Природа Конституції та її дотримання - Державне регулювання - Скачать бесплатно

Конституційні засади закріплення, організації, здійснення

державної влади в Україні

Поряд із загальною характеристикою держави, проголошенням основних принципів її будівництва і діяльності в Конституції одержали закріплення найважливіші атрибути механізму держави й державного ладу в цілому та функції держави. Ці положення відображені у розділі І Конституції України “Загальні засади”. Щодо визначення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відображені в окремих розділах, присвячених як принципові народного суверенітету, так і організації та функціонуванню окремих гілок державної влади.

В Основному Законі визначаються і закріплюються державна мова, якою є українська (ст.10), громадянство України, яке є єдиним (ст.4), статус Збройних сил України, на які покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканості (ст.17), цілісність і недоторканість України в межах існуючих кордонів (ст.2), державні символи і столиця України (ст.20), а також місце і роль права (верховенство права) в державі і суспільстві та місце й роль Конституції в системі права і характер її норм, правова природа міжнародних договорів в національному законодавстві України (ст.9)[1].

Конституційно правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, звичайно, з положень, які об’єднують такі групи конституційних норм:

про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв;

про характер державної влади;

про мету та принципові напрями державної влади;

про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади;

про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.

Розкриття змісту державної влади – лише перший крок для з’ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.

Ці обидва питання щільно пов’язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві Україні, різні.

Йдеться про теорію “поділу влад”, та теорію “народного суверенітету”. Перша пов’язується з іменами Д.Локка і Ш.Монтеск’є до світової скарбниці конституційних ідей про політичні і громадянські свободи, форми політичного владування та ін. вважається величезним. Згідно його теорії головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи і громадянські, які найліпше втілюються в умовах спокою духу, відчуття громадянської безпеки, неухильного дотримання гарантованих державою правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку державних осіб, встановлення непорушного режиму законності і ін.

Слідом за Дж.Локком Монтеск’є стверджує, що такі умови забезпечення політичних і громадянських свобод можливі лише тоді, коли у державі існують незалежні одна від одної три гілки влади – законодавча, виконавча і судова[2]. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними стоїть у Монтеск’є на першому місці.

Згідно з теорією Ж.Ж.Руссо народний суверенітет – це повновладдя народу, який здійснює свою невід’ємну і неподільну владу самостійно і незалежно від інших соціальних сил.

В Конституціях окремих країн, наприклад конституції США 1787 року, відображено ці обидва підходи до розкриття змісту державної влади.

Згадану модель розкриття змісту державної влади відобразила в своїй Конституції і Україна.

Як уже зазначалося вище, у загальному значенні суверенітет означає верховенство та незалежність влади. Розрізняють три різновиди суверенітету: державний, національний, народний. Якщо державний суверенітет – це верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері, то національний – означає повновладдя нації, її реальна можливість вільно вирішувати всі питання свого національного життя, включаючи створення самостійної держави.

Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно. За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ – суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.

Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу – Верховну Раду України.

Це основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, IV та V Конституції України.

Наприклад, стаття 69 ІІІ Розділу Конституції гласить “Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії”[3]. А ст.71 доповнює: “Виборцям гарантується вільне волевиявлення”[4].

У процесі реалізації своїх суверенних прав народ здійснює законодавчу контрольну й виборчу і установчу функції.

На жаль, нова Конституція не закріпила установчу владу народу.

За умов сьогодення ідея народовладдя (або демократії) є керівним принципом розбудови державності у переважній більшості країн цивілізованого світу, включаючи Україну. Всебічна й зважена оцінка достоїнств демократії дозволяє зробити висновок, що в ідеї народовладдя є великі резерви та перспективи. Вони пов’язані з процесом переростання демократії в меритократію, що означає становлення “влади достойних” як нового, якісно вищого рівня розвитку народовладдя.[5]

