Економічна думка в Україні. Реформа 1861 р - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому розділі розглянуто лише економічну думку другої половини XIX ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіце та соціальній структурі суспільства. Ліквідація кріпацтва прискорила розвиток капіталізму як у промисловості, так і в сільському господарстві.

Тогочасна наукова думка й мала дати відповідь не тільки на пи­тання щодо перспектив загальноросійського розвитку, а й щодо України, економічна ситуація котрої, як побачимо далі, у деяких відношеннях (особливо щодо форм селянського землеволодіння) була іншою, ніж у більшості російських губерній. Українські еко­номісти зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки, особливо статистики та математичної школи.

Розстановка класових сил та формування напрямків суспільно-економічної думки в період підготовки та здійснення реформи в Україні не відрізнялись, по суті, від аналогічних процесів у Росії. Загострення кризи кріпосницької системи, зростання селянських за­ворушень стали поштовхом для розвитку антикріпосницького руху.

Навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної ду­мки. Уже в 40-х р. формуються ліберально-дворянський та револю­ційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилеж­них класів — поміщиків та селян.

Внаслідок загального пожвавлення громадського руху в Україні в Києві утворилася таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846—1847), яка проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських наро­дів на демократичній основі. Ідея скасування кріпацтва і встановлення рівності станів була головною у програмі товариства. Проте щодо шляхів досягнення цього кириломефодіївці не були одностай­ні. У товаристві утворилося два напрями: революційно-демократич­ний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).

Представники революційно-демократичного напряму були при­хильниками революційної ліквідації самодержавства і кріпацтва. Вони закликали всіх членів товариства до активних дій, спрямова­них на підготовку народного повстання і на повторення 1825 року, але в ширшому масштабі і з участю народу.

Значна частина членів товариства, яка стояла на ліберальних по­зиціях, заперечувала революційну боротьбу і виступала за еволю­ційний шлях розвитку. Основним засобом скасування кріпацтва вони вважали освіту народу в релігійно-християнському дусі і пере­конання поміщиків у необхідності проведення реформ.

В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. У питанні ставлення до кріпацтва він стояв на позиціях дворянського лібералізму, тобто не виступав за повне і негайне звільнення селян, закликаючи лише до обмеження зловживань поміщиків.

В. Каразін прагнув зберегти поміщицьке землеволодіння. Помі­щицьку землю він розглядав як капітал, котрий має забезпечувати певний зиск її власникові.

Як прогресивний мислитель і землевласник В. Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Тому він виступає за реформування аграрних відносин. В.Каразін пропо­нує наділити селян землею у вічне користування, виступає за вста­новлення «межі залежності» селян від поміщиків, заявляє про доці­льність заміни панщини грошовим оброком.

Проекти В. Каразіна мали прогресивний характер і антикріпос­ницьку спрямованість. Цікаво, що, розробляючи проекти реформу­вання аграрних відносин, він намагався втілити їх у життя у своєму маєтку (с. Кручик Харківської губ.).

В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер су­спільного й державного життя. Він був прихильником конститу­ційної монархії, свої проекти реформ надсилав царю й урядовцям. За реформаторську діяльність В. Каразін зазнав репресій з боку царського уряду: арештів, ув'язнень, заборони проживати у Моск­ві й Петербурзі. З 1804 p. він живе у своєму маєтку, де займається науковою роботою. У дусі своїх теорій В. Каразін регламентує па­нщину своїх селян, наділяє їх землею, замінює панщину грошовим оброком. Обробіток панської землі, яка залишилась після передачі частини землі селянам, здійснювався не примусовою, а вільнонай­маною працею.

В. Каразін розробляє проекти господарського розвитку країни в цілому. Він виступає з вимогою інтенсифікації землеробства, удо­сконалення способів обробки землі, удосконалення сільськогоспо­дарської техніки. В. Каразін — прихильник розвитку різних галузей вітчизняної промисловості, він закликає дворян організовувати промислові підприємства та сприяє наданню їм фінансової допомо­ги. Саме ці проекти приводять його до розуміння необхідності капі­талістичного способу розвитку промисловості.

Діяльність В. Каразіна була надзвичайно багатогранною. Він зробив великий внесок у різні галузі науки.

А. О. Скальковський (1808—1898) — народився в м. Житомирі в родині дрібнопомісного дворянина. Після закінчення юридичного факультету Московського університету (1827) працював в Одесі при канцелярії генерал-губернатора. З 1841 p. очолював статистичний комітет. У численних працях А. Скальковського (276 назв) висвіт­люються різні сторони життя Новоросії: історія, етнографія, геогра­фія, статистика, економіка.

Найвідомішою його економічною працею є «Досвід статистич­ного опису Новоросійського краю» (1850—1853). Дослідження міс­тить величезний матеріал щодо процесів економічного розвитку півдня України, який свідчить про кризу феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин.

Висвітлюючи різні сторони економічного розвитку південної України, А. Скальковський намагався обгрунтувати й виправдати принципи економічної політики вищої адміністрації Новоросії та окреслити деякі напрями її дальшого розвитку. Річ у тім, що на про­тивагу протекціонізму царського уряду, новоросійські власті стояли на позиціях фритредерства. Така політика відповідала інтересам ве­ликих землевласників півдня України, які переходили до капіталіс­тичних форм господарювання і були заінтересовані в максимально­му збільшенні експорту. Крім того, на Півдні не було галузей промисловості, які б потребували митного захисту.

Основне завдання економічної політики А. Скальковський вба­чав у сприянні всебічному розвитку продуктивних сил, що служило б перетворенню Новоросії на «житницю Європи». Вирішення цієї проблеми, підкреслював він, було безпосередньо зв'язане зі зрос­танням товарності сільського господарства. Саме з цих позицій він і аналізує аграрні питання.

А. Скальковський не виступав з прямим засудженням кріпацтва і, водночас, не був запеклим противником його ліквідації. У ви­рішенні аграрного питання він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Основною проблемою, що непо­коїла поміщиків Півдня, було забезпечення поміщицького госпо­дарства робочою силою. Саме під цим кутом зору поміщики Півдня розглядали питання скасування кріпацтва, наділення селян зем­лею тощо.

А. Скальковський виступає за наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців. Він пропонує виділити селянам досить щедрий наділ (10—15 десятин), щоб «прив'язати» їх до Новоросії й забезпечити робочою силою поміщицькі господарства. За цю землю селяни мали довічно платити поміщикові (або відробля­ти). Отже, за А. Скальковським, селяни не могли стати власниками землі і фактично залишалися залежними від поміщиків. Відтак його аграрна програма обмежувалася збереженням напівкріпосницьких порядків.

Прогресивний характер мали пропозиції А. Скальковського щодо розвитку промисловості, шляхів сполучення, широкого осво­єння природних ресурсів краю. Проте у вирішенні цих проблем він також виступає як захисник інтересів великих землевласників, заін­тересованих у розвитку шляхів сполучення, внутрішньої і зовніш­ньої торгівлі.

Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний учений, економіст, статистик, наукова діяльність якого припадає на 40—50-ті pp. XIX ст. З 1851 p. він — учений секретар і редактор статистичного відділу «Комісії для обстеження Київської учбової округи» при Київському університеті. Його перу належить ціла низка глибоких наукових до­сліджень. Найбільш значна його праця — тритомний «Статистич­ний опис Київської губернії», яку М. Чернишевський назвав «одним з найбільш дорогоцінних надбань» російської науки XIX ст.

У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сіль­ськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське госпо­дарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Д. Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованос­ті, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовую­чи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.

Д. Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він кон­статує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, не властивих колишньому феодальному господарству.

Особливу увагу Д. Журавський звертає на неефективність кріпа­цької праці. Це питання досить широко обговорювалось у пресі, але тільки Д. Журавський розкрив його науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обгрунтовано довів не лише низьку про­дуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її по­міщиками.

Підрахувавши кількість робочих днів, витрачених кріпаками у поміщицьких маєтках губернії, а також зробивши розрахунок ре­альних потреб у праці для виконання всіх робіт, він робить висно­вок, що витрати праці більше ніж утричі перевищували дійсну по­требу в них.

Марнотратство праці Д. Журавський називає болячкою в еконо­мічному розвитку суспільства і підкреслює, що лише заміна праці кріпаків вільнонайманою ліквідує це зло. Проте попервах він не ставить питання про скасування кріпацтва. Він лише розробляє ре­цепти для поліпшення становища селянства і підвищення продукти­вності його праці. Д. Журавський пропонує навчати селян ремеслам, пристосувати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільно­найманої тощо.

Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху. Кримська війна показали повну безперспективність кріпосництва, його нездатність забезпечити на­лежний розвиток продуктивних сил. Д. Журавський ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва (1856) виступає за звільнення селянства і наділення його землею на правах повної влас­ності без викупу. Він пише, що це забезпечило б утворення самостій­ного селянського господарства, незалежного від поміщика. Щоправ­да, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.

Отже, Д. Журавський виступав за збереження великого поміщи­цького господарства, але з умовою його повільного перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних від­носин і присвячує свої дослідження розвитку промисловості, товар­но-грошових відносин, зростанню внутрішнього ринку, зовнішньої торгівлі, тобто тих процесів, що свідчили про розвиток капіталісти­чних відносин у країні. Д. Журавського можна назвати ідеологом буржуазії, що народжувалась, і поміщиків, які пристосовувались до нових умов господарювання.

Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. У працях 50—б0-х pp. («Досвід викла­дення найголовніших умов успішного сільського господарства», «Про поземельне володіння і користування», «Зауваження на статтю п. Русинова» та ін.) Д. Струков намагається з'ясувати умови успіш­ного функціонування сільського господарства, перспективи його розвитку. Однак ці умови він не зв'язував із поліпшенням техніки, агротехніки тощо. Запоруку успішного розвитку сільського госпо­дарства він вбачає у вільній праці й забезпеченій власності, тобто в заміні феодальних відносин капіталістичними.

Критикуючи феодальні аграрні відносини, Д. Струков розумів, що дальший розвиток сільського господарства не може відбуватися на базі поміщицького господарства. Він скептично ставився до мо­жливостей дворян розвивати сільськогосподарське виробництво, підкреслював їхню непрактичність, безвідповідальність та й брак капіталів. Для переходу до нової системи, писав Д. Струков, необ­хідним є «інший порядок, для якого потрібні капітали й уміння»', чого нема в поміщицькому господарстві.

Критикуючи поміщицьке землеволодіння, Д. Струков не закли­кає до його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель або передачу землі в довгострокову оренду і створення господарств типу фермерських. Д. Струков посилається на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближались за формою до капіталістичних ферм, досягли за короткий строк знач­них успіхів. Саме на півдні України, стверджував він, перехід до но­вих форм господарювання буде нескладним, оскільки тут ще до ска­сування кріпацтва застосовувалась вільнонаймана праця.

Не відкидав Д. Струков можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке вважав здатним нагромаджу­вати капітал, що категорично заперечували дворянські ліберали. Про­позиція щодо обмеження поміщицького землеволодіння, визнання вільного селянського господарства одним із факторів перебудови аграрних відносин, зовсім не означає, що Д. Струков був прихильни­ком дрібного виробництва. Як буржуазний ідеолог він виступає проти монополії поміщицького землеволодіння і вважає можливим і раціо­нальним існування різних за розмірами господарств. Посилаючись на досвід Заходу, він підкреслював, що там існують ферми з різною кількістю землі. Д. Струков доводив, що саме масштаб господарств має визначати розмір землеволодіння, а не навпаки.

Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних розпорядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного земле­володіння. У звільненні селян від опіки общин він бачить одну з обов'язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.

Отже, у вирішенні аграрного питання Д.Струков виступає як бур­жуазний ліберал, вимагаючи усунення перешкод для нагромаджен­ня капіталу, вільної конкуренції, тобто для розвитку капіталістич­них відносин.

Ідейна боротьба навколо скасування кріпосного права не обме­жується лише розглянутими питаннями. Вона мала значно складні­ший характер. До 1857 p., тобто до офіційного оголошення урядом підготовки реформи, головним було питання самого скасування кріпацтва. Дворянські й буржуазні ліберали та представники демо­кратичних сил були прихильниками звільнення селян. Дворяни-кріпосники боролися за збереження кріпосного права.

У період безпосередньої підготовки реформи, коли це питання було вирішене остаточно, на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським госпо­дарством, про міру поступок селянству. Консерватори вимагали без­земельного звільнення селян і високих викупних платежів. Дворянсь­кі ліберали виступали за збереження поділу землі як об'єкта господа­рювання між поміщиками і селянами за збереження монополії поміщицького господарства. Буржуазні ліберали домагались створен­ня умов для капіталістичного аграрного розвитку, головною пере­шкодою на шляху якого була особиста залежність селян. Інтереси буржуазії безпосередньо не вступали в конфлікт з феодальною зе­мельною власністю. Буржуазні ліберали гостро критикували поміщи­цьке господарство як неефективне. Але щодо питань земельної влас­ності їхня позиція не суперечила позиції дворянських лібералів. Демократи були прихильниками революційного зламу феодально-крі­посницьких відносин, ліквідації поміщицького землеволодіння.