Замахи на життя Адольфа Гітлера - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно

Деякі ключові моменти історії змушують повірити, що світом править випадок. Столяр-червонодеревник Ґеорґ Ельзер трудився багато ночей у підвалі мюнхенського пивного залу “Бюрґерброй”, замуровуючи в основу стовпа, який підпирає стелю поруч із трибуною, вельми досконалу, власноруч виготовлену бомбу уповільненої дії з двома годинниковими механізмами. Пекельна машина детонувала 8 листопада 1939 р., у річницю невдалого путчу 1923 р., о десятій годині вечора, точно в призначений час, коли в переповненій залі, внизу і на балконах, сиділи три тисячі “старих борців”. Було відомо, що фюрер говорить як мінімум півтори години. До півночі він мусив вилетіти у Берлін. Але прогноз погоди був несприятливий. Ад’ютант зв’язався телефоном із вокзалом, до берлінського потягу, який відходить о пів на десяту, був підчеплений салон-вагон фюрера. Промову у пивній довелося скоротити і почати на півгодини раніше. О восьмій годині вдарив марш, загриміли чоботи, у залу з помпою внесли “кривавий прапор”. Гітлер зійшов на трибуну – і встиг покинути пивну за вісім хвилин до вибуху.

Якби не щаслива – варто було б сказати: нещаслива – випадковість, разом зі стелею, яка обвалилася, з розтрощеною на друзки трибуною та закатрупленим оратором завалився б і його режим. Тільки-но розпочата війна була б припинена. Німеччина не напала би на Совєцький Союз, не була б зруйнована і розчленована, не було б Східного блоку, холодної війни і так далі.

Якби, каже Паскаль, ніс Клеопатри був трішки коротшим, історія Риму була б іншою. Можна назвати скільки завгодно таких “якби”. Стрілочник (якщо припустити існування подібного метаісторичного персонажа) через непорозуміння чи примху перевів стрілку не в ту сторону, і потяг повернув на інший шлях. Що таке випадок? Те, чого, судячи з усього, не мало би трапитися. Але, проте, трапилося. Що було б, якби 20 липня 1944 р. у Вовчій норі, ставці фюрера в Східній Пруссії, доля, тепер уже вкотре, не врятувала нацистського ватажка, якби він, нарешті, дав дуба, замість того щоб обійтися незначними ушкодженнями? Збулася б надія змовників відвести катастрофу, запобігти окупації, зберегти суверенність країни? Ні, звичайно: доля Німеччини була вирішена. Але війна закінчилася б на десять місяців раніш. Убиті не були б убиті, не загинули б міста, уся післявоєнна історія усе ж виглядала б дещо інакше.

Опір

Про партію Гітлера не можна було сказати (як про партію більшовиків у Росії напередодні жовтневого перевороту), що в березні 1933 р. вона являла собою незначну купку фанатиків, і все ж на виборах їй не вдалося зібрати більшість голосів. Сім мільйонів виборців голосували за соціал-демократів, шість мільйонів – за католицьку партію центру і дрібні демократичні партії, п’ять мільйонів – за комуністів. Те, що націонал-соціалізм і в перші місяці, і в наступні дванадцять років “тисячолітнього райху” натрапляв на більш-менш активний опір, не дивно: незважаючи на симпатії різних шарів населення, у нього залишалося чимало супротивників. Водночас, цей опір, від глухої опозиції до замахів на життя диктатора, гідний подиву, бо існував за умов режиму, який, здавалося б, придушив у зародку всіляку спробу опору. Той, хто з досвіду власного життя обізнаний із тим, що таке тоталітарна держава, знає, що значить суперечити цій державі. Два фактори, які, втім, важко розмежувати, забезпечують його монолітність: страх і ентузіазм. Страх перед усюдисущою таємною поліцією і захоплення чоботами вождя.

Змова 20 липня, якій минуло уже більше піввіку, не була єдиною спробою радикально змінити стан справ. Вона також не була єдиним прикладом внутрішнього опору нацизмові. Незабаром після капітуляції письменник Ганс Фаллада розкопав у архіві ґестапо справу берлінського робітника Отто Кванґеля і його дружини: обоє розсилали навмання поштові листівки-відозви проти Гітлера і війни; цей випадок був покладений в основу сюжету відомого роману “Кожний умирає поодинці”. Про мюнхенську студентську групу “Біла троянда”, про розправу з її учасниками стало відомо також у перші післявоєнні роки. Про багатьох інших – знову-таки в дуже різних групах населення – довідалися лише останнім часом.

І все-таки змова 20 липня не мала собі рівних за масштабами підготовки і розгалужености. У ній брали участь люди різного соціального стану, світогляду, походження: юристи, теологи, священики, дипломати, генерали; консерватори, націоналісти, ліберали, соціал-демократи; вихідці із середнього класу і шляхетства. Те, що їх поєднувало, було важливіше від політичних розбіжностей і вище станових амбіцій. Деякі з них пережили в юності захоплення націонал-соціалізмом. Інші не сприймали його ніколи. Серед численних учасників комплоту не виявилося жодного інформатора – випадок нечуваний у державі і суспільстві цього типу. Люди 20 липня добре знали, що їх чекає у випадку невдачі. Напередодні вирішального дня багатьох не залишало передчуття поразки. Хоча Німеччина вела вже оборонні бої, аґресивна міць райху була ще далеко не зломлена. Змовники знали, що вони будуть затавровані як зрадники батьківщини. Але, як сказав Клаус Штауфенберґ, “не виступивши, ми зрадимо наше сумління”.

Не убий

Джерела змови сягають середини тридцятих років. Час, найменш сприятливий для успіху: режим крокував від тріумфу до тріумфу. Містична віра у фюрера стала ледве чи не всенародною. За кілька років до нападу на Польщу і початку Другої Світової війни опозиція виробила плани майбутнього устрою Німеччини. Але поховати нацизм могли тільки військові. Це означало порушити присягу; не кожний міг через це переступити. Традиція забороняла прусському і німецькому офіцеру втручатися в політику. Його першою і другою заповіддю були вірність і покора. Державними справами нехай займаються інші; обов’язок солдата – захищати батьківщину. Протиріччя зростали з розвитком подій: якщо країна воює, як можна завдати їй удару в спину?

Іншу етичну проблему становило тирановбивство. Було зрозуміло – чи ставало дедалі ясніше, – що поки фюрер живий чи принаймні не знешкоджений, змінити існуючий лад неможливо. Убивство ж, майже неминуче пов’язане із загибеллю інших, суперечило християнським переконанням багатьох учасників змови, не виключаючи чільних, як наприклад граф Мольтке. З іншого боку, початок війни надзвичайно утруднив доступ до оточення диктатора. Гітлер уже не виступав привселюдно. Більшу частину часу він проводив не в Берліні, а в надійно захищених притулках, далеко і від уразливого для авіації запілля, і від фронту. Пробитися туди міг лише заслужений і перевірений офіцер високого ранґу. Як ми знаємо, така людина знайшлася.

Поки що тільки генерали

До передісторії 20 липня відносяться кілька нездійснених проектів перевороту. Коротко про них. У 1938 р., від травня до серпня, начальник генштабу суходільних військ генерал-полковник Людвіґ Бек у кількох пам’ятних записках, скерованих вождеві та райхсканцлерові (офіційне титулування Гітлера) за посередництвом верховного головнокомандувача Браухича, намагався переконати фюрера і його оточення відмовитися від підготовки до війни. В одному з цих листів Бек навіть попереджав, що, якщо війна буде почата, вищий генералітет у повному складі подасть у відставку. Але диктаторам не дають порад. Гітлер відповів, що він сам знає, як йому треба чинити. Що стосується страйку генералів, то обережний Браухич вирішив сховати від фюрера цю частину листа. Бек нічого не домігся, крім того, що був знятий зі своєї посади; пізніше ми зустрінемо його ім’я серед головних учасників змови.

Спадкоємцем Бека (з його згоди) став генерал артилерії Франц Ґальдер, людина рішучішого способу мислення. Разом із групою однодумців він розробив детальний план путчу.

Восени 1938 р. ще не всі були згодні з пропозицією командувача третім берлінським військовим округом генерала (згодом генерал-фельдмаршала) Ервіна фон Віцлебена фізично усунути фюрера. Ґальдер і офіцери контррозвідки Остер і Ґейнц підтримали Віцлебена. План полягав у наступному. За наказом Віцлебена частини 3-го армійського корпусу займають вулиці та ключові установи столиці; разом із чинами свого штабу, під захистом офіцерського загону на чолі з Ґейнцом, Віцлебен знімає зовнішню і внутрішню охорону імперської канцелярії і, минувши Мармурову залу, через коридор проникає в кімнату Гітлера. Арешт вождя, після чого інсценується незаплановане убивство: навіть якщо загони СС з якоїсь причини не чинитимуть опору путчистам, Ґейнц і його підлеглі організують збройний інцидент, під час якого Гітлер буде убитий.

План не вдалося реалізувати через приїзд британського прем’єра Чемберлена до Гітлера в Берхтесґаден. Після цього несподіваного візиту і конференції представників західних держав у Бад-Ґодесберґ під Бонном була укладена Мюнхенська угода від 29 вересня 1938 р.; війна здавалася відтермінованою. Але змовники не покинули своїх намірів. Новий проект перевороту був розроблений наступного року. Генерал Ґальдер, який за посадою часто навідувався до райхсканцелярії, носив у кишені пістолет, щоб власноручно пристрелити вождя. У Цоссені, на південь від Берліна, де знаходилося верховне командування, у броньованому сейфі зберігалися підготований Остером стратегічний план повстання, текст звернення до народу й армії, склад нового уряду, список нацистських керівників, які підлягають негайному арештові та, мабуть, розстрілові: Гітлер, Гіммлер, Ріббентроп, Гайдріх, Ґерінґ, Ґеббельс.

Крайсау

У 1867 р. Гельмут граф фон Мольтке, переможець австрійців і саксонців у битві під Кеніґґрецом і майбутній переможець у франко-прусській війні, одержав від короля дотацію на придбання колишнього лицарського володіння Крайсау біля містечка Швейдніц у Нижній Сілезії (нині – територія Польщі [помістя-музей Кшижова біля Свидниці неподалік Вроцлава. – Прим. перекл.]). У стародавньому, багато разів перебудованому чотириповерховому будинку, який усе ще по старій пам’яті називали замком, народився в 1907 р. племінник бездітного фельдмаршала Гельмут Джеймс граф фон Мольтке-молодший. Після смерти батька він успадкував маєток.

Мольтке був високим сухорлявим чоловіком північного типу, сірооким, із зачесаним назад світлим волоссям, із красивим прямокутним чолом. Його дід з материнського боку був Chief Justice (головний суддя) у Південно-Африканському Союзі; онук перейняв від нього професію юриста. Він одержав юридичну освіту в Оксфорді і пізніше часто бував у Англії, став німецьким і англійським адвокатом у Берліні. Під час війни Мольтке служив у юридичному відділі іноземної контррозвідки при верховному командуванні вермахту. (Нагадаємо, що контррозвідку очолив адмірал Вільгельм Канаріс, розстріляний як учасник опору польовим трибуналом СС навесні 1945 р. у концтаборі Флоссенбюрґ.)

Райх почав Другу Світову війну 1 вересня 1939 року. До цього часу відносяться перші проекти скинення націонал-соціалістського режиму, укладені Гельмутом Мольтке і видрукувані на машинці його дружиною Фреєю; надалі вона передруковувала всі документи і зуміла їх зберегти. Приблизно з 1940 року у садибі Крайсау, у старому замку, а частіше в сусідньому невеликому будинку, що називався Берґгауз, збиралися друзі Мольтке. Зустріч з далеким родичем, юристом і офіцером верховного командування Йорком фон Вартенбурґом, поклала початок регулярним зборам. Навесні, на Трійцю, і восени приїжджало 10-12 осіб. Гостей зустрічали з екіпажем і ліхтарями на маленькій залізничній станції. Згодом у протоколах ґестапо ці збори, в яких брало участь загалом близько сорока осіб, були названі Крайсауським гуртком. Під цією назвою вони увійшли в історію.

Куди подіти фюрера?

Тут варто згадати про декого з учасників гуртка у Крайсау, які творили його осердя. Адам фон Тротт цу Зольц, нащадок старого гессенського роду, котрий навчався, як і Мольтке, в Оксфорді, посідав, незважаючи на свою молодість, одну із ключових посад у міністерстві закордонних справ. Видним дипломатом був також посольський радник Ганс-Бернд фон Гефтен. Учитель гімназії Адольф Райхвайн, у минулому член соціал-демократичної партії, був професором педагогічної академії. Колишнім соціал-демократом був Юліус Лебер, син робітника з Ельзасу, у часи Ваймарської республіки депутат райхстаґу; він устиг відсидіти чотири роки в концтаборі, потім відновив контакти з колишніми товаришами по розгромленій партії, зв’язався з обома мозковими центрами опору – Крайсауським гуртком і групою Ґерделєра (про яку буде сказано далі), познайомився зі Штауфенберґом – майбутньою центральною фігурою заколоту, разом з Райхвайном намагався налагодити зв’язок із комуністичним підпіллям. Карл Дитріх фон Троту був референтом міністерства економіки. Колишній заступник начальника берлінської поліції Фріц-Дітлоф граф фон дер Шуленбурґ цу Ціґлер (племінник німецького посла в Москві графа Шуленбурґа-старшого, котрий теж був учасником опору) після початку війни залишив лави нацистської партії, був штабним офіцером. Письменник Карло Мірендорф не дожив до 20 липня: він загинув під час повітряного нальоту в Ляйпцизі. У совєцькому таборі для інтернованих через три роки після війни, як припускають, загинув один з активних членів Крайсауського гуртка Хорст Ейнзідель. Гаральд Пельхау був тюремним священиком у Тегеле (Берлін). Протестантський теолог Ейґен Герстенмаєр, діяч Сповідної церкви, опозиційної щодо гітлеризму, порівняно пізно вступив у гурток, але став одним з його чільних діячів. Учасниками дискусій у Крайсау були отці єзуїти Лотар Кеніґ, Ганс фон Ґаллі й Альфред Дельп, якому запропонував увійти до гуртка провінціал ордену Авґустин Реш. Петер граф Йорк фон Вартенбурґ, з родини прусських воєначальників (предок був союзником Кутузова у війні з Наполеоном), нами вже названий.

Коротка витримка з “Принципів майбутнього устрою”, датованих серпнем 1943 р., може дати уявлення про характер планів Крайсауського гуртка:

“Уряд Німецької імперії бачить основу для морального і релігійного відновлення нашого народу, для подолання ненависти і неправди, для будівництва европейського співтовариства націй – у християнстві... Імперський уряд сповнений рішучости здійснити наступні вимоги. Розтоптане право мусить бути відновлене, правопорядок повинен панувати у всіх сферах життя. Гарантуються свобода віри і сумління. Існуючі нині закони і положення, що суперечать цьому принципу, скасовуються... Право на працю і власність береться під захист держави і суспільства незалежно від расової, національної і релігійної приналежности”.

Чи можна було запровадити в життя ці принципи, не покінчивши з існуючим ладом? Скинути ж цей лад було неможливо, не покінчивши з фюрером. Проте граф Мольтке на відміну від більшости членів гуртка був проти замахів на Гітлера. Мольтке вважав, що після поразки – а вона уявлялася неминучою – убивство Гітлера і генеральський путч відродять старий міт про “удар у спину”, зраді в запіллі, через яку нібито Німеччина програла першу світову війну.

До Уралу і далі

Одна з багатьох книг, що вийшли в останні десятиліття про Мольтке і його оточення, називається “Новий порядок групи опору в Крайсау”. Члени гуртка протиставили майбутнє Німеччини і Европи, яким вони хотіли його побачити, “новому порядкові”, як іменувався на жарґоні пропаганди режим поневоленого Гітлером континенту. Однак проекти вождя, які правильніше було б назвати гарячковими мареннями, ставали дедалі грандіознішими і тепер уже сягали далеко за межі Европи. Після розгрому Англії, головного ворога, уся величезна і розкидана по світлу Британська імперія виявиться під пануванням Німеччини. Світ буде складатися з трьох реґіонів: Північна і Південна Америка під контролем США, Азія у віданні Японії, Европа, а також колишні британські й французькі колонії в Африці і за океанами – у руках Німеччини. Росія як самостійна держава не існує. Індія й Урал – межа сфер впливу Німеччини і Японії. Гігантські роботи з відбудовування столиці світу – нового Берліна – за проектами лейб-архітектора Шпеєра. Крім того, вісімдесят чотири тисячі тонн металу повинні бути поставлені для будівництва величних споруд у “столиці руху” Мюнхені, місті партійних з’їздів Нюрнберґу, австрійському Лінці, де виріс фюрер, і ще в двадцяти семи містах; усе це, не чекаючи кінця війни. У 1950 р. буде здобута остаточна перемога. Повсюдно пройдуть паради, вулиці міст заповнять радісні народні маси і так далі. Особливі плани були складені для окупованих країн.

Цікаво порівняти цю дику футурологію з прогнозами німецької преси після 1945 р., коли всі, чи майже усі більш-менш великі міста Німеччини лежали в румовищах. Передбачалося, приміром, що Франкфурт буде відновлений (якщо це взагалі вдасться) до кінця століття. Німецька промисловість не відродиться, Німеччина стане другорядною сільськогосподарською країною.

Повернімося до початку війни. Абсолютною гарантією успіху в очах Гітлера були міць і перевага німецької зброї. Капітуляція спадкоємного ворога – Франції, яка ще зовсім недавно вважалася найсильнішою державою західного табору, тріумфальний марш країнами Европи начебто підтверджували цю певність. Тим часом воєначальники і військові експерти розуміли, що географічне розташування райху в центрі Европи в стратегічному відношенні обіцяє не одні лиш вигоди; майже неминуча війна на два, а то і на три фронти може виявитися затяжною; з Росією, країною величезних відстаней, суворого клімату і поганих доріг, зв’язуватися небезпечно; зломити морську могутність Великої Британії непросто; вступ у війну Сполучених Штатів Америки з їхніми невичерпними ресурсами зробить перемогу зовсім неможливою. Люди антинацистського підпілля, офіцери і цивільні, ясно бачили, що війна, яка так успішно почалася, буде програна, і притому з такими втратами, які годі порівняти з катастрофою 1918 р.

Берлін

Другим мозковим центром змови, як уже сказано, був гурток Ґерделера в Берліні. Карл Фрідріх Ґерделер, син депутата прусського ландтаґу, народився в 1884 р. у Шнайдемюлі, головному місті провінції Познань – Західна Пруссія (сучасному польському місті Піла), і був вихований у старорежимних традиціях працьовитости, протестантської помірности, порядности, бездоганній чесності, шануванні пам’яті Фрідріха Великого і вірности монархії Гогенцоллернів. Як і батько, він став політиком ліберально-консервативного напрямку, у часи Ваймарської республіки був другим бурґомістром Кьоніґсберґа, потім обербурґомістром Ляйпциґа, де його застала націонал-соціалістська революція. Досвід, репутація, заслуги зробили Ґерделера тим, що в Німеччині називається “ґонораціор” (шанований громадський діяч), – звідси до опозиції Гітлерові був один крок.

Улітку 1936 р., коли в країні намітилася кризова фінансово-економічна ситуація, Герман Ґерінґ, до численних чинів і посад якого додалася посада “імперського уповноваженого з питань чотирирічного плану”, призначив експертом Ґерделера. Рекомендації Ґерделера впровадили Ґерінґа щонайменше у стан здивування: слідувати їм означало круто повернути внутрішньополітичний курс. У цей час Ґерделер ще припускав у володарів здоровий глузд і чесні наміри. Через рік-два від цих ілюзій не залишилося і сліду.

До кінця сорок першого року – війна вже палахкотіла щосили, армійська група “Центр” наблизилася до Москви, під час боїв під Києвом, Брянськом і Вязьмою в полоні опинилися 1 мільйон 300 тисяч совєцьких солдатів, японська коронна рада прийняла рішення почати воєнні дії проти Америки, Великої Британії та Нідерландів, стався напад на Пьорл-Гарбор, після початку російського контрнаступу Гітлер змістив генерал-фельдмаршала Браухіча з посади верховного головнокомандувача і призначив верховним себе – ми знаходимо Карла Ґерделера у ролі однієї з центральних фігур антигітлерівського комплоту. Ґерделеру вдалося налагодити зв’язок з різними осередками опору. У Берліні довкола нього згуртувалася купка однодумців, серед них – відставний генерал Людвіґ Бек, дипломат, у минулому посол у Копенгаґені, Белґраді і Римі Ульріх фон Гассель, прусський міністр фінансів Йоґаннес Попіц. Виникли контакти з представниками “християнських профспілок” і Фрайбурзьким опозиційним гуртком університетських професорів. Нитки від гуртка Ґерделера простягнулися до генерального штабу армійської групи “Центр”, де посідав високу посаду Ґеннінг фон Треско, про якого піде окрема мова.

Два сценарії

Крайсауський гурток складався переважно з молодих людей; у берлінському гуртку переважали “старі” – не тільки в дослівному сенсі. Між панами з гуртка Ґерделера, яких Мольтке іронічно називав “їх ясновельможностями”, і групою Крайсау існували значні розбіжності. Кажучи схематично, берлінський гурток був консервативним і націоналістичним, крайсауський – ліберальним, почасти соціал-демократичним і прозахідним. Ґерделер не був прибічником демократії – у кожному разі, у тій її формі, яка в наші дні одержала назву масового суспільства. Ваймарська республіка, перша німецька демократична держава, не користувалася його симпатією. Німеччині, що скинула нацизм, варто було, на його думку, повернутися до традицій імперії Бісмарка. Її кордони повинні були відповідати кордонам напередодні Першої Світової війни, територіальні втрати, завдані Версальським договором, – тут плани їх ясновельможности співпадали з точкою зору Гітлера – належало компенсувати. Іншими словами, майбутня Німеччина повинна була включати Ельзас і Лотаринґію, “польський коридор”, який відокремив Східну Пруссію від основної території райху, повинен був зникнути з політичної карти. Анексована у 1938 р. Австрія і населений німцями Італійський Тіроль теж повинні були належати “нам”. Для німецьких євреїв – цікава деталь – був запропонований сіоністський рецепт: “своя держава”. (Злочини проти євреїв значною мірою визначили опозиційність Ґерделера – так само як Мольтке, Йорка фон Вартенбурґа, адмірала Канаріса та багатьох інших вони спонукали зробити вибір між конформізмом і опором.)

Таким чином, змовники відводили Німеччині після війни роль найбільшої та наймогутнішої держави Західної Европи. У січні 1943 р. був укладений список членів майбутнього уряду; Бек повинен був стати главою держави, Ґерделер – головою ради міністрів. Ґерделер написав чорновий проект конституції післявоєнної Німеччини, за яким виконавчій владі – канцлерові та раді міністрів – надавалися значні переваги перед райхстаґом (парламентом). Існування політичних партій не передбачалося.

Утім, і в гуртку Мольтке були люди, яких при всьому їхньому поклонінні перед британською демократією не тішила багатопартійна система; замість партій пропонувалося виборне представництво громад. Однак, загалом, уявлення членів Крайсауського гуртка про майбутню вільну і децентралізовану Німеччину, рівноправного учасника европейського союзу націй, можливо навіть з єдиною для всієї Европи (але без Росії й Англії) валютою і спільними збройними силами, були, звичайно, набагато ближчі до сучасного образу та політичного курсу Федеративної Республіки, аніж імперсько-націоналістичний проект Ґерделера, Бека й інших. Зате одним із спільних пунктів був “ордо-лібералізм”, який вони розуміли як приватнокапіталістичну економіку під контролем держави з метою обмеження хижацького і непогамованого підприємництва. Після війни деякі ідеї “ордо-лібералізму” втілилися в реформі Ергардта, з якої почалося економічне диво.

1942 рік

Група “Центр” отримала свою назву 1 квітня 1941 р., коли їй було визначене завдання узяти влітку Москву; командував армійською групою генерал-фельдмаршал Теодор фон Бок, першим офіцером (I-а) генштабу був родич Бока, 40-літній підполковник Ґеннінґ фон Треско. Прусський дворянин Треско був вихідцем з військової родини і одружився на дочці військового міністра. У юності він, як і багато інших, співчував націонал-соціалізмові, у “день Потсдаму” 21 березня 1933 р., день символічної зустрічі Гітлера з Ґінденбурґом, крокував на чолі свого батальйону повз нацистського вождя і старого фельдмаршала, останнього президента загиблої республіки. Незабаром ентузіазм змінився глибокою відразою до режиму убивць, а з початком війни сюди додалося виразне усвідомлення того, чого не могли не бачити вищі офіцери вермахту: на чолі збройних сил стоїть дилетант; “найбільший стратег усіх часів і народів” – усього лиш колишній унтер. Правда, на Східному фронті йому протистояв інший дилетант, який ніколи не воював, і, подібно до Гітлера, не мав військових знань і був позбавлений будь-яких слідів таланту полководця.

Війна підсилила відчуття роздвоєности. З одного боку, Треско брав участь у розробці воєнних дій, захоплювався тактичним генієм Манштайна, творця “серпоподібної операції”, яка вирішила долю Франції; сам швидко просунувся, мав репутацію здібного офіцера. З іншого боку, кожна нова перемога була перемогою Гітлера. Від групенфюрера СС Артура Небе, який був давнім недоброзичливцем вождя, Треско довідався правду про концентраційні табори. У Борисові, неподалік від головної квартири війська, латиський підрозділ СС учинив криваву розправу над євреями, і це не було жодна сваволя. До початку зими сорок першого року Треско вдалося згуртувати у штабі групу противників режиму; ад’ютант і надійний друг Фабіан фон Шлабрендорф був відряджений з таємною місією до Берліна – дізнатися про інші групи в запіллі. Так виникли зв’язки з гуртком Ґерделера, де від проектів майбутнього устрою перейшли до планів державного перевороту.

Полеглих у бою воїнів несуть на крилатих конях у Валґаллу діви-валькірії. План “Валькірія” розробив генерал від інфантерії Фрідріх Ольбріхт. Головними осередками повстання повинні були стати Кьольн, Мюнхен, Відень і, звичайно, Берлін. Війська, розквартировані у Франкфурті-на-Одері, займуть східну половину столиці, дивізія “Бранденбурґ” ізолює ставку фюрера у Східній Пруссії. Улітку наступного, 1942 р. Треско доручив своєму підлеглому, штабному офіцерові I-с Рудольфові Крістофу барону фон Ґерсдорфові зайнятися не зовсім звичайною справою – виготовленням вибухівки. Ґерсдорф здогадався, з якою метою; офіційно вважалося – для боротьби з партизанами.

Знову пощастило

В останній день січня і на початку березня 1943 року капітулювали південна і північна групи оточених під Сталінградом і в самому місті військ; у полон потрапили двадцять одна німецька і дві румунські дивізії. 150 тисяч німецьких солдатів були убиті, 91 тисяча на чолі з командувачем Шостою армією Фрідріхом Паулюсом, який за день до капітуляції отримав звання генерал-фельдмаршала, здалася в полон (з них повернулися додому після війни лише біля шести тисяч). Гітлер оголосив державну жалобу. Ґерінґ, патологічно гладкий, широкозадий і виряджений, як павич, патетично порівнював Сталінград з Термопілами. Доктор Ґеббельс проголосив тотальну війну. Німеччина усе ще контролювала величезну територію від грецького архіпелагу до Норвеґії і від Піренеїв до Прибалтики; у запіллі воюючої армії знаходилися західні та південні області европейської Росії, Україна, Крим, Північний Кавказ, на Ельбрусі майорів прапор зі свастикою. Але віра в перемогу, віра переважної більшости німецьких громадян, була підточена.

У лютому і березні Гітлер проводив інспекційну поїздку ближнім запіллям, побував у Запорожжі та Вінниці. Ґеннінґові фон Треско вдалося домогтися, щоб фюрер додатково відвідав штаб групи “Центр” під Смоленськом. На аеродромі Гітлера зі свитою, лейб-лікарем і кухарем зустріли Ґюнтер фон Клуге, наступник Бока на посаді командувача, і перший офіцер штабу, тепер уже полковник Треско. Після наради з армійськими командувачами і штабними чинами відбувся обід в офіцерському казино. Треско мав намір застрелити Гітлера. Це виявилося неможливим. Перед поверненням на аеродром Треско попросив начальника супровідної команди взяти із собою в літак пакет із двома пляшками коньяку в подарунок одному офіцеру в ставці верховного головнокомандувача. До літака фюрера під’їхав Шлабрендорф із пакетом: у пляшках, споряджених англійським детонаційним пристроєм, знаходилася суміш тетрилу і тринітротолуолу.

Коротке прощання, “фокке-вульф” “Кондор” з Гітлером на борту і другий літак з почтом зникли в хмарах. Шлабрендорф (якому пощастило дожити до кінця війни) описав подробиці цієї історії. Вибух повинен був статися у повітрі через півгодини після старту. Через дві години надійшло повідомлення про те, що фюрер благополучно приземлився в ставці. Офіцер, для якого нібито призначався коньяк, не був посвячений у змову. Полковнику Треско вдалося додзвонитися до начальника супровідної команди: трапилася, сказав він, помилка, і пакет не треба передавати за адресою. Шлабрендорф терміново виїхав у ставку в Східну Пруссію, передав справжній коньяк, отримав назад нерозкритий пакет з пекельною сумішшю і переконався, що детонатор не спрацював.

Нові спроби

У День пам’яті героїв фюрер побажав оглянути виставку захоплених на російському фронті трофеїв. Це було через вісім днів після невдачі в літаку, 21 березня 1943 р. Виставка в берлінському Цайхгаузі була улаштована командуванням усе тієї ж армійської групи “Центр”. Провадити почесних гостей і давати пояснення повинен був відряджений із фронту вищезгаданий барон Ґерсдорф. Тепер він був уже посвячений у плани змовників і навіть висловив готовність піти на ризик загинути самому. У лівій внутрішній кишені в Ґерсдорфа містився мініатюрний вибуховий пристрій з кислотним детонатором, розрахованим на короткий час – десять хвилин; терорист хотів, обравши зручний момент, розчавити в кишені ампулу з кислотою, підкласти бомбу ближче до своєї жертви, а можливо й вибухнути разом з вождем.

У цей час у штабі під Смоленськом Треско з годинник у руках слухав по радіо репортаж про святкування в Берліні Дня пам’яті героїв. І знову нічого не вийшло. Гітлер поспішав і, похапцем оглянувши виставку, вислизнув з Цайхгаузу. Ґерсдорф, який уже включив був детонатор, встиг у вбиральні знешкодити бомбу.

Можна коротко згадати про інші спроби. 24-річний, обвішаний бойовими нагородами капітан Аксель фон дем Бусше-Штрайтгорст запропонував підірвати себе і Гітлера під час демонстрації нових моделей одностроїв для армії. Змовники чекали цієї хвилини, щоб за короткий час опанувати Берлін. Але за день до замаху вагон з експонатами був розбитий при повітряному нальоті. Бусше приготувався до нового замаху – вождь зненацька відбув на дачу – фортецю Берґгоф у Баварських Альпах. Невдовзі Бусше був важко поранений на фронті, утратив ногу; замінити його повинен був Евальд Генріх фон Кляйст, нащадок роду, з якого вийшов великий поет і драматург Генріх фон Кляйст. Гітлера планували застрелити під час наради в Бергтесґадені. З якоїсь причини в останній момент охорона не впустила Кляйста на дачу.

Невдачі не зломили волю полковника Треско, вони лише додали їй траурного відтінку героїчного песимізму в дусі Ніцше. Що б не трапилося – потрібно крокувати назустріч долі. Наступний, підготовлений Ольбріхтом та іншими план “Валькірія IV” передбачав як головну опору повстання армію резерву, зосереджену поблизу нервових вузлів імперії. Були заготовлені накази командирам частин. Залишалося усунути найбільшого стратега. Фабіан фон Шлабрендорф, один з не багатьох вцілілих учасників змови, зберіг для істориків слова Треско:

“Гітлера треба спробувати убити cou te que cou te (за будь-яку ціну). Але навіть у разі невдачі необхідно тим чи іншим шляхом здійснити державний переворот. Річ не лише в тому, щоб знайти практичний вихід із глухого завулку, річ у тому, що німецький рух опору повинен ціною життя зробити цей стрибок. Все інше несуттєво... Бог обіцяв Авраамові не знищити Содом, якщо там знайдеться десять праведників. Будемо сподіватися, що завдяки нам Господь не спопелить Німеччину. Усі ми готові до смерти”.

