Сугестивність інформації (про підтекст, його силу впливу) - Журналістика - Скачать бесплатно

твори про Халлівера (Гулівера, як по-радянському) Джонатана Свіфта, як казки про велетнів та карликів, тим часом як це – сатира на сучасний йому політичний лад. Те, що кожна фраза книжки має багатоповерховий підтекст, і зноски до Свіфтових творів займають стільки ж, скільки й вони самі, не заважає аніматорам знімати на їх основі симпатичні мультфільми (без усякої сугестивності!), а дітям – без усякого аналізу їх дивитися. Хоча, напевно, Свіфтові, якби він був живий, це навряд чи сподобалося б. Сьогодні ми не можемо знати, чи є сугестивність у “Слові о полку Ігоревім”, у літописах Грабянки та Самовидця. Можливо, тогочасні спудеї переказували конкретні сцени звідти як анекдоти? Більше того – навіть сатиричні твори радянської доби стають нашому поколінню незрозумілі й дивні, тим часом як наші батьки сміялися в них над кожним словом. Контекст завжди важливий, винятків тому немає. За що іменем Івана Франка назвали місто Станіслав, і ще купу всього, якщо він у польській газеті писав “Nie kocham rusinow”? Бо знали контекст, знали внутрішній стан поета на момент написання цієї антинародної фрази.

Не знаючи політичного та історичного контексту, можна “заплутатися” не тільки у складному, сугестивному художньо-публіцистичному матеріалі – навіть у аналітичному. Зробімо спробу:подивімося на такий матеріал з погляду людини, яка живе, приміром, в Австралії. Для цього оберемо, приміром, статтю “Київський скандал з орденом для Єжи Гедройца. Великий поляк не прийняв маленької української відзнаки” Богдана Осадчука (та ж сама газета “Час/Tіme”).

Отже, суть матеріалу: у Франції живе великий польський видавець, політик, культурний діяч Єжи Гедройц, який багато зробив для всього людства, ну і для України, звісно. Поляки в Україні та українці в Польщі підкинули Президенту України ідею надати Гедройцу яку-небудь державну нагороду. Але адміністрація Президента переплутала факти, назвала Гедройца громадянином Франції, нагороду дала досить другорядну, і поляк відмовився. Це, звісно, для України ганьба.

Але це все зрозуміло людині з України кінця ХХ століття. А в антипода зразу виникає ряд запитань:

Чому відносини між Польщею та Україною необхідно було виправляти?

Чому “відносини з Польщею були б гірші, ніж з Росією”?

Чому представники уряду України повинні ходити на виставку на честь Гедройца?

Чому, щоби Президент зробив все вірно, треба було заручитися підтримкою відомих політиків, інтелектуалів та польського посла в Києві?

Чим відзнака “За заслуги ІІІ ступеня” гірша за орден Ярослава Мудрого?

Що таке Банківська? Чому там повинні знати, що за величина – Гедройц?

Хто такі “партачі в Варшаві та Києві”? Хто в Варшаві вплинув на цю подію?

Власне, це – тільки основні запитання. Напевно, у людини, взагалі не обізнаної на Україні, виникло б їх набагато більше. Але я, хоч дещо розуміюся на тих справах, сам не на кожне з них знаю відповідь. Відповіді на ці та деякі інші запитання, власне, формують підтекст даного матеріалу. Якби відповідь на кожне з них вставити до статті, як коментар, вона позбулася б підтексту і була б скоріше інформаційним, аніж аналітичним матеріалом.

Отже, цей матеріал має саме таку форму, яку він має, тільки тому, що читачі “Часу” знають відповіді на всі ці питання. А можливо, знають навіть більше, ніж ми тут передбачили, і зуміли вловити набагато глибший підтекст, ніж очевидний для нас. А антиподові, напевно, доведеться читати австралійські газети і втішитися тим, що в них пересічний українець так само нічого не зрозуміє.

Знання контексту визначає ступінь сприйняття інтелектуальної інформації. Ось наочний приклад:

У статті “Російський націоналізм в Україні” Олександра Майбороди в журналі “Сучасність” (номер 5, 1999) опублікована така таблиця:

Якби показати цю таблицю антиподу з попереднього прикладу, не коментуючи, він байдуже подивися б і відклав би її. І дуже б, напевно, здивувався, якби побачив, як український патріот стискає кулак і береться за голову, червоніючи; як починає палко щось доводити кримський сепаратист; як західноукраїнський росіянин у зловтісі потирає руки.

Для того, щоб зрозуміти реакцію всіх цих людей, треба, по-перше, знати, які регіони, частини України, які групи населення та ворогуючі стани української культури стоять за словами “Львів”, “Київ” та “Симферополь”. Потім треба знати історію України, роль, яку росіяни та українці відіграли в історії кожного з цих регіонів. І, зрештою, добре знатися на міжнаціональних відносинах у сучасній Україні. Тільки посідаючи усе це знання, людина може адекватно сприйняти інтелектуальну інформацію, яку несуть ці статистичні дані. Зверніть увагу: автор, що знає зміст цих даних і їхню діалектику, легко міг би представити цю інформацію не в вигляді таблиці, а як докладний текст, в якому було б сказано: “Три найбільш відмінні регіони України – Україна Велика з центром у Києві, Західна Україна з центром у Львові та Крим з столицею Симферополем – характерні різним ставленням українців та росіян як до самих себе, так і одне до одного. . .” і так далі. Але автор дає людині самій вибудувати цей ланцюжок думок, залишає за людиною можливість самостійно проаналізувати наведені дані. Виявляється закономірність: чим менше в тексті пояснень, оцінок, суб’єктивної думки, визначень – тим більша сугестивність. Знов-таки – призначена для певного обмеженого кола читачів.

