Замахи на життя Адольфа Гітлера - Історія Всесвітня - Скачать бесплатно

Монтґомері, почалися затяжні бої. Якось Штауфенберґ, об’їжджаючи позиції, уночі, у цілковитій пітьмі, був обстріляний: виявилося, що він потрапив у розташування противника. Голосно по-англійському він віддав наказ припинити вогонь. Вирішивши, що в машині сидить високий британський чин, солдати розступилися, Штауфенберґ проїхав мимо і, обернувшись, вигукнув: “Можете продовжувати!”

Армія відступала; за місяць до капітуляції німецько-італійської групи військ у Тунісі (у полон потрапило біля двохсот тисяч чоловік, більше, ніж під Сталінградом), на початку квітня 1943 р., трапилося нещастя: штабну машину 10-го дивізіону атакував на бриючому польоті американський бомбардувальник у відкритому полі біля Меццуни, у п’ятдесяти кілометрах від узбережжя. Це була та ж ділянка, де наступного дня, прорвавши фронт, об’єдналися англійські й американські частини.

З розбитого бомбою автомобіля витягли напівмертвого Штауфенберґа. Він вижив; йому ампутували праву руку до плеча і два пальці на лівій руці; він утратив ліве око. Штауфенберґ виписався через три місяці з госпіталю в Мюнхені і залишився на військовій службі. Тільки так він міг здійснити свій непохитний намір покінчити з Гітлером. Узимку був налагоджений зв’язок із Ґерделером і його людьми. Настав 1944 рік. У Крайсау граф Мольтке говорив друзям: “Який рік перед нами! Якщо ми залишимося живі, усі інші роки поблякнуть перед ним...” Дійсно, баритися і вичікувати більше було неможливо. Зрештою, всі міркування і приготування звелися до одного: врятувати Німеччину.

Перші відлуння грому

І справді, те, що “має трапитися”, було зовсім поруч. Вранці 19 січня 1944 р. у берлінську контору Гельмута фон Мольтке з’явилися гості з ґестапо, він був заарештований і відвезений у підвали головного комплексу будинків таємної поліції на Принц-Альбрехт-штрассе, щось подібне до московської Лубянки. Арешт, судячи з усього, не мав стосунку до гуртка в Крайсау. Довідавшись випадково, що за одним з його приятелів, котрий дозволив собі крамольні висловлення, ведеться стеження, Мольтке вважав своїм обов’язком попередити його про небезпеку. Обов’язок обов’язку не рівня: на Мольтке, у свою чергу, донесли; йому поставили у провину “нехтування обов’язками”. Через два-три тижні його перевели у в’язницю при таборі Равенсбрюк у Мекленбурзі. Дружина відвідувала Мольтке, він жив у стосовно стерпних умовах; після 20 липня, однак, усе змінилося.

Хмари збиралися і над головою Карла Ґерделера. Були певні свідчення про те, що готується арешт. У чому річ, про що могло рознюхати ґестапо, залишалося невідомим. Ґерделер виїхав до батьків у Східну Пруссію, де переховувався аж до 20 липня і ще певний час опісля.

Доповісти про обставу

Становище на фронтах до середини липня 1944 року було наступним.

На півдні генерал Александер, командувач силами союзників у Італії, просуваючись вгору Апеннінским півостровом, опанував Вічне місто і наблизився до Пізи та Флоренції. На Заході трохи більше ніж місяць тому, після багатомісячних бомбардувань транспортних артерій у Франції та Бельгії, англійські, американські й канадські частини під командуванням Айзенговера висадилися в Нормандії – відкрився давно обіцяний другий фронт. Тепер союзники перебували на підступах до Нанта і Руану. За три дні до замаху на Гітлера генерал-фельдмаршал Роммель, призначений командиром армійської групи “Б” у Північній Франції, був важко поранений, його місце посів Клуґе, який не мав військового генія Роммеля.

Капітальну загрозу, однак, являв Східний фронт, де Червона Армія, зазнаючи великих втрат, наступала на усіх найважливіших ділянках; тридцять вісім дивізій вермахту були перемелені за короткий час; лише на півночі німцям удалося зупинити подальше просування. Лінія фронту проходила уздовж колишнього кордону з Естонією, через Латвію, готувалося вторгнення в Східну Пруссію (20 липня бої йшли приблизно в двохстах кілометрах від ставки). Почався наступ на Варшаву, Люблін, Львів; на півдні війська 2-го і 3-го Українських фронтів зайняли частину Молдови і перейшли румунський кордон.

Щоночі союзна, переважно англійська, бомбардувальна авіація громила німецькі міста, щоночі під руїнами гинули тисячі мешканців; важких руйнувань зазнали Гамбурґ, Берлін, міста Рурського вугільного, залізорудного і промислового басейну. Почалися систематичні нальоти на румунські нафтові копальні, головне джерело пального для промисловости, авіації й танків.

Вовча нора (1)

Завдання – убити відразу трьох: Гітлера, Гіммлера і Ґерінґа; після цього одночасно в багатьох місцях повинен був спалахнути заколот. Нагода трапилася 6 липня, коли полковникові генерального штабу графу Штауфенберґові доручили взяти участь у двох обговореннях обстави на фронтах в альпійській фортеці Гітлера Берґгоф у Бергтесґадені. Штауфенберґ прилетів з бомбою в портфелі, але Гіммлер і Ґерінґ не з’явилися. Через п’ять днів – нова нагода, Штауфенберґа знову викликали у Берґгоф. Ад’ютант приготував машину і літак, аби негайно після включення детонатора Штауфенберґ міг повернутися в Берлін, центр повстання. Начальник загальновійськового управління верховного командування генерал від інфантерії Ольбріхт, генерал-фельдмаршал Віцлебен, Йорк фон Вартенбурґ – знайомі нам особи – чекали на сигнал. Але Гіммлер знову був відсутній, і знову Штауфенберґ вирішив відкласти замах.

Нарешті 15 липня Гітлер прибув у Растенбурґ (нині Кєнтшин, Польща), повітове містечко з військовим аеродромом, в минулому цитадель Тевтонського ордену; навколо – густі хвойні та листяні ліси, очеретяні озера, звичайний ландшафт Східної Пруссії. У шести кілометрах від аеродрому знаходилася головна штаб-квартира верховного головнокомандувача, так звана Вовча нора, великий, відгороджений з усіх боків майданчик. Власне “норою” був підземний бункер фюрера під бетонним покриттям товщиною в сім метрів; бункер гарантував повну безпеку у разі повітряного нальоту. Трохи віддалік стояли будинок для ад’ютантів і повітка, де відбувалися наради. Усередині повітки коридор, кімнатка чергового, робоче приміщення і простора (60 кв. метрів) кімната на п’ять вікон з масивним, шестиметрової довжини прямокутним столом на двох тумбах. У куті праворуч від входу – круглий столик стенографіста. Повітка була дерев’яна, дах бетонований, стіни прокладені скловатою.

Отже, знову призначена нарада, Штауфенберґ, який відповідав за стан резервної армії (її передбачали ввести в дію у випадку вторгнення росіян на територію райху), прилетів для доповіді в Растенбурґ зі столиці, де він жив у квартирі свого брата Бертольда і працював у генштабі сухопутних сил на Бендлер-штрассе. Разом з одноруким полковником прибув генерал Фрідріх Фромм, посвячений у змову. Кілька заслінних обстав і стійок охороняли дорогу до ставки. На самій території, перед входом у повітку – але не усередині – стояли охоронці вождя. Штауфенберґ залишив портфель із бомбою у великій кімнаті. Цього разу він вирішив виконати свій план, навіть якби виявилося, що Гіммлер і Ґерінґ не беруть участь у нараді. Повідомили, що шеф таємної поліції напевно буде тут; але, до половини третьої, коли усе закінчилося, він так і не приїхав; не було і Ґерінґа.

Вільгельм Кейтель, генерал-фельдмаршал, начальник штабу верховного командування (повішений за вироком Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі в 1946 р.), побажав попередньо ознайомитися з доповіддю; мова йшла про підготовку п’ятнадцяти “народно-гренадерських” дивізій, укомплектованих молодиками з нацистської “Гітлер-юґенд” (аналог комсомолу). Потім усі троє – Кейтель, Фромм і Штауфенберґ – вийшли з повітки. Незабаром у бункері з’явився Гітлер. Збереглася фотографія: фюрер потискає руку комусь із генералів, поруч, витягнувшись струнко, стоїть граф.

Замах і цього разу не відбувся. Вже в ході наради з’ясувалося, що Штауфенберґ повинен доповідати останнім; встигнути включити запальний пристрій і залишити барак не було ніякої змоги. Він повернувся в Берлін. Через кілька днів прийшов новий наказ зі ставки: з’явитися для доповіді 20 липня.

Новий Сулла

Капітан вермахту Ернст Юнґер, прозаїк, есеїст, діарист, можливо найзначніший з-поміж німецьких письменників, хто не еміґрував після 1933 р., від початку Другої Світової війни перебував на Західному фронті, брав участь у поході на Францію і провів, якщо не рахувати коротких відпусток і відрядження на Україну та Північний Кавказ, два роки в окупованому Парижі при штабі командувача окупаційними силами у Франції генерала Карла Генріха фон Штюльпнаґля. Юнґер приятелював зі Штюльпнаґлем, знав про те, що той приєднався до змови з метою вчинити державний переворот, знав інших учасників опору, але сам до нього не приєднався. У щоденниках, які склали книгу “Випромінювання”, є запис (за 29 квітня 1944 р.), з якого видно, що Юнґер скептично ставився до цієї авантюри. Рушійною силою змови, на його думку, є “моральна субстанція”, релігійні та моральні переконання учасників, тоді як успіху можна досягнути тільки за умови, що на чолі руху стане “який-небудь Сулла”, “простий народний генерал”.

Таким Суллою, зауважує новітній біограф Юнґера П.Ноак, міг би стати Роммель. Але в квітні 1944 р. Роммель був зайнятий підготовкою до відсічі вторгненню, а незабаром після цього, як ми знаємо, вийшов із гри.

Чи правий був Юнґер? Який сенс мала змова ціною у життя усіх чи майже всіх її учасників? Це були люди, прекрасно обізнані про ситуацію; на що вони розраховували? Доводиться знову ставити собі це запитання.

Деякі з них, наприклад, Ґерделер, усе ще гадали, що можна буде укласти сепаратний пакт з англійцями й американцями і зупинити росіян; більшість усвідомлювали ілюзорність цих сподівань. Ще в січні 1943 р. конференція західних союзників у Касабланці завершилася тим, що Рузвельт висунув за загальною згодою вимогу беззастережної капітуляції. Змовники намагалися складними шляхами встановити із союзниками зв’язок (ми на цих спробах не зупинялися). Нічого не вийшло: їх ніхто не хотів слухати.

Поставивши питання про сенс “авантюри” (чи була вона усього лиш авантюрою?), доводиться погодитись, що мотиви учасників були насамперед морального характеру. Прибрати Гітлера – означало знищити, як сказав на суді один зі змовників, “повноважного представника Зла в історії”. Припинити війну – означало запобігти подальшим безглуздим жертвам. Покінчити з нацизмом – означало врятувати честь країни. У тому, що ці люди були набагато меншою мірою політиками, аніж захисниками морального закону, який захоплював Канта, полягала їхня слабість. У тому, що всупереч усьому вони воліли діяти, полягала їхня велич.

Мовчання

Запитаємо себе (трохи розширивши тему): що робити чесній людині перед лицем злочинного режиму? Комуністичні ідеали були багато в чому протилежні ідеалам німецького націонал-соціалізму, протистояння двох режимів маскувало в очах багатьох людей їх подібність, яка просто кидалася у вічі; усвідомлення справжнього характеру совєцької влади, розуміння того, що тоталітарна партія і створена нею в перші ж тижні після захоплення влади таємна політична поліція за самою своєю природою є злочинними організаціями, стосовно пізно спало на гадку навіть тим, хто чесно прагнув розібратися в усьому, що відбувається. Проте принаймні в тридцятих роках, не кажучи вже про пізніші часи, режим показав себе у всій красі; сліпому було ясно, у якій державі він живе. Що можна було зробити, чи можна було взагалі щось робити? Еміґрувати було пізно. Будь-які форми відкритого протесту минулого виключені, сама думка про скинення існуючого ладу здавалася абсурдною. Убити вождя-канібала міг лише той, хто мав доступ до нього. Як і в Німеччині, це завдання могли б узяти на себе тільки військові. Але нічого подібного Двадцятому липня не було в СССР; досі ми не чули про будь-які ознаки активного опору, про будь-які заколотницькі задуми в найближчому оточенні Сталіна чи у військовому середовищі. Численні “вороги народу” були винаходом таємної поліції. Архіви, які могли б дещо прояснити, залишаються недоступними або знищені; на відміну від Німеччини, де націонал-соціалізм був розбитий сталевою кувалдою війни, а наступні роки стали часом радикального розрахунку з минулим, у Росії нічого подібного не відбулося, і досі, очевидно, значна частина народу не здає собі звіту в тому, якого роду минуле залишилося за його спиною.

Протест, сказали ми, був неможливий. І все-таки хтось протестував. Авторові цієї статті відомі групи молоді, студентські гуртки, боязкі спроби об’єднатися, щоб спільно усвідомити ситуацію, а там, можливо, перейти до активніших дій. Ці хлопчики і дівчатка зникли безвісти, система тотального стеження і усенародного виказування не помилувала нікого. Але вони були, і, можливо, їхнє самотнє обурення до певної міри спокутувало мовчанку дорослих.

Вовча нора (2)

Гітлер мав звичку лягати перед світанком. До десятої години ранку ніхто не мав права будити фюрера. На ліфті у спальню подавали сніданок. Так було і того дня 20 липня 1944 р., коли військовий літак, у якому сиділи полковник Штауфенберґ і ад’ютант Вернер фон Ґефтен, приземлився на аеродромі Растенбурґ. Там чекав “мерседес” із шофером.

На шляху до ставки потрібно було минути три контрольних обстави. Штауфенберґ мав із собою портфель з паперами. Ад’ютант тримав на колінах інший портфель, де знаходилася упакована в папір тетрилова бомба англійського зразка розміром з товсту книгу, з детонатором, розрахованим на вибух через тридцять хвилин після включення.

Черговий першої обстави перевірив документи. При в’їзді в другу оточену зону Штауфенберґа зустрів командувач військовим округом генерал Тадден, вони вирішили разом поснідати. Повз останню контрольну стійку вони в’їхали у внутрішню зону. Вилазячи з машини, Штауфенберґ звелів шоферові чекати: у 13 годин він повинен повернутися на аеродром.

Три чверті години пішло на попередню бесіду з Кейтелем. З бункера подзвонив камердинер фюрера Лінґе: у зв’язку з візитом до Берліна італійського дуче Муссоліні нарада переноситься на півгодини раніше. Тим краще. Штауфенберґ попросив ад’ютанта Кейтеля майора Фреєнда показати йому туалетну кімнату: потрібно опорядитися після дороги. “Поквапитеся, Штауфенберґ!” – вигукнув майор. Штауфенберґ ввійшов у сусідню кімнатку, де його чекав ад’ютант Ґефтен. Привезене із собою знаходилося в двох пакетах, кожен вагою у кілограм. Один пакет устигли перекласти із сумки Ґефтена в портфель Штауфенберґа, коли зненацька увійшов черговий фельдфебель, щоб сказати полковникові, що йому дзвонив з бункера Фелльґібель. (Генерал розвідувальної служби Еріх Фелльґібель був теж посвячений у змову.) Фельдфебель помітив, що полковник і його ад’ютант вовтузяться з якимось предметом. Другий кілограмовий пакет залишився в портфелі Ґефтена. На годиннику була половина першої. Гітлер увійшов у повітку.

Нарада

“Йду, йду...” – сказав Клаус Штауфенберґ, трьома пальцями покаліченої лівої руки за допомогою спеціально виготовлених щипців розкрив ампулу з кислотою, вставив ампулу в запобіжний штифт і з’єднав з капсулем-детонатором. З портфелем під пахвою він увійшов до кімнати, де вже почалася нарада. Його супроводжував, ні про що не підозрюючи, майор Йон фон Фреєнд. “Будьте ласкаві, – сказав Штауфенберґ, – подбайте, щоб для доповіді мені поступилися місцем ближче до фюрера...”

На великому столі була розкладена карта. Очевидець залишив докладний опис, де хто стояв. Гітлер у центрі, напроти входу, за довгою стороною столу. Ліворуч від нього Кейтель, праворуч основний доповідач, генерал-лейтенант Адольф Гейзінґер. Інші навколо столу і позаду тих, хто стояв за столом; усього були присутні 24 чи 25 осіб.

Доповіли про прихід полковника графа Шенка фон Штауфенберґа. Гітлер глянув на полковника, кивнув на знак того, що знає його, і повернувся до столу. Він був короткозорий і мусив розглядати карту через товсту лупу; усі папери для фюрера друкувалися на машинці з великим шрифтом. Гейзінґер доповідав загальну обставу на фронтах. Фреєнд допоміг покаліченому полковникові встати праворуч від доповідача, узяв від Штауфенберґа портфель і поставив його під стіл. Штауфенберґ пересунув портфель так, щоб він нікому не заважав, – і ближче до себе й Гітлера. Тепер портфель стояв, притулений до правої тумби, до її зовнішнього боку, так що між бомбою і Гітлером знаходився тільки Гейзінґер. Сам Штауфенберґ – праворуч і трохи позаду від Гейзінґера, ліворуч від Штауфенберґа – полковник Брандт, котрий рік тому брав участь у невдалій спробі Ґеннінга фон Треско підірвати літак диктатора за допомогою мнимого коньяку.

Кілька хвилин по тому Штауфенберґ промурмотів щось, наче йому треба терміново зателефонувати. Ходіння під час доповіді не було заборонене, ніхто не звернув уваги на те, що полковник вийшов у сусідню кімнату. Кашкет і портупея Штауфенберґа залишилися в кутку на стільці у великій кімнаті, це значило, що він зараз повернеться.

Біля апаратів сидів вахмістр. Штауфенберґ зняв слухавку, підніс до вуха, поклав слухавку на важелі, вийшов і швидко пішов до ад’ютантського будинку, перед яким його чекав кабріолет з Ґефтеном. Штауфенберґ сів попереду поруч із шофером. “Ви забули кашкета”, – сказав шофер. Штауфенберґ відповідав, що поспішає; на годиннику було 12.40. Машина під’їхала до вахти внутрішньої обстави, коли за деревами здійнялася хмара диму і гримнув грім.

Зворотний шлях

Сигнал тривоги ще не встиг надійти на вахту. Очевидно, у метушні не знали, що робити. У тих, хто сидів у машині, були бездоганні документи. Упевнений вид і велична постава штабного полковника з чорною пов’язкою на оці, з порожнім лівим рукавом, з Лицарським хрестом на шиї зробили свою справу, машину пропустили.

Біля другої контрольної обстави черговий фельдфебель відмовився підняти шлагбаум. Штауфенберґ підвищив голос, це не допомогло. Він вийшов з машини і зв’язався телефоном із комендатурою. Ротмістр Меллендорф зняв трубку. Очевидно, він теж ще не чув про те, що відбулося. Ротмістр знав полковника. Справа залагодилася, кабріолет з піднятим верхом понісся далі по лісовій дорозі, між озерами, але шофер помітив у бічному дзеркалі, що Ґефтен викинув з вікна пакет. Це була друга, невикористана половина заряду.

Поминувши на великій швидкості маєток Вільгельмсдорф і третю обставу, досягли аеродрому. Шофер розвернувся і поїхав назад. У 13 годин 15 хвилин тримоторний “Хейнкель-111” піднявся в повітря і взяв курс на Берлін.

Заколот

Близько другої – літак у Растенбурзі тільки-но стартував – до генерального штабу, п’ятиповерхового будинку на Бендлер-штрассе (нині вулиця Штауфенберґа, між Тірґартеном і набережною ріки Шпре), де зібралися змовники, надійшла перша звістка з Вовчої нори – телефонограма від Фелльґібеля, коротка і малозрозуміла:

“Трапилося щось жахливе, фюрер живий”.

Це звучало двозначно: жахливо, що хотіли убити фюрера, чи жахливо, що він не убитий? Але, головне, залишалося невідомо, що робити. Чи треба що-небудь починати? Неясно було, що з графом Штауфенберґом. Нових повідомлень не надходило. Першим опам’ятався полковник Альбрехт ріттер Мерц фон Квірнґейм. Не чекаючи вказівок від свого начальника генерала Ольбріхта, він підняв за тривогою піхотне і танкове училища і віддав наказ по військовим округам здійснити 1-й (підготовчий) ступінь плану “Валькірія”. Тим часом літак зі Штауфенберґом і Ґефтеном приземлився на берлінському аеродромі Ранґсдорф. Ад’ютант подзвонив з аеродрому на Бендлер-штрассе і повідомив, що замах вдався.

Нарешті! Ольбріхт розпорядився розпочати 2-й ступінь: безпосереднє здійснення державного перевороту. Начальники округів, а також дислокованих навколо столиці навчальних і резервних частин, одержали депешу:

“Фюрер Адольф Гітлер мертвий!

Кліка партійних керівників за спиною у воюючої армії спробувала використовувати владу в своїх корисливих цілях. Уряд імперії з метою підтримки правопорядку оголосив надзвичайний стан і передав мені разом із командуванням вермахту виконавчу владу.

Наказую:

Владу в районах країни, де тривають бої, передати головнокомандувачу армією резерву генерал-полковнику Фрідріху Фромму, в окупованих областях... (далі перелічувалися імена командувачів армійськими групами “Захід”, “Південний Захід” і “Південний Схід”, а також командувачів військами в Україні, у Прибалтиці, у Данії і Норвеґії). Німецький солдат стоїть перед історичним завданням. Від його енергії і витримки залежить порятунок Німеччини.

Підпис: Верховний головнокомандувач збройними силами генерал-фельдмаршал фон Віцлебен”.

Ніякого “уряду” повсталих поки що не існувало. Водночас був розісланий наказ зайняти головні будинки радіо, телефону і телеграфу, заарештувати всіх міністрів, гаулейтеров (партійні намісники, нацистський аналог секретарів обкомів), командирів СС, начальників поліції, ґестапо, СД (служба безпеки), обеззброїти охорону концентраційних таборів тощо. Під наказом стояло ім’я генерала Фромма, сам Фромм про нього не знав.

Він прибув

Штауфенберґа усе ще не було: машини, замовленої для нього й ад’ютанта, не виявилося на аеродромі. Тим часом генералу Ольбріхту вдалося зв’язатися телефоном із Вовчою норою. Кейтель підтвердив: так, стався замах на фюрера. Але фюрер живий, він тільки зазнав легких ушкодженнь.

О пів на четверту в будинку на Бендлерштрассе, який зазвичай називають Бендлер-блоком, з’явився Штауфенберґ. Він вибіг сходами, прочинив двері свого кабінету – там його чекали брат Бертольд Шенк фон Штауфенберґ, Фріц-Дітлоф фон дер Шуленбурґ з оточення Мольтке і ще кілька осіб – і з порога, не здороваючись: “Він вмер. Я бачив, як його винесли”.

У присутності Ольбріхта він підтвердив це Фроммові. Той похитав головою: Кейтель запевнив його в протилежному.

“Фельдмаршал Кейтель бреше, як завжди. Я сам бачив, як Гітлера винесли мертвим”, – сказав Штауфенберґ.

Ольбріхт оголосив Фроммові, що наказ про початок заколоту уже відданий. Фромм, сполотнівши, запитав, хто віддав наказ. Ольбріхт відповів: “Мій начштабу, полковник Мерц фон Квірнґейм”. Фромм звелів викликати Квірнґейма: “Ви заарештовані”.

“Пане генерал-полковник, – заперечив Штауфенберґ, – я увімкнув детонатор під час наради з Гітлером. Вибух був як від п’ятнадцятисантиметрової гранати. У кімнаті нікого не могло залишитися в живих!”

“Графе Штауфенберґ, замах провалилося. Ви повинні негайно застрелитися”, – сказав Фромм.

“Я цього не зроблю”.

Ольбріхт нагадав Фромму, що настав час діяти. Зволікання загрожує загибеллю батьківщині.

“Виходить, і Ви, Ольбріхт, берете участь у путчі?”

Ольбріхт відповідав, що він лише представляє тих, хто бере на себе керівництво Німеччиною.

“У такому разі я оголошую Вас усіх трьох заарештованими!”

“Ви помиляєтеся. Це ми вас відправляємо під арешт”.

Фромм замахнувся на Ольбріхта, тут з’явилися Клейст і Ґефтен. Під цівками пістолетів генерал був виведений у сусіднє приміщення. Його посаду мав перейняти генерал-полковник Еріх Ґепнер, звільнений свого часу зі збройних сил за те, що віддав наказ про відступ під Москвою.

Людвіґ Бек, який повинен був стати майбутнім главою держави, – про Бека йшлося на початку цієї статті, – з’явившись у Бендлер-блок, сказав, звертаючись до змовників (ці слова зберіг очевидець):

“Добродії, ми на роздоріжжі історії. Становище на усіх фронтах безнадійне. Обов’язок усіх чоловіків, усіх, хто любить цю країну, – з останніх сил домагатися нашої мети. Не вийде, ну що ж, ми принаймні не будемо мучитися свідомістю нашої провини. Для мене ця людина все одно мертва. Докази, що він не убитий, не підмінений двійником, можуть прийти зі ставки тільки через кілька годин. До цього ми встигнемо взяти у свої руки владу в Берліні”.

Фанера, скловата

Що ж трапилося у Вовчій норі?

Масивний стіл був розтрощений і завалився, стільці поламані, на місці, де стояв портфель Штауфенберґа, у підлозі зяяла широка дірка. Скло усіх п’яти вікон разом з рамами вибило вибуховою хвилею. Майже усі, хто перебував у повітці, були збиті з ніг, але нікого не викинуло назовні. Четверо осіб були важко поранені і померли на місці чи того ж дня. Інші одержали легкі поранення, цілком неушкодженим залишився тільки шеф верховного командування Кейтель. Серед попелу напівобгорілого паперу і скловати, уламків меблів, осколків скла сидів Гітлер. Його штани і кальсони були порвані в жмуття, на лівому лікті невеликий синець, на зворотній стороні долоні кілька саден. Тріснули обидві барабанні перетинки, але слух не постраждав. Прийшовши до тями, він забурмотів: “Так я і знав... Навколо зрада!”

Питається, чому він вцілів? Кілька обставин можуть це пояснити. По-перше, вдалося використати лише половину приготовленої вибухівки. По-друге, портфель був поставлений із зовнішнього боку тумби. По-третє, і це головне, стіни повітки були виготовлені із занадто легкого матеріалу, що послабило вибухову хвилю; якби нарада проводилася в бункері (на що сподівався Штауфенберґ), не вцілів би ніхто.

Тільки через дві година підозра упала на однорукого полковника. Вахмістр Адам доповів, що бачив, як полковник без кашкета і без свого портфеля поспішно покинув повітку. Шофер, який відвіз Штауфенберґа й ад’ютанта Ґефтена на аеродром, повідомив, що з вікна машини викинули якийсь предмет. Через особливу важливість його показів шофера привели до “секретаря фюрера” і начальника партійної канцелярії Бормана. Спецпідрозділ служби безпеки розшукав пакет. Але далеко не відразу ґестапо зметикувало, що йдеться не про поодинокий замах і навіть не про спробу путчу вузького кола вищих офіцерів, а про розгалужену змову.

Судома заколоту

До шостої години вечора в Берліні вартовий батальйон “Великонімеччина” обступив урядовий квартал, полковник Ремер, командир батальйону, збирався заарештувати Ґеббельса. Міністр пропаганди, який посідав водночас посади ґауляйтера Берліна і райхскомісара оборони, перебував у себе на квартирі на Герман-Ґерінґ-штрассе. Ґеббельс визирнув у вікно, побачив фургон із солдатами і телефоном підняв за тривогою лейб-штандарт СС “Адольф Гітлер”. Окрім того, Ґеббельс зв’язався із Вовчою норою і поговорив із фюрером. Але до відкритого зіткнення з вартовим батальйоном не дійшло. Ремер зумів повернути справу так, що він начебто хотів захистити уряд від заколотників.

Один за іншим у Бендлер-блок прибули представники різних груп опору, у тому числі Ґерстенмаєр від Крайсауського гуртка, Отто Йон і Ганс-Бернд Ґізевіус із контррозвідки. Бек був у цивільному. Віцлебена представляв граф Шверін. Потім з’явився і сам Ервін фон Віцлебен у парадній формі, при орденах, з фельдмаршальським жезлом. Реальними діючими особами залишалися, однак, офіцери середніх ранґів – насамперед той, хто запевняв, що Гітлер загинув.

Він не відходив від телефону. Йон чув, як він дзвонив у різні кінці. “Біля телефону Штауфенберґ... Наказ командуючого резервною армією... Ви повинні зайняти усі пункти зв’язку... так, будь-який опір повинен бути подоланий... Накази з головної ставки фюрера недійсні. Вермахт узяв на себе усю виконавчу владу. Віцлебен призначений верховним головнокомандувачем, цілком правильно... Держава в небезпеці...”

Негайно розпочати...

У Парижі генерал Штюльпнаґль приступив до дій дуже успішно. Звістка про державний переворот прийшла до готелю “Мажестик”, у резиденцію командувача окупаційними силами, о 16-й годині. За наказом командувача керівники паризьких СС і СД, а також чини ґестапо у повному складі були заарештовані; збройні загони залишилися в казармах. Але о 20 годині Штюльпнаґль був викликаний до фельдмаршала Клуґе, котрий повідомив, що за тільки-но отриманими повідомленнями замах на фюрера не вдався.

Наступного дня Штюльпнаґль отримав наказ з Берліна терміново прибути “для доповіді”. Він їхав у машині з двома унтер-офіцерами. У долині Маасу, неподалік від Вердена, генерал вийшов з автомобіля, звелів супроводжуючим їхати далі, після чого вистрелив собі в голову. Він був доставлений у найближчий госпіталь, залишився живим, але осліп.

Північ

Пізно ввечері 20 липня на Бендлер-штрассе генерал-полковник Фромм, випущений з-під варти офіцерами штабу Ольбріхта, заарештував керівників путчу: Бека, Ольбріхта, Ґепнера, Мерца фон Квірнґайма і Штауфенберґа разом з ад’ютантом Ґефтеном. Віцлебен встиг залишити будинок.

Бек попросив дозволу скористатися зброєю, як він виразився, “для особистих потреб” і, приставивши пістолет до скроні, вистрелив, похитнувся, спираючись на Штауфенберґа, вистрелив ще раз, але усе ще був живий. Клаус Штауфенберґ не міг отямитися від гніву. Дивлячись на Фромма, що стояв у дверях, він коротко заявив, що бере усю відповідальність на себе: інші лише виконували його накази. Фромм звелів ад’ютантові викликати розстрільну команду з десяти осіб. Заарештованих вивели у двір, де стояли кілька штабних машин. Шоферам було наказано увімкнути фари.

Першим упав Ольбріхт. Наступним був Штауфенберґ, він устиг вигукнути: “Хай живе свята Німеччина!” Ґефтен кинувся до нього, був убитий залпом, призначеним для Штауфенберґа, наступний залп наздогнав самого Штауфенберґа. Бек, смертельно поранений при спробі покінчити із собою, був добитий. Потім розстріляли Квірнґайма.

Фромм, стоячи на сидінні відкритої машини, виголосив промову перед солдатами, тричі гавкнув “Гайль Гітлер!” і поїхав до Ґеббельса.

Епілог

Так закінчилася ця історія. Наступного дня після замаху Гітлер виступив по радіо. “Фюрер сповнений рішучости викорінити всю цю генеральську кліку...” – записав у своєму щоденнику доктор Ґеббельс. Не відразу, однак, ґестапо зуміло докопатися, що змову представляли не лише військові. За іронією долі саме таємна поліція поклала початок вивченню історії Двадцятого липня; нині це актуальна глава історіографії нашого століття, тема університетських курсів, предмет численних досліджень.

Крім тих, хто був розстріляний у дворі, того ж вечора у Бендлер-блоці були схоплені Ґепнер, Йорк фон Вартенбурґ, Фріц-Дітлоф Шуленбурґ, Ґерстенмаєр і ще кілька цивільних осіб. З них пережив кінець війни тільки Ейґен Ґерстенмаєр, згодом один із засновників партії “Християнсько-демократичний союз”. Разом із Шуленбурґом був страчений його дядько, колишній посол райху в Москві; заарештований і розстріляний був також брат Клауса Штауфенберґа Бертольд.

У різний час численні учасники змови стали перед так званим народним судом у Берліні під головуванням відомого Роланда Фрайслера, якого Гітлер називав “нашим Вишинським”. Наприкінці війни Фрайслер загинув у підвалі суду під час бомбардування.

У Плецензе, на території нацистського виправного будинку, де зараз знаходиться Меморіал героїв опору, були повішені 8 серпня 1944 р. перші вісім засуджених, у тому числі Віцлебен, Йорк, Ґепнер. Страта знімалася на кіноплівку для Гітлера. Усі поводилися мужньо. У наступні місяці були повішені Мольтке, Ґефтен, Тротт цу Зольц, Лебер, Дельп, Ґассель, Попіц та інші.

Сліпого і понівеченого Штюльпнаґля кат вів до шибениці під руку.

Треско застрелився в Білостоку наступного дня після замаху.

Ґерделера розшукали і стратили навесні наступного року.

Канаріс і Остер були розстріляні в концтаборі Флоссенбюрґ у Баварії. Там же ж, того самого дня, незадовго до приходу американців був убитий близький до гуртка Мольтке відомий протестантський теолог Дітріх Бонгоффер.

Шлабренберґ зазнав тортур, але залишився живим.

Фельдмаршал Роммель, який знав про змову, був вилікуваний, після чого йому пред’явили ультиматум: суд чи самогубство. Він волів прийняти отруту.

Фромм, який розстріляв Штауфенберґа та інших, був, у свою чергу, розстріляний у березні 1945 р.

Усього з 600-700 заарештованих були страчені не менш ніж 180 осіб. Остання розправа відбулася над трьома учасниками змови в берлінській в’язниці на Лертер-штрассе у ніч на 24 квітня 1945 р., за два тижні до кінця війни.