Соціал-реформістські моделі економічного розвитку - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно

1951 року на Міжнародному конгресі соціалістів у Франкфурті-на-Майні представниками 33 партій було створено Соціалістичний Інтернаціонал. Перший конгрес Інтернаціоналу ухвалив Декларацію «Мета і завдання демократичного соціалізму», яка визначала еконо­мічну стратегію і тактику соціал-демократії. Було проголошено ідею побудови «демократичного соціалізму» як «третього шляху» розвитку суспільства.

У програмній Декларації підкреслювалось, що соціалізм є між­народним рухом, який не потребує суворої єдності поглядів на фор­ми демократичного суспільства, кожна соціал-демократична партія може мати власну концепцію «демократичного соціалізму», але всі вони мають на меті побудувати систему соціальної справедливості і загального добробуту. Головною умовою побудови соціалізму є дотримання принципів демократії і утвердження її в трьох сферах: економіці, політиці, соціальній сфері.

Політична демократія утверджується через парламентську форму правління за умови, що соціал-демократи становитимуть більшість у парламенті.

Соціальна демократія здійснюється через створення та розвиток соціальної інфраструктури, демократизацію систем освіти, охоро­ни здоров'я, реалізацію різноманітних форм соціального забезпе­чення, передбачає свободу вибору робочого місця, міграції в межах країни та ін.

Економічна демократія забезпечується формуванням «змішаної економіки», поєднання та рівноправного співіснування різних форм власності, участі трудящих в управлінні виробництвом через ро­бітничі ради, робітничі представництва в акціонерних товариствах. У Декларації також було зафіксовано принцип соціалістичного пла­нування.

«Змішана економіка» у розумінні соціал-реформістів є економіч­ною основою демократичного соціалізму, суспільного ладу, що по­єднує ефективне виробництво зі справедливим розподілом. Це еко­номічний лад, у межах якого співіснують дві економічні системи:

517

капіталізм і соціалізм. Основними функціями держави «змішаної економіки» є перерозподіл доходів з метою забезпечення суспільно­го добробуту («держава добробуту») та планове регулювання суспі­льного виробництва. Така система за своєю суттю є розподільчою на відміну від соціально-ринкової, коли держава забезпечує раціо­нальне функціонування виробництва на підставі посилення його конкурентності.

Власної теоретико-економічної концепції (як національної, так і міжнародної") соціал-демократія не має. Вона пристосовує сучасні економічні теорії, провідні доктрини (кейнсіанські, неокласичні, інституціональні), їх інструментарій і рецепти для розв'язування кон­кретних соціально-економічних проблем.

Так, кейнсіанські способи регулювання економіки використову­вали майже всі соціал-демократичні уряди, дещо трансформуючи економічну роль держави в «соціальну», закріплюючи за державою функцію соціального гаранта захисту інтересів громадян.

Але існує ряд спільних проблем, які вирішуються в межах всіх національних моделей «змішаної економіки»:

—створення умов для співіснування різних форм власності на засоби виробництва і типів підприємств (приватної, державної і су­спільної форм власності, ринкового і монополістичного секторів, приватних, державних і суспільних підприємств);

— визначення форм економічної демократії і вирішення зв'яза­них з ними питань самоуправління та участі трудящих в управ­лінні;

— визначення меж втручання держави в економіку та форм уча­сті держави у виробництві;

— визначення меж суспільного контролю за виробництвом і роз­поділом;

— визначення методів управління «змішаною економікою», сту­пеня поєднання планового та ринкового механізмів регулювання економіки;

— принципи політики соціального реформування, управління соціальною сферою та формування її інфраструктури, і вирішення, зв'язаного з цим питання про головну мету економічної політики і засоби її досягнення.

Різні способи вирішення цих проблем визначають національну специфіку соціального реформування в окремих країнах, надають особливих рис моделям «змішаного економічного ладу» як «третьо­го шляху» економічного розвитку.

У межах національних соціал-демократій було створено кілька різновидів моделей змішаного економічного ладу, серед яких умов­но виокремлюють німецьку (і близьку до неї австрійську), сканди­навську, французьку, лейбористську («фабіанську»).

518

Німецька модель «змішаної економіки». Неоліберальній моделі «соціально-ринкового господарства» (синтезу «вільного» і соціальне спрямованого суспільного ладу), яка втручання дер­жави в економіку визнавала лише способом удосконалення ме­ханізмів функціонування капіталізму, німецькі соціал-демократи протиставили модель «змішаної економіки» («змішаного еконо­мічного ладу»), що в ній державне втручання розглядалося як засіб переходу до соціалізму. Її авторами були X. Дайст та Г. Вайссер — ідеологи і теоретики СДПН. В основу моделі було покладено теорію «економічної демократії» (уточнену концеп­цію «господарської, індустріальної демократії» Р. Гільфердінга і Ф. Нафталі).

«Соціально-ринкова» економіка базувалась на вільній конкурен­ції приватних фірм, але посилення концентрації виробництва сприя­ло розвитку державної, кооперативної та інших форм власності. Це покликало до життя нові форми конкурентної боротьби — між під­приємствами різних суспільних секторів. Назріла необхідність пере­гляду неоліберальної моделі розвитку.

Основними ланками німецької моделі «змішаної економіки» ста­ла економічна влада (а не власність) і суспільний контроль над нею. Саме вони були об'єктом реформування. Формування «економічної демократії» трактувалось як:

— створення альтернативної щодо капіталу влади;

— поділ відповідальності між сторонами, що беруть участь в управлінні;

—оприлюднення прийнятих рішень як в межах підприємства, так і на державному рівні;

— створення системи самоконтролю;

— запобігання зловживанням економічною владою.

Новий лад мав увібрати все краще, що дав національний історич­ний досвід: за економічною базою, системою власності — капіта­лізм, за морально-духовними та інституціональними принципами — соціалізм.

За капіталізмом закріплювалась функція забезпечення ефектив­ного розвитку економіки, економічного зростання. Соціалізм мав забезпечувати постійне підвищення рівня добробуту, соціальної справедливості і якості життя, коли задоволення вимог соціалістич­ного сектора гарантується і контролюється державою.

Для ФРН не характерна націоналізація, «змішана економіка» бу­дується на поєднанні трьох форм власності, трьох секторів і трьох типів підприємств:

— приватна власність, приватний сектор, приватні підприємства;

— державна власність, державний сектор, державні підпри­ємства;

519

— суспільна (загальнонародна) власність, суспільний сектор, підприємства суспільної орієнтації (ті, що працюють на досягнення суспільне значущої мети).

Усі три сектори перебувають у зоні ринкових відносин і кон­курують між собою, будують взаємовідносини на ринкових за­садах. До конкурентної боротьби залучено всі типи підприємств. Економічна демократія потребує однакового ставлення до всіх секторів з боку держави, не передбачає пільг жодному з типів під­приємств.

Владі монополій протиставляється контроль за їхньою діяльніс­тю з боку всіх інших підприємств. На засадах ринкової конкуренції вони мають підтвердити своє право на існування і забезпечити де­мократичний контроль за діяльністю інших.

Планового сектора безпосередньо в економіці німецька модель не передбачає. Діяльність економічних суб'єктів не планується. Але плануються фінанси і програми розвитку соціальної інфраструктури (освіта, охорона здоров'я, суспільний транспорт, галузі інформації і та ін.), що сприяє нормальному розвиткові економіки.

Під плануванням розуміють розрахунки народногосподарських балансів, національного бюджету, які є директивними для уряду, і визначення загальних орієнтирів автономної діяльності емісійного банку.

Побудоване на засадах економічної демократії суспільство за­безпечує демократичний контроль у таких формах:

— створення умов для виникнення економічної контрвлади;

—участь трудящих та службовців в управлінні (через ради) з метою захисту інтересів виробників та споживачів (протиставляєть­ся контролю з боку профспілок);

— «прозорість» (гласність) підприємницької діяльності. Регулююча функція держави обмежена її втручанням у макро-економічну та соціальну сфери. Управлінська функція держави стосовно економіки зводиться до регулювання кон'юнктурних та структурних порушень економічного циклу, запобігання кризовим ситуаціям, забезпечення стабільності грошового обігу, рівня цін, збільшення суспільного продукту як гарантії зростання добробуту, з допомогою керування фінансами, податками, використання грошо­вих та кредитних механізмів, проведення раціональної митної полі­тики. Інакше кажучи, засади державного регулювання за програмою соціал-демократів полягають у формуванні макроекономічного се­редовища, яке сприяє розвиткові ринкових відносин.