Армія і режим

Років за два до описаних подій на обрії з’явився майор Шенк фон Штауфенберґ.

Швабський рід Штауфенберґів уперше згадують у грамоті 1317 р. Наприкінці ХVІІ сторіччя баварська лінія роду одержала баронські привілеї, двісті років по тому Штауфенберґи стали графами. Клаус Філіп Марія Шенк граф фон Штауфенберґ народився в 1907 р. у Єттінґені, родовому маєтку між Ульмом і Авґсбурґом. Його брат-близнюк помер на другий день після пологів; молодші брати також були близнюками. Мати Клауса була балтійською дворянкою, прапраонукою прусського полководця Ґнейзенау. Батько – шталмейстер і камергер, згодом оберґофмаршал вюртемберґського двору. Можна додати, що Клаус Штауфенберґ доводився двоюрідним братом графові Йоркові фон Вартенбурґові, одній з чільних постатей Крайсауського гуртка.

У 18 років Штауфенберґ вступив до кінного полку, потім закінчив кавалерійську школу в Ганновері. Трохи пізніше в числі багатообіцяючих молодих офіцерів з перспективою кар’єри в генеральному штабі він був скерований у берлінську військову академію.

Він був високим (1 м 85 см), дуже струнким, 30-річним темноволосим і синьооким молодим чоловіком, по-світськи вихованим; граф справляв враження водночас мужнє і тендітне, був вершником-спортсменом і шанувальником Стефана Ґеорґе. Вірші Ґеорґе, бездоганного майстра, аристократа і ніцшеанця з даром провидця супроводжували Штауфенберґа усе його недовге життя.

Граф Штауфенберґ міг нехтувати з висоти своєї офіцерської гідности вульгарну демагогію, плебейські манери й жахливу німецьку мову фашистського вождя, міг гидливо сторонитися людей подібного ґатунку, але активного протесту переворот 1933 р., як і те, що за ним слідувало, у Штауфенберґа не породив. Донедавна навіть вважали, що у молодості він був полум’яним прихильником Гітлера. Дослідження спростовують цю версію. Вірно, однак, що він поділяв погляди і настрої своєї касти. У Ваймарської республіки було набагато менше прихильників, аніж ворогів. Офіцерство ледве чи не за визначенням було її недругом. Ненависть до демократії і демократів, войовничий націоналізм, дух аґресивної молодости і дисциплінарний патос, заклики до національної єдности, рішучість звести порахунки із зовнішніми і внутрішніми ворогами за усі втрати, за приниження німецької батьківщини, яка зазнала поразки в 1918 р., як хотілося вірити, не на полі бою, а внаслідок зрадництва, покінчити з Версальським договором, справді кабальним, – увесь цей набір нацистських гасел, уся ця фразеологія не могли не викликати – тією чи іншою мірою – співчуття в офіцерському середовищі. Те, що в перші ж тижні націонал-соціалістської революції були ліквідовані політичні партії, скасовані громадянські права, заснована люта цензура, політичні противники запроторені в терміново створені концтабори, не занадто хвилювало цих людей; про антисемітизм і говорити годі; більшою чи меншою мірою його поділяли багато хто; хаотичну книгу Гітлера “Моя боротьба”, де ще в 1924 р. була висунута програма знищення євреїв, узагалі ніхто не читав. Коли ж із помпою проголошена Третя імперія (перша – середньовічна Священна Римська імперія, друга – імперія Гогенцоллернів) анулювала в однобічному порядку 160-у статтю Версальського договору і взялася помпувати військові м’язи, коли була запроваджена загальна військова повинність – до 1939 р. вермахт повинен був нараховувати тридцять шість дивізій, понад півмільйона солдатів, відповідно мусив зрости і командний склад, що відкривало можливості кар’єри для десятків тисяч офіцерів, а там і натхненна візія нової, цього разу переможної кампанії, – серця вояків були віддані новому режиму. І тільки вовчий вигляд режиму і дійсність війни радикально протверезили багатьох – одних раніше, інших пізніше.

Рубікон

Штауфенберґ брав участь у “польському поході”, у розгромі Франції; був відряджений на Східний фронт, де відбулося знайомство з підполковником Треско; узимку сорок третього року, у дні сталінградської катастрофи, у Таганрозі безуспішно намагався схилити командуючого військовою групою “Дон” Манштайна (добряче розчарованого в Гітлері) до участи в антигітлерівському комплоті. На запитання, що робити із самим диктатором, Штауфенберґ відповів: “Убити!”

Приїхавши додому з фронту в тритижневу відпустку, він довідався, що його переводять до Північної Африки, у танковий дивізіон на посаду першого штабного офіцера I-а.

Коли Африканський корпус Роммеля, уславленого “лиса пустелі”, був зупинений на кордоні Лівії та Єгипту військами фельдмаршала