У цьому розумінні шлях держави України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби поряд з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося б конституційне встановлення права законодавчої ініціативи з боку народу, як це передбачено, наприклад, в Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литві та деяких інших країнах. Сутність її полягає в тому, що певна кількість виборців має право порушити перед парламентом питання про прийняття конкретного закону, а представницький орган зобов’язаний розглянути ці пропозиції. З позицій поглиблення принципу народовладдя посилення безпосередньої участі народу у вирішенні державних справ слід вважати за серйозну помилку, що Конституція України 1996 р. була прийнята не шляхом загальнонародного голосування, а самою ВР, що безумовно зменшує стабільність Конституції, породжує все більше пропозицій щодо зміни деяких з її статей тощо. Прийняття у 1996 р. Конституції України шляхом народного голосування або шляхом скликання Конституанти (Установчих Зборів) сприяло б і закріпленню в Конституції настанов, які б зміцнювали державну владу, підвищували ефективність державного керівництва.

Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційного правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів. Ці принципи мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права.

Класичне визначення поняття “суверенітет” дано французьким філософом Ж.Бодяном (ХVI ст.). Він писав: “Суверенітет – це вища, абсолютна і повсякчасна влада над громадянином і підданими в політичному співтоваристві”[6].

В сучасних умовах суверенітет найчастіше розглядається як верховенство влади держави всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави. Поєднання двох начал – верховенства і незалежності – означає як право держави на незалежність і свободу від посягань і ззовні і з середини, так і право управляти, панувати, владарювати, свободу приймати рішення, здійснювати функції верховної влади.

Верховенство державної влади як найважливішої ознаки Суверенітету виражається в тому, що вона не є делегованою ззовні і самостійно визначає всю будову правових відносин у даній державі, здійснює авторитетний вплив на всі сторони життя суспільства, а якщо потрібно – застосовує примус.

Правовою основою Суверенітету є конституції, декларації, право націй на самовизначення та ін.

На Україні процес створення правової цивілізованої держави започатковано прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. В ній знайшли юридичне закріплення всі три види суверенітету.

Декларація проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.[7]

Це означає, що тільки народ формує державну владу, форми та зміст свого державного життя.[8]

Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно правове регулювання здійснюється як нормативно правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецендентами і договорами. Проте нормативно правові акти є головними у цій системі конституційного права.

Першоосновою правового регулювання народного суверенітету є його закріплення і регламентація на рівні конституційних норм, які не тільки проголошують народний суверенітет, а й передбачають певний механізм його здійснення, щоб виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей політичними силами всупереч волі й інтересам народу.

Законодавче регулювання форм реалізації народного суверенітету має на меті створення механізму його функціонування, а також гарантій правового захисту. Система цього законодавства складається із законів про вибори народних депутатів України, Президента України, Регламенту Верховної Ради України, законів про статус народного депутата, всеукраїнський та місцеві референдуми тощо.

Народний суверенітет безпосередньо залежить від інституту громадянства, оскільки лише громадяни України складають український народ як суб’єкт (носій, виразник) народовладдя. Тобто людина і громадянин України мають різну за обсягом превосубєктність.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами (ст. 24, 25, ч.2 ст. 33, 36, 38, 39, 46, ч.2 і 3 ст. 53, 54, ч.2 ст. 67, 70, 71).

Водночас народний суверенітет не може цінуватись вище за права і свободи людини. Треба погодитись з думкою деяких вчених про те, що там, де права людини нижчі в соціальній вартості від права держави, нації, народу, там немає й реального народного суверенітету. Тому забезпечення народного суверенітету не повинно вести до знищення прав і свобод людини, як найвищої соціальної і пріоритету у державній діяльності.

Принцип народовладдя здійснюється демократичною державою через всю систему її органів. Народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет – джерелом державного суверенітету. Останній обмежений лише необхідністю дотримання основних невід’ємних прав і свобод людини і громадянина.

Як зазначалося, саме встановлена народом державна влада є найбільш легітимною. Проте цього не досить для визначення оптимальної організації державної влади.

Щодо конституційного застосування принципу розподілу влади, який виявляється у побудові структури державної влади, її організації, системі органів, які здійснюють державну владу, їх компетенції, функціях, формах і методах діяльності, то всі ці питання уявляється правильним висвітлити окремо. Такий підхід обґрунтовується тим, що Конституція закріплює згадані групи конституційних норм по-різному. Зокрема норми, основою яких є принцип народного суверенітету, викладені досить стисло, як правило, у першому розділі Основного Закону України. Щодо норм другої групи, то згадані групи норм за своїм змістом більш об’ємні.

