Реальним вираженням, зовнішнім проявом структури мовленнєвих утворень є їхня мовна форма. Поняття форми, співвіднесеної з певним змістом, як спроби існування та вираження цього змісту, його різних модифікацій, виникло в результаті того, що організація елементів системи може видозмінювати їхню структурну послідовність, викликати взаємозаміщення аналогічних елементів. Це пояснюється реальною взаємодією однієї системи (підсистеми у складі системи) з іншою (іншими), що викликає доцільні з тієї чи іншєї точки зору переміщення, опущення елементів за збереження їхніх сутнісних зв’язків. Наприклад, однакове за змістом речення може мати різний порядок слів у зв’язку з тим, що мовець більш або менш тісно поєднує його з попереднім реченням, виносить акцентований компонент на передній план і т.д. Або в іншому випадку, формуючи структуру речення (добір його лексичних елементів), у результаті осмислення взаємозв’язків окремих систем - синонімічних слів, обирають одне з них, котре й зумовлює деякі особливості форми цього речення. Форма відображає структуру (це своєрідна структура без "з’єднувальних швів") і відповідно виражає зміст, функцію складного утвору, але може мати суттєві відмінності за варіантного викладу того ж самого змісту. Так, частини речення можуть відокремлюватися одна від одної комою, крапкою з комою й навіть крапкою - тобто характеризуватися інтонаційними (а отже, й стилістичними) нюансами вираження передаваного ними змісту. Стилістичні смислові обертони, з нашої точки зору, якраз і є додатковими відтінками формованого структурою змісту, відмінностями, що виявляються при зіставленні структури та форми. Форму можна назвати динамічною структурою, вона втілює всі структурні риси й водночас має здатність розвивати і збагачувати їх. Форма слугує для матеріально-конкретного втілення змісту, а оскільки він становить основу існування системи, то й форма також характеризуються співвіднесеністю, взаємозв’язаністю. Цим пояснюється важливе значення аналізу мовних побудов у їхній взаємодії зі змістом для виявлення їх закономірностей. Можливості мовленнєвої форми, в системній співвіднесеності зі змістом і разом із додаткові смислові, емоційні відтінки, нюанси, багатющим резервом мовленнєвої різноманітності та виразності. В той же час особливості форми можуть викликати труднощі при виявленні мовних одиниць. Так, чеські лінгвісти Ф. Данеш та І.Гаузенблас вважають, що "відношення форми до значення, далекосяжна асиметрія між ними роблять проблематику синтаксису дуже складною"[1]. Своєрідність мовної форми, спричинена природою мовних явищ, полягає не тільки в переміщенні, роз"єднанні елементів, а й у їх випущенні (причому не лише дрібних елементів, а й частин речення, цілих речень, сполучення речень), а також - компресії ("стисненні", стягуванні складу речення). Без урахування всього цього розкриття функціонально-смислових відношень одиниць у тексті, мовленні буде неможливим, а отже - неможливим і пізнання структури мовленнєвих утворів. Здійснюване системно-структурне вивчення тексту враховує зазначену вище специфіку мовного змісту й форми.
Аналізуючи стан справ у галузі лінгвістики тексту, А.А.Акишина кілька років тому висловила загалом слушну думку: "Якщо всяка наука переживає три періоди: а) хаотичне накопичення матеріалу; б) класифікацію та накопичення безлічі дрібних законів; в) узагальнення і зведення до небагатьох загальних, то вчення про текст нині починає входити в другий період - тобто, продовжуючи накопичувати матеріал, піддає його першим класифікаціям і зводить до безлічі дрібних законів"[2]. Проте стає дедалі очевиднішим, що назріла необхідність прискорення цього процесу, важливого для наукового пізнання сутності мовної комунікації, котра являє собою один із дійових заходів розвитку суспільної свідомості.
Здійснений розгляд показує також необхідність поглиблення, уточнення ряду аспектів системно-структурного вивчення тексту. Галузь лінгвістики тексту ще потребує конкретизації, співвіднесеності з іншими розділами науки про мову. Проте значущість і виокремленість предмета її дослідження свідчить про правомірність виокремлення й відповідної наукової проблематики. Складається враження, що послідовна систематизація наукових аспектів у галузі тексту може бути здійснена на більш просунутому етапі в пізнанні тексту, закономірностей, котрі його характеризують. Та головне, в чому ми переконані: в основі всіх дослідницьких напрямів у вивченні тексту має бути обізнаність із його комунікативною влаштованістю як із найпринциповішою стороною його мовного існування. Комунікативна система є основоположною для мовної сутності тексту, інші типи системності, систем мають підлеглий щодо комунікативної системи характер (семантична, стилістична, синтаксична, інформативна і т.п. системи). Комунікативна система виконує функцію об’єднання можливостей усіх цих систем для організації, втілення та збереження дієвості спілкування (в його різних видах і формах).
Полісистемність дослідницьких підходів до вивчення тексту пов’язана з полісистемністю самого тексту. Наявні визначення, описи тексту свідчать про підхід до нього з різних системних позицій. Тому нерідко питання полягає не в тому, щоб приймати чи не приймати якесь визначення, а в тому, щоб зрозуміти, яку грань текстової структури розкриває певна характеристика. Це підводить до висновку про необхідність чіткого осмислення, в річищі якої системності аналізується текст, які сторони його багатопланового існування здатні розкрити такий напрям. Враховуючи призначення тексту - слугувати комунікації, вважаємо, що комунікативна функція є визначальною у формуванні його структури. Це означає, що основну структурну роль виконують у ньому власне комунікативні одиниці, котрі створюються для повідомлення про тематично зумовлені предмети мовлення, а одиниці інших рівнів використовуються як матеріал для формування цих власне комунікативних одиниць.
Розкриття закономірностей системно-структурної організації тексту великою мірою залежить від того, наскільки чіткими, визначеними є наші знання про поняття та засоби, що стосуються системного аналізу. Зокрема, необхідним є уточення самих понять "система" і "структура", їхньої взаємозв’язаності та співвіднесеності. Так, важливо розглядати систему не лише як складний утвір із взаємозв’язаних елементів, а й як зумовлений у своєму існуванні набір певних функцій. Система - це не просто сукупність, взаємодія елементів, а й сукупність, взаємодія їхніх функцій. Упорядкованість системи забезпечується конструктивним принципом її організації принципом єдності загального й окремого. Це розуміння надзвичайно важливе й для осмислення структури, що являє собою сутнісну будову системи. Так, можливості вивчення структурних компонентів пов’язані з усвідомленням загальної функціонально-змістової характеристики тексту. До числа системних явищ належить співвіднесеність, взаємозумовленість змісту елементів і загального змісту, функцій елементів і загальної функції; співвіднесеність змісту елементів і його функції, а також змісту цілого та його функції; співвідносність змісту та функцій одних елементів і змісту та функції інших елементів у їхній сукупності, зумовленості змістом і функцією цілого. До кола системних відношень залучається також співвіднесеність змісту й форми, бо форма є матеріальним утіленням структурної єдності, її окремих елементів, функція визначає зміст, а зміст знаходить вираження у формі. Співвіднесеність загального й окремого, окремого й загального робить правомірним дослідницький підхід у вивченні системно-структурних явищ як у напрямі за рівнями знизу вгору, так і згори вниз. Ці напрями можуть бути об’єднані, якщо необхідно з’ясувати взаємодію рівнів (під рівнем ми мислимо в даному випадку ступінь системного розвитку, до якого належать однотипні з точки зору функціонально-змістової єдності мовні побудови). Системність охоплює всі сторони функціонування складного утвору і, природно, поширюється на інші твори, що входять до його складу, адже, будучи окремими відносно загального, вони володіють значущістю загального відносно окремих елементів, що складають його, й т.д. Тобто кожний рівень мовних побудов, які входять до складної системи, по-своєму системний і також має бути розглянутий на відповідній, системній основі.
Для дослідження текстових побудов було використано переважно газетно-публіцистичні зразки, а також матеріали інших засобів масової інформації.
З’ясування цих характерних системних закономірностей значно впорядковує дослідження тексту як складного, багаторівневого утвору, допомагає чіткіше визначити той чи інший ступінь його розвитку Іа аналізу й характер просування від простішого до складнішого утвору.
Здійснення аналізу текстів на ґрунті їхньої системності передбачає врахування притаманних їм спільних рис функціонування, тематичної орієнтації, комунікативної визначеності. Чим послідовніше здійснюється добір текстів за цими ознаками, тим більшої типологічної вагомості набувають отримані спостереження. Та з цих міркувань постає уявлення про найзагальніші риси тексту як певної мовно-логічної, літературної структури, і, звичайно, найбільшою близкістю характеризуються тексти, споріднені єдиним стильовим, жанровим підпорядкуванням.
РЕЧЕННЯ І ТЕКСТ
Аспект співвіднесеності категорій речення й тексту розглядається в сучасних дослідженнях як найреальншшй предмет наукового пізнання, що веде до розкриття природи текстових утворів. Як зазначають дослідники, без речень неможливий ніякий текст, вони є тими обов’язковими компонентами, з яких складається його загальний комунікативний зміст, І самі вони не можуть бути справді зрозумілі поза текстом.
Поширені погляди на статус речення нерідко бувають діаметрально протилежними. З одного боку, й далі побутує уявлення про речення як про найвищу синтаксичну одиницю, з іншого - воно розглядається як елемент для побудови складних одиниць - надфразних єдностей, складних синтаксичних цілих, абзаців, логем і т.д. Цьому великою мірою сприяли праці Л.А.Булаховського. М.С.Поспєлова, Г.Я.Солганика. Г.О.Золотової. І.Р.Гальперіна, О. О.Нечаєвої, В. В.Одинцова, Л. М.Лосєвої та ін.
Існування складніших, ніж речення, побудов підтверджується їхньою логіко-змістовою єдністю, виокремленістю в тексті, наявністю синтаксичних зв’язків, що цементують об’єднання окремих речень (фраз), виявом деяких відношень, властивих структурі цілого. Розкриття природи складних синтаксичних побудов дає змогу наблизитися до розуміння закономірностей будови тексту. Тому так важливо з усією можливою точністю й чіткістю простежити формування складних текстових побудов шляхом сполучення речень. Дуже виразна в цьому плані думка В.Сланського: "Речення є найпростішою конкретною формою мовлення - своєрідною клітинкою, з якої розвиваються, а отже, й можуть бути з’ясовані й усі інші елементи та форми останнього”[3]. За системно-структурного підходу до вивчення складних мовних утворів можливість опису їхньої цілісної єдності досягається знанням про складові елементи, а також про зв’язки та відношення між ними.
У практиці дослідження складових синтаксичних побудов основна увага приділялася засобам і видам міжфразового зв’язку. Таким чином, як елемент за цього підходу виступила синтаксична побудова, що містилася в кожній окремій фразі. Мислилося, що ця побудова і є реченням, і міжфразовий зв’язок на цій основі поціновувався як зв’язок речень... Таке зближення фрази та речення випливало з того, що одне з трактувань поняття "фраза" має немало точок зіткнення з осмисленням поняття "речення". Так, дуже поширеним є поняття про те, що фраза - це "найменша самостійна одиниця мови, актуалізована одиниця спілкування"[4]. Це по суті найменше окреме висловлювання. Речення – також найменша одиниця з точки зору смислової та співвіднесеної з нею структурно-синтаксичної, і йому притаманний комунікативний аспект. Але якщо речення виділяється передусім як елементарна смислова єдність і відповідно - синтаксична єдність (у формуванні якої беруть участь інтонація й пунктуаційні засоби), то фраза (ми беремо один із аспектів її осмислення) вичленовується як найменша комунікативне значуща одиниця з точки зору мовленнєвої протяжності, неперервності мовлення - звукового чи писемного; природно, будучи відтинком мовлення, вона має на цій основі й змістові, й синтаксичні властивості. Можливе також і поєднання речення з фразою, втім воно не обов’язкове.
Відмінність функцій речення і фрази передбачає також відмінності в їхньому змісті й формі. О. М.Пєшковський звернув увагу на те, що поняття фрази та речення як композиційно-комунікативної й семантико-синтаксичної єдності опиняються "в досить складних і заплутаних відношеннях одне з одним”[5]. І далі: "... під "фразою" ми розуміємо, отже, будь-який відтинок мовлення від одної розділової паузи ... до іншої, незалежно від того, зі скількох речень складається він"[6]. Порівняйте аналогічну точку зору Р.Дроммеля, котрий визначає фразу "як частину усного тексту, виокремлювану з допомогою обмежувальних пауз незалежно від того, зі скількох речень вона складається”[7]. До розряду композиційно-мовленнєвих одиниць належить також абзац, і відомо немало фактів його синтаксичної неоднорідності. Все це свідчить про необхідність уточненого розгляду меж речення в тексті для того, щоб за всіх випадків виявлення зв’язків, відношень між реченнями ми могли бути впевненими, що йдеться саме прії речення, про одиниці одного плану, одного рівня.
Ізольоване речення й речення, що фукцюнує в тексті, опиняються в різних умовах. Речення, залучені до побудови зв’язного мовлення, підлягають дії функціональної динаміки. Вона викликає активну протяглість, зчіплення речень, що необхідно для побудови текстових єдностей. Треба враховувати також, що речення в умовах контексту піддаються Істотному скороченню, компресії, бо накопичується відоме з контексту, й воно випускається в багатьох реченнях. Уже в контексті двох-трьох речень виникає можливість не повторювати відомі з попереднього речення компоненти (й так - у кожному наступному реченні). Це зумовлює помітні зміни форми речень, появу великої кількості неповних речень. Природним є також виникнення дуже тісного формального та змістового зв’язку речень, у тому числі й у межах фрази. Оскільки структурні взаємодії мають внутрішній, дещо прихований характер, то вони відображуються у зовнішній формі "згладжено", без помітних структурних "швів". Усі ці явища приводять до того, що речення не завжди виступає чітко в тексті, його межі розмиваються в потоці мовлення. І головне, що звичайно на окремих реченнях увага не фіксується, бо вони часто є матеріалом для побудови більших, значущіших у комунікативному відношенні одиниць.
Установити межі речення в тексті - це, власне кажучи, означає з’ясувати, де починається й закінчується речення, тобто знайти межі його мовної форми. Та безсумнівно, що це водночас є й виявленням меж його змісту. І закономірно, що осмислення змісту речення дає змогу вибрати форму, відповідну цьому змістові.
У ланцюжку "слово - словосполучення - речення" одиниця, іменована реченням, є першою, котра слугує для вираження та повідомлення сенсу, співвіднесеного з думкою про дійсність. Цей сенс і є змістом речення.
Окрема думка являє собою усвідомлення певного відношення між об’єктами дійсності, яка розкриває або якийсь бік, характеристику, форму існування об’єкта дійсності, або зміст взаємодії об’єктів дійсності. Наприклад, осмислення відношення між діячем і дією може розкривати яку-небудь ознаку діяча (Дитина грається. Хлопчик катається на ковзанах) або те, що результатом взаємодії діяча та дії є який-небудь факт дійсності (Сяйнула блискавка. Спалахнула війна. Весна прийшла). Подібний факт - це по суті "вияв" якогось об’єкта дійсності в тій чи іншій формі буття. Одна окремішня думка - це зміст окремого акту усвідомлення дійсності. І ось кожна окремішня думка має знаходити мовне втілення, бо вона не може бути виділена, сприйнята, з’єднана з наступною і т.д. Одиниця, що слугує для вираження сенсу, рівного змістові однієї окремішньої думки про дійсність, вкрай необхідна у мові, й такою одиницею якраз і є речення. Розуміння цього висловлене в працях відомих мовознавців. Ш.Баллі так міркував із цього приводу: "Речення - це якнайпростіша з можливих форма повідомлення думки. Мислити - означає реагувати на представлення, констатуючи його наявність, оцінюючи його й бажаючи. Інакше кажучи, мислити - означає вивести судження, чи є річ, а чи її немає, або визначити, бажана вона чи небажана, або, нарешті, виразити побажання, щоб вона була або не була. Або думають, що йде дощ, або цього не думають, або в цьому сумніваються, радіють із того, що йде дощ, або шкодують із цього приводу; бажають, щоб ішов дощ, або цього не бажають. У першому випадку виражається судження про факт, у другому - судження про цінність факту, в третьому - вияв волі[8].
Найвидатніші лінгвісти підкреслювали призначення речення слугувати для вираження однієї окремішньої думки. Порівняйте точку зору О. О.Шахматова: "Речення - це одиниця мовлення, сприймана мовцем і слухачем як граматичне ціле, що слугує, для словесного вираження одиниці мислення" [9]. Прагненням конкретизувати мислений зміст, передаваний реченням, ми розцінюємо й пояснення О. О.Шахматовим того, що в цій одиниці знаходить відображення акт мислення, "який має за мету повідомлення... поєднання уявлень, що відбулися в мисленні"[10]. Прямо говорить про співвідношення змісту речення саме з однією думкою О.Х.Востоков: "Мовлення - є поєднання слів, що виражає думки взагалі... Та коли мовлення обмежується вираженням однієї думки, тоді воно називається реченням"[11].
Таким чином, кожне окремо вичленовуване в мовленнєвій лінійній послідовності речення слугує для вираження, повідомлення однієї окреміпшьої думки про дійсність. А якщо брати до уваги, що речення не завжди виражає думку, а й інші акти свідомості (волю, почуття і т.д.), то звідси випливає висновок, що воно слугує для того, аби повідомити що-небудь про дійсність або що-небудь причетне до неї (запит інформації, спонука), що відображує один окремий акт усвідомлення дійсності. Тобто змістом речення є повідомлення, що відображує окремий акт усвідомлення дійсності. У зв’язку з вищесказаним глибше осягається розуміння мови як практичної дійсної свідомості. Зв’язок речення з елементарною одиницею мислення, свідомості якраз і зумовлює його можливість виступати в ролі повідомлення про дійсність, бо "свідомість - це ставлення до світу зі знанням його об’єктивних закономірностей"[12]. В.М.Русанівський наголошує, що в основі "лексичної субстанції" і граматичної форми знаходяться однакові мінімальні одиниці змісту-семи[13].
Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження однієї окремішньої, елементарної думки, одного окремішнього акту свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити його серед інших комунікативне значущих одиниць, сприяє об’єктивному виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення. Існування одиниці з такою функцією просто-таки необхідне в мові, бо інакше людина не змогла б вичленовувати окремі думки ні повідомляючи щось про дійсність, ні сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць, пов’язаних з виконанням названої функції, - наприклад, ідеться про поняття пропозиції[14], темо-ремної єдності[15], енонсеми[16], елементарної смислової одиниці[17] , МПО (мінімальної предикативної одиниці)[18], предикатеми[19]. Чітке осягнення функцій речення знімає необхідність у таких пошуках, сприяє розумінню варіативності форми існування речення в залежності від контекстних умов, взаємодії речень.
У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок, заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т.д. Якщо ці окремі повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають функціонально-змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї фрази, вони з’єднуються в одне речення, а утворюють сполучення речень[20]. Але смислова й синтаксична єдність уже вищого рангу, ніж семантико-синтаксична єдність речення. Ця складніша, ніж речення, побудова членується на окремі повідомлення, що мають інформативну самостійність, речення ж, будучи елементарним повідомленням, не може бути розчленоване на комунікативне значущі частини в контексті, де воно вживається. Ми повертаємося до думки О. О.Шахматова про те, що в реченні містяться повідомлення "поєднання уявлень, що відбулося в мисленні". Уявлення - конкретні образи предметів і явищ, відтворювані в свідомості, виступають як відображення об’єктів дійсності, зв’язок яких осмислюється. Просте їх позначення має номінативний характер і, природно, не містить повідомлення, котре формується лише в результаті "поєднання уявлень". Номінативний характер мають і ті предикативні одиниці, які в складному реченні виступають як "розгорнуті члени речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими можливостями деталізації висловлюваної думки"[21].
Речення, як відомо, має форму предикативної одиниці (якщо це просте речення), й поєднання предикативних одиниць(якщо складне), котра складається або тільки з предикативного центру, або предикативного центру та компонентів, що слугують для його поширення. Не всяка предикативна одиниця є реченням, а тільки та, котра містить компоненти, сукупність яких формує елементарний зміст, що має самостійне інформативне значення в умовах контексту. Слід зазначити, що предикативна одиниця, котра являє собою речення, крім конструктивних ознак, має інтонаційні та пунктуаційні ознаки. Найзначущішою з них є завершальне(кінцеве) звучання речення, яке вперше з’являється саме наприкінці його, а потім уже на базі речення присутнє в інших одиницях. Розділові паузи, що обрамовують речення, мають багатозначний характер, їх диференційований аналіз у зв’язку з описом різних одиниць потребує спеціального інструментального дослідження. Традиційно прийнято вважати знаком, що сигналізує про межі речення, крапку (або крапки, знаки запитання чи оклику, котрі виступають у їх ролі). Але крапка звичайно ставиться в кінці фрази, а оскільки обов’язковість її суміщення з реченням піддається сумніву, то пунктуаційним показником речення може бути, на наш погляд, тільки наявність розділових чи видільних знаків, що оформлюють конструктивний склад предикативної одиниці, її інтонаційний початок і завершення, - але не вибір якогось конкретного знака.
Розглядаючи поставлену проблему, доцільно вибрати методику дослідження, оперту на синтез напрямів аналізу, що випливають із принципів "від форми до змісту" й "від змісту до форми".
Методика дослідження, що грунтується на об’єднанні аналізу від форми до змісту й від змісту до форми, має цікаві, глибокі традиції у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. Взірці таких досліджень у галузі семантико-синтаксичних проблем представлені у працях Н. Д.Арутюнової, Г. О.Золотової, Г. В.Колшанського, В. Г.Гака, Т. М.Ніколаєвої, Г.Данеша, П.Сталла, П.Адамця та інших.
Про типологічне обгрунтування цієї методики писали О.Єсперсен[22], С.І.Берштейн[23], ці питання розглядає А.В.Бондарко в. системі теоретичних аспектів формування фукціональної граматики[24]. А.В.Бондарко висловлює важливу думку про те, що сутність об’єднання двох видів аналізу полягає не просто в застосуванні їх одного за одним, а в постійному їх чергуванні, взаємопроникненні: "В постійному чергуванні розглядуваних напрямів аналізу на різних його етапах (чергуванні, зумовленому певними цілями аналізу на кожному етапі), у використанні результатів підходу від форми до значення в разі підходу від значення до форми (і навпаки) й полягає синтез двох розглядуваних підходів"[25]. Ні зміст, ні форма мовних побудов не є чимось первинним, - первинна функція, вони ж перебувають у постійній координації, взаємозумовленості. Тим-то критеріями виявлення меж речення як семантико-синтаксичної одиниці є аспекти змісту й форми в їхній постійній взаємній співвіднесеності та взаємозумовленості. Функціональна відмінність і єдність відповідно визначають відмінність і єдність змісту й аналогічно - відмінність і єдність форми. Ця закономірність кладеться в основу розмежування речення і схожих на нього одиниць.
Представлена системна сукупність підходів до виявлення речень у тексті пропонується нами як одна з можливих методик дослідження, новизна якої полягає в самій проблемній спрямованості, в обов’язковості орієнтації на контекстуальний характер формування семантики й конструктивних ознак речення, в комплексному врахуванні єдності семантичних, конструктивним і власне комунікативних аспектів мовних побудов.
У літературі висловлюються окремі думки про комунікативну виділеність деяких підрядних речень[26], передусім приєднувального (сполучникового) типу[27], суттєві в цікавому для нас плані спостереження над двобічним та однобічним характером підрядного зв’язку в різних типах складнопідрядних речень та осмисленням на цій основі комунікативного значення компонентів складної конструкції, висновки про вияв близькості структурних відношень у складному реченні й текстових побудовах [28], про варіативність інтонацій у комунікативне значущих утворах[29]. Ми ставимо питання про необхідність послідовного з’ясування закономірностей функціонування речення в тексті та пов’язаних із цим його контекстуальне зумовлених трансформацій, реальних мовленнєвих меж.
Наведені вище міркування дають можливість виробити конкретні методичні прийоми уточнення меж речень у тексті. Виходимо з того, що типовий зміст речення - це значення, яке повідомляє одну окремішню (елементарну) думку про дійсність, а типова форма - предикативна одиниця (або поєднання предикативних одиниць), конструктивні й інтонаційно-графічні засоби якої слугують для вираження та виділення цього сенсу в мовленні.
У результаті пофразового аналізу визначаємо наявність у фразі однієї чи більшого числа предикативних одиниць. Потім аналізуємо, які з них є самостійними, а які не є такими, входячи до складу інших. Для цього в лінійній послідовності з’ясовується конкретний зміст предикативних одиниць, який визначається з урахуванням контекстних зв’язків, логічної зумовленості формування сенсів. У результаті уточнюється реальне самостійне речення й саме та предикативна одиниця, котра його виражає, а отже - й межа даного речення. Передусім на цій основі вичленовується перша достатня елементарна смислова одиниця, решта аналізується з таких самих позицій у свою чергу. В разі необхідності застосовується "інтонаційна перевірка" меж речення, котра допомагає пересвідчитися в правомірності їх визначення, а також розмежувати зовні схожі, але структурно різні конструкції. Якщо виявиться, що типовий зміст речення співвідноситься в контексті з нетиповою формою (відокремленими, парцельованими конструкціями), то слід припустити існування в мовленні формальних аналогів речення, що виникають у таті контекстних трансформацій.
Контекстуальна варіативність речень з підрядною частиною
Особлива смислова рухомість характеризує побудови, що мають зовні однакову форму й тому називаються одним найменуванням - складнопідрядні речення. В результаті проведеного дослідження виявилося, що, крім конструкцій, котрі справді є реченнями, в тексті функціонують поєднання речень, які збігаються з ними за формою і в яких компонент, маючи вигляд підрядного, є неповним, а слугує для пояснення, коментування, розгортання попереднього, тобто розкриває вже інші, ніж у попередньому реченні, аспекти дійсності. Порівняймо вживання цих двох типів побудов у тексті.
Розглянемо перший тип: Якщо у людини рідко бентежиться совість, вона просто не вихована. А не вихована тому, що про неї, про совість, рідко заводять мову, не збуджують її, не звертаються до неї; Пам’ятаєте, як він відмовився від премії своїй бригаді? А зробив це тому, що знав: його колектив і трест у цілому можуть працювати краще; Життя ще раз жорстоко випробувало його через п’ятнадцять літ по закінченні війни. В один день трагічно загинули дружина, син і дочка. Він витримав і це. Зніс гіркоту втрати тому, що завжди бачив довкіл себе друзів, товаришів по праці, бойових побратимів.
У цих фрагментах виділено фрази, котрі являють собою складні конструкції, що складаються з двох предикативних одиниць, одна з яких - зі значенням причинності (тому що...). Поєднується ця підрядна предикативна одиниця з попередньою, котра означає факт (А не вихована (совість); А зробив це; Зніс гіркоту втрати). Сполучення цих предикативних одиниць витворюють єдиний елементарний зміст, який розкриває думку про причину названого факту, тобто обидві предикативні одиниці беруть участь у формуванні одного складнопідрядного речення. Воно не розпадається на конструкції, котрі мають самостійний зміст, бо, по-перше, в попередній фразі вже повідомляється про певний факт: вона (совість) просто не вихована; він відмовився від премії своїй бригаді: він витримав і не зніс гіркоту втрати). Тому далі повідомляється вже тільки власне причина факту, елементі позначення якого в неповній, вказівній чи синонімічній формі писутні, оскільки про нього йдеться у певному плані. Змістове та конструктивне злиття двох предикативних одиниць посилюється розподілом складного сполучника тому що між обома предикативними одиницями, інтонаційно-пунктуаційним оформленням нього.
Сприяє такому посиленню і вживання сполучника на початку речення Сполучник а в двох перших випадках підкреслює перехід до нового змістового напряму: по відношенню до відомого змісту осмислюється якась його характеристика - в даному разі причинова[30]. В той же час сполучник міг би бути й відсутнім. Подібне можна сказати й про розчленування сполучника тому що - воно також не обов’язкове. Пор.: Грати класику легко й важко. Легко, тому що чудовий літературний матеріал. Широке поле для вибору власного тлумачення. Важко, тому що класика обросла упередженими думками. Значить, у даних випадках обсяг складнопідрядного речення і склад фрази збігаються, а отже - збігаються й їхні межі.
Розглянемо другий тип: Жителька одного великого промислового центру пише: Прийдеш до магазину, а на полицях величезні батони. Половину за вечерею з’їмо, а решта до ранку черствіє. Ось і не завжди виходить ощадливо, тому що, знаєте, ми не любимо їсти черствий хліб...; Завод утроє перекрив проектну потужність. Продуктивність праці зросла на 35 процентів. Нелегким було завдання, адже завод оновив близько 60 процентів продукції; У недругів нашої літератури навдивовиж коротка пам’ять. Суворі уроки історії їх нічому не навчили. Вони прагнуть будь-що віддати забуттю наше героїчне минуле. Та зробити це неможливо, бо надто дорогою ціною оплачена людством перемога над фашизмом, криваві злочини якого ніколи не повинні повторитися.
У цих фрагментах також є фрази, що містять предикативні одиниці зі значенням причинності (тому що... ми не любимо їсти черствий хліб; адже завод оновив близько 60 процентів продукції; бо надто дорогою ціною оплачена людством перемога над фашизмом). Але синтаксична будова фраз тут уже інша.
У першому фрагменті предикативна одиниця Ось і не завжди... постає після предикативної одиниці з попередньої фрази (решта до ранку черствіє) й не має значення результату, наслідку, зумовленого попереднім фактом. Тим-то зміст предикативну одиниці, приєднуваної сполучником тому що, не включається в зміст першої предикативної одиниці, а являє собою вже новий - власне причинного плану зміст. Наведена ситуація вимагає підходу, про який писав О.О.Шахматов: "У кожному реченні... мають бути члени, що відповідають основним елементам комунікації"; "Розчленування речення має виходити з безумовного зв’язку його з комунікацією"[31]. Зі сказаного випливає, що аналізована фраза складається з двох речень, межа між якими проходить між предикативними одиницями. Це не означає, ню предикативна одиниця зі значеннями причинності одна містить самостійний зміст, вона є представником цього змісту, бере участь у його творенні. Бо в контексті слугує не тільки для вираження причинної спрямованості, а й указує, що базується на змісті попереднього повідомлення, сигналізує про внесення його формальних і смислових елементів до другого речення, має їх на увазі.
У другому фрагменті перша предикативна одиниця Нелегким було завдання також має самостійне значення. В двох попередніх реченнях мовиться про те, що було досягнуто заводом у його поступі. Аналізована одиниця містить характеристику завдання, що стоїть перед заводом у розглядуваному аспекті, і є цілком достатньою й закономірною в лінійному розвитку контексту. А предикативна одиниця з причинним значенням знову-таки становить уже інший зміст - пояснювально-аргументуючого характеру. Його можна було б перефразувати, наприклад, такиі чином: про складність цього завдання свідчить те, що заводові довелося оновити близько 60 процентів продукції. Значить, межа речень знову-таки збігається з межею предикативних одиниць.
У третьому фрагменті перша предикативна одиниця аналізованої фрази містить у собі судження про неможливість того, про що мовилося в попередньому реченні - тобто в конструкції але неможливо віддати забуттю наше героїчне минуле. Це окремий, чітко вичленовуваний смисл, котрий потому дістає своє обгрунтування в новому реченні, форма якого в лексико-граматичному відношенні представлена складом підрядного речення причини, що в умовах контексту є знаком повного змісту речення, частиною якого воно виступає.
Аналогічне відношення бачимо в побудовах, де тому що, адже, бо та інші сполучники вжиті після крапки: (Коли, покинувши міський центр, де зосереджені готелі, ви йдете в напрямку до району "Королівська миля", то це просування не стільки в просторі, скільки в часі. Тому що з нашого квапливого віку одразу ж переносишся на три-чотири століття назад; Арктика чимдалі більше стає місцем нашої роботи, вона бентежить уми своїм майбутнім, і все-таки ми завжди повинні пам’ятати про її піонерів і ті перші судна, котрі прокладали стежини в студених морях. Бо не можна оцінити сьогодення, не знаючи минулого; Недарма природа не обминає своєю милістю їхню землю. Тому що вони навчилися давати їй, а не тільки брати від неї, тому що в слухняності їй бачать не ущемлення себе, а джерело {розумної свободи й високої людської гордості.)
Звернімо увагу на приклад, у якому немовби наочно відображений перехід від однієї думки до іншої ( - Він не прийде. Чому? - ... тому..,): Сьогодні я хотів би говорити про актора, якого можна чекати на знімальному майданчику чи на репетиції годину, день, але так і не діждатися. Він не прийде. Чому? А хто його знає. Найімовірніше тому, що в нашій справі багато що тримається не на офіційних угодах, а на суто творчих, так би мовити, на вірі.
У мові сучасних газет широко застосовується винесення неповного речення, представленого підрядною частиною, в окрему фразу, що сприяє чіткішому смисловому розчленуванню зв’язаного мовлення, поліпшує його сприйняття, а нерідко сприяє й більшій виразності висловлення. Існування цілісного речення у формі підрядного можливе в наведених прикладах тому, що в умовах контексту, зв’язаного мовлення частина відомих елементів може бути випущена й матиметься на увазі. Це пояснюється й економією мовленнєвих засобів, і характером, міркуваннями комунікації.
У мовленнєвій діяльності, як і в будь-якій іншій, люди прагнуть знайти способи її ефективнішого здійснення та зменшення затрачуваних зусиль. І одне й друге прагнення проявляється так сильно, (причому друге - зовні помітніше), що спостерігаються спроби всі особливості розвитку мови звести до одного з них - і наприклад, до дії принципу економії[32]. Це явна переоцінка тенденції до економності мовленнєвих засобів, - провідну роль у мовленнєвій діяльності відіграють, звичайно, міркування змістової ефективності. Є.Д.Поліванов, котрий вважав прагнення економії ("лінь людська" - як іще він говорив) головною пружиною механізму мовних змін, проте мусив визнати: "економія трудової енергії схильна здійснюватися (й фактично здійснюється) саме лиш доти, доки скорочення енергії не загрожує марністю всього даного трудового процесу (тобто недосягненням тієї мети, для якої ця праця взагалі виконується)"[33]. Реалістична оцінка мовної економії дана Р.О.Будаговим. Він пише про те, що немає ніяких підстав вважати її "синтезом сил, що діють у мові"[34] що економія, ступінь її визначається тією чи іншою комунікативною доцільністю. Таким чином, з одного боку, прагнення економії проявляється у своїй власній сутності, з іншого воно підпорядковане завданню комунікативної ефективності й слугує її досягненню. Так, випущення відомих із контексту ситуацій, фонових знань елементів розвантажує мовленнєві побудови, прискорює "надходження" нової інформації. Природно, що такі випущення, еліпсиси впливають на форму мовленнєвих побудов, зокрема -- на форму речення. Багато хто з дослідників ( Ф. де Соссюр, С.Карцевський, Ф.Данеш, К.Гаузенблас, Н.Д.Арутюнова та ін.) звертали увагу на факти "асиметричної" мовної форми та спростережувані у зв’язку з цим труднощі виявлення мовних одиниць. Без урахування явищ, котрі зумовлюють цю "асиметричність",
|