ВИСНОВКИ

Отже, якщо перефразувати відомого хіміка, “далеко простягає сугестивність руки свої в журналістський промисел”. Але сугестивність, підтекст, “щось більше”, яке ми шукали – не існує, як магнітне поле, незалежно від людського сприйняття. Інтелект – це те, чим людина підносилася над тваринами протягом десятків тисячоліть. Розвиваючись пропорційно ускладненню людської культури та побуту, інтелект, приростаючи коренями до інстинктивного, інтуїтивного, підсвідомого (як того, що має все-таки відносно органічне, фізіологічне, тваринне походження), тягнувся верховіттям до небес, до висот духу. Уявімо інтелект у вигляді дерева – і все, здається, стане ясним: живлячись соками підсвідомості, мінералами інстинкту, він пускає цю життєдайну суміш на крону думок, і. . . приносить плоди. Плоди у вигляді вищих, нових форм свідомості, нових ступенів суб’єктивізації факту. Зараз відображений рівень суб’єктивізації факту, характерний для художньої творчості, вважається найвищим – та берімо до уваги постійний динамічний розвиток людського знання, щоденні маленькі і щорічні грандіозні революції у мистецтві. Ті форми мистецтва, що здавалися нам усталеними та довершеними, летять шкереберть, стають з ніг на голову.

Архітектоніка твору – це ламка, ніжна структура тексту як цілісної концепції, системи, де, якщо можливо, не повинно бути нічого зайвого, але також не повинно нічого бракувати. Наповнювачем цього каркасу завжди є інтелектуальна інформація, силою ж, що тримає його разом – сугестивність. Але, тим часом як будинок тримають сваї, арматура та фундамент, і він не буде зіпсований, якщо переліпити карнизів або не там причепити гвинтові сходи, текст, як картяний будиночок, здатен розсипатися у порох від одної-єдиної похибки автора.

Журналіст виконує певною мірою Сизифову працю, намагаючись мовою власних концептів – текстом, виплеканим на грунті його особистого світовідчуття, світосприйняття та системи цінностей – донести до свідомості читача (в якого всі ці особистісні системи власні) певну інформацію, зробити суб’єктивне об’єктивним з подальшим переходом у суб’єктивне-читацьке. Підручник “Літературне редагування” стверджує: “Першим і найбільш аксіоматичним положенням теорії сприймання й розуміння висловлювань, яке має бути взяти на озброєння редактором, є закон Гумбольдта – Потебні про об’єктивність суб’єктивізму читацького розуміння твору. “Здається, ніби думка в мові переходить повністю або частково до того, хто слухає, хоч від цього не зменшується розумової власності мовця, як полум’я свічки не зменшується від того, що вона очевидно ділиться ним із сотнею інших, - писав О. Потебня, цитуючи В. Гумбольдта, - Але як в дійсності полум’я свічки не подрібнюється, тому що в кожній із палаючих свічок загоряються свої гази, так і мова тільки збуджує розумову діяльність того, хто розуміє, який, розуміючи, думає власною думкою. “

Себто журналіст часом не може навіть передбачити, яку реакцію викличе його концепт або цілісний твір у слухача, які гази, кажучи мовою О. Потебні, з того вийдуть.

“У цьому визначенні процесу розуміння криється об’єктивний факт суб’єктивізму людського розуміння, оскільки кожен думає своєю власною думкою. Таким чином, процес розуміння не є пасивним відтворенням почутого, це акт конструювання більшою мірою, ніж рецепції. Мовний вплив стає можливим лише при певній творчій діяльності адресата. “

Людина, здатна стимулювати цей внутрішній процес і водночас не давати йому набути небезпечних, небажаних форм, здатна “не відпускати” думку та уяву читача і вести її потрібним шляхом, гідна пам’ятника за життя. Здебільшого це оратори: Цицерон, скажімо, або Мартін Лютер Кінг (його “I have a dream!” – фактично - есе, більш ніж есе в одній фразі! – гідне сотень тисяч концептуальних журналістських творів, що марно доводили б ту саму думку). Але без цього вміння, без відчуття міри, без усвідомлення того інтелектуального навантаження, яке журналіст сам вкладає у свої слова, він подібний до сліпого. А інколи – все залежить від того, який матеріал пишеться, - і до сліпого з бомбою в руках. Слово – це магія. Журналіст, письменник – маг. Він керує силою, може звернути її проти іншої сили, може – і проти себе. І без відчуття кожного слова, без системного підходу та апріорного розуміння того, що сказано або має бути сказано чи написано, людину просто неможна підпускати до слова.

Наша експедиція повертається додому – дещо втомлена, трохи розчарована, але в глибині душі наснажена на майбутні великі відкриття. Щасти!