Іншими словами, дані складові частини, елементи конституційного інституту державної влади характеризують у конституціях країн світу, та й у Конституції України, ті чи інші його сторони з неоднаковим ступенем деталізації: зміст деяких елементів вичерпується іноді однією-двома статтями, регулюванню інших присвячують навіть окремі розділи конституції. Так ст.5 Конституції України пов’язує визначення джерела державної влади з формою державного устрою України та її державним режимом.

Згідно зі ст.1, 2 і 5 Конституції, Україна є суверенною і незалежною демократичною республікою.

Який з цих принципів є вихідним щодо визначення носія і джерела державної влади?

Для Конституції Франції, де республіканська форма правління вже давно традиційна, основою для визначення носія державної влади є саме вона. Тому принципи закріплення цієї влади народом викладено дуже стисло: “Правління народу, по волі народу і для народу” (ст. 2 Конституції Франції).

Для України, яка за багато років вистраждала свою незалежність і державний суверенітет, вихідним для визначення джерела державної влади є саме суверенітет держави. Виходячи з цього у ч.2 ст.5 Основного Закону України записали, що “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”.[9] Цією самою частиною законодавчо закріплюються засоби здійснення влади. “Народ, - визначається тут, - здійснює влади та органи місцевого самоврядування”.[10]

Такий підхід до форм здійснення державної влади типовий для багатьох конституцій. Так у абзаці 1 ст.20 Конституції ФРН зазначається, що вся державна влада “виходить від народу і здійснюється ним шляхом виборів і голосувань, тобто безпосередньо і через обрані ним органи”.

Важливо, що Конституція України надає народові України право бути гарантом організації і здійснення саме закріпленої у ній державної влади, оскільки остання похідна від конституційного ладу, який закріплює Основний Закон держави: “Право визначати, змінювати конституційний лад в Україні, - зазначається у ч.3 ст.5 Конституції України, - належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами, або посадовими особами”.[11]

Щодо мети та загальних функцій, тобто принципових напрямків діяльності державної влади в Україні, то вони чітко визначені у Преамбулі та ст.3, 8, 10-13 і 19 Конституції України. Наприклад, найвищою соціальною цінністю в Україні згідно ст.3 є “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека...” Ст.8 гарантує захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Стаття 19 гласить, що “правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством...” та ін.[12]

Однією з характерних особливостей сучасної держави є посилення її ролі в соціально-економічному житті суспільства, забезпеченні соціального миру, гармонії інтересів та рівноцінних умов для існування кожної людини. Така держава (деякі риси якої властиві західноєвропейським країнам) дістала назву соціальної держави або держави всезагального благоденства.

В науковій літературі знаходимо таке визначення цієї держави: “Держава, яка прагне забезпечити кожному громадянину достойні умови існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакові життєві шанси, можливості для самореалізації особистості”.[13]

Метою України, а звідси й державної влади, є прагнення: розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну і правову державу і забезпечувати права й свободи людини та гідні умови її життя; піклуватися про зміцнення громадянської злагоди на землі України.

Відповідно до загальної мети державної влади перед державою виникає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Це основні напрями діяльності держави, в яких виражається її чутність, завдання й мета.

Разом з тим, ці напрями є функціями держави, що здійснюються за допомогою державної влади. Основні функції держави – прями чи опосередковано – визначаються і закріплюються у процесі конституювання державного ладу закріплення механізму держави, її основних атрибутів.

Канадський політолог Девід Істон (нар. 1917 р.) вважав, що політична система – це система взаємодій, за допомогою яких у суспільстві розподіляються цінності. І найголовнішою функцією держави є функція розподілу цінностей. Якщо ж державна влада не виконує даних функцій, то виникає напруження і навіть криза системи, що може призвести навіть до її розпаду.[14]

Основним принципом у діяльності органів державної влади в України є конституційний принцип гласності. Він визначається як один з фундаментальних політико-правових принципів, що складає основи Конституційного ладу. Цей принцип полягає у визнанні необхідності й вимоги обов’язкового дотримування безперешкодного доступу до інформації про явища і процеси в політико-правовій сфері.

З точки зору конституційного права принцип гласності виступає одночасно в трьох аспектах: як принцип організації і діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування; як принцип взаємовідносин між державою і громадським суспільством; як прояв демократизму правового статусу особистості.

На думку сучасних політологів на сьогодні в Україні рівень правової інформації у сфері діяльності органів Державної влади є недостатнім. Він потребує вдосконалення шляхом прийняття законодавчих актів, які б чітко регулювали доступ громадськості до урядової інформації, та передбачали відповідальність посадових осіб за порушення права особи на інформацію.[15]

Багато дослідників приділяють велику увагу предмету культури державного управління вищому й місцевому рівнях на прикладі Президента, голови Верховної Ради, прем’єр-міністра України та голів місцевих адміністрацій.

Функції держави тісно пов’язані між собою, а також з такими суспільними відносинами, на які держава намагається впливати відповідно до своїх потреб, своєї політики. Щодо методів здійснення функцій держави, то вони залежать від компетенції і форм діяльності системи державних органів, яка будується на підставі розподілу влад. Саме органи організовують здійснення функцій держави у межах своєї компетенції.

Функції держави, звичайно, не ототожнюються з функціями її органів, оскільки перші – це основні напрями діяльності держави, якими зумовлена робота вищого державного апарату і кожного з його органів, а другі, тобто функції відповідного державного органу, свідчать про його соціальне призначення як частини механізму держави і конкретизуються у компетенції, тобто предметах відання, правах та обов’язках. Так, відповідно до компетенції Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу держави розрізняють законодавчу, контрольну та установчу функції цього органу.

Кожна функція держави має притаманні лише їй форми і методи здійснення. Так, основними формами здійснення функцій держави, звичайно вважаються правотворча, правозастосувальна та правоохоронна діяльність, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов. Методами ж здійснення цих функцій є переконання і примус.

Змістом тієї чи іншої функції держави є сам процес впливу держави за допомогою державної влади завдяки практичній діяльності органів держави н певні або групу споріднених суспільних відносин.

Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст форми й методи діяльності відповідної гілки влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов’язане з особливостями конкретного об’єкта державного впливу.

Щодо видів функцій держави, то вони, звичайно, поділяються на кілька груп, залежно від соціального призначення, сфер діяльності, тривалості здійснення тощо.

За соціальним призначенням державної діяльності виділяються такі функції, які характеризують призначення держави, найбільш загальні напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній мірі багатьма ланками державного апарату. Крім того основні функції мають комплексний характер, їхнім об’єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певний вид державної діяльності. До основних функцій держави належать, наприклад, функції охорони права і свобод людини й громадянина, захисту правопорядку, законності тощо.

За сферами діяльності держави її основні функції поділяються, звичайно, на внутрішні і зовнішні. Внутрішні здійснюються в межах держави, бо в них виявляється внутрішня політика. До цієї групи функцій належать такі: економічні функції (держава регулює розвиток ринкового господарства, забезпечуючи ефективність, стабільність і справедливість економічних процесів); соціальні функції (держава регулює соціальні відносини в суспільстві між основними класами, верствами і групами населення); функції забезпечення правопорядку (держава охороняє інтереси суспільства, права й свободи громадян, здійснює правосуддя та нагляд за точним додержанням законів). Поряд з внутрішніми функціями у держави є важливі зовнішні функції, що підпорядковані завданням захисту території, на яку поширюється її суверенітет.

Для захисту державних кордонів країни створюються збройні сили. До зовнішніх функцій держави відноситься також зовнішньополітична діяльність, що спрямована на забезпечення сприятливих міжнародних умов для розвитку суспільства.

Державні функції нашої держави у чинній Конституції України, законодавчо закріплені у таких статтях.

Ст.3 Основного закону зазначає, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найважливішою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції України). Органи державної влади та місцевого самоврядування, інші посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ч. 2 ст.19 Конституції України).

Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч.4 ст.13 Конституція України).

Важливою проблемою є пошуки оптимального співвідношення між державним втручанням в економічні процеси і вільними відносинами. Як показала практика, держава в нашій країні виявилась перевантаженою економічними функціями, що негативно впливає на виробництво. Сучасне розуміння державного регулювання господарською діяльністю передбачає не командування економікою, а встановлення чітких правил вільної конкуренції, чітку визначеність з податковою політикою, а також здійснення контролю за правильним дотриманням законів.

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч.2 ст.15 Конституції України).

Забезпечення економічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, катастрофи планетарного масштабу Українського народу є обов’язком держави (ст. 18 Конституції України).

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування Української мови у всіх сферах суспільного життя на всій території України (ч.2 ст.10 Конституції України).[16]

Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України).

Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12 Конституції України).[17]

Орієнтиром для розбудови держави повинна бути Ідея націоналізму – вважає Голова ОУН., останній Президент УНР в екзилі М.Плав’юк. Хоч би якою корисною не була зовнішня допомога у становленні української економіки, справжня і довготривала перемога буде та, яку здобуде сам народ. І саме націоналізм у наступному тисячолітті матиме виняткову роль у гармонійному розвитку української нації, визначаючи характер існування всієї держави. До цього вже прийшли інші народи, до цього прийде і Україна.[18]

Говорячи про основні конституційні вимоги щодо закріплення у Конституції України засад поділу на структури державної влади, треба мати на увазі, що Основний Закон досить послідовно визначає процес закріплення державної влади народом відповідно до ст.5 Конституції, у якій йдеться про державну владу взагалі, єдиним джерелом якої є народ – (перша стадія), потім закріплює положення про її поділ на підставі вироблених конституційною практичною країн світу стандартів (друга стадія) і, нарешті, визначає, в цілому, систему органів, які здійснюють державну владу (третя стадія) – ст. 8 Конституції України.[19]

Відтак можна сказати, що на першій стадії народ дає державну владу органам держави, а на другій – ділить її на три форми, а на третій стадії може об’єднати цю владу у систему державних органів, оскільки відповідно до ст.5 ч.3 конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її органами чи посадовими особами.

Відповідно до ч.1 ст.6 Конституції України “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”.[20]

Поділ влад означає не лише розосередження, розподіл, демонополізацію влади, а її дійсне, реальне взаємо урівноваження, при якому жодна з трьох влад не в змозі ущемлю вати або підпорядковувати собі інші і вимушена діяти на основі взаєморозуміння та співробітництва.

Положення цієї частини даної статті Конституції України спрямоване на те, щоб запобігти піднесенню однієї з влад над іншими, утвердженню авторитаризму і диктаторського режиму у суспільстві. Воно передбачає вже зазначену у попередньому параграфі систему “стримання і противаг”, спрямовану на те, щоб звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобокість підходу до вирішуваних питань. Воно також покликане забезпечити в кінцевому рахунку раціоналізацію й оптимізацію діяльності держави, всіх її структур і на цій основі підвищити ефективність управління державними справами.

Розподіл влади, виникнувши як ідея, як теоретична концепція, перетворився поступово на політичний і конституційний принцип. Він означає:

розподіл функцій і компетенцій між державними органами згідно з вимогами розподілу праці;

закріплення визначеної самостійності кожного органу влади при здійсненні повноважень;

надання кожному органові можливості протиставити власну думку рішенню іншого органа контролюючи цим його дії.

Для сучасних демократичних держав, і України в тому числі, характерне посилення розриву між юридичним і фактичним становищем різних державних частин механізму. Концепція, закріплена в конституції і конкретні повноваження вищих органів державної влади, часто не відповідають їх реальному втіленню на практиці.[21]

Розподіл влад – це застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого закріплення принципу розподілу державної влади і починається сама її організація. Початком організації державної влади є закріплення (принципу розподілу державної влади) загальної системи органів, які здійснюють цю владу. Згідно з ч.2 ст.6 Конституції України складовими цієї системи є органи законодавчої, виконавчої та судової влади.[22]

У цій же частині у первинному вигляді закріплені основи системи “стримань і противаг”. Згадані органи здійснюють своє повноваження у встановлених Конституціях межах і відповідно до законів України.

Що до системи органів, які здійснюють державну владу в Україні, то вона вимагає конкретного визначення побудови, складу і організації представницьких законодавчих органів, закріплення його функцій та компетенції і встановлення його функцій та компетенції і правового статусу депутатів, визначення основних форм діяльності Верховної Ради та парламентських процедур.

У Конституції України визначається структура, статус, компетенція виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави і уряду, уряду і вищого представницького органу законодавчої влади, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю органів виконавчої влади, із здійсненням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Конституція України відповідає на питання пов’язані зі статусом судової влади: встановлює принципові положення щодо судової системи, визначає види юрисдикції судів, відповідає на питання, пов’язані з підлеглістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, органів, що забезпечують виконання судових рішень.

Окремим і досить складним є питання про статус президента як глави держави. Формула Конституції України “Глава держави” спрямована на те, щоб наголосити у статусі президента на його провідні ролі саме в організації державної влади, формуванні держави, забезпеченні єдності в діях усього державного апарату, знаття та вирішення тих чи інших непорозумінь у системі державного механізму, об’єднанні зусиль державних і самоврядних структур з метою найбільш ефективного здійснення політики держави.

На сучасному етапі демократичного розвитку склалися дві основні моделі застосування принципу поділу влади: “гнучка модель” і “жорстка модель”. Перша полягає в тісній співпраці і взаємодії гілок влади при верховенстві однієї з них (вона характерна для держав з парламентською формою правління). Друга модель спирається на принцип рівноваги, незалежності і взаємоконтролю (вона характерна країнам з президентською формою правління). Для сучасного розвитку України характерні деякі спільні, хоч і суперечливі тенденції обох моделей.[23]

Принцип розподілу влад – це модель побудови державного апарату, у відповідності з якою влада в державі повинна бути розподілена між законодавчими, виконавчими та судовими органами. При цьому кожна з влад по відношенню до інших самостійна і незалежна, що виключає можливість узурпації всієї влади в державі якоюсь особою чи окремим органом. Отже, основна ідея такого поділу полягає в запобіганні існуванню такої державної структури, яка могла б зосередити у своїх руках надзвичайні повноваження, що мають належати до різних гілок влади, у запобіганні створенню передумов для безконтрольного здійснення, а то і зловживання владними повноваженнями.[24]

Та найголовніше, що треба відмітити, це положення про те, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст.8 Конституції України). Він передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо. Закріплення того чи іншого положення в нормативно-правових актах – це свідчення його безумовної доцільності, своєчасності та справедливості. Конституція України має найвищу юридичну силу.[25]

Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними і не підлягають виконанню. Положення Конституції визнаються нормами прямої дії (ст.8 Конституції України). Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Неприпустимо зволікати з їх виконанням. Ст. 8 Конституції гарантується судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції.[26]

В Україні згідно Конституції має місце демократичний порядок формування органів державної влади.

Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.[27]

Як уже було сказано вище, органи державної влади України здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції України).

В організації діяльності державної влади в Україні спостерігається певна системність. Єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада. В структуру органів виконавчої влади, згідно з Конституцією України, входять:

Кабінет Міністрів (як вищий орган системи виконавчої влади);

Міністерства, комітети, відомства (як центральні органи виконавчої влади);

Місцеві державні адміністрації, які здійснюють виконавчу владу на місцях;

Органи місцевого самоврядування (ради, що є органами відповідних територіальних громад і на самоврядній основі здійснюють керівництво справами місцевого населення);

Надзвичайно важливе місце в системі розподілу влад посідає судова влада. В систему судової влади в Україні входять суди загальної юрисдикції:

Верховний суд України;

суди обласні, автономної республіки Крим, міст Києва та Севастополя;

суди міжрайонні (окружні), районні.

Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Для ефективного здійснення правосуддя Конституція України передбачила створення нового важливого державного органу – Вищої Ради юстиції.

Згідно з Конституцією України (ст.102) главою держави є Президент України. Діяльність Президента України забезпечує ряд консультативних, дорадчих та допоміжних інституцій. Найважливішими серед них є – Рада Національної безпеки і оборони України та Адміністрація Президента. Виникають сумніви відносно того, чи входить взагалі Президент у державах із змішаною формою правління у систему розподілу влад? А якщо входить, то в якій якості – як складова частина певної гілки влади чи як самостійна її гілка? Це повністю відносить і до діючого на основі Конституції 1996 р. інституту Президента України. Президент за Конституцією України юридично не відноситься до виконавчої гілки влади, яка очолюється Кабінетом Міністрів, хоча виступає як її головний елемент. Порушення врівноваженості між гілками влади ставить фігуру Президента над ними, тобто поза системою розподілу влад.[28]

На сьогодні система розподілу владних повноважень в Україні розвинулася до рівня більш урівноважених відносин Президента та парламенту.

Важливим чинником у регулюванні відносин між законодавчою та виконавчою гілками влади є діяльність Конституційного Суду, що виступає як неупереджений третейський суддя у розв’язанні конфліктів.[29]

Аналіз ряду положень Конституції України дозволяє зробити висновок, що взаємодія різних гілок влади є принципом основ Конституційного ладу України.

ІІ.

Система органів держави за Конституцією України

На підставі Конституції саме держава визначає систему державних органів. Тому орган держави – це певна державна інституція, яка застосовується державою, утворюється нею в установленому порядку і діє за її уповноваженням.[30]

Кожна держава для здійснення своїх завдань і функцій повинна створювати різноманітні органи й організації, які називаються механізмом держави. Державний орган є основним структурним елементом державного механізму. Всі державні органи обов’язково наділяються владними повноваженнями, які дають змогу здійснювати політику. Він наділений тими якостями, які відрізняють його від органів недержавних громадсько-політичних. Тільки державний орган виступає в межах своєї компетенції як офіційний виразник інтересів цього суспільства. Виходячи із компетенції і порядку утворення, органи держави класифікуються на: органи державної влади, органи правосуддя і контрольно-наглядові органи.

Державні органи України характеризуються певними основними рисами. Будь-який такий орган представляє Україну як державу і всередині країни, і ззовні. Державний орган діє за дорученням держави, яка законодавчо визначає правовий статус кожного з цих органів.

Орган Української держави є відносно самостійною частиною єдиної системи державних органів України, яка будується за принципом розподілу влади. Він виступає від імені держави і водночас від свого власного імені та посідає цілком певне місце в державному апараті.

Державний орган утворюється у порядку, встановленому Конституцією і відповідними законами. Зокрема, Верховна Рада України і Президент України обираються шляхом загальних виборів, склад Кабінету Міністрів формується Президентом України.

Залежно від власного правового статусу кожний з державних органів здійснює притаманні йому завдання та функції держави.

Так, “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України”. Про це гласить стаття 75 Конституції України.

Гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина є Глава Української держави – Президент України.[31] Він є не тільки главою держави, він і виступає від її імені.[32] Кабінет Міністрів України реалізує виконавчу владу. Про це гласить стаття 113 Конституції України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у ст.85, 87 Конституції України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.[33] Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.[34]

У межах статусу державний орган виступає від імені держави та за її дорученням, є її офіційним представником.

Для здійснення власних завдань і функцій держава наділяє державні органи державно-владними повноваженнями, які закріплюються в окремому нормативному правовому акті і дають змогу здійснювати державну владу в трьох її формах: законодавчій, виконавчій та судовій. За допомогою цих повноважень визначаються конкретні права і обов’язки державних органів, у межах яких вони вправі реалізовувати надані їм права, приймати відповідні акти, які є обоєв’язковими до виконання підпорядкованими органами, службовими особами і громадянами, а також здійснювати контроль за їх виконанням.

При цьому треба враховувати, що державно-владні повноваження, якими наділяється орган держави, поглинають положення про те, що він діє від імені держави, оскільки зрозуміло, що орган держави не може здійснювати свої повноваження інакше, як тільки від імені Української держави.

Отже, владні повноваження передбачають:

утворення державного органу у встановленому порядку;

вид його державної діяльності;

загальнообов’язкову силу його