети). Він уважав, що останню може визначати держава і припускав можливість її незначного відхилення від «внутрішньої цінності», виступаючи проти псування монети.

Фома Аквінський засуджував лихварство. На його думку, стягу­вати проценти, надаючи гроші в позичку, означало б продавати те, чого насправді не існує. Тут немає рівності, а тому нема і справед­ливості. Оскільки гроші винайдено для обміну, «перший і головний результат користування грошима полягає в їх уживанні або витра­ті». Через це несправедливо, крім повернення самих грошей, отри­мувати ще й плату за користування ними. Водночас Аквінат пого­джувався з тим, що процент можна розглядати як винагороду за ризик утратити позичені гроші та як своєрідне відшкодування втра­чених доходів, котрі позичкодавець міг би мати, використавши по­зичені комусь гроші у власних інтересах. Тим самим Фома Аквінсь­кий займав компромісну позицію не тільки з питання торгового прибутку, а й процента.

Проблемі грошей було присвячено «Трактат про походження, природу, юридичну підставу та зміну грошей», написаний францу­зьким ученим Школою Оремом (Оресмом) (бл. 1323 — 1382). У ньому висловлено думку, що гроші є штучним інструментом, який люди винайшли задля полегшення товарообміну. Золото та срібло стали грошима завдяки своїм природним властивостям. Спочатку вони були звичайними товарами і лише поступово набули ролі гро­шових металів. Нікола Орем був противником псування монети, оскільки вона не є власністю короля, хоч і карбується з його портре­том. Він зазначав, що зміна ваги і цінності монет завдає збитку тор­гівлі та кредиту, знецінює різні грошові доходи. Отже, заслугою Орема є спроба розкрити походження і суть грошей, закономірності грошового обігу.

На економічну думку середньовічної Західної Європи помітно вплинули також різноманітні релігійні єресі. Єресі, як правило, були засобом прояву опозиційних настроїв певних соціальних верств. Не­зважаючи на велику різноманітність єресей (вальденсів, апостоліків, катарів, альбігойців, лоллардів та ін.) та значні відмінності між ними всі вони так чи так завжди мали антифеодальну спрямованість, про­повідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «єва­нгельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували ба­гатство та необмежену власність церкви тощо. Деякі єресі стали ідеологією повстань селян і міських низів, якими сповнено всю іс­торію середньовіччя. Основними економічними вимогами повста­лих завжди були повернення до общини, знищення соціальної та майнової нерівності, приватної власності, повернення захоплених общинних земель, скасування панщини, оброків, десятини тощо.

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, уго­ди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам'яткою соціально-економічної та полі­тичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведен­ня законів давньоруського права XI—XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в XIII—XVIII ст. Статті «Руської правди» відбивають соціальну структуру й відносини власності дав­ньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, за­хищають право власності князів та феодальної знаті на землю і крі­паків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпа­цькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася про­дуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. За умов замкненості натурального господарства та нерозвиненості товарообміну товар­но-грошові відносини в Київській Русі були дуже обмеженими, хоч у текстах «Руської правди» трапляються такі поняття, як «істоє», «рез», «отариця» і «купа», що означають позичені під процент гро­ші; сам процент; ділянку землі та позичку, які закуп (смерд, що збі­днів і потрапив у боргову кабалу до пана) отримує від хазяїна-землевласника. Трапляються також слова «товар», «торг» (ринок), «гостьба» (зовнішня торгівля) та інші економічні терміни. У цілому в «Руській правді» певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економіч­ної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» — монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського мо­настиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надаєть­ся важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави:

надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв'язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розви­ток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забез­печення його багатства й добробуту.

З пам'яток давньоруської літератури, що з них можна дізнати­ся про економічну складову суспільного життя, можна назвати також «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залеж­ними селянами, дає поради щодо подолання соціальних супереч­ностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могу­тності держави.

Галицько-волинський літопис XIII ст. розповідає про економі­чну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ре­місників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяслав­ська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщи­ною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва «Україна», якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу. На межі XIII — XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. У найрізноманітніших документах XIV — XV ст. (жалуваних і по­зичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені від­носини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей, Деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського госпо­дарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право — міське право, що виникло у XIII ст. в місті Магдебурзі (зві­дси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду вели­ких князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Ма­гдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало пи­тання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 p. таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 p. — Львів, 1432 p. — Луцьк, 1494 p. — Київ. Протягом XV — XVI ст. Магдебурзьке право поши­рилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебу­вали під безпосередньою юрисдикцією польського короля або вели­кого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони ма­ли право використовувати на потреби міста грошові збори, встанов­лені міським правлінням (магістратом), податок від броварень, со­лодовень, воскобоєнь, млинів, земельних угідь, мали значні привілеї в галузі організації та регламентації стаціонарної торгівлі, ярмарків і ремесел. Однак зі збільшенням впливу польських феодалів і католи­цької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за збільшення участі у мі­ському самоврядуванні.

У 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католициз­му виникає так звана полемічна література, яка в багатьох аспек­тах стосується й економічних проблем. З цього погляду важли­вими є твори Івана Вишенського (1545/50 — 20-ті роки XVII ст.), який наголошував на проблемах соціальної рівності. Він гово­рив, що будь-яке багатство, яким володіють пани й духовенство і яке вони «пожирають», створене «працею й потом» кріпаків. І. Вишенський показав основні форми, за допомогою яких здійс­нювалося привласнення результатів праці селян і ремісників: пан­щину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток то­що. На його думку, одночасно зі зростанням багатства й розко­шів панів, шляхти, торговців посилюються злигодні кріпаків, бід­няків. Він розумів, що майново-соціальна нерівність людей похо­дить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей. У цілому полемічні твори справили величезний вплив на форму­вання та розвиток самосвідомості українського народу, на розгор­тання національно-визвольної боротьби на чолі з Богданом Хмель­ницьким.

У найбільш закінченому вигляді економічну думку пізнього се­редньовіччя репрезентує меркантилізм.