Соціальна політика держави розглядається як могутній інститу-ціональний важіль розвитку суспільства. Держава забезпечує фор­мування і підтримку соціальної інфраструктури; справедливий роз­поділ; повну зайнятість.

520

Особливо наголошувалось, що недоліки в організації і фінансу­ванні соціальної інфраструктури негативно впливають на економіч­ний розвиток (наприклад, скорочення темпів економічного зростан­ня в 60-х роках повністю відносились на рахунок недостатньо розвиненої системи освіти).

Ця модель неодноразово підлягала оновленню, уточненню і до­повненню. Зокрема в програмі розвитку на 1975—1985 pp. (Ман-геймський з'їзд) було чітко окреслено поле діяльності держави, методи її втручання в економіку. Уточнювалось, що методи непря­мого впливу на економіку залежать від конкретного соціально-економічного стану суспільства. Вони матимуть переважно кейнсі-анську спрямованість, але на певних етапах, з метою скорочення дефіциту державного бюджету, можуть застосовуватись і монетарні заходи впливу.

Програма декларувала вірність традиційному соціал-демократич-ному курсу, але в ній знайшли відображення і нові тенденції: визна­чалося місце конкуренції («мікрорівень») і місце планування («мак-рорівень»), визнавалась конструктивна роль планування. «Змішана економіка» у новому варіанті розглядалась як така, що будується на принципі свідомого «глобального регулювання», поєднання мікроекономічного саморегулювання і макроекономічного державного регулювання з метою підпорядкування виробництва потребам соці­альної сфери (програма називає це «глобальною економічною полі­тикою»).

«Глобальна економічна політика» за своєю суттю була кейнсіан-ською і мала протистояти ерхардівському «соціально-ринковому го­сподарству», що з економіки вільної конкуренції перетворилось на експансивне капіталістичне господарство.

Теоретики, які обґрунтовували нову програму соціальних ре­форм (К. Шіллер, X. Еренберг, Л. Пашке), зазначали, що побудова соціально-ринкового господарства була орієнтована на створення міцної картелізованої економіки — бази для соціального реформу­вання. Формування «змішаної економіки» має на меті створення та­кої економіки, яка б поєднувала посилення (під контролем держави) конкуренції на мікрорівні і планування на макрорівні.

У цілому німецька соціал-демократична модель реформування економіки зводиться до побудови ефективної економіки вільної конкуренції за посилення інституціональних функцій держави.

Австрійська модель «змішаної економіки». На відміну від соціал-демократичного руху в Німеччині, який протягом тривалого часу проблему соціального реформування вирішував лише теоре­тично, соціалістична партія Австрії, що відразу після війни стала при владі, отримала можливість апробації на практиці моделі «змі­шаної економіки». Ідею націоналізації виробництва, як необхідну

521

умову побудови соціальне справедливого суспільства, було реалізо­вано негайно після виведення окупаційних військ.

У повоєнні роки в Австрії сформувався найпотужніший у Захід­ній Європі державний сектор, який став основою австрійської про­мислової структури, визначав структурну політику, протистояв про­никненню іноземного капіталу в державну економіку і захищав та підтримував приватний сектор. Він був планово-регульованим, ке­рованим державою.

Державний сектор розглядався як важіль, з допомогою якого встановлюється економічна рівновага в суспільстві, забезпечується стабільне зростання добробуту, перерозподіляються ресурси на ко­ристь приватного сектора. З ним зв'язана ідея планового індикатив­ного управління приватним сектором та непрямого його регулювання.

Комуністична партія Австрії неодноразово висувала вимогу демократизації управління націоналізованим виробництвом через залучення профспілок та представників трудящих. Але соціалісти розглядали участь трудящих в управлінні як альтернативу націона­лізації, тому вважали цю демократизацію непотрібною за умов ви­лучення націоналізованого сектора із зони капіталістичного підпри­ємництва.

Ідею демократизації управління в приватному секторі було зако­нодавче зафіксовано. Суспільство стало на шлях формування силь­них профспілок, які мали регулювати відносини у приватному ви­робництві на підставі колективних угод. Крім того, при уряді було створено дорадчі й консультативні комітети, які виконували ті самі функції. У Австрії було сформовано систему «соціального партнер­ства», яка передбачала узгодження інтересів праці й капіталу на за­гальнонаціональному рівні.

У 1966—1970 pp. соціалістична партія Австрії перебувала в опо­зиції, оскільки економічну політику уряду визначала коаліція партій. У цей період провадився курс на послаблення державно­го управління та протекціонізму, реприватизацію націоналізованої власності у формі акціонування, створення підприємств з участю іноземного капіталу. Наслідком економічних трансформацій неолі­беральної спрямованості стала економічна криза, в результаті чого коаліційний уряд приймає рішення про повернення до соціал-демократичної програми розвитку. Більше того, узаконюється кон­центрація і централізація (фактично монополізація) капіталів дер­жавних підприємств.

На сучасному етапі австрійська модель «змішаної економіки» оновлюється, орієнтуючись на скандинавський варіант, модель «шведського соціалізму».

Лейбористська (фабіанська) модель «змішаної економіки». Ця модель передбачала еволюцію власності від приватної до суспі-

522

льної (державної") шляхом акціонування, а також прямої націоналі­зації. Співіснування різних форм власності мало здійснюватись на засадах публічної корпорації, тобто в націоналізованому секторі підприємство мало бути підконтрольним парламенту (а не органам виконавчої влади), на акціонерних підприємствах — загальним збо­рам акціонерів. Діяльність державних підприємств, як і приватних та кооперативних, розгорталася на засадах самофінансування і са­моокупності. Але націоналізований сектор мав право на пільгові по­зики та субсидії.

Після другої світової війни, коли лідерство у парламенті виборо­ли лейбористи, відбувається інтенсивний процес упровадження цієї моделі, передовсім націоналізація та корпоратизація підприємств. Підприємства найважливіших галузей промисловості, Англійський банк, а також всі види транспорту, зв'язку стають державними. На­прикінці 70-х pp. частка державного сектора у ВНП становила 12 %, державні інвестиції — близько 40 %, на державних підприємствах випускалось 20% продукції, працювало 19 % загальної кількості за­йнятих. Це дало підстави говорити про перехід до «системи зміша­ної економіки».

Широке запровадження планових начал — ще одна з основних програмних ланок лейбористської моделі. Лейбористи пов'язували поглиблення планування економіки зі зростанням розмірів підпри­ємств, картелюванням промисловості, розширенням державного сектора в економіці. Моделлю передбачалося директивне плану­вання стосовно державних підприємств і індикативне — щодо корпорацій.

Поєднання плану й ринку у моделі грунтувалось на принципі ви­користання ринкових переваг, тому планування не стосувалося суто ринкових механізмів, зокрема ціноутворення, і не перешкоджало вільному функціонуванню ринків товарів, робочої сили, засобів ви­робництва, переливанню капіталів.

Націоналізація і державний вплив на діяльність корпорацій умо­жливлювали урядовий контроль за розвитком соціальної сфери та планове управління її інфраструктурою. Витрати на соціальну сферу (соціальне забезпечення, охорону здоров'я, освіту, житлове будів­ництво та ін.) становили близько половини всіх витрат державного бюджету.

У лейбористській моделі «змішаної економіки» як єдиної «пуб­лічної корпорації» значне місце займала система контролю над економічною владою, що здійснювалася третьою силою — проф­спілками. Профспілковий рух не обмежувався контрольними функ­ціями, а відігравав конструктивну роль як організатор виробництва. Використовувалась і «синдикалістська модель» участі трудящих в управлінні, так званий робітничий контроль,

523

Скандинавська модель «змішаної економіки». Шведський соціалізм. В основу скандинавської моделі «змішаної економіки» покладено концепцію «функціонального соціалізму» шведських со­ціал-демократів: поєднання приватних і суспільних засад економіч­ного розвитку на функціональній основі.

Соціал-демократична робітнича партія Швеції, яка перебуває при владі і понад 60 років формує економічну та соціальну політику уряду, ніколи не ставила питання про націоналізацію, хоч і ніколи не заперечувала право на існування інших форм власності.

Економічна політика соціал-демократичного уряду Швеції є ціл­ком самостійною, незалежною від зовнішнього впливу. Засадним її принципом є визнання безпосередньої залежності економічної стабільності від рівня державного управління та суспільного доб­робуту.

Соціалізація суспільства в Швеції пов'язувалась не з усуспіль­ненням власності, а з державним перерозподілом доходів, їх вирів­нюванням. Хоч Швеція є країною класичного капіталізму (95 % за­собів виробництва перебувають у приватній власності), вона має найбільш розвинену систему соціального забезпечення та колектив­ного споживання. Половина валового національного продукту конт­ролюється державою, і 50 % цих засобів використовується на соці­альні потреби. Ці витрати держави завжди є точно обгрунтованими і здійснюються в раціональних формах.

Реформістська програма шведських соціал-демократів передба­чала еволюційний перехід до соціалізму через удосконалення сис­теми соціального забезпечення і ставила такі завдання:

— досягнення повної економічної демократії;

—збільшення обсягів суспільного виробництва;

— забезпечення повної зайнятості;

— справедливий розподіл і забезпечення соціальної рівності.

Програму побудовано за принципом «солідарності», який роз­глядається як компроміс «заінтересованих суспільних груп» (проф­спілки, об'єднання підприємців тощо). Цей принцип визнається «основною цінністю демократичного соціалізму».

Практичним втіленням принципу «солідарності» стала політика «солідарної заробітної плати», яка формується на підставі угоди профспілок, об'єднань підприємців щодо меж її зростання, тариф­них ставок, умов праці. Розміри заробітної плати і всіх інших видів доходів суворо регламентуються, оскільки саме доходи визнаються основним фактором економічної динаміки та забезпечення соціаль­ної справедливості.

Основною рисою політики державного контролю за заробітною платою була і залишається тенденція «вирівнювання» доходів різ­них суспільних верств.

524

Після того як рівень заробітної плати в Швеції став найвищим у світі, шведські соціал-демократи перейшли до розв'язування проб­леми «справедливого розподілу власності». На відміну від австро-німецької моделі, в основу якої покладено принцип участі трудящих в управлінні, що забезпечує їм вплив і контроль за розподілом дохо­дів в корпораціях, шведська модель передбачала формування проф­спілкових фондів як засобу перерозподілу капіталів між секторами, що забезпечувало виникнення економічної контрвлади. Так, спів­відношення обсягів капіталів, що мають у своєму розпорядженні об'єднання шведських підприємців, центральне об'єднання служ­бовців і центральне об'єднання профспілок Швеції, становить від­повідно 1 : 1,07 : 2,3.

Система управління суспільством, побудована на залученні до цього процесу різних впливових суспільних сил, яким делегується частина державних управлінських функцій, є основою «функціо­нальної соціалізації», застосовуваної щодо приватного капіталу.

Еволюція програмної мети шведських соціал-демократів полягає в переході від ідеї «політичної демократії» (здійснення демократичних реформ, перебудова політичної системи), до ідеї «соціальної демокра­тії» (спрямованої на ліквідацію відсталості та злиднів), а згодом до «економічної (індустріальної) демократії», орієнтованої на ліквідацію традиційного підкорення праці капіталу, зміцнення позицій праці (підвищення її соціального престижу, підвищення якості життя).

Принципи функціонального соціалізму, соціального партнерства та солідарності, що їх розуміють як компроміс заінтересованих груп, різних соціальних сил, відображено також у програмах соціал-демократичних партій Данії і Норвегії.

Французький варіант «змішаної економіки». Французький ва­ріант «змішаної економіки» принципово відрізняється від інших, і не тільки концептуально. Французькі соціалісти, які відіграють вирішальну роль у формуванні «лівого» напряму соціал-демокра­тичного руху, уважають, що націоналізація власності є невідворот­ним, об'єктивно-обумовленим процесом.

Як важливу передумову докорінного трансформування суспільс­тва вони розглядали проведення (починаючи з кінця 50-х pp.) полі­тики «соціально-економічної модернізації», що знайшла відобра­ження в доктрині «третього шляху» генерала де Голля. Її складо­вими були:

— націоналізація ключових підприємств, банківських та фінан­сових установ і посилення ролі державного сектора;

— посилення дирижизму: державного індикативного планування суспільної економіки і директивного планування економіки націо­налізованого сектора, довгострокового, середньострокового та по­точного планування і програмування;

525

щення його конкурентоспроможності на світовому ринку. У зв'язку з цим було розроблено систему заходів, у тім числі принцип «солі­дарної заробітної плати», що стимулює підприємців до модернізації виробництва з метою підвищення продуктивності праці; державне планування і регулювання інвестиційної діяльності; зменшення по­даткового тиску на фірми, податкові пільги для тих фірм, які впро­ваджують нові технології.

У Франції в цей час за програмою соціалістів відбувається вели­комасштабна націоналізація відсталих галузей виробництва, їх мо­дернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподі­лу доходів.

Країнам, де найбільш вдало поєднувалось державне регулювання економіки і контроль за соціальною сферою з ринковою свободою, що забезпечувала достатній рівень ефективності економічного роз­витку, пощастило уникнути соціальних потрясінь.

Політика неоконсерваторів, спрямована на послаблення регулю­ючої ролі держави, скорочення дефіциту державного бюджету за рахунок зменшення витрат на соціальну сферу, обмеження діяльно­сті профспілок призводить до незадоволення широких мас населен­ня. За цих умов постає проблема оновлення соціал-демократичних економічних доктрин.

1989 р. в Стокгольмі відбувся черговий, XVIII конгрес Соціалі­стичного Інтернаціоналу, який затвердив низку програмних доку­ментів, розроблених шведською соціал-демократією. Серед них особливе місце займала «Декларація принципів», яка відобразила еволюцію поглядів соціал-демократії стосовно широкого спектра питань, передовсім щодо міжнародних відносин. Відмітною її ри­сою були заклики до консолідації соціал-демократичних рухів і зосередження уваги на глобальних проблемах сучасності, що їх можна розв'язати лише спільними зусиллями. Зміщуються акцен­ти і щодо трактування поняття «демократичний соціалізм»: він ви­знається міжнародним рухом за свободу, соціальну справедливість і солідарність.

Вирішення глобальних проблем зв'язується зі встановленням «нового міжнародного економічного порядку», який покликаний примирити інтереси промислове розвинених країн та країн, що роз­виваються. Для цього запропоновано реформувати міжнародні фі­нансові відносини так, щоб створити всі умови для міжнародного економічного співробітництва.

Справедливіший міжнародний економічний порядок необхідний не лише для реалізації принципу солідарності, а й для створення більш продуктивної і збалансованої світової економіки, для надання шансу слаборозвиненим країнам інтегрувати в світовий економіч­ний простір на паритетних основах.

528

Концепція «демократичного соціалізму» у нових програмних до­кументах залишалась незмінною, але уточнювалось, що будь-які (приватні чи суспільні) форми власності за сучасних умов інтерна­ціоналізації господарської діяльності більше не гарантують еконо­мічної ефективності й соціальної справедливості. Це забезпечується тільки раціоналізацією процесу державного втручання в економіку, тобто посиленням суспільного контролю над економікою, який здійснюватиметься через систему різноманітних заходів: формуван­ня демократичної загальнодоступної і децентралізованої виробничої політики; суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних та соціальних інтересів; участь трудящих і спільне прийняття рі­шень на рівні компаній і виробничому рівні; участь профспілок у розробці національної економічної політики; поглиблення рівня са­моуправління кооперативних форм; демократизація світових фінан­сових інститутів і економічної системи, що уможливлювала б участь у їхній діяльності всіх країн; створення системи міжнародного кон­тролю і спостереження за діяльністю транснаціональних корпора­цій; надання міжнародного права профспілкам контролювати діяль­ність транснаціональних корпорацій.

Загальної економічної моделі, яка б реалізувала принципи соці­ал-демократії, не пропонувалось, але головна ідея полягала в тім, що економічна демократія не може обмежуватись лише юридичним контролем з боку держави, а має забезпечувати реальну участь тру­дящих та їхніх об'єднань в управлінні економікою.

У суспільстві, побудованому на ідеях економічної й соціальної рівності, механізм ринку має використовуватись як динамічний за­сіб залучення нововведень та виявлення потреб економіки і суспіль­ства. Ці принципи треба поширювати не тільки на національний, а й на міжнаціональний рівень.

За свою понад столітню діяльність соціал-демократія досягла суттєвих успіхів: скорочення робочого дня, зростання заробітної плати та рівня життя, дифузія власності і створення інституту спів-власності на підприємствах, досвід державного регулювання еконо­міки, соціалізація функцій держави, представницька політична де­мократія, економічна демократія у виробництві та контроль над економічною владою. Її вплив поширився на міжнародну економіч­ну діяльність, сприяв виникненню та розвитку міжнародних еконо­мічних інститутів, які контролюють процеси інтернаціоналізації сві­тової економіки, вирішують глобальні проблеми сучасності.