Господарство укр. земель у праісторичні часи та в княжий період - Історія економічних вчень - Скачать бесплатно
План.
Основні здобутки господарської культури українцю праісторичних часів.
Форми і характер землеволодіння в Київській державі.
Категорії залежного населення.
Міста. Ремесла.
Внутрішня і зовнішня торгівля. Гроші. Фінанси.
Основні здобутки господарської культури українцю праісторичних часів.
Територія України була заселена із найдавніших часів. Перші людські поселення з'явилися тут приблизно 1,5 млн. років тому. До них відносяться Королеве, Рокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка у Донбасі, Кіїк-Коба в Криму тощо. Люди селилися в основному на півдні сучасної України, їхнє житло нагадувало курені, накриті шкурами звірів. Важливим досягненням тогочасних людей було вміння обробляти кремінь, кістку, ріг. Основними заняттями були збиральництво та полювання. Таким чином можна зробити висновок, що територія України в добу палеоліту (ранній кам'яний вік) належала до високорозвинених регіонів світу, а господарські досягнення її населення були значними.
У добу мезоліту (середній кам'яний вік) природно-кліматичні умови проживання людей змінилися, важливим заняттям їх стало рибальство. У цей же час було винайдено гарпуни, лук, стріли, рибальські снасті. Велике значення мали спроби приручити диких тварин, створити водні транспортні засоби (плоти, човни). В Україні мезолітичні пам'ятки датуються ІХ-VІ тис. до н.ери і зустрічаються по всій території.
В епоху цеоліту (новий кам'яний вік) відбулася так звана «неолітична революція», значення якої в історії людства важко переоцінити. У цей час відбувається перехід до відтворюючого господарства. Він тривав в Україні з другої половини IV до II тис. до н.ери. Найвідомішою культурою цього періоду була трипільська, найменування якої походить від с. Трипілля на Київщині. Трипільці селилися майже на всій території сучасної України. Мали постійне житло чотирикутної форми, будоване з дерева і глини, покрите соломою або очеретом. Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, жито, пшеницю, просо, вирощували садово-городні культури, які сьогодні добре відомі в Україні. Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, пізніше — ралом. Зерно мололи жорнами. Збіжжя жали кістяними або крем'яними серпами. Займалися трипільці розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також коней та свиней. У трипільців було добре розвинене ремесло. Виготовляли керамічний посуд, оздоблений умілими майстрами. Зародилися прядіння і ткацтво, завершилося формування техніки обробки каменю. Трипільці вдосконалили лук, стріли, сокиру, використовували наземний транспорт — лижі, віз, сани, волокушу. Худобу використовували як тяглову силу.
Трипільці були праосновою українського народу, їхні господарські здобутки ставлять трипільську культуру поруч із шумерівською, мікенською культурами, дають підставу сучасним науковцям вважати трипільців одним із найцивілізованіших народів неолітичної доби.
Початком залізної доби в Україні вважають XII — VIII ст. до н. ери. Вона пов'язана з кіммерійською, скіфосармато-античною та ранньослов'янською культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні знаряддя прапі. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення України підтримувало тісні контакти із стародавніми сусідніми цивілізаціями. У ранній залізний період в Україні виділяється декілька культур, серед яких важливе значення мали Пшеворська, Зарубинецька і Черняхівська. Вони охоплюють І ст. до н. ери — VII ст. н. ери. У цей час удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у ІІІ-ІУ ст. н. ери зумовила появу одного з перших могутніх утворень — держави антів.
Господарство скіфів. Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. ери — III ст. н. ери. Про їхнє господарське та культурне життя нам відомо в основному з даних археології. У V ст. до н. е Скіфію описав батько давньогрецької історії Геродот. її населення він поділяв на скіфів-землеробів, кочових скіфів і царських скіфів. Скіфи-землероби жили осіло, вирощували пшеницю, ячмінь, просо часник, цибулю тощо. Скіфи-кочівники займалися скотарством Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання, збирали данину з підлеглих племен, служили у війську, воювали. Незважаючи на те, що Геродот вважав скіфів одним народом, е підстави вважати скіфів-землеробів народом-автохтоном, предком українського народу.
Скіфи добували також сіль, солили рибу, збували її сусіднім народам. Важливим заняттям було ремесло, про рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза, виготовляли зброю, військову амуніцію. У скіфських курганах знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи (скіфська пектораль тощо).
Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Скіфи вивозили хліб, солону рибу полотно, мед, віск, хутро, а ввозили різні вина, золото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, дорогі тканини та інші товари.
Економічний розвиток: міст-колоній українського Причорномор'я. У VІІІ-VІ ст. до н. ери стародавні греки розпочали колонізацію Північного Причорномор'я. Причинами грецької колонізації було перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба, посилення торгового обміну. На узбережжі Чорного моря греки створили ряд торгових факторій, які поступово перетворювалися у міста-держави на зразок грецьких. Найвідоміші з них Березань, Ольвія, Пантікапей, Тір, Херсонес, Феодосія, Німфей, Кіммерик та багато інших.
Міста успішно розвивалися і в VІ-ІV ст. до н. ери перетворились на великі політичні, торгово-економічні і культурні центри. Основні заняття жителів міст-колоній — торгівля та ремесла. Місцеве населення, що проживало навколо міст, займалося сільським господарством, між ними відбувався жвавий обмін. В міста-колонії завозили хліб, худобу, шкіри, хутро, солону рибу, сіль. З міст-колоній та з материкової Греції привозили металеві вироби, зброю, тканини, мармур та інше дорогоцінне каміння, твори мистецтва. Найходовішими товарами були оливкова олія, вина та керамічний посуд.
Форми і характер землеволодіння в Київській державі.
Упродовж V-VІІ ст. у східних слов'ян відбувався процес становлення сільської сусідської громади, яка найбільше відома під назвою вервь. Вона складалася з окремих сімейних дворищ, тісно зв'язаних господарськими зв'язками. Земля знаходилася в індивідуальній власності малих сімей, поступово утворювалося спадкове володіння. У VIII-ІХ ст. майнове і соціальне розшарування, яке й перед тим мало місце, поглиблюється, виділяється племінна знать — князі, «лучші мужі», воїни-дружинники. Так виникає приватне землеволодіння, яке утверджується у ІХ-ХІІ ст. разом із розвитком держави Київська Русь. Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як князівське, боярське та.монастирське. Земельна власність князів та бояр аллодального типу була спадковою, вільно відчужувалася (продавалася, обмінювалася, дарувалася). Існувала також державна (в особі князя) власність на землю, що була панівною впродовж ХІ-ХІІ ст. Це була власність бенефіціального типу, тобто тимчасова, умовна власність, що надавалася на час князювання чи служби. В кінці XI ст. розпочався процес перетворення її у власність феодальну — тобто велику спадкову. Проте цей процес не завершився у домонгольский період. Найбільшими землевласниками були князі київські. Так, княгиня Ольга володіла селом Ольжичі на Десні, селом Бутурино і м. Вишгородом під Києвом. Великі маєтності мав її син Святослав.
Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружинники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший стіл, чи волость, бояри переїжджали за ним. При втраті князем столу чи волості бояри також зазнавали втрат. Те ж можна сказати й про дружинників. Боярське землеволодіння мало більше значення в часи роздрібненості Русі, особливо в Галицько-Волинському князівстві.
В Київській Русі значним було церковне та монастирське землеволодіння. Особливо великим землевласником був Києво-Печерський монастир. Хоча велика Pемельна власність зростала, вона не становила основу економіки, як це мало місце у Західній Європі. На додаток до великих маєтностей існувало значне число малих землевласників. Великі землевласники мали меншу владу, ніж на Заході Європи, вони підлягали законові так само, як інші пюди. Селяни ж мали різний легальний статус: абсолютно вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільники. Велика земельна власність розширювалася за рахунок розорювання цілини, а не за рахунок відбирання селянської землі. Мала або общинна земельна власність переважала в сільському господарстві.
Феодальні тенденції, зокрема щодо маноріальної економіки, стали помітними в кінці XII ст. Посилення уваги до хліборобства було пов'язане із занепадом зовнішньої торгівлі, спричиненого постійними нападами половців уздовж торговельних шляхів Дніпра та занепадом Візантії як торговельного центру пісдя її завоювання хрестоносцями у 1204 р.
Категорії залежного населення.
Більшість населення Київської Русі проживала у сільській місцевості і називалася смердами. Разом з тим є підстави ділити сільське населення на вільних людей і невільних, які знаходилися у власності князя, бояр та інших людей. Зустрічаються відомості про села з челяддю, рабами.
Термін «смерд» (походження нез'ясоване) означає вільний селянин, який займався землеробством, працював у власному дворищі. Проте слово «смерд» вживалося і в іншому, ширшому значенні: воно означало все населення крім князя, всіх княжих підданих. Економічне становище смердів було різним. «Руська Правда» признає у смердів рухоме і нерухоме майно і навіть холопів, що теж належали до майна. Смерди господарювали в основному на своїй землі, що є свідченням їх економічної самостійностІ.
Поруч з цим повноправним і економічно незалежним селянством існувало інше — залежне, безземельне, що працювало на чужій землі і внаслідок своєї економічної залежності було обмежене у політичних правах. Джерела подають нам інформацію про деякі з них.
Ізгої — люди без суспільного становища, що з різних причин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали та не ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте не мали власного господарства, часто осідали в чужих дворах, при церквах. Аналогічним було становище сябрів.
Закупи (відомі із «Руської Правди», як наймити) — це люди, які відробляли позичені гроші або наймалися на роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана, або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконували хліборобську роботу, називалися рільними закупами. Закуп, безперечно, був вільною людиною. Він мав своє майно, рухоме або нерухоме, особисто відповідав за свої вчинки, а не його господар (як за холопа). За незаслужене покарання закупа господар повинен був платити як за вільного. Закуп мав право оскаржити пана перед княжим судом. Однак його становище було дуже хитким і він міг кожної миті опинитися в категорії холопів.
Холопи — це невільники, раби. Причини невільництва «Руська Правда» називає різні: одруження з рабинею при відсутності застереження своїх прав; поступання на двірську службу; банкрутство купця і продаж його майна на конкурсі; втеча чи крадіжка, вчинена закупом; неспроможність сплати судового покарання. Діти холопів також ставали холопами. Та найпоширеніший шлях до невільництва — полон під час війни.
Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово (починаючи з Х ст.) більшість рабів, крім двірських, отримали земельні наділи і своїм становищем наблизилися до селян.
Міста. Ремесла.
Міста на Русі, як і в усій Європі, виникли внаслідок відокремлення ремесла від землеробства, в результаті скупчення значної кількості ремісників і торгових людей-купців. У VІ-ІХ ст. це були городища — невеликі укріплені поселення. Середньовічні міста України-Русі утворювалися по-різному: були це, найперше, центри племінних союзів. Чимало міст (Галич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир, Холм) заснували князі. Виростали міста із боярських поселень, часто у них перетворювалися окремі села. Найбільше міст виникало на перетині сухопутних торговельних шляхів, а також на берегах судноплавних річок—Дніпра, Дністра, Дону, Волги та їхніх приток.
ХІ-ХІІІ ст. — це період урбанізації Русі і найбільшого розквіту її міст. Літопис «Повість временних літ» нараховує у XIII ст. майже 300 міст. У них проживали 13-15% населення.
Місто, як правило, складалося з кількох частин: власне міста, оточеного стіною, яке називалося ще «дитинцем» і передмістя, що виникло внаслідок нових поселень і в якому проживали ремісники, торговельники, розміщувалися склади, майстерні тощо. Стіни міста були, як правило, дерев'яні, хоча траплялися й кам'яні, з вежами, брамами. Передмістя ділилися на кінці, а кінці — на вулиці. Міські будівлі були дерев'яні, а церкви — кам'яні або дерев'яні. Літопис згадує про будівництво мосту через Дніпро у 1115 р. за князювання Володимира Мономаха. Внаслідок дерев'яного характеру забудови міст, у них досить часто виникали пожежі.
Керівними особами в місті були: в стольному — князь, який тримав біля себе тіуна, в нестольному — посадник, який також мав тіуна; тисячник, сотник, десятник, старости кінців, вулиць, старости для окремих промислів. Крім місцевих жителів, у містах проживали іноземні громадяни: євреї, німці, поляки та ін.
Міста належали державі, церкві та князям. З волі міських урядників чи правителів на міщан накладалися податки та різні повинності. Міста зберігали тісний зв'язок з сільським господарством.
Київська Русь славилася майстрами — ремісниками та їх виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала місце спеціалізація ковальської справи. Основна продукція — сокири, серпи, коси, нараменники, лопати, ножі, цвяхи, підкови, замки, ключі, гаки, обручі тощо. Виготовлення зброї та військової амуніції займало провідне місце.
Ливарна справа, центрами якої були Київ, Володимир, Чернігів та ін. міста, досягла значних успіхів, особливо після прийняття християнства. Будівництво церков, соборів, монастирів сприяло виготовленню предметів релігійного призначення, розвитку ювелірного мистецтва. Руські ремісники виробляли прикраси способом чеканки срібла і золота, волочіння дроту, виготовлення назерні, філіграні, застосовувалась техніка позолоти, оздоблення черню і т. ін.
Успішно розвивалося гончарство, широко поширене і в містах, і в селах. Вироблялася цегла — плінфа, високоякісний будівельний матеріал, з якої будувалися собори, церкви, фортеці та палаци. Високого рівня розвитку досягло склоробне виробництво, обробка дерева, з якого робили все: вози, колеса, човни, діжки, бодні, відра, корита, ложки, колиски, меблі та ін. Добре розвивалися кравецтво і шевство. Та найбільший успіх мали зодчі — будівельники, архітектори Київської Русі.
В організації ремесла визначним явищем була спеціалізація та існування корпорацій, спілок. Так, наприклад, у Києві була спілка візників, що возили дерево з київської пристані, корпорація тесль — «дереводілів» (так їх називає літопис). У таких спілках могли працювати вільні майстри — ремісники чи наймані працівники, чи навіть княжі ремісники — невільники, холопи. Є дані про те, що професійні спілки ремісників називалися на Русі дружиною і були зародками цехів.
Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду ремесла.
Внутрішня і зовнішня торгівля. Гроші. Фінанси.
У господарському житті Київської Русі важливе значення мала торгівля: внутрішня і особливо зовнішня. Внутрішня торгівля забезпечувала обмін між сільськогосподарськими і ремісничими виробниками. Велася вона переважно на міських торгах, у визначені дні тижня, у більших містах — щоденно. На торгах можна було придбати зерно, хліб, овочі, фрукти, рибу, м'ясо, молоко, сіль, а також ремісничі вироби. В цілому внутрішня торгівля розвивалася повільно.
Зовнішня торгівля була краще розвиненою. Через Київську Русь проходило кілька міжнародних торговельних шляхів, серед яких особливе місце займав шлях «із варяг у греки». Проходив він по Дніпру, його притоках, з'єднував Балтійське і Чорне моря. На цьому шляху виросли великі міста: Київ, Великий Новгород (на Дніпрових притоках: Смоленськ, Любеч, Чернігів, Вишгород) та ін. Новгородські купці торгували з німцями, нідерландцями. Добиралися до Уральського хребта, де скуповували хутро, шкіри та іншу сировину і збували її в прибалтійських країнах. З вигодою торгували із киянами.
У Києві, за свідченням літописців та іноземних очевидців, було багато складів, а саме місто — важливим центром грецької (візантійської) торгівлі. До Візантії руські купці вивозили мед, віск, хутро, мечі; у меншій кількості хліб та ліс. Привозили дорогі тканини, заморську зброю, південні фрукти, прянощі, дорогоцінні ювелірні вироби, прикраси, художній посуд тощо.
Через Київ, Нижній Новгород зносилися русичі з країнами Сходу — Хозарським каганатом, Булгарським царством, середньоазіатськими та арабськими країнами. Про це свідчать як археологічні, так і писемні згадки. Асортимент товарів, що обмінювалися, був надзвичайно багатим.
Руські купці торгували із країнами Центральної та Західної Європи: Чехією, Польщею, придунайськими країнами. Вони бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Досить стабільними були торгові зв'язки із Німецькими князівствами.
Зовнішня торгівля Київської Русі своїми успіхами завдячувала вигідному географічному розташуванню. Участь у ній брали не лише купці, а й державні провідники. Князі й бояри збирали данину від своїх підданих і вона не тільки задовольняла їхні особисті потреби, а й була об'єктом вивозу.
Монголо-татарська навала змінила напрямки і характер зовнішньої торгівлі Східної Європи, в т. ч. Київської Русі. Зовнішня торгівля мала неабияке значення для культурного розвитку Київської держави. Відбувався інтенсивний обмін духовними, культурними цінностями між сусідніми народами. В Русь у великій кількості поступали книги, ікони, інші цінності.
У Київській державі існувала досить розвинена грошова система. Головну роль у розрахунках та обміні відігравала срібна гривня. Походження терміну виводять від «гриви» — шиї, отже (на думку М.Грушевського) у первісному вигляді гривня — це намисто із срібла, чи обруч. Спочатку обруч міг бути мірою ваги, а згодом став грошовою одиницею. Монетні гривні мали вигляд шестикутних злитків срібла (київські гривні), крім них існували ще гривні новгородські та чернігівські.
Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різани і вівериці. Деякі кодекси Руської Правди свідчать, що гривня мала 20 ногат чи 50 різан. Щодо куни, то М.Грушевський, аналізуючи окремі джерела, робить висновок, що гривня дорівнювала десь 20-30 кунам. Рубель, відомий також з княжих часів, був половиною гривні. Вівериця була найменшою одиницею розрахунків, а отже найдрібнішою монетою. Одну віверицю коштувала воскова свічка.
Серед археологічних знахідок зустрічаються менші від гривні золоті та срібні карбовані руські монети. Золотих, на думку вчених, було небагато, зате срібні широко використовувалися в купецьких операціях Існували між ними значні відмінносгі і тому їх важко класифікувати.
До цього часу не з'ясовано, якими були на вигляд куна, ногата, вівериця. Є думка, що куна та вівериця — це шкіри тварин. У зв'язку з цим в Русі-Україні є багато нез'ясованих питань з цього приводу. Вони вимагають глибшого дослідження і висвітлення.
Фінансова система Київської держачи базувалася на збиранні податків із населення, які називалися даниною. Вперше цей термін згадується у «Повісті временних літ». Тривалий час збирання данини мало хижацький, стихійний характер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встановлені норми “уроки”, назначався час і пункти збору «погости», в які звозилася данина.
Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких місцевостях був «дим» — сім'я, в інших — «плуг» чи «рало» — норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина отримала форму державного, феодального податку чи ренти. Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і штрафів.
Господарство Украіни-Русі періоду роздрібненості та монголо-татарського поневолення (XII — середина XIV ст.).
Тенденція до виокремлення руських князівств проявилася ще в часи розквіту Київської держави, під час правління Ярослава Мудрого. Після його смерті Русь поступово розпадається на окремі удільні князівства, серед яких важливе місце належить Галицько-Волинському князівству. На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку України-Русі часів роздрібненості.
Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське землеволодіння. На відміну від Київської держави, в її західному відламі і сильні позиції мало боярство, особливо галицьке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої земельні наділи, зосередило у своїх руках торгівлю, постійно претендувало на владу в князівстві.
Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм феодальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське землеволодіння і поступово утверджується ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалися на міжкнязібс&ких і князівсько- боярських відносинах. У Гаяицько-Волинському князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бенефіціально-ленна система західноєвропейського типу. Володіння землею, своїми слугами, боярами галицько-волинські князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які надавалися у довічне володіння, називалися «державою».
Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники здобували право судочинства, збирання данини, управління всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в економічну та юридичну залежність.
Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство, яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у вотчині займалися тваринництвом та різними промислами: рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка частина продукції вироблялася для обміну.
Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр були перспективнішими.
Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внутрішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід, якими русичі відправляли товари традиційного експорту. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона занепадає, як і торговельні стосунки русичів із Сходом.